3. Суспільно-політичний розвиток

Розвинений соціалізм. На рубежі 60-х - 70-х років про-ізошла зміна програмних віх: закладену в третьому про-граму партії концепцію розгорнутого будівництва ком-

мунізма замінила концепція розвинутого соціалізму. Тим самим КПРС фактично відмовилася від даного на XXII з'їзді партії урочистої обіцянки, що «нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі». Головними ревізіоністами колишнього генерального курсу стали керівники партії - Л. І. Брежнєв, М. А. Суслов, Ю. В. Андропов. У своїй політиці вони керувалися принципом: «рух - все, кінцева мета - ніщо». Нова політична концепція була ближче до життя »вона створювалася з урахуванням зростаючих військових витрат для дос-тижения, а потім утримання військово-стратегічного парі-тету з США і зміцнення кордонів з Китаєм.

Вперше концепція була оприлюднена в доповіді «П'ять-десят років великих перемог соціалізму», з яким Генераль-ний секретар ЦК КПРС Брежнєв виступив на спільному урочистому засіданні Центрального Комітету КПРС, Верховної Ради СРСР і Верховної Ради РРФСР в Кремлівському Палаці з'їздів 3 листопада 1967 У 1971 р., на XXIV з'їзді КПРС, вона була проголошена вищим ця-пом розвитку марксизму-ленінізму. Останній раз до неї звернувся Ю. В. Андропов у статті, присвяченій вченню К. Маркса і проблем будівництва соціалізму в СРСР, що вийшла в 1983 р. до 165-й річниці з дня народження основоположника марксизму. У другій половині 80-х го-дов період панування даної концепції був названий М. С. Горбачовим «періодом застою».

Суть концепції полягала в тому, що на шляху до ком-мунізма неминучий етап розвиненого соціалізму, на якому він досягає своєї цілісності, тобто гармонійного сполучення-ня всіх сфер і відносин - виробничих, соціально-політичних, морально-правових, матеріальних та ідеологічних. Андропов уточнив, що цей етап буде про-должительности, а СРСР знаходиться лише на його початку. Це-лостность соціалізму передбачалося досягти шляхом його вдосконалення.

Конституція СРСР 1977 р. До 60-й річниці Октябрьс-кой революції концепція була закріплена у новій Кон-статиці СРСР, яка була названа «конституцією раз-крученого соціалізму». Робота над новим Основним Законом

країни була розпочата ще при Н. С. Хрущова, після прийняття нової партійної програми. Наприкінці 1964 вона була перервана і відновилася лише в 1976 р. за рішенням XXV з'їзду КПРС. Проект Конституції був розроблений до травня 1977 під керівництвом голови Конституційної комісії Л. І. Брежнєва і після всенародного обговорення затверджений Верховною Радою СРСР 7 жовтня 1977 До того часу Брежнєв вже суміщав дві посади - Генерального секретаря ЦК КПРС і Голови Президії ВР СРСР . М. В. Підгорний, глава держави з 1965 р., влітку 1977 р. був відправлений на пенсію.

У своїй основі Конституція СРСР 1977 р. повторювала положення Конституції СРСР 1936 р., проте вони були більш розгорнутими і враховували зміни, що відбулися в країні за 40 років. Перш за все, була вилучена характеристика класового характеру держави і партії. СРСР з держави диктатури пролетаріату перетворився на загальнонародну державу, Ради депутатів трудящих - до Рад народних депутатів, КПРС з партії робітничого класу - в партію всього народу.

Щ. Перша глава Конституції вперше докладно викладала політичну систему СРСР. Відповідно до неї, вся влада в державі належала народу. Він здійснював державну владу через Ради, які становили політичну основу СРСР. Поради складали і основу державного апарату, куди крім них входили органи державного управління, комітети народного контролю, органи прокуратури та арбітражу.

Стаття 6 Конституції в прямій формі юридично закріпила пануючу роль комуністичної партії в політичній системі. КПРС характеризувалася як керівна і спрямовуюча сила радянського суспільства, ядро політичної системи. До ланок політичної системи ставилися також профспілки, комсомол, кооперативні та інші громадські організації, які брали участь в управлінні державними і громадськими справами у відповідності зі своїми статутними завданнями. Нарешті, як первинної ланки політичної системи Конституція проголосила трудові колективи.

Вони ж були первинною ланкою і економічної сис-теми СРСР.

