| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
4. Зовнішня політика |
||
|
Розпад СРСР і проголошення СНД виділили дві сфери зовнішньополітичних інтересів Росії - далеке в ближнє зарубіжжя.
Відносини з США і НАТО. Російське керівництво, як раніше союзну, в 1992-1994 рр.. віддавало перевагу далекому зарубіжжю, насамперед налагодженню і зміцненню російсько-американських відносин. У січні 1993 р. в Москві був підписаний договір ОСНВ-2, по якому до 2003 року рівень ядерного протистояння сторін передбачалося скоротити на 2/3 у порівнянні з рівнем, передбаченим договором ОСНВ-1 (1991 р.). Труднощі положення російської сторони в ході підписання і ратифікації договору полягала в тому, що за наполяганням США та погодженням з Україною, Білоруссю і Казахстаном вона була єдиною ядерною державою на території колишнього Союзу. Однак три республіки не поспішали передавати стратегічну ядерну зброю, розташоване на їх території, Росії. А остання не приваблювала їх до підготовки договору, хоча він торкався їх інтереси. Важливим кроком на шляху до без'ядерного світу став підписаний в Нью-Йорку у вересні 1996 р. договір про загальну заборону ядерних випробувань. Він з'явився логічним завершенням Московського договору 1963 про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах і договору 1968 про нерозповсюдження ядерної зброї. Проголосивши себе правонаступником СРСР і зайнявши місце СРСР в ООН і ОБСЄ, Росія продовжила лінію, яку проводило союзне керівництво в останні роки свого існування. Проте ефективність зовнішньої політики російського керівництва була низька, що обумовлювалося невирішеними внутрішніми проблемами, перш за все різким ослабленням її військової потужності. Зовнішня політика Росії увійшла у фарватер зовнішньої політики США. Це найбільш яскраво проявилося у приєднанні Росії до запропонованої НАТО програмі «Партнерство заради миру» (1994 р.). Партнерство звелося до передачі в оперативне керівництво НАТО російського батальйону спрямованого в вийшла з Югославської федерації Республіку Косово для умиротворення конфліктуючих сторін. Відмова від принципу балансу сил як головного стабілізуючого фактора миру в усьому світі не привів до ут-
вержденію принципу балансу інтересів, незважаючи на прийняття Росії до Ради Європи (1996 р.). Керівництво НАТО з 1994 р. активізувало курс на розширення своєї організації за рахунок країн - колишніх членів ОВД (Польщі, Чехії, Угорщини) і республік колишнього СРСР (Литви, Латвії, Естонії). Ймовірність наближення військово-політичного блоку до необлаштованість кордонів Росії стурбувала політичну еліту країни. Вона порахувала непереконливими заяви керівництва США про те, що демократична Росія не розглядається ним як противника. Виниклу напруженість в деякій мірі пом'якшив Основоположний акт про взаємовідносини Росії і НАТО, підписаний в травні 1997 р. Згідно акту американське ядерна зброя не буде розміщено на території країн - колишніх членів розпущеної в 1991 р. Організації Варшавського договору, а прибалтійські республіки не будуть прийняті в складу НАТО в осяжному майбутньому. У 1999 р. відносини Росії з НАТО загострилися у зв'язку з розпочатої 24 березня військовою операцією блоку проти Югославії. Керівництво Росії (прем'єр-міністр Е. М. Примаков) розцінило військове втручання країн Північноатлантичного альянсу у внутрішні справи суверенної держави без санкції ООН як серйозний удар по системі міжнародної безпеки. Зовнішньополітичної «надзавданням» Росії в другій половині 90-х років стало запобігання подальшого применшення своєї геополітичної ролі, падіння свого впливу в регіонах Європи та Азії, де вона традиційно була присутня в інтересах власної безпеки. Цьому сприяли Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) (1994 р.), входження в ЄС, Основоположний акт з НАТО, приєднання до «великій сімці» (Англія, Німеччина, Італія, Канада, США, Франція, Японія) і перетворення її у «велику вісімку» (1997 р.), входження в «Паризький клуб» кредиторів - міжнародну організацію, яка обслуговує державні борги (1997 р.). До кінця 90-х років США і країни Європейського Союзу не визнали Росію країною з ринковою економікою, що не-
