«. Бити від государя в опалі»

Розглянемо, що відбувалося після того, як у політичному розшуку був отриманий донос. Зазвичай, якщо мова йшла про «маловажних» справах, начальник розшукового відомства вислуховував ізветчіка і наказуючи внести зміст Извет в журнал вхідних паперів. Потім він викликав чергового офіцера і наказував разом з солдатами відправитися за вказаним в доносі відповідачем і свідками. Резолюцію про це в журналі Таємної канцелярії записували за прийнятою формою: «показати людей знайти і распросить з обставинами за указом» (Ш. 24). Арешт ж людини відомого, знатного опинявся деколи справою непростою. Йому, як правило, передували події та дії, які прийнято з давніх часів називати опалою. Саме опала ставала часто вихідним поштовхом для порушення політичної справи. «Опала» - це гнів, немилість, неприхильність государя до свого підданому, переважно служилої людині. З юридичної точки зору за своєю суттю опала є, як писав Н.Д. Сергіївський, «спільна загроза в невизначеною санкції» «га, 284). В уривку з коментарю В.Н. Татіщева до Судебнику 1550 дано визначення цього поняття: «Опала є гнів государя, по достоїнств людей і злочинів разли-ченсгвовало, яко: 1. Знатному не велять до двору їздити, 2. Не велять з двору з'їжджати й оці, як скоро кому оголосять, звичайно чорне плаття надягали; 3. У село жити; 4. Писали містом під дворяни, віднявши чини, 5. У в'язницю »(725,291). Таке визначення опали распространіми наXVII століття, а також на першу половину XVIII в. - Час життя самого Татіщева, та й після нього. Прояв самодержавної волі, а часто і свавілля государя протягом декількох століть російської історії ставало істиною причиною гонінь, репресій і навіть терору Недарма існувала виразна прислів'я «Царі в гнів - посол смерті» (356, щ. «Опала» - це ще й родове поняття покарання служивого людини, хоча в принципі опала могла бути накладена на будь-якого підданого. Класифікацію покарань опальних, дану Татищевим, потрібно доповнити й іншими їх видами, в тому числі стратою. Але про це буде докладно сказано нижче, в розділах про вирок і покарання.

Як поводилися люди напередодні арешту, що вони відчували і про що думали? Про простолюдинах, що не залишили спогадів про це, сказати що-або певне досить важко. Звичайно, ця люди боялися арешту після того, як ставали учасниками або свідками розмови, в якому прозвучали «непристойні слова». Страх тиснув всіх і кожного. Людина маявся в очікуванні арешту, не спав ночами. Але для багатьох майбутніх в'язнів політичного розшуку арешт ставав повною несподіванкою - адже вони дійсно говорили «непристойні слова »без задньої думки,« спроста »,« не подумавши », в колі близьких людей і не припускали, що вже є на них извет і наближається їх фатальний час. Підчас царський гнів обрушувався на голови підданих раптово, в той момент, коли його не чекали. У «Чернігівського літопису» описаний арешт чернігівського полковника Івана Полуботка, який стався за таких обставин. В1723 р. Полуботок разом із старшиною був викликаний до Петербурга, де українці подали Петру I чолобитну. Козаки намагалися домогтися відновлення старих привілеїв. У імператораже спроби нагадати йому про колишні вольності України викликали гнів. Він прорвався в той день, коли у Троїцького собору в Петербурзі малоросійська старшина подала Петру чолобитну про відновлення гетьманства на Україні. А далі сталося те, що називається «накласти опалу»: цдрь, прочитавши чолобитну, «того ж моменту зволив наказати своїми устами генерал-маеору ... Ушакову з великим гнівом і ярос-тію взяти під караул полковника Павла Полуботка, судію енеральний Івана Чарниш, Насіння Савича, писаря енеральний, там же при кавову будинку стояли і всіх, хто з ними ассісговал, від яких і від усіх відв'язавши своїми руками шаблі той же енерал Ушаков велів всіх попровадіті в замок мурований Пітербургскій, де з перваго годині порізно були всі за караулом посаджених ». Полуботок, звинувачений у зраді, помер у фортеці 18 грудня 1724 (зяз, ш-iv; 412,517,521).

Але все ж частіше опала насувалася повільно, і її прояв виражалося, зокрема, в забороні їздити до двір у. Це був старовинний звичай забороняти государеву холопу, який викликав гнів повелителя, «бачити государеві очі». Порушити цього заборона значило образити честь государя. Влітку 1725 архієпископу Феодосію, який влаштував скандал в імператорському палаці, було заборонено з'являтися на очі Катерини I. Однак він цьому знехтував і тим самим посилив свою провину і прирік себе на опалу (322, щ. Раніше, наприкінці XVII в., таких неслухів насильно доставляли на палацове (Постільна) ганок і там їм публічно оголошували про государевої опалі, після чого відправляли на заслання / бзі, 342-344,296, 306). У 1740г. з заборони їздити до двору почалася опала А. П. Волинського. Кнемувдом з'явився А.І. Ушакова ім'ям государині оголосив Волинському про заборону з'являтися при дворі. При цьому Волинський міг ще відвідувати Кабінет міністрів / зо4, ні). З заборони входити в раніше завжди для нього відкриті апартаменти імператриці Єлизавети почалася опала І.Г.Лестока Про це йому було сказано 22 грудня 1748, а через два дні генерал С.Ф. Апраксин з солдатами приїхав в будинок до Лестока і

оголосить єму домашнім арештом (411, 254).

Доля потрапили в немилість людей бувала звичайно вирішена ще тоді, коли вони навіть не знали про опалі. Зазвичай привід для гонінь на сановника шукали таємно від нього. Було кілька традиційних прийменників, приводів, щоб почати «опальних справа». Як правило, жертви опали складалися на государевої службі, тому саме в їх службі знаходили промахи, помилки і навіть не помічені раніше проступки. Їх використовували як привід для початку розшукового справи. Князя В.В. Голіцина-фаворита царівни Софії звинуватили у провалі Кримських походів 1687 і 1689 рр.., Хота ясно, що він став жертвою боротьби за владу між Наришкіних і Милославськ. Звинувачення (часом голослівне) у зраді, у спробах зв'язатися із закордоном було також досить поширеним приводами для опали. Як відомо, їм часто користувався Іван Грозний у своїх репресіях проти впливових службових людей. До цього ж приводу для опали вдавалися і пізніше. Так, щоб остаточно «втопити» засланого в свій маєток, але ще небезпечного влади Меншикова, верховники наприкінці 1727 обговорювали депешу Миколи Головіна-російського посла в Стокгольмі. Він повідомив, що, за чутками, Меншиков нібито увійшов в таємну угоду з ворожими Росії силами в Швеції і збирається повернув, шведам завоювання Петра I. Негайно верховники нарядили наслідок, і почався новий цикл допитів Меншикова, якого після ЦЬОГО заслали до Сибіру (633-69, Т70; 419, 95-97). Приводом для опали Волинського стало підняте з архіву справу про його зловживання під час перебування казанським губернатором. Як відомо, Волинський був страшенний злодій, самодур і хабарник, але в 1731 р. імператриця Анна Іванівна пробачила йому все, «від нього самого оголошені» хабара о74, 119). Тепер, в 1740 р., старі справи стали в нагоді розшуку. Крім того, на світ Божий витягли і чиюсь скаргу на дворецького Волинського Василя кубанців, що взяв з конюшенного відомства на потреби свого пана 500 рублів. Заарештований Кубанець відразу ж почав давати свідчення на Волинського, звинуватив його в таких державних злочинах, що про злощасних 500 рублях вже ніхто не згадував. Взагалі ж донос завжди був вдалим приводом для опали, про що сказано вище. Для опали братів Массон наприкінці 1796

була використана перлюстрація одного приватного листа, що стала приводом для допитів і звинувачення в неповазі імператора (635, 562). Людина, котра відчула наближення опали, який побачив безсумнівні її симптоми, опинявся в жахливому, неприродному для себе становищі. Світ навколо нього відразу змінювався:

Чи не смерть страшна. Страшна твоя немилість ...

Дізнавшись про заборону їздити до двору, А П. Волинський впав у смуток. Зазвичай численні гості стали уникати його гостинний дім. По місту поповзли чутки, що на друзів Волинського «скарб були мітки». Лише кілька людей залишилися вірні дружбі з Волинським і прагнули як-то підбадьорити його (788,13; 793,117). Массон-молодший, який багато років жив і служив у Росії, був наприкінці 1796 висланий за кордон разом зі своїм братом - полковником російської армії. У своїх мемуарах Массон докладно описує стан наближення опали, в якому раптово виявився він, вчора ще процвітаючий 37-річний майор, секретар великого князя Олександра Павловича. Массон була своя людина при дворі, водив знайомства з найпершими вельможами імперії, мав багато впливових друзів і покровителів. Вдома його чекала молода, красива дружина і новонароджена дочка. І раптом усе змінилося. Звичайно, зміни ці зріли давно. Массон і не підозрював, що недавно зійшов на престол імператор Павло I віддавна недолюблював секретаря свого сина і, переглядаючи списки штабу великого князя, не включив туди майора Массона Дізнавшись про це, Массон засмутився, але до визначення на нову службу він регулярно їздив в Зимовий, до спадкоємця. 13 грудня 1796 вранці він збирався у палац, де його чекав з справами великий князь. Але не встиг він вийти з будинку, як до нього раптово увійшов гвардійський офіцер і наказав слідувати до генерал-директору поліції Н.П. Архарова. І далі почалося те, що часто описують люди, що стають жертвами безсудних розправ: причину виклику до начальника поліції йому не пояснили, у приймальні Архарова незабаром опинилися брат мемуариста полковник Массон, а також невідомий їм однофамілець, який не менш братів був збентежений цим раптовим запрошенням. Архаров був відсутній, черговий офіцер не випускав Массонов з приймальні, але і ніяких пояснень не давав. Так, в тривозі і томлінні, вони просиділи до пізнього вечора Коли, нарешті, з'явився з палацу Архарів, на здивовані питання братів він відбувся якимись загальними фразами, посилаючись на волю государя, і наказав братам з'явитися завтра.