Як і колись, упор в Конституції робився на провозг-шенню соціально-економічних прав громадян СРСР, список яких став ширше: право на працю, безкоштовну обра-тання, медичне обслуговування, відпочинок, пенсійне забезпечення, житло.

Конституція закріпила різко посилилися політич-кі та економічні права союзної держави («центру») за рахунок відповідних прав союзних республік. Їх здійсню-ється союзні міністерства і відомства, кількість яких перевищила 150, в той час як в 1924 р. їх було 10, в 1936 р. - 20.

Конституція забороняла приватну власність на середовищ-ства виробництва та експлуатацію людини людиною. У соціальній сфері визначальним став курс на досягнення соціальної однорідності суспільства.

Найважливішими завданнями союзної держави Конститу-ція проголосила зміцнення «нової соціальної та інтер-національної спільноти» - радянського народу-і єдино-го народногосподарського комплексу як матеріальної бази цієї спільності.

Протягом п'яти років після прийняття Конституції були розроблені і введені в дію всі закони, які пря-мо згадувалися в її тексті. У 1978 р. у відповідність з новою союзної Конституцією були приведені конституції п'ятнадцяти союзних республік, в т.ч. РРФСР. Всі вони приня-ли нові основні закони.

Нова Конституція СРСР не подолала недоліків Конституції 1936 Вони були притаманні перш за все по-літичної системі. Це, по-перше, відсутність гласності в діяльності як системи в цілому, так і окремих зве-Ньєво зокрема, по-друге, змішання функцій партій я Рад, підміна Рад партією, по-третє, підміна партійних організацій партійними комітетами; в- чет-верте, підміна виборних органів апаратом, по-п'яте, бюрократизація апарату (державного, партійного »суспільних і творчих організацій). Все це спосіб-ствовало відчуженню народу від влади, підриву авторитету 338

та держави і партії, незважаючи на чисельне зростання пос-Ледней. До 1985 р. у складі КПРС налічувалося 18 млн. комуністів. Приблизно стільки ж складав і управлен-чний апарат.

У листопаді 1982 р. після смерті Л. І. Брежнєва Генераль-ним секретарем ЦК КПРС став Ю. В. Андропов. У 1983 р. він також був обраний Головою Президії Верхов-ного Ради СРСР. Новий радянський лідер застеріг «від можливих перебільшень в розумінні ступеня прибли-ження країни до вищої фази комунізму», визнав нали-чие протиріч розвиненого соціалізму і заявив, що «ми не знаємо суспільства, в якому живемо».

У лютому 1984 помер Андропов, і на вищі пости в партії і державі прийшов кадровий партаппаратчик К. У. Черненко. Він поставив питання про нову редакцію про-грами КПРС, в якій передбачалося дати аналіз «стадії розвитку суспільства», ступінь вирішення національного питання. Під його керівництвом була створена програмна комісія, яку в березні 1985 р., після смерті чорно-ко, очолив новий Генеральний секретар-М. С. Гор-Бачів.

Концепція радянського народу. Стійкість багатонаціональних-ционального радянської держави і суспільства багато в чому залежала від міцності міжнаціональних відносин. Їх регулювала національна політика партії і правитель-ства. Програма КПРС 1961 поставила завдання забезпечити в процесі будівництва матеріально-технічної бази комунізму прискорене зближення і злиття радянських націй і народностей в нову історичну спільність-радянський народ.

Фактично згорнувши курс на побудову комунізму в найближчій перспективі, нове керівництво СРСР після 1964 зберегло спадкоємність національної політи-ки. XXIV (1971 р.) і XXV (1976 р.) з'їзди КПРС, Консти-туція СРСР 1977'г. закріпили положення про те, що в СРСР сформувалася нова історична спільність людей-багатонаціональний радянський народ. За переписом 1979 р., єдина спільність згуртувала 123 приватні спільності, в т.ч. 36 націй, 32 народності, 37 національних і 18 етнічних

груп. Основними ознаками нової історичної общно-сти були єдина територія (СРСР), єдина мова Межно-ционального спілкування (російська), єдина економічна ос-нова (єдиний народногосподарський комплекс), спільність соціалістичної за змістом і національної за фор-ме культури і основ характеру радянських людей, виражений-них в їх патріотизм і інтернаціоналізм.