дивлячись на те що більше 60% її національного доходу створювалося в приватному секторі. Російський експорт у ці країни перебував у невигідному становищі і був уразливий для антидемпінгових мит, особливо в США. У 1996 р. Росія стала повноправним партнером по діалогу з АСЕАН - асоціацією країн Південно-Східної Азії за спільним рішенням загальних соціально-економічних і політичних питань. На той період до її складу входило 7 країн - Бруней, В'єтнам, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни. Партнерство посилило позиції Росії не тільки в Південно-Східній Азії, а й ширше - в Азіатсько-тихоокеанському регіоні. Відносини з країнами СНД. Відносно Співдружності Незалежних Держав Росія з кінця 1991 вела політику визначення своїх і загальних інтересів. До 1999 вона підписала в рамках СНД понад 800 документів, що регулювали взаємини з державами Співдружності. Спочатку вони стосувалися створення єдиного рублевого простору на період господарської стабілізації, відкритості кордонів, оборони, космосу, інформаційного обміну. 15 травня 1992 в Ташкенті було підписано договір про колективну безпеку країн - членів СНД (його підписали лише 6 з 11 країн: Вірменія, Казахстан, Росія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан). Пізніше до договору приєдналися Білорусь, Киргизія та Грузія. У сфері економіки взаємини країн - членів СНД були далекі від створення єдиного простору. Багато в чому це викликано фінансової та експортної політикою республік. Так, наприклад, Росія, скорочуючи експорт в ближнє зарубіжжя, збільшила його в країни, що мали тверду валюту. Боротьба за долар прирікала СНД на розпад. Великим кроком до нього стала ліквідація єдиної рублевої зони в 1993 р. Спроба скріпити Співдружність статутом, проект якого обговорювалося на Мінській зустрічі глав держав та урядів у січні 1993 р., очікуваного успіху не мала, статут підписали 7 держав.
Характер і долю СНД в 1990-і роки визначали російсько-українські відносини. У 1993-1997 р. вони були напруженими через проблеми ядерної зброї, Чорноморського флоту, Криму, статусу Севастополя та ін У травні 1997 р. були нарешті врегульовані спірні питання між Росією і Україною шляхом підписання повномасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. Договір став результатом усвідомлення керівництвом РФ того, що подальше зволікання у врегулюванні суперечок з Україною, що виникли в результаті розпаду СРСР, зруйнує не тільки двосторонні відносини, але і всю систему Співдружності. Проте товарообіг між двома країнами продовжував скорочуватися. У 1992 р. почалося виведення російських військ з країн ближнього зарубіжжя: Прибалтики, Грузії, Молдови, Таджикистану, Вірменії. Виведення військ з країн ближнього і далекого зарубіжжя і облаштування їх у Росії обійшлися бюджету в 594,2 млн. доларів і 725 млрд. руб. (У цінах листопада 1992). Однак військові конфлікти, що розгорілися в ряді республік колишнього СРСР (Грузія, Молдова, Таджикистан), змусили керівництво Росії залишити на їх території частину своїх військ як миротворчих сил. В кінці 1995 р. замість проамериканськи налаштованого А. В. Козирєва до керівництва МЗС РФ прийшов Є. М. Примаков, який заявив, що відносини з країнами СНД є головним пріоритетом зовнішньої політики Росії. «Новий курс» МЗС 29 березня 1996 був підтверджений підписанням договору між Росією, Білорусією, Казахстаном і Киргизією про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній областях. 2 квітня 1996 в Московському Кремлі в урочистій обстановці президенти Росії і Білорусії Б. М. Єльцин і А. Г. Лукашенко підписали Договір про утворення Співтовариства Білорусі і Росії, який передбачав відтворення в 1996 - 1997 рр.. єдиного економічного і фінансового простору. У квітні 1997 р. взятий курей? був розвинений в новому договорі, за яким Співтовариство було перейменовано в Союз. Головою Виконавчого
комітету Союзу Білорусії і Росії став президент Б. М. Єльцин (з вересня 1999 р. - голова російського уряду В. В. Путін). У грудні 1998 р. була підписана Декларація про подальше єднання Білорусі та Росії, а через рік, 8 грудня 1999 р., - Договір про створення союзної держави і Програма його реалізації. Однак реального зближення двох республік не відбулося через сильну опозиції всередині правлячих кіл обох країн, а також зовнішнього тиску з боку насамперед США. Будучи противником політичного возз'єднання двох слов'янських країн, американська адміністрація перейшла до тактики відкритого натиску на Мінськ, коли тенденція до реінтеграції Росії і Білорусії стала набувати зримих обрисів.
|
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 4. Зовнішня політика " |
||
|
||