Опинившись в подібному дивному становищі, людина починала метатися і шукати сприяння удрузей, знайомих, товаришів по службі. В1727 р. АТ. Менши-

Андрій Іванович Остерман

ков, відчувши близькість опали, намагався попередити свою погибель. Він безуспішно шукав зустрічі з імператором Петром II, писав дружньо-прохальні листи віце-канцлеру А.І. Осгерману (який потай і підготував крах всесильного фаворита). Когдаже 8 вересня 1727 йому оголосили домашній арешт, то ясновельможний послав тужливу чолобитну дарую, просячи звільнити його з-під арешту, «пам'ятаючи вислів Хрісга-рятівника: нехай не заходить сонце у гніві Вашем» (704-19, ns>. Потім він послав до палацу свою дочку Марію - наречену царя, а також дружину, написав послання сестрі царя Наталії Олексіївні, своїм каллегам-верховникам. Та й потім він невпинно слав знайомим листи з проханням про допомогу і сприяння, змушував свою дружину і дочок писати до дружин і дочкам цих сановників. Чи варто говорити, що ніхто йому не допоміг.

Відчувши наближення опали, кинувся по «благодійникам» і Артемій Волинський. временщиках Бірон-головний його погубитель-кабінет-міністра не прийняв, а фельдмаршал Мініх у допомозі Волинському відмовив (304,141). Ось і Массон-молодший у розпачі поїхав до свого давнього знакі мому, Олексію Аракчееву, який колись служив під командою його брата і був з ним у хороших стосунках. Але на прохання замовити слівце перед государем входив тоді в силу тимчасовий виконавець сказав, що взяв собі за правило не заважати в чужі справи і, позіхаючи, віддалився спочивати АЗЗ,

У цьому також складалася логіка опали. Кожен думав про себе, і все, як прокаженого, сторонилися вчорашнього щасливця. «Куди поділися шукачі і друзі? - згадувала у своїх мемуарах Н.Б. Долгорукова в перші дні опали сім'ї Долгоруких. - Все сховалися і ближні, отдалече мене СГА-ша, всі мене залишили в завгодно новим фаворитам, всі стали вже мене боятца щоб зустріч з ким не попалася, всім підозріло. Лутше б того людині не родітца на світі, кому на час бути велику, а після прийти в нещастя: всі стануть зневажати, ніхто говорити не хоче! »(273,28).

Підтримувати опального людини, клопотати за нього і навіть їздити до нього вважалося вкрай небезпечним. Для цього було потрібно велику мужність і навіть самопожертву, на які царедворці в більшості своїй здатні не були. До опальному Волинському по раніше їздив тільки граф Платон Мусін-Пушкін. Потім в Таємній канцелярії його з Пристрій-тием допитували, навіщо він, знаючи про опалі кабінет-мінісгра, до нього всі-таки їздив, «не для заговоралі?» а, 4об.-5). Прості людські почуття-дружба, вірність, співчуття - як можливі мотиви поведінки людини розшуку були завжди незрозумілі. Та й сам потрапив в опалу прагнув уникати зустрічей і розмов, які могли б кинути на нього тінь і посилити государева гнів. Катерина 11 згадувала про опалі Лестока в 1748 р.: «Вечорами імператриця збирала двір у себе в своїх внутрішніх апартаментах і відбувалася велика гра. Одного разу, увійшовши в ці покої Є.В., я підійшла до графа Лестока і звернулася до нього з кількома словами. Він мені сказав: "Не підходьте до мене!". Я прийняла це за жарт з його боку, натякаючи на те, як зі мною зверталися, він часто говорив мені: "Шарлотта! Тримайтеся прямо! ". Я хотіла йому відповісти цим висловом, але він сказав: "Я не жартую, відійдіть від мене! ". Це мене дещо зачепило і я йому сказала: "І ви теж уникаєте мене". Він заперечив мені: "Я говорю вам, залиште мене в спокої". Я покинула його, наскільки стривожена його виглядом і промовами. Два дні потому, в неділю, причісуючи мене, мій камердинер Євреїнов сказав мені: "Вчора ввечері граф Лесток був заарештований і кажуть, посаджений у фортецю". Тоді одна тільки назва цього місця вже вселяло жах »(ЗІЗ, т.

 Тривожні думки терзали людини, над головою якого нависла гроза царського гніву. Він напружено згадував всі обставини свого життя за останній час, думав про тих, хто міг би йому нашкодити. Так, Массон, подумавши, що всі його справа виникла через необережні висловлювання старшого брата і що йому особисто нічого не загрожує, кинувся до палацу до свого покровителя графу Н. І. Салтикова. Массон бьш дружний з його синами. Вельможа, вислухавши Массона, відразу ж сказав, що становище молодої людини неважливе. «Не помиляйтеся на цей рахунок, - сказав мені граф, - я нинішнім ввечері був покликаний два рази до імператора власне з приводу вас. Він вас вважає людиною небезпечним і справа вашого брата тут ні при чому: воно не робить різниці в думці імператора .. »« Але яке ж злочин моє? У чому я обвинувачуюся? »- Вигукнув Массон. Салтиков відповідав словами, які застосовні до більшості відомих випадків го-сударевойопали: «Достаточнотого, що імператор вас підозрює і не довіряє вам, аяпріетом не можу поручитися за ваші політичні думки» (635,562). 

 Вище вже сказано, що стан «підозри» було видом державного злочину, а людини «підозрілого» переслідували як злочинця, причому він міг і не знати, в чому ж полягає причина недовіри до нього самодержця. Массон, його брат, як і інші люди, що потрапили в подібне положення, без кінця і на всі лади перебирали різні причини найвищого незадоволення. Вони згадували кожне своє необережно сказане слово, підозрювали оточуючих в інтригах, але могли так до кінця свого життя і не дізнатися справжню причину государева гніву. «Я був засуджений, - пише Массон, - не колишнє звинуваченим і навіть допитаним: мене залишили в цілковитій невідомості про причини мого затримання, так що вже сам я змушений бьш шукати їх або в розборі власних, зовсім невинних вчинків, або припускати ці причини в непоясненному упередженні імператора. Чи був я жертвою політичної його підозрілості по відношенню до його сина або простого капризу? Цього я не знав, та й не знаю досі ». Через кілька днів після висилки чоловіка дружина Массона підстерегла Павла I біля Зимового палацу і зі словами: «Правосуддя, государ! Молю про правосуддя чоловікові, що не про помилування! »-Кинулася навперейми імператору, який сидів на коні. І все одно нічого в долі її мужа не прояснилося. «Ваш чоловік і його брат винні - відповідав Павло, - а я люблю порядок у себе в імперії. Відійдіть геть, якщо не хочете потрапити під ноги мого коня! »Нещасна жінка вхопилася за вуздечку коня, а потім знепритомніла Імператор проїхав мимо (635, 582). «Роздуми ці, - писав потім Массон про перші дні опали, - не давали мені спокою, так що я раптом схопився з ліжка перебирати свої папери, щоб знищити з них усі, які могли б здатися підозрілими і пошкодити мені чи моїм друзям ... » 

 Массон давно жив у Росії, тому надходив цілком правильно. Особливо ретельно він порвав свій щоденник, в який заносив замітки і спостереження про життя двору. Щоденникові записи, рукописи записок і книг, а також листи зазвичай ставали найнебезпечнішими доказами при викритті державних злочинців. За 57 років до цього також поспішно палив папери перед арештом Волинський. На питання слідчих, чому він знищив у вогні чернетки своїх паперів і яке їх зміст, Волинський відповідав, що «оне мені більш не були потрібні», але потім зізнався, що побоювався неприємностей, якщо його чернетки комусь потраплять на очі і це йому «прічтется». Справа в тому, що в них було чимало чорнових уривків проекту про «поправлении держави». Волинський боявся, що будь-яка фраза з проекту може на слідстві йому пошкодити. Тоді ж він спалив і переклад з латини книги Юста Липсия, яку вважав для себе також «небезпечною» (з, 128,162 об., 177об., 212 та ін. Л І це правильно - увагу слідчих привертали все нотатки на полях прочитаних злочинцем книг, всі виписки та конспекти. складачі питалися, навіщо він читав ці книги, навіщо конспектував і в чому сенс кожного значка і поноси на полях (пь. 678). В1748 р. ночами свої папери перебирав й що відчув близькість опали Лесгок. Частина документів він знищив, а частина передав знайомому дипломату (760,50). Палив документи або передавав їх друзям напередодні арешту в 1757

 р. і погубив раніше Лестока канцлер Росії А.П. Бестужев-Рюмін. Немає сумнівів, що позбавлялися від свого архіву всі, хто чекав арешту, - кожна строчка могла бути «поставлена в рядок» арештантові, невинні особисті, інтимні записи, глухі позначки ставали доказом, вели людей до смерті на ешафоті і на каторгу. 