Визнавши радянський народ реально сформованої об-щностью, керівництво країни в 1972 р., напередодні 50-річчя утворення СРСР, дійшло висновку, що національне питання в країні в тому вигляді, в якому він дістався нам від про-шлого, вирішене. Це означало, що національні антагоніз-ми в СРСР були подолані. Їх рецидиви строго присік-лись, але частіше ігнорувалися, офіційно зараховувалися до побутових.

З метою зміцнення єдиної спільноти заохочувалися меж-національні шлюби і вивчення російської мови. Якщо за переписом 1959 р. в СРСР було 10,3% змішаних в націо-нальному відношенні сімей, то в 1979 р. - 14,9%, в 1989 р. -17,5%. Російська мова в якості рідної мови визнали в 1959 р. 10,2 млн., в 1979 р. 13 млн., а в 1989 р. 18,7 млн. людей неросійських за національністю. При цьому за перепост-сі 1989 р. в СРСР проживало 141,5 млн. (49,4%) неросійських при загальній чисельності населення 286,7 млн. чоловік.

Дружба і згуртованість народів СРСР в єдиній общнос-ти не запобігла міжнаціональних конфліктів і на-нальних хвилювань. З другої половини 60-х років до початку 80-х їх відбулося більше 20, в кожному з яких брало участь кілька тисяч чоловік. Найбільш великими з них були виступи кримських татар в Уз-бекістане в 1966 і 1967 рр.. за реабілітацію і відновлення процесів-ня автономії. У 1967 р. відбулися виступи абхазів за розширення прав Абхазії у складі Грузії. У 1973 р. почався рух інгушів з вимогою повернути до складу Чечено-Інгушської АРСР Приміський район, входить до складу Північної Осетії. У 1977 м. Вільнюс був приголомшений бунтом молоді, яка вимагала вигнати росіян і вивести Литву зі складу СРСР. У 1978 р. відбулися виступи грузин за додання грузинському мові статусу государ-

жавного на всій території Грузинської РСР і одночасним-менное рух абхазів за додання подібного статусу своєї мови. У 1981 р. осетини виступили проти Інгу-шей в Північній Осетії. У другій половині 70-х років у СРСР почався рух радянських євреїв за свободу еміг-рації. У цей рух активно втрутилися США, засудивши СРСР за порушення прав людини і посиливши дискримінацію Радянського Союзу в торгівлі.

Дисидентський рух. Труднощі і протиріччя соціально-економічного та політичного розвитку стра-ни і суспільства, розбіжність слова і справи правлячої партії, згортання реформаторського курсу М. С. Хрущова і усі-ня консервативних тенденцій призвели до виникнення в середині 60-х років інакомислення, яке вилилося в 70-ті роки в дисидентський рух. Його характерними чер-тами стали антикомунізм і антісоветізм. ж $ У русі брали участь переважно интеллиген-ти, головним чином діячі науки і культури. Вони були далекі від народу, його підтримкою і симпатії не користу-вались. Відстоюючи цивільно-політичні права челове-ка, дисиденти, як правило, ігнорували соціально-еко-номічного права широких мас. Проте з середини 80-х років їх інтереси дивним чином перетнулися з ін-інтересами частини номенклатури (управлінського апарату), яка прагнули скинути з себе тягар турбот про народ, зберігши при цьому панівне становище.

Дисидентський рух було єдине у визначенні стратегічної мети - відсторонення від влади комуністів-чеський партії, ліквідації комуністичної ідеології та радянської влади. Але воно не було єдине в питаннях такти-ки, засобах досягнення мети. Одні орієнтувалися на внутрішні ресурси народу, передусім російського, наді-лись відродити в ньому почуття національної гордості вели-коросса, розірвати на ньому «кайдани» інтернаціоналізму. Вони робили ставку на національний патріотизм, який був синонімом націоналізму. Інші сподівалися на допомогу Заходу, з його ліберально-демократичними традиціями, пропагували космополітичні погляди єдності та неподільності світу, а фактично необхідність переходу країни у світ західної буржуазної цивілізації.

Дослідники бачать певну спадкоємність поглядів різних течій дисидентського руху з слов'янофілами і західниками в XIX в. Вони виділяють в ньому дві основні течії - русофільське (почвеннические, на-циональное), в його консервативної та ліберальної формах, і нових західників, в ліберально-демократичної, соціал-демократичної та євро-комуністичної формах.