 Багато важких хвилин пережив до фатального стуку в двері потрапив у Петропавловську фортецю в 1779 р. за звинуваченням в банківській афері Г.С. Вінський. Його спогади передають наростаюче напруження, яке передувало арешту. Вінський пише, що спочатку він, столичний шибеник, пропалює життя на гроші, отримані з банку під заставу, пропускав повз вуха всі розмови і чутки про почався слідстві у цій справі. У серпні приятель Соколов розповів йому, що комісія під керівництвом А.І. Терського - обер-секретаря Сенату відкрила свою рабоїу в Петропавлівській фортеці і що «в равеліні Св. Іоанна, в казематах, з великою поспішністю будують багато прикомірків, що, крім Кашінцова (звинуваченого в банківському підробці поручика -? А.) і його товаришів, взято вже до комісії ще кілька людей, щодо банку. Про все я слухав вельми байдуже. У вересні глухо почали говорити про сей комісії в місті; здогадувалися, що відкритий важливий змову, бо по суворістю не дру гое що могли укласти. До кінця вересня і на початку жовтня стали люди мабуть пропадати: інший, поїхали в гості, залишився там назавжди; другий, покликав до свого генералу, зник невидимо, з гвардійських полків багато - в безвісну команду [відправлені] »и т. т 

 8 жовтня Соколов розповів Вінському, «що у фортецю вже безліч натискання», ніж злегка насторожив безтурботного гуляку. Наступного дня його вже як слід налякав слуга сусіда - офіцера Брещінского, який прибіг до Вінського з розповіддю про те, що вранці за його паном приїхав аудитор від командира генерала Салтикова, і пан не повернувся не тільки до обіду, а й до вечора, і що немає його й досі. Слуга бігав до генерала на будинок, побував у всіх знайомих Брещінского - ніде не бачили і не чули. «" Ах, пане, - плакав слуга, - навідайтеся ви, не впізнаєте чого-небудь? "-" Добре, мій друг, я йду з двору, постараюся ". А між тим сам думаю: "Чорт візьми навідування, як би самого не зачепило, чи не краще від цього штурму куди-небудь ухилитися? Але як залишити дружину? Куди їхати? І з чим їхати? "Мимовільне роздум і дурне надеяніе утримували мене в моїй безпечності». 

 Через три дні Вінський рано вранці відправився до Соколова «навідатися про подальші рухах комісії» і ... «Знайшов весь його будинок у сльозах і жалобі - він у ту ніч був узятий і відвезений. Болтнувші кілька слів скорботним на розраду, я поквапився залишити се плачевний місце і, ідучи з стисненим серцем назад у місто, міркував: "Соколова взяли, по одному найменуванню беруть, не мудро і мені бути узяті" »нею, т. Роздуми Вінського були небезпідставні - покоління російських людей, що знали почерк політичного розшуку, бачили в арештах досить чітку схему: брали людей «одного найменування», тобто роду занять, служби, одного кола спілкування, захоплень. У справі Вінського «найменуванням» стала «золота молодь», яка гуляла по шинках на взяті в банку під заставу гроші. Ці гульвіси були знайомі між собою, що для завсідників злачних місць цілком природно. 

 Проте найчастіше спочатку ніякої схеми при арештах не було - слідчі, отримавши схвалення верховної влади, заарештовували головних «лиходіїв», допитували їх і далі хапали всіх, кого називали на допитах і з тортур підслідні. Так і виникала схема. У ній була закладена своя логіка, яка грунтувалася на двох головних положеннях. По-перше, при розслідуванні політичних справ діяв принцип, виражений в інструкції імператриці Анни А. І. Ушакову: «До самого кореня досягти». По-друге, слідство визнавало, що всякий злочин проти держави неможливо без «причасників», і завдання следова телей - виявити їх коло, виявити злочинне співтовариство і знешкодити його. Докладніше про це буде сказано нижче. 

 У підсумку, коли починалися великі процеси, місто завмирало в очікуванні арештів і репресій. Секретар саксонського посольства ПЕЦОЛЬД писав 4 червня 1740 про справу Волинського: «У одних замішаний ворог, у інших родич, у третіх приятель, і майже з кожної сім'ї хтось прікосновен до справи Волинського, неможливо зобразити почуття радості і засмучення, надії і страху, які борються тепер між собою і тримають всіх в загальному напрузі »(207,1366). Така ж паніка охопила столичний світло і в 1718 р., коли почали брати людей у справі царевича Олексія, і в 1743 р., коли місто жило чутками про арешти у справі Лопухіна. 

 Але повернемося до Вінського. Він вирішив бігти зі столиці, терміново виїхати в Л Іфлянд, але грошей на дорогу не мав, а взяти їх в борг у свояка не вдалося. «Мучений ніжністю до дружини, залишеної мною без усякого піклування, страхом бути захопленим у фортецю, нетерпінням виконати задумане подорож і невідомістю успіху, я в сей день похмурий бродив вулицями, нікуди не заходячи і нічого не ївши» (isz 74). Примітно, що тут мова йде про людину, яка не відчував за собою провини, ніколи не знав ні самого Кашінцова, ні його товаришів. Лише потім з'ясується, що Кашин-цова знав Соколов, а Соколов був приятелем Вінського, і цього виявилося достатньо для підозр та арешту. Повернувшись ввечері додому, Вінський вразив дружину своїм похмурим виглядом і, проти звичаю, що не відправився в трактир. Дружина його також проти звичаю сидіти вдома з подружжя не зраділа, а, навпаки, теж щось передчуваючи, як писав Вінський, «намагалася мене вмовити вийти з дому. Але я вперто залишався, сидів, сумував, як чекаючи вироку, словом годину мій вдарив: кухлик гіркоти піднесли, треба було випити ». Незабаром Вінський почув шум і побачив, як у темряві передньої блиснули формені гудзики ... (Т. 74-75). Массона в 17% р. взяли після безсонної ночі, під ранок, коли він тільки що спалив свій щоденник і інші папери: «Упоравшись з цими запобіжними заходами і бачачи, що ще розвиднілося, я збирався знову лягти в ліжко, але слідом за тим почувся стукіт у двері - ТО прийшли за МНОЮ »(635,569-570). 

 Зазвичай до цього часу указ про арешт вже був підписаний. Документ цей був довільний за формою, але ясний за змістом: «Указ нашим генералу Ушакову, дійсним таємним радникам князю Трубецького і Лесгоку. Цього числа доносили нам словесно поручик Бергер, да майор Фаль-кенберг на підполковника Івана Степанова сина Лопухіна в деяких важливих справах, що стосуються проти нас і держави; того ради - повеле ваем вам згаданого Лопухіна негайно заарештувати, а у Бергера і Фальк-берга про тих справах запитати про те, у чому доносять на листі, по тому дослідити і що з допитів Лопухіна стосуватися буде до інших кого, то, незважаючи на персону, до Комісії свою забирати, дослідити і що по слідству з'явиться, доносити нам ». Цей документ-указ імператриці Єлизавети від 21 червня 1743, за яким почалося знамените справа Лопухіних то, ь ~?>. 

 Наступною стадією опали зазвичай ставав домашній ар їсть, про що вже частково сказано вище. «Графу Михайлу Бестужеву оголосити Ея І.В. указ, щоб він з двору до указу не виїжджав »- таким був указ одомашнили арешт в 1743 р. одного з учасників справи Лопухіних. Бестужева вдома не виявилося, він відпочивав на приморській дачі, де його взяли і наказали продовжувати «відпочинок», вже не виходячи з кімнат, під охороною <ш, м). Указ одомашнили арешт означав, що до будинку опального вбирався караул, який не дозволяв господареві ні виходити з дому, ні приймати гостей. Указ одомашнили арешт Меншикову 8 вересня 1727 оголосив генерал С.А. Салтиков, який іменем Петра II заборонив Меншикову залишати палац. Як містили людей під домашнім арештом, видно з інструкції поручникові Каковинском, приставленому 16 квітня 1740 кдомуА.П. Волинського. Йому належало закляття всі вікна в будинку, замкнути й опечатати всі, крім однієї, кімнати. У ній і слід було тримати опального кабінет-міністра, як у камері тюрми «без випуску», при постійному освітленні. Все це робилося, відповідно до інструкції, для того, щоб арештант «аж ніяк ні з ким повідомлення мати чи таємних того способів знайти не міг і для того в гір - ниці його бути невідлучно і безвихідно двом солдатам з рушницею поперемінно» (304,142). Діти Волинського перебували в тому ж будинку, але окремо від батька. До них був приставлений особливий караул. Француз Мессельер писав у 1758

 м., що посадженого під домашній арешт А.П. Бестужева «роздягли догола і відняли у нього бритви, ножички, ножі, ножиці, голки і шпильки ... Чотири гренадера з примкнутими багнетами стояли безвідходно біля його ліжка, якій завіси були відкриті »(473,995). Згідно з указом Єлизавети від 13 листопада 1748 про домашній арешт Лестока, опального вельможу тримали окремо від дружини, «а людей його, - читаємо в указі, - нікого, хто у нього в будинку живе, нікуди до указу з двору не пускати, такоже і сторонніх нікого в той двір ні для чого не допускати, а листи, які у нього є, також і пожитки його, Лесгокови, зібравши в особливі покої, запечатати і по тому ж приставити караул »(760;? бз. 50). 

 Слідчі приїжджали в будинок заарештованого і допитували його. В одних випадках домашній арешт опинявся недовгим - Лестока, наприклад. відвезли в Петропавловську фортецю вже на третій день, А. П. Бестужев ж маявся під «міцним караулом» чотирьох гренадерів цілих 14 місяців ап. 274-275). Довго тримали в Москві під домашнім арештом колишнього кабінет-секретаря Петра I А.В. Макарова, і, як він скаржився в 1737 р. імператриці Ганні, всі його «рухомі маєтки і пожитки запечатані і він до них не допускається», хоча йому потрібна одяг та інші речі, які, замкнені в інших кімнатах, псуються і гниють. 20 вересня 1737 Анна вказала «його, Макарова, арешт таким чином полегшити, щоб йому в церкву Божу їхати та інші домашні потреби виправляти дозволено було, тільки б в іншому по компаніях нікуди не їздив, толь менше з Москви з'їжджати осмілився, і в тому його зобов'язати належним реверсом, також і до запечатаним пожитки його допустити і їх йому в деспозиции віддати », а також взяти« за описом реверс, що нічого не продасть і віддасть на сторону »(зю, т>. Але не всегдадомашній арешт пом'якшували так , як в історії з Макаровим. Навпаки, після домашнього арешту найчастіше слідувала посилання або переклад у фортецю, до в'язниці. Втім, потрапляли туди і без «проходження» стадії домашнього арешт. 

 Тепер торкнуся різних аспектів роботи розшуку при арешті державного злочинця, що жив далеко від столиці. Щоб зловити злочинця, особливо коли він жив у провінції, з розшукового відомства посилали нарочного (як правило, гвардійського сержанта чи офіцера), який отримував у дорогу гроші на прогони (325-1, И9> та інструкцію (вона називалася також «ордером», а в XVII ст. - «наказний пам'яттю»). Такі інструкції (а їх збереглося чимало), як і рапорти нарочних по завершенні операції, дозволяють відтворити типову сцену арешту в провінції. У рапорті від 15 жовтня 1738 пожовнік Андрій Телевкеев описує, як він, діючи строго за інструкцією, заарештовував звинуваченого в проголошенні «непристойних слів» полковника С.Д. Давидова: «За даним мені ... ордеру сього числа пополудні в 2-й годині полковника Давидова із'ехал (тобто нашел. - Е.А.) я в селі Царевщіне і, поставя кругом двору і біля дверей у квартирі ево караул, вшед до нього в избу, виславши всіх, арешт йому оголосив, і спершу він не противився, потім, трохи згодом, казав, щоб я оголосив йому справжньої указ, за яким заарештовувати його велено, але я йому повторно оголосив, що указу показати йому не повинно, але він, опираючись есче, закричав: "Люди! Караул!", на що я йому оголосив, що того лагодити дуже непристойно , представляючи про те укази Ея І.В., і по оному вже ледь шпагу з рук своїх віддав; листи ево скільки знайшлося, все оглядав і партикулярний [у тому числі], зібравши, особливо запечатавши, і гроші під роспіску віддав прапорс-Чику Тарбеева; інші ж, касаюсчіеся до ево комис [с] ии, віддані колишнім при ньому піддячим, за ордером ж вашого превосходительства велено, по із'ез- де ево, того ж годині в дорогу вислати, але через брак до переправи порому через річку Волгу на кілька годин примушений утримати, поки пором зроблять, якої тутешнім мужикам негайно робити наказав і для спонукання людей своїх послав, а по сделанности, відправивши при собі за річку, повернуся ... ». Крім того, Телевкеев повідомляв про результати обшуку: «По огляду ж моєму в імеюсчемся при ньому підголівнику, між іншими, знайдено в бумашке миш'яку Злотника з два, якій взяв з собою» (64, 4). 

 У цьому описі є кілька важливих моментів. По-перше, Давидова заарештували, відповідно до інструкції, раптово, будинок ж, де він перебував, попередньо оточили ланцюгом солдатів. Так робилося завжди, щоб запобігти можливій, як тоді говорили, «витік» злочинця. По-друге, при арешті Телевкеев забрав і опечатав всі листи і папери Давидова, як офіційні, так і особисті. Опечатування вироблялося, як правило, особистою печаткою керівника арешту. Це було інше обов'язкове правило при арешті - не дати злочинцеві знищити докази. По-третє, заарештованого Давидова негайно повезли до Петербурга. Доставити злочинця якомога швидше до столиці вважалося важливим обов'язком нарочного. Правда, при захопленні Давидова було порушено важливе правило, обов'язкове при арешті персон високого рангу: йому не було пред'явлено іменний указ про арешт, після чого Давидов, не без підстав, почав кликати на допомогу людей і спочатку відмовлявся віддати свою шпату. Потім Таємна канцелярія суворо запитала організатора арешту, Татіщева: знаючи, «що про імені І.В. указех, не маючи оного собою, вживати нікому не личить і справа чимале, то для чого згаданому Давидову оголосити ви веліли, що нібито за іменним Ея І.В. указом наказано його заарештувавши і під караул в Санкг-Пітербурх надіслати, не маючи про те імянного Ея.і.в. указом? ». Татищев виправдовувався: він хотів як краще, щоб «оной Давидов НЕ довідався для чого арестуетца, щоб не надумався в говорінням йому, Татищеву, словах до викрутке собі що показувати» (64,4-5). По-своєму Татищев був правий - всі інструкції про арешт злочинця вимагали, щоб він нічого не знав про причину арешту. 

 Зазвичай, приїхавши в провінційний або повітове місто, нарочний гвардієць був до воєводи або коменданту, пред'являв йому свої повноваження у формі іменного указу або ордера і дізнавався, де може бути злочинець. В одних випадках указ був адресований до конкретного воєводі, а в інших мав на увазі всі місцеві влади, незалежно від їх рівня. У XVII в. такий документ називався «проїжджаючи грамота з прочетом». Всі влади зобов'язувалися нею, під загрозою покарання, допомагати нарочним людьми, кіньми, грошима, влаштовувати його на постій. Для виконання іменного указу посланець отримував від воєводи в допомогу загін солдатів, піддячих і провідників. З цим воїнством столичний гість і заарештовував злочинця. Згідно з інструкцією 1734 р., каптенармус Степан Горенкін, посланий на Олонец за старообрядческим старцем Павлом, мав право заарештовувати і допитувати всіх людей, які могли б вказати місце, де переховувався старець, причому у випадку якщо Горенкін не знайшов би старця, то йому наказувалося всіх заарештованих у справі прямо з родинами відправляти в Петербург. Часто, боячись втратити потрібного їм людини, послані захоплювали в будинку злочинця всіх підряд його жителів, а також гостей і вже потім, у столиці, вирішували, хто винен, а хто увійшов в будинок випадково. Сам будинок опечатували, а біля дверей ставили караул. Іноді в будинку залишали засідку, щоб хапати всіх, хто приходив і питав про господаря (325-2, 93, 71). 

 Коли допитаний в розшуку ізветчік точно не знав імен людей, на яких він доносив, або не пам'ятав, де вони живуть, то, як правило, він обіцяв дізнатися їх в обличчя, так як «з пикою їх знає» (soo, 69). У цьому випадку вдавалися до досить моторошної процедурою - ізветчіка (у цьому випадку його називали «мовою») під посиленою охороною проводили або провозили вулицями, щоб він міг точно показати місце або причетних до справи людей. Коли почали водити «мов», точно невідомо. Найбільш ранні свідчення відноситься до 1642 р. Тоді стрілецький голова Степан Алаликов з сотнею стрільців був посланий «по гулящаго людини по фомки на Ваганьково», на якого при допиті показав («слалом») ворожок Науменок. У справі сказано, що «для опазниванья [фомки] з ними ж посилали Афонько Науменок». Науменок фомки не впізнав, показав у натовпі на іншого знайомого йому людини гж ю). Проводили подібне впізнання і під час Стрілецького розшуку 1698 При цьому доводчик Матюшко Берестов сплутав схожих один на одного мати і дочка. Охорона на всякий випадок захопила і привезла в Пре-ображенское обох жінок. Завдяки зазначеної «мовою» жінці слідство отримало нове продовження (163, 70-72). 

 У 1713 р. донощика Микиту Кирилова як «мови» водили по московських вулицях, і він вказав у натовпі на знайомого, який, як непричетний до справи, після допиту був випущений на свободу (325-2,85). 19 серпня 1721 за указом губернатора А. Д. Меншикова поліція водила по вулицях Петербурга арештанта - солдата Антипа Селезньова для впізнання чоловіків і жінок, звинувачених їм «в розглашеніі непристойних слів різних чинів людем». Зберігся «Реєстр, кого солдатів Селезньов упізнав». «Язика» водили там, де він наслухався «непристойних слів» - переважно по кублах та будинках розпусти (так званим «вільним домівках»). Протокол опозна ня і допити мешканців і господарів, мабуть, складалися на місці: «На дворі торгового чужинця Меерта нікого не впізнав і сказав він, Селезньов, що тієї баби немає, а він, Меерт, сказав, що, окрім тих людей, інших ніяких нети такий баби, про яку він, Селезньов, говорив, що не бувало. На дворі торгового чужинця Вулфа упізнав дружину ево Магрет Дреянову. На дворі государева денщика Орлова, в якому живе іноземець Іван Рен, упізнав чухонку Анну Степанову ... »і т.д. tsss, 1250-1251). У 1742 р. здався поліції відомий злодій Ванька Каїн разом із загоном гарнізонних солдатів ходив по Москві і показував на вулицях і по кублах своїх колишніх спільників по злодійському справі (93,126-130). Пізніше в інструкції поліцейському офіцеру, якому доручалося вести Каїна-«мови», сказано: Каїн «в тортур промовах сказав, що їх самих в обличчя дізнатися і лавки показати може, того ради, тобі ... взявши оного злодія Каїна і за ним команди своєї підлягає безпечної караул, [і] або в зазначеній епанечний радий і кого в тому ряду він, Каїн, купців, дво людина вкаже, то тих при тому поверенном взяти і до розмов з Каїном не допускати » (93, щ. 