 Витоки перших йшли в створене в 1966 р. Всеросс-ське товариство охорони пам'яток історії та культури (В0-ОПІіК). З нього вийшли організації, відстоювали наці-ональних інтереси Росії і росіян. Їх ідеологи спираючи-лись на погляди російських учених, художників, письменників-Б. А. Рибакова, І. В. Петрянова-Соколова, П. Д. Коріна, І. С. Глазунова, Л. М. Леонова, В. А. Солоухина. 

 Найбільш великим представником національно-лібе-рального течії дисидентів був письменник А. І. СолЖУ-ніцин, що став широко відомим після публікації в 1962 р. з ініціативи головного редактора журналу «Новий світ» А. Т. Твардовського і з схвалення Н. С. Хрущова пове-сти «Один день Івана Денисовича», про побут, звичаї, поряд-ках і долі людей у сталінських концтаборах. У 1969 р. він був виключений зі Спілки письменників СРСР, а в 1970 р. на-гражда Нобелівською премією з літератури. У 1974 р. Со-лженіцин був висланий з СРСР і позбавлений радянського грома-данства за публікацію за кордоном першій частині трехтом-ного викривального дослідження «Архіпелаг ГУЛАГ», в якому «один день» розпочався в жовтні 1917 р. і закон-чился смертю Сталіна. Солженіцин представив його «чор-ним днем» тисячолітньої російської історії, судоми якого продовжилися і після 1953

 Напередодні висилки з СРСР А. І. Солженіцин опублікування-кував у самвидаві «Лист вождям Радянського Союзу» (1973 р.). У ньому він пропонував уникнути війни з Китаєм і спільної з Заходом загибелі в екологічній катастрофі шляхом відмови від комуністичної ідеології. Будучи прихильником авторитарного режиму правління, він звернувся до «вож * дям», так як вірив у силу влади, а не народу. Тонко відчувши відступництво «вождів» в справі будівництва комунізму, Солженіцин спробував переконати їх перетворюється- 

 тить намічений ними програмний поворот в перелом. Однак матеріальні та соціальні передумови для це-го ще не дозріли. Випередивши час, письменник став вигнаний-ником. 

 Витоки другої течії дисидентів пов'язують з орга-нізованной поетом А. С. Єсеніним-вольпіно несанкціоно-онірованной демонстрацією 5 грудня 1965 на Пушкін-ської площі в Москві з вимогою відкритого суду над письменниками Ю. М. Даніелем і А. Д. Синявським . Вони були заарештовані в вересні 1965 р. за «особливо небезпечні державні злочини», що виразилися в публікації за кордоном сатиричних повістей про життя в СРСР. На захист Даніеля і Синявського виступило більше 60 членів Спілки письменників, в т.ч. В. П. Аксьонов, Г. Н. Владимов, А. А. Віз-несенске, В. Н. Войнович, А. Т. Гладилин. 

 В1970-1973 рр.. нові західники об'єдналися в Комі-тет захисту прав людини за участю академіка А. Д. Са-харових та члена-кореспондента АН СРСР І. Р. Шафареві-ча, потім в російську секцію «Міжнародної амністії», яку очолили московські вчені-фізики У . Ф. Тур-чин і А. Н. Твердохлєбов. Після Загальноєвропейського дорадчі ня в Гельсінкі 1975 це протягом дисидентського движ-ня стали називати правозахисним, хельсінкським. 

 Найвідомішим представником правозахисного дви-вання був академік А. Д. Сахаров, тричі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці за внесок у створення радянських водневих бомб. Почуття каяття за створення зброї масового ураження зробило його дисидентом. У 1968 р. в самвидаві була опублікована його перша суспільно-політична робота «Роздуми про прогрес, мирне співіснування і інтелектуальну свободу», в 1974р. - «Тривога і надія». У них Сахаров розвивав концепцію конвергенції - об'єднання двох протилежних соціально-економічних систем шляхом збереженню-ня кращих досягнень кожної - ліберально-демократи-чеських свобод Заходу і соціальних гарантій в СРСР. У 1975 р. він став лауреатом Нобелівської премії миру. У 1980 р. А. Д. Сахаров був засланий до Горького за різку кри-тику введення радянських військ в Афганістан. 

 Підтримка західними країнами правозахисного дви-вання в СРСР зробила його провідним напрямком діссіден-тского руху, яке в другій половині 1980-х років зробило найсерйозніший вплив на суспільно-політи-чеський розвиток СРСР. 