 З документів політичного розшуку неясно, як влаштовували такий провезення (або провід) ізветчіка по міських вулицях. Напевно «мова» був в оковах. Каїна одягали в солдатський плащ, щоб він зійшов за солдата, що йде нібито з товаришами по службі по вулиці. Втім, збереглася легенда (див. роман Івана Лажечникова «Крижаний будинок»), що на голову «мови» начіпляли мішок з прорізом для очей. Поява такої людини з конвоєм негайно викликало паніку серед перехожих і вуличних торговців. Всі розбіглися, лавки порожніли - адже «мова» міг показати на будь-якого перехожого. Думаю, що ця легенда достовірна Мемуарист Д.І. Рославлев, згадуючи про «водінні мови» наприкінці XVIII в., Писав: «який угледів здалеку наближення таких мов, жителі богоспасаємого Петрограда самі рятувалися від загрожувала їм небезпеки, бігли в сусідні вулиці, ховалися в найближчих будинках, словом, всіляко намагалися не зустрічатися з процес, тому развозімий мова часто, ні з того, ні з сього, вказував як на своїх приятелів, так і на людей, які і не бачили його ». 

 Можливості свавілля і зловживань були тут нічим не обмежені. Рославлев продовжує: «Провінція в цьому відношенні не відставала від столиці. З спійманим розбійником добру начальство - у вигляді справників, стряпчих, засідателів земського суду-отруює розгулювати по повіту. Справжніх своїх ласкавці розбійник, зрозуміло, не вказував, сподіваючись, що вони ще будуть йому корисні згодом, зате метал своїм ворогам, обзиваючи їх як своїх приховувачів. Якщо ж у самого развозімого мови не було особливо їм нелюбимих людей, то знову тодішнє началь ство брало на себе працю підказувати йому імена тих осіб, яких слід було звинуватити в прістанодержательстве; для цього, зрозуміло, обиралися достатні жителі, яких начальство хотіло повчити. Щоб дати правдоподібність своїм обумовлено в обох випадках, розбійник звичайно проказував, що він або знає будинок свого приятеля, але не знає його імені, або не знає ні вдома, ні імені, але пам'ятає його обличчя. У першому випадку, проїжджаючи село, він вказував на тог чи інший будинок, що - ось, де багато раз проживав і куди віддавав крадені речі на збереження або для збуту. Інший маневр полягав у тому, що розбійник ніяк не міг пригадати будинку, а сподівався дізнатися господаря і ось сбирали весь люд-людський села. Розбійник уважно розглядав всіх предстоявших і тремтіли і вказував на свого благодійника ... У всякому разі обвинувачена розбійником особа арештовувалося ». Далі Рославлев розповідає, як обумовлені «мовою» люди давали хабар начальнику і лиходієві, щоб тог «очистив» його «ш, щ. 

 Задовго до епохи Петра I в справі чарівника Афоньки Науменка (1642 - 1643 гт.) Зберігся опис слідчої дії, яке в сучасній криміналістиці називається «впізнання». Під час допитів Науменок показав на якогось Микитку Крестенніка і називав його своїм спільником. Терміново знайшли двох людей, яких звали Нікіпсой Крестенніком. Один виявився стрільцем, інший - гармашем. І далі у справі сказано: «І стрілець Микитка Крестеннік і гармаш Нікігкаж Кресгеннік в багатьох людех (тобто серед інших людей. - Е А) Афоньці Науменку казани, і Афонька, їх дивлячись неодінова (не раз. - Є. А.), а сказав, що того Микитки, у кого для псування купував коренье, не впізнав і туг його немає. І стрілець Ніктка і гармаш Микитка ж дано на поруки тому, що їх Афонько не знає ». Через деякий час знову влаштували впізнання. Афонька показав ще на одну людину, назвавши його Сеньком, «людиною Федора Карпова». За описом зовнішності, даному Афоньку, стрільці почали опитувати жителів у зазначених злочинцем частинах Москви. Стрільці ходили по дворах священиків і запитували: «У Льва, та у Федора Карпових людей звуть Сеньків, чиї вони діти і який якій Сенько народжуємо, і бороди голять чи або не голять, і особі чи у всіх у них ямковато чи ні, і вони їх чи знають і де вони нині, чи бачив їх хто у Федора або не бачив, і буде бачили, і наскільки давно? » 

 Священики розшуку не допомогли, але «Іванов, людина Несвіцкаго, йшов мимохідь ... [І] сказав, що-де він знає у Федора Карпова (человека. - Е.А.), звуть Сеньків Прокоф'єв, борідка невелика, руса, другий Сенько Петров син Тюхін молодий, ні вуса, ні бороди, і обличчя у них не ямковати, а іншого Сеньки у нього немає »Незабаром обидва Сеньки були приведені в Константінор ^ - 

 Граф П.І. Панін 

 кую вежу Кремля, де знаходився катівню, «і ті люди Федора Карпова у вежі в людех поставлені і казани Афоньці Науменку, і Афонькатех людей не впізнав, а сказав, що такої людини, Сеньки, тут немає» во7, м, 20, 23) . Під час Стрілецького розшуку восени 1698 ізветчіца упізнала з декількох поставлених перед нею служительок тих, хто передавав секретні листи царівни Софії стрільцям АВЗ, Із. щ. 

 Ідентифікація «рожею» мала особливе значення при викритті самозванця. Після того, як в 1775 р. Омеляна Пугачова зловили, влада прагнула переконати можливо великі маси народу в тому, що він не государю, не імператор Петро III, а самозванець, простий козак. Для цього злочинця везли до Москви в клітці. У Симбірську скутого Пугачова вивели на загачену народом площу, і перед іменитими громадянами Симбир ска і натовпом народу граф П.І. Панін публічно допитував «лиходія». Треба думати, що питання стосувалися самозванства, і коли Пугачов став грубити самому Панину, генерал побив його. 1 жовтня 1774 Панін писав своєму братові Нікіте'Івановічу: «Спробував він від розпаленої на його злодіяння моєї крові дещо пощочін, а борода, якою він Російську державу жалував - задоволеного Дранов. Він примушений був упасти перед усім народом скутою на коліна і велемовно на мої запитання сповіщати і визнаватися в усьому своєму злочині »(6S9-5, 108). 

 Те, що царський генерал тягав за бороду і бив «анператора» по «харе» (а так в документах того часу називали фізіономію злочинця), повинно було переконати сотні присутніх на площі глядачів у тому, що перед ними не справжній государ, а самозванець, якого нарешті спіймали. П.С. Потьомкін мав намір повторити це публічне впізнання і в Казані, щоб, як він писав Катерині II, «викрити його перед народом лиходійство», однак государиня наказала везти Пугачова прямо в Москву. Тоді Потьомкін влаштував публічне аутодафе портрета самозванця, і друга дружина Пугачова гучно під тверждаем, що зображений на цьому портреті людина - її чоловік, донський козак Омелько Пугачов (т-5, Ю8; 28б-з, зі5). З тією ж метою - переконати всіх у самозванстві Пугачова-перед самою стратою в Москві обер-поліцмейстер Н.П. Архарів зажадав, щоб Пугачов вголос, голосно підтвердив перед натовпом своє «під лое» походження. 

 Повернемося до «- пехнологіі» арешту. Прагнучи не допустити «витоку» майбутнього арештанта, знищення їм доказів, а також спроб дати якийсь знак спільникам, політичний розшук вдавався до різних прийомів і обману. Нижче ми їх і розглянемо. Найголовнішою умовою арешту почитали раптовість. Злочинця треба було приголомшити, деморалізувати, не дати йому часу підготуватися до арешту і слідству. На раптовості було побудовано завдання, яке Петро I дав Г. Г. Скорнякова-Писарєву 10 лютого 1718 Йому належало нагрянути в суздальський Спасо-Покровський монастир, зайти в келію колишньої цариці Євдокії (стариці Олени) і, заарештувавши старицу, зробити обшук. Було потрібно відразу ж захопити всі її папери і листи. Точно так же хапали і інших співучасників царевича Олексія. АД. Меншиков рапортував про арешт А В. Кікіна, що після отримання указу «того ж годині ясновельможний князь, закликавши до себе генерала-маіора Голіцина і маеора Салтикова з Преображенського солдати, їздив з ними по Олександра Кікіна і оного застав на подвір'ї в шлафроку і, взявши , привезли до палацу і, посадивши на ланцюг і заліза, відіслали в місто (тобто в Петропавловську фортецю. - Е А.) за караулом-^ <752, ПО. 204, СР: 325-1.308-309). 

 У червні 1744 з Росії бьш висланий французький посланник маркіз Шетарди - жертва майстерною інтриги канцлера А.П. Бестужева-Рюміна. Саме за його наказом перлюструвати всі листи посланника, деякі з них були затримані, з них склали виписки, якими страшно образилася імператриця Єлизавета. Вона наказала вислати свого раніше їй вельми близького друга з Росії за 24 години. Завдяки раптовості задум Бестужева повністю вдався. А. І. Ушаков повідомляв про подію 6 червня 1744: «За силою найвища) Ея І.В. веління нижче підписалися приїхали [к] ... марки [зу] де ла Шетарді в будинок пів на шосту години по ранку (зауважимо характерне для розшуку час - перед світанком. -? А.). І при-шед в передню, до них увійшов один служитель, який сказав, що пан його Шетарди хворий і всю ніч не спав, але по повторенні, щоб всеконеч-но про прихід їх сказав, з полчетверти години вийшов він, Шетарди, в перуке (паріке. -? А.) і в полушлафоре (халате. -? А.) ... При пригоді всього вишепісанних явно було, що він Шетарди, наскільки скоро генерала Ушакова побачив, то він в особі перемінився ». 

 Думаю, що Шетарди напевно вирішив, що його зараз заарештують, посадять у фортецю і відправлять до Сибіру, - про це могло говорити поява в таку ранню годину самого начальника Таємної канцелярії з солдатами. Побоювання Шетарди були вельми серйозні і небезпідставні. Коли в листопаді 1748 стало відомо про арешт лейб-медика Лестока, його близький друг прусський посланець Фінкелишейн, замішаний в інтригах при російською дворі, підійшов до канцлера Бестужева на придворному вечорі і заявив, що король його прислав відзивну грамоту і що він терміново покидає Петербург. Тоді Бестужев писав імператриці: «Вкрай сожалітельно, що сим від'їздом уникне він від подорожі в Сибір» (760,60). Надіслати Шетарди «ловити соболів» можна було без труднощів - він, на відміну від Фінкельш-тейна, мав статус приватного людини і ще не спромігся пред'явити офіційні грамоти акредитації. А вже як надходять з приватним людиною в Росії, маркіз знав добре! 

 Але сценарій на цей раз був інший: «І тоді генерал Ушаков оголосив йому, що присланий до нього в будинок по Ея І.В. указом для деякого оголошення, чому негайно секретар Курбатов зачав читати заготовлену декларацію, після закінчення якої він, Шетарди, говорив, що чує в чому полягає Ея 

 в. зволення, а бажає бачити ті докази, на яких згадана декларація заснована. Секретар Курбатов тому читав все екстракти з його, Шетардіевих листів, а він Шетарди за ним дивився і нічого не оскаржив нижче оригіналів дивитися хотів, хоча його підпис до останнього листа до Дютейлю (міністр закордонних справ Франції. -? А.) йому показана була ». Після цього Шетарди зажадав копії з прочитаних документів, в чому йому було відмовлено. Тугий же до Шетарди був приставлений підпоручик Ізмайлов. Шетарди оголосили, що коляски і вози для його відправки готові. Шетарди відповідав, що хоча він «жалкує про прийняту Ея величністю про ньому резолюції, але коли она прийнята, то він з подякою відчуває ту милість, з каковою Ея величність йому зволення своє оголосити повеліти зволила». У цих словах Бестужев побачив натяк на те, що Шетарди бьш не на жарт переляканий появою Ушакова і побоювався опинитися в Петропавлівській фортеці («і останніми своїми словами показав, що вящаго над собою очікував»). Я цитую лист Бестужева його заступнику (і давнього приятеля Шетарди) віце-канцлеру М.І. Воронцову. Бестужев з торжеством писав: «Воістину доношу, що такий в Шетарди конфузія і Торопка ніколи не очікували. Замість того, щоб світлим розумом своїм при цьому разі діяти, сам обплутати власним визнанням, що каракгером в кишені користуватися не може ».

 Словом, загроза міжнародного скандалу була велика, і тоді вже надходити з французьким посланником так безцеремонно, як з приватною людиною, буде дуже важко. Але раптова поява загону Ушакова приголомшило Шетарди. Бестужев пише «Конфузия його була велика: чи не схаменувся, ні сісти попотчівал, нижче що найменше під виправдання своє принеси.; Стояв, опустивши ніс і весь час сопел, скаржачись чималим кашлем, яким і справді неможуть. З усього видно, що він ніколи не чув, щоб стільки противу його доказів було зібрано і коли отої почув, то ще більше присмирнів, а оригінали коли показані, то своєю рукою закрив і відвернувся, дивитися не хотів »(& і, 4-8) . Так раптовість вирішила справу на користь Бестужева. 

 В1762 р. також раптово був заарештований Ростовський архієпископ Арсеній Маііевіч. До нього вночі на двір нагрянули послані розшуком гвардійці. 13 квітня 1792 Катерина II наказала князю А.А Прозоровському: «Наказуємо вам, вибравши ... людей вірних, надійних і справних, послати іхнечаянно (неожіданно. -? А.) до згаданому Новикову як в московський його будинок, так і в село, і в обох цих місцях наказати їм старанно обшукати ... »(561,74-75) Лак почалося знамените справа НИ. Новикова Були й інші види раптового арешту. Один з них описує в мемуарах Вінський, уривок з яких вже цитувався вище. Мемуарист сидів удома, коли «в 9 вечора почувся стук в передній». «Я, - пише Вінський, - сидячи проти відчиненою зальної двері, де не було вогню і, побачивши що блиснули гудзики, пішов довідатися, хто тут? Людина, що стояв у тіні, бере мою руку і говоріттіхо: "Щоб не злякати Елеонор Карлівну (дружина Вінського. -?. А.), я скажу, що заїхав звати тебе на вечірку - потім голосно: - А я тебе скрізь шукав, був у двох трактирах, да надумав і сюди заїхати, щоб взяти тебе до Ульріхше ». Так називався відомий петербурзький трактир. Виявилося, що за Вінським приїхав знайомий поліцейський офіцер Ліхтенберг, іноді бував у Вінського в гостях. 

 «Дружина моя, - продовжує Вінський, - стривожена, утримує мене:" Як, тепер пізно - Ізвощиков не знайдеш ". Офіцер відповідає: "У мене карета, мабуть, спритнішими поїдемо" - "Треба одягатися?" - "Що за одяганням? Досить сюртука! ". І так квапливо накинувшись сюртук, обнявши милу невинність, вийшов я на вулицю, де побачив карету, четверний запряжену і двох верхових. Питати не було про що ... »(W, 75). Описаний «обманний» арешт під виглядом запрошення в гості, на дружню гулянку, а також під приводом («під протекстом») термінового виклику на службу, відрядження не був новиною для більш ранніх часів. Щоб схопити зненацька Кочубея та Іскру навесні 1708 р., влаштували справжній спектакль за участю самого Петра I і канцлера Г. І. Головкіна. У листі царя Мазепі від 1 березня 1708 викладався план захоплення людей, злочин яких було вже класифіковано до слідства. Кочубей і Іскра були викликані нібито у справі в Смоленськ (357,71 - 73>. 

 У 1725 р. раптово заарештували Синодской секретарів Дудіна і Тиша. Вранці 18 серпня в Синод прийшов гвардійський унтер-офіцер Хрущов і оголосив секретарям, що їх викликають до Сенату. Як тільки чиновники вийшли на вулицю, Хрущов заарештував їх і відвіз до фортеці. Стурбовані члени Синоду послали архімандрита Афанасія Кондоїді в Таємну канцелярію, щоб дізнатися «про причину такого самовільного обманного захоплення його чиновників». З розшуку досить грубо відповіли: «Яке до синодальні секретарів стосується справа, про те знати Святійшому Синоду НЕ належить» <775, т-173). Хрещеник Петра I Абрам Ганнібал, що потрапив навесні 1727 під підозру всесильного АТ. Меншикова, раптово отримав з Військової колегії указ про термінову відрядженні в Казань нібито з інженерних справах, куди йому належало від-бьпь негайно. Не встиг він приїхати до Казані, як там його чекав новий указ з Петербурга: отруїтися негайно у відрядження до Тобольська Одночасно сибірському губернатору князю М. В. Долгорукому відправили указ, що б прибулого Ганнібала він відіслав в Селенгинск, так еше наглядав за арапом, щоб той не втік до Китаю. Досить швидко Ганнібал зрозумів, що всі ці удаляющие його від столиці відрядження - форма опали. З дороги він взявся писати жалібні чолобитні, листи до благодійників, але «чорному Абраму» вже ніщо не допомогло - в Селенгінську його заарештували, потім виключили з гвардії і написали майором гарнізону Тобольська (429, т-73). 

 Вельми тонко й підступно діяв у Березові в 1738 р. капітан Федір Ушаков, який прибув за доносом падаючого Тиша на князів Долгоруких. Прибувши до Березова, він приховав від усіх мету свого приїзду (а вона, відповідно до інструкції, була такою: «Секретно зібрати підтвердні відомості про зухвалі ... словах» Долгоруких), зблизився з засланцями і місцевою адміністрацією, побачив всю обстановку в Березові і потім , дружньо розпрощавшись з Березовця, повернувся з доповіддю в Петербург. Там він отримав повноваження для ведення слідства, і у вересні 1738 близько 30 чоловік (за іншими даними - 60) - Долгорукие, начальник охорони засланців майор Петров, священики та інші жителі Березова були раптово арештовані приїхали, на цей раз вже з конвоєм, Ушаковим, доставлені до Тобольська, де і почалося слідство (310, 91-93; 406,125). 

 Канцлера А.П. Бестужева-Рюміна заарештували за звинуваченням у змові раптово 25 лютого 1758 У цей момент він хворів, але ім'ям імператриці йому наказали прибути посаджу Як повідомляв Мессельер, «наближаючись до під'їзду палацу, він здивувався, коли побачив, що гвардійський караул (звичайно віддавав йому честь) оточив його карету допомогою руху, зробленого ним направо і наліво. Майор гвардії заарештував його як державного злочинця і сів з ним в карету, щоб відвести його додому сторожити. Яке було його здивування, коли, повернувшись туди, він побачив свій дім зайнятий чотирма батальйонами (думаю, що це перебільшення. - Є. А.), вартових біля дверей свого кабінету, дружину і сімейство в оковах, а на паперах своїх друку »^ , 994-995; 4іі, 274). 