 4. Зовнішня політика 

 Зовнішня політика СРСР у середині 1960-х - середині 1980-х років відрізнялася крайньою нестабільністю, яка була обумовлена перш за все нестійким характером радянсько-американських відносин, суперництвом двох наддержав в питаннях геополітичного впливу в світі, головним чином на азіатському континенті. Від Проти-яния у в'єтнамській війні, розв'язаній-США на Індокі-тайському півострові, через співпрацю в роки європей-ської розрядки до протистояння в афганській війні, нача-тій СРСР в Центральній Азії, - така була синусоїда взаємин двох країн, що визначали долю світу . 

 СРСР і в'єтнамська війна США. 2 серпня 1964 аме-ріканський есмінець з розвідувальною метою зайшов в територіальні води Демократичної Республіки В'єтнам і відкрив вогонь по її патрульним судам, які відповіли тим же. Заявивши, що в'єтнамці напали на їх корабель в між-народного водах, США 5 серпня 1964 почали бомбар-ження ДРВ. Так почалася восьмирічна повітряна виття-на США проти Північного В'єтнаму. Перший масовану-ний наліт на ДРВ був зроблений у лютому 1965 р., коли в Ханої перебувала радянська урядова делегація на чолі з Головою Ради Міністрів СРСР А. Н. Ко-сигіним. 

 Одночасно США розширили свою військову присутність в Південному В'єтнамі, довівши чисельність своїх військ з 70 тис. (1965 р.) до 550 тис. (1968 р.) людина, розгорнувши винищувач-ную війну з южновьетнамскими партизанами («Вьетконга-цями»), борцями за незалежність своєї батьківщини. 

 З самого початку американської агресії СРСР став на сторону ДРВ, допомагав їй політичними, дипломатично- 

 мі і військовими засобами (зброєю, боєприпасами, військовими фахівцями). Кошти, необхідні для відбиття агресії, доставлялися по морю і по суші, через Китай. Керівництво КНР займало у війні обструкціоністську позицію, створювало перешкоди перевезень, місяцями тримало на своїй території ешелони зі зброєю, відмовилося розмістити на своїх аеродромах частина винищувальної авіації СРСР, що прикривала територію ДРВ. 

 СРСР став ініціатором широкого антивоєнного руху, який охопив багато країн світу. З зростанням військових втрат (в небі ДРВ було збито 5 тис. американських літаків) цей рух проникло і в США. З листопада 1968 р., після приходу до влади президента Р. Ніксона, бомбардування були тимчасово (до 1971 р.) припинені, в Парижі почалися затяжні чотиристоронні переговори про припинення війни. У них брали участь Демократична Республіка В'єтнам, Народний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ), США, сайгонська адміністрація. 

 Влітку 1969 р. в звільненій зоні Південного В'єтнаму конгрес народних представників створив Республіку Південний В'єтнам (РЮВ), яка була визнана Радянським Союзом. У тому ж році США взяли курс на «в'єтнамізації» війни, який американські дипломати назвали спробою «змінити колір шкіри небіжчиків». Він полягав у тому, що американці, виводячи поступово свої війська з Південного В'єтнаму, одночасно зміцнювали сайгонським армію для боротьби з національно-визвольним рухом. 

 У 1972 р. в ході московських переговорів JI. І. Брежнєва і Р. Ніксона була досягнута домовленість про припинення бомбардувань ДРВ і повне виведення військ США з Південного В'єтнаму. У січні 1973 р. в Парижі було підписано угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі. Паризьку угоду було перемогою в'єтнамського народу, логічним підсумком допомоги В'єтнаму з боку СРСР, інших країн соціалістичної співдружності, міжнародного руху солідарності з боротьбою в'єтнамського народу 

 У квітні 1975 проамериканський сайгонським режим на півдні В'єтнаму упав, Сайгон (нині м. Хошимін) був звільнений, владу на всій території Південного В'єтнаму перейшла в руки Тимчасового революційного уряду РЮВ. У 1976 р. Північ і Південь об'єдналися в Соціалістичну Республіку В'єтнам (СРВ), з якою в 1978 р. Радянський Союз підписав Договір про дружбу і співробітництво. Відповідно до цього договором СРСР встав на захист свого братнього союзника в лютому 1979 р., коли китайські війська вторглися на територію СРВ. 