 Вдавався політичний розшук і до обманним викликам за кордону. У 1690 р. виманили з Польщі головного свідка у справі Сильвестра Медведєва поляка Дмитра Силіна, що дозволило потім відправити вченого ченця на плаху (39о, 46). Особливо знаменита історія затримання «принцеси Володимирській» («Таракановой»). За указом Катерини II її обманом вивіз з Італії перебував у Ліворно з ескадрою А.Г. Орлов. Він прикинувся закоханим в «принцесу». Пізніше в звіті Орлов писав: «Вона до мене здавалася бути прихильно, чого д ля я і намагався перед нею бути дуже пристрасний. Нарешті, я її запевнив, що я б з охотою і одружився на ній і на доказ хоч сьогодні, чому вона, звабити, більш повірила Зізнаюся, вельможна пані, що я оне виконав би, лише тільки досягти б до того, щоб велю В. в. виконати ». 21 лютого 1776 Орлов заманив самозванку і її свиту на корабель «Три ієрарха», що стояв на рейді Ліворно. Тут її заарештували, а потім відвезли до Петербурга. При цьому Орлов послав жінці нібито таємну записку, в якій писав, що він теж заарештований, просив кохану потерпіти, обіцяв при нагоді звільнити з узіліща. Вся ця брехня потрібна була, щоб самозванка не вмерла від горя і була доставлена в Росію в цілості й схоронності. Після відходу корабля Орлов повернувся на берег і написав Катерині, що самозванка «по цей час все ще вірить, що ні Я її заарештував» (441, 558-559,573). 

 Намір розшукових чиновників виманити, обдурити жертву з'ясовно їх бажанням не піднімати зайвого шуму, не викликати паніку серед рідних і сусідів. Побоювалися послані і можливої при арешті бійки. У 1722 р. капітан Цей, посланий заарештувати коменданта Нарима Ф.Ф. Пушкіна, зіткнувся з озброєним опором, і в зав'язалася сутичці навіть пролилася кров доя 159-т). У 1739 р. при арешті білгородського губернського секретаря Семена Муратова злочинець не дався в руки солдат, замкнувся в будинку і «людям своїм кричав, щоб били в дзвони і то знатно мав некак Умисне» (223,96). У 1740 р. при арешті відчайдушно чинили опір герцог Бірон і його брат Густав. Солдатам довелося «заспокоювати» їх стусанами (457,199-203; 765,298). Коли 1752 р. воєвода Одоева Мов, отримавши донос, вирішив заарештувати митного галову І.Г. Торубеева, на дворі вже стемніло. Після роздумів воєвода відклав арешт до ранку, побоюючись, що люди Торубеева «дадуть бій» солдатам, а злочинець зуміє в метушні й темряві «учинити витік» (377,323-324). Побоювалися в розшуку і зайвого шуму, який міг розбурхати суспільство. Розпоряджаючись в березні 1772

 м. про арешт фальшивомонетника С. Пушкіна, Катерина II писала М.Н. Волконському: «При сем намагайтеся всього того віддалити, щоб у публіці здаватися могло насильством» (554,96). 

 Була ще одна, дуже важлива, причина для раптового арешту: про подію якомога довше не повинні були дізнатися невідомі ще слідству спільники злочинця. Не можна було допустити і того, щоб арестуемий людина якось попередив їх про небезпеку. Влада не завжди довіряли навіть тим, хто проводив арешт. При захопленні в Москві в 1738 р. сенатських секретарів Івана Богданова і Семена Молчанова, а також камі-ріра Олексія Оленева з Петербурга в Москву був посланий прапорщик Олексій Ільїн. А.І. Ушаков дав йому інструкцію в запечатаному конверті. При розтині конверта повинен був бути присутнім головнокомандувач Москви З А Салтиков, що робилося «для лучшаго змісту секрету, щоб він (Ільін. -? А.) про ту дорученої йому комісії перш часу відати не міг ». В указі Салтикову сказано: «заарештованого вишепісанних секретарів та камер [ира] учинити Раптом, без найменшого розголошення, щоб ті секретарі та камер [ір] про те перш уведав і сховатися не могли, і для того маєте ви зараз і, не випускаючи його від себе, дати йому потрібне число солдата унтер-офіцери, з якими б він ту комісію негайно і без усякого божевілля виправити міг »<№. 204-205). 

 Раптовість арешту, суворе поводження при цьому з арештантом, швидкий і такий же суворий допит, та ще перед особою високого начальства, а то і государя - все це зазвичай вибивало людей з сідла, і вони губилися. Так, в 1718р. генерал В. В. Долгорукий був раптово заарештований у справі царевича Олексія. У чолобитною Петру I вже після допитів він так пояснює первинні свідчення: «Як узятий я з С.Пітербурха ненавмисно, і повіз до Москви окований, від чого був у великій деспераніі (отчаяніі. - ЕА.) І безпам'ятстві, просто узятий і привезений до Преображенське, і відданий під міцний арешт, і потім наведено на Генеральний двір перед Царське величність, і був у тому ж страху; і в той час, як питати я проти листи царевича перед Царським величністю, відповів у страху, бачачи слова, напісанния на мене царевичем прийняті [ми] завелікую противность і в той час, боячись розшуку, про тих словах не сказав »(752.199л 

 Слід докладніше зупинитися ще на одній грунтовної інструкції, яку отримав від імператриці Анни сам начальник Таємної канцелярії генерал А.І. Ушаков. У 1733 р., як вже сказано вище, в Петербурзі отримали извет дворянина Федора Червоного-Миклашевича на смоленського губернатора А А. Черкаського, який звинувачувався у державній зраді. Справа була настільки важливе, секретне і термінове, що арешт високопоставленого чиновника імператриця доручила Ушакову. Інструкція йому цікава для нас багатьма деталями, які показують, як вели розслідування по свіжих слідах, відоме пізніше як «момент істини». Ушакову слід було відправитися в Смоленськ нібито проїздом до Польщі у справах служби - в цей час йшла російсько-польська війна. Прибувши в місто, генералу належало відразу ж прийти до губернатора і негайно «онаго купно всім своїм будинком і служітельмі взяти під найміцніший караул». Одночасно люди Ушакова повинні були схопити всіх можливих прихильників зрадника. Особливо підкреслювалося: взяти «скільки можливо в один час, щоб один про одного не Сведани і піти не могли». Везти затриманих разом з їх паперами у фортецю слід було вночі, щоб не привернути нічиєї уваги. При цьому арештанти не могли перебувати разом жодної хвилини, «щоб один з одним не говорили, також і нікого говорити з ними не допускати: ні пера, ні паперу не давати і в іншому все ті ж обережності взяти, як з такими крамольниками належить »(693.2п>. 

 Так, в інструкції ми бачимо всі ті принципи арешту політичних злочинців, про які йшла мова вище (раптовість, секретність, одночасність арештів, особливу увагу до доказам, обережність під час конвоювання і тд.). Однак в інструкції Ушакову є розділи, яких ми зазвичай не зустрічаємо в типових, виданих гвардійському прапорщику або сержанту вказівках про арешт. Ушакову пропонувалося відразу ж після захоплення Черкаського і його спільників, не зволікаючи, прямо на місці почати розслідування. Весь розрахунок будувався на раптовості і демонстративної строгості арешту, що повинно було, за задумом авторів інструкції, збентежити злочинця і полегшити його викриття. Черкаського потрібно було відразу ж допитувати по извет Миклашевича і по тих документах, які були захоплені при арешті губернатора. В інструкції Ушакову сказано, що конкретно потрібно шукати в паперах губернатора, а саме прислане на його ім'я за кордону лист донощика Миклашевича (про яке владі стало відомо з доносу останнього). Справа в тому, що Черкаський послав Миклашевича за кордон, щоб той налагодив зв'язок з онуком Петра IГолштанскім принцом Карлом-Петером-Ульріхом (майбутнім Петром III). Міклашевічс дороги написав Черкаському про справи. На думку розшуку, цей лист і було найбільш сильною доказом проти губернагора-зрадника, свідченням його злочинних зв'язків із закордоном. При цьому Ушаков мав замовчувати про извет Миклашевича на Черкаського, не говорити губернатору, що донощик привезений Ушаковим в Смоленськ Метою допиту було бажання влади виявити всіх співучасників змови: «Якщо, - зазначено в інструкції,-он в тому вінітся, то негайно вимагати від оного, щоб він, без всякої утайки, оголосив всіх тих, які в сем злочинницькому справі причетні, кои про те хоча тільки відають і, якщо оголосить, то негайно належно заходи взяти, щоб вони, без розголошення, спіймані і за караул взяті були. .. »(693. 2і4>. 

 Небезпека заколоту у воєнний час у прикордонній губернії здавалася настільки великою, що Ушакову належало тримати арестованньгх «в найвищому секреті, щоб раніше часу аж ніяк в народі не поширювалось». Одночасно потрібно було спостерігати і за настроями смоленської шляхти, яку Петербург підозрював у симпатіях до бунтівним полякам. Інструкцію складали люди, які прагнули передбачити всі можливі випадковості при арешті. Головне, що було потрібно від Ушакова, це діяти швидко і несподівано для злочинців. Так, на випадок «впертості» Черкаської на допитах йому заготовили слідчий «сюрприз» - очну ставку з донощиком Миклашевичем, якому Черкаський довіряв як близькій людині і який, за розрахунками губернатора, в цей момент повинен був знаходитися в Кілі. Ефект раптової появи ізветчіка, таємно привезеного Ушаковим в Смоленськ, належало посилити очною ставкою губернатора з його служителем, який передав Миклашевича лист Черкаського, а також з особистим секретарем губернатора, що знав таємні справи свого начальника. При цьому Ушакову дозволялося підготувати секретаря до очної ставки з його шефом: «Пожесгочае надходити, щоб справжню правду з нього вивідати». «Пожесгочае» означало провести допит жорстко, з погрозами, залякуванням, хоча і без тортури. 