 Інформація, релевантна "3. Суспільно-політичний розвиток"

1. 21. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ: ПРИНЦИПИ КОНСТИТУЦІЙНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
     суспільних відносин, пов'язаних з управлінням справами суспільства. Суб'єктами політичної системи є громадяни, що володіють політичними правами, громадські об'єднання (насамперед політичні партії), держава. Конституційно закріплені такі принципи реіулі-вання політичної системи, як ідеологічне різноманіття (ч. 1 і 2 ст. 13 Конституції РФ), політичний плюралізм (ч.
   
2. 79. Держава в політичній системі суспільства. Гос-во і групи тиску (лобі).
     громадські об'єднання. - Політичні норми і принципи; - політичні відносини; - політична ідеологія, свідомість, культура; - зв'язки між названими елементами. Особливе місце в ПСО належить державі, тому що воно є головним засобом досягнення цілей, що стоять перед суспільством, контролює в собі різноманіття політичних інтересів, надає стійкість політичній системі шляхом
   
3. Програмні тези
     суспільного розвитку. Співвідношення загальнонаціональної та політичної культур. Гуманізм політичної культури. - Структура та функції політичної культури, її раціональні та ірраціональні компоненти. Архетипи в структурі політичної культури. Різноманітність і рівні ціннісних орієнтацій людини політичного. Універсальні та приватні параметри політичної культури. - Базові і специфічні
   
4. 3.8.6. Майнові відносини
     громадську думку і тим самим загальнозначущі дії людей у всіх основних сферах суспільного життя. Характер майнових відносин визначає хід політичної боротьби, природу створюваних людьми політичних та інших суспільних інститутів. Інакше кажучи, майнові відносини визначають політичні і всі інші суспільні відносини Якщо майнові відносини є фундаментальними,
   
5. Питання для семінарського заняття 1.
     політичного життя і етапи розвитку наукових уявлень про політичну систему суспільства. 2. З яких елементів складається структура політичної системи в різних їх моделях? 3. Як функціонує політична система суспільства? 4. Які критерії класифікації реальних політичних систем? 5. Універсальне і національне у функціях і структурі політичної системи. 6. Яка значимість
   
6. § 2. Міжнародні громадські рухи в другій половині ХХ в.
     громадські рухи. Особливо широкий розмах вони отримали в 70-80-і роки. Ряд із них виник поза рамками політичних партій, відображаючи криза політичних партій як інституту демократичного суспільства. Провідні громадські рухи виступали на захист миру, демократії і соціального прогресу, проти всіх проявів реакції і неофашизму. Громадські рухи сучасності вносять великий вклад в
   
7. Тема 1.Предмет і метод історії політичних і правових вчень
     громадським самоврядуванням, здійснення державної влади народом, підпорядкування держави праву. Соціально-класові основи автократичних, тоталітарних, технократичних, етатистських, станово-кастових, охлократична ідей і теорій, що прагнуть обгрунтувати політичне відчуження. Методологія історії політичних і правових вчень. Критерії оцінки політико-правових доктрин.
   
8. Питання для семінарського заняття 1.
     політична культура відрізняється від інших понять, які розкривають суб'єктивне зміст політики? 2. Які суть і основні структурні елементи політичної культури? 3. Яким чином можна типологізувати політичну культуру? 4. У чому полягають особливості політичних культур Заходу і Сходу? 5. У чому проявляється специфіка впливу політичної культури на різноманітні
   
9. 37. ПРАВО НА ОБ'ЄДНАННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ: ЗМІСТ І НОРМАТИВНА ОСНОВА
     громадських об'єднань. Відповідно до ч. 2 ст. 30 Конституції РФ ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке громадське об'єднання чи перебування в ньому. Більш докладно це право регламентується Федеральним законом «Про громадські об'єднання» (1995 р.). Громадські об'єднання можуть створюватися в різних організаційно-правових формах - громадська ор 72
   
10. Програмні тези
      політичної зміни і політичного розвитку. - Проблематика змін в ретроспективі: від античності до освітянської линів-но-прогрессистской схемою політичного розвитку; від песимістичних концепцій «кризи західної цивілізації» кінця XIX - початку XX ст. до відновлення оптимістичних уявлень про перспективи розвитку в концепціях модернізації в середині XX в. Головні тези
    
11. § 1. Поняття політичної системи суспільства
      громадських об'єднань і громадян, що беруть участь у політичному управлінні справами суспільства, і отримала назву політичної системи суспільства. Термін «політична система» набув поширення з другої половини 70-х років, що певною мірою пов'язано з його вживанням у Конституції СРСР 1977 року. До цього використовувалися такі терміни як «політична організація класового