 Методи, застосовані Ушаковим, досягли повного успіху: арешт Черкаського пройшов гладко, губернатор, деморалізований раптовою появою в місті начальника страшної Таємної канцелярії, відразу ж визнав свою провину, дав докладні свідчення, написав жалісливу чолобитну на ім'я імператриці і разом з іншими колодниками був благополучно доставлений до Петербурга. 

 Допит по гарячих слідах застосував і обер-прокурор Сенату В А Всеволожский, який приїхав в 1769 р. в Успожну-Железнопольская розслідувати справу корнета Івана Батюшкова. За доносом на нього, Батюшков говорив про себе як про сина англійського короля і Єлизавети Петрівни. Як писав у звіті Всеволожский, при зустрічі з Батюшковим він «хотів першим сум'яття почуттів його вжити собі на користь до відкриття справи, мені дорученого, і д ля того оголосив дане мені повеління про дослідження над ним, Батюшковим, за показання Опочініна, не сказавши , проте ж хто на нього доносить. По цьому я вмовляв його і, приводячи до щиросердого покаяння, питав у нього по заготовленим статтями »пекло пекло. 

 Твором інструкцій підготовка до арешту обмежувалося. До арешту за деякими підозрюваними вели стеження - зовнішнє спостереження. Про це повідомляв голландський дипломат де Бі. Його листування з Гаагою влітку 1718 р., під час справи царевича Олексія, перлюструвалася, а за самим дипломатом стежили. Де Бі згодом писав: «Я дізнався від слуг моїх, що ... протягом трьох тижнів, з самого раннього ранку, безотлучно знаходилося в саду моєму невідома особа, яка записує усіх, хто приходив до мене ... я жодного разу не виходив з дому без того, щоб за мною не стежили видали двоє солдатів, щоб бачити, з ким я буду розмовляти дорогою ». Пізніше віце-канцлер П.П. Шафіров підтвердив дипломату, що за ним дійсно стежили - російському уряду не подобалися його депеші до Голландії. Тому було вирішено простежити, звідки він черпає матеріал для своїх інсинуацій (253,335). Раніше стежили за близьким до царевича А.В. Кі-кіним. Петро писав з Москви в Петербург АТ. Меншикову: «Вам я при зувати при від'їзді, щоб на нього око мали і стерегли, щоб не пішов »(325-1, 

 309-310). 

 Шпигунство за іноземцями та вірнопідданими був справою звичайним в Росії з незапам'ятних часів. Мова йде не про добровільні або вимушених донощиків, а про службу більш-менш професійною. Адам Оле-арій описує, як у Москві XVII в. виловлювали тих, хто вживав ненормативну лексику на вулицях Москви: «Призначені таємно особи повинні були за часами на провулках і ринках мішатися в натовп народу, а отряженний їм на допомогу стрільці і кати мали хапати ругателей і на місці ж, для публічного позорища, карати їх »(526, щ. Шпигунами були, як правило, люди з поліції, переодягнені солдати, дрібні чиновники, торговці, дрібні злочинці, яких випустили, щоб вони таким чином« відпрацьовували »свої гріхи перед законом. Ванька Каїн, великий московський злодій і грабіжник, «покаявся» перед владою, видав кілька десятків своїх товаришів і став офіційним «доносітелям» розшукового наказу При цьому він, як сказано вище, взявся за старе "ремесло", поєднуючи доноси з промислом злодія і грабіжника. Коли згодом Каїна запитали, чому він не видав цілу банду дрібних вуличних злодюжок, то Каїн сказав, що всі вони працювали на нього: якщо потрібно було знайти яку-нибудь крадену річ або зниклої людини, злодюжки розсипалися по Москві, по всьому її «дно», і незабаром знаходили пропажу пекло 553). Так само працював і політичний розшук. 

 У документах XVIII в. часто зустрічається вираз «під рукою», що означає таємні дії, секретний збір матеріалів і відомостей. Такі доручення часто давала З А Салтикову імператриця Анна. Вона писала: «Як можливо таємним чином істину провідати і до нас негайно написати» (зю, 40-4i>. За допомогою шпигунів, які в 1740 р., за висловом людей тих років, «лежали на вусі» у регента імперії герцога Бірона , він дізнавався багато придворні таємниці, думки армії і жителів Петербурга про його правління (704-21,15-17). Втім, допомогло це йому, як відомо, мало - він був позбавлений влади і засланий. За цісаревою Єлизаветою Петрівною, яку імператриця Анна, а потім і правителька Ганна Леопольдівна побоювалися як можливої конкурентки у боротьбі за престол, в 1730-х - початку 1740-х рр.. був встановлений постійний таємний нагляд. В1742 р., після того як Єлизавета виправдала-таки побоювання своїх попередниць і стала імператрицею, фельдмаршала Мініха звинуватили в тому, що він шпигував за цісаревою. Виправдовуючись на слідстві, він говорив, що організувати стеження за Єлизаветою наказала йому ще в 1731 р. сама імператриця Анна, «понеже-де (Елізавета. -? А.) по ночами їздить і народ до неї кричить, показуючи свою гарячність, хто до неї в будинок їздить »(361,240-241). Біля палацу цесарівни заснували особливий таємний пост-«безвісний караул», при якому довгий час «беззмінно, для прісматріванія» перебував урядник Щегловитов. 

 У січні 1741 на цій посаді стояли аудитор Барановський та сержант Оберучев. Вони виконували іменний указ Анни Леопольдівни, яка через майора гвардії Альбрехта наказала Барановському: «На тому безвісному караулі має він дивитися в палаці ... Елизавет Петрівни: какія персони самець і женска підлозі приїжджають, також і Ея високість ... куди зволить з'їжджати і як зволить повертатися, про те б повсядневно подавати записки вранці йому, майору Альбрехту », що той і робив. Для цього Барановському слвелі спеціальну квартиру в сусідньому з палацом будинку, з якої, мабуть, і стежили за всіма гостями Єлизавети. Квартира-пост була суворо засекречена. Ранкові записки-звіти шпигунів відразу потрапляли в Зимовий палац. Правительку турбували, в першу чергу, таємні зв'язки Єлизавети з гвардійцями, а також з Шетарди, про кожному візиті якого до Єлизавети шпигуни мали рапортувати негайно. Пізніше, на слідстві у справі Мініха в 1742 р., Оберучев показав, що «Альбрехт бувало питав, що чи не ходять до государині Преображенського полку іреноді-ри? і він, Оберучев, на те відповів, що не видно, коли б вони ходили »(354,317). З допиту ще одного шпигуна - Щегловітов - видно, що Мініх наказував йому наймати візників і слідувати всюди за екіпажем Єлизавети Петрівни (Збі, 242). 

 Коли навесні 1741 виникла небезпека змови Єлизавети з Минихом, то і за будинком фельдмаршала встановили таємний нагляд. Секунд-майор Василь Чичерін з урядником і десятком гренадерів «не в солдатському плаття, але в шубах і в сірих каптанах» цілодобово стежили за будинком Мініха. Вони мали інструкцію (у вірності якій їх змусили присягнув »),« що якщо оний фельдмаршал граф Мініх поїде з двору інкогніто, не в своїй сукні, то б його зловити і привесть в палац ». З допиту Чичеріна на слідстві 1742 випливає, що гренадери спостерігали за будинком Мініха ночами і робили це позмінно. Сам Чичерін «за ними стежив, щоб вони завжди ходили і їх бранівался, якщо не підуть». Чичерін обурювався небезпідставно: робота шпигуна була грошовою - гренадери отримували за СВОЮ роботу 20 ^ Ю рублів На місяць (354, 307-309, 312; 543, 226). Мабуть, влада впровадили шпигунів-підглядачів («надійних людей») і в число слуг цесарівни. З їх донесеннями був пов'язаний раптовий арешт в 1735 р. регента хору цесарівни Петрова, причому у нього відразу ж забрали тексти підозрілих п'єс, в яких угледіли складу державного злочину (43-3,22; 365). До 25 листопада 1741, коли Єлизавета здійснила переворот, све дення про підготовку путчу уряд Анни Леопольдівни отримало з самих різних джерел, як з-за кордону, так і в самому Петербурзі. Жодне таємне побачення змовників не уникало від секретних агентів уряду. Їх донесення відрізнялися повнотою і говорили про цілком реальну загрозу державної безпеки. Однак Ганна Леопольдівна не використала донесення шпигунів з користю для себе. 

 До послуг шпигунів постійно вдавалися й інші правителі Росії. Шпигунів посилали в кабаки вивідувати судження народу про владу і хапати для остраху всякого, хто дозволить собі висловити критику на адресу влади. Про те, що шпигуни були в кабаках, відомо з різних джерел. Відразу після встановлення регентства Бірона восени 1740 Шетарди писав у Францію: «Кабаки, закриті багато днів, відкриті. Шпигуни, яких там держуг, хапають і відводять в темницю всіх, хто, забувшись або в сп'янінні наважиться вимовити найменший натяк »про правління Бірона (543, MS). У 1773 р. генерал А.І. Бібіков, отримавши донос Г.І. Державіна про підготовлюваний бунт у Володимирському гренадерському полку, «писав секретно ... до губернаторів Новгородському, Тверському, Московському, Во-лодімерскому і Нижегородському, щоб вони, під час проходу полків в Казань повз їх губерній, а особливо гренадерського Володимирського, по дорожніх шинках приставили надійних людей, які б підслуховували, що служиві між собою говорять під час їх пиятик. Се розпорядження мало свій успіх, бо по приїзді в Казань отримав він донесення від Нижегородського губернатора Ступішіна, що дійсно між рядовими солдатами існує змова покласти під час битви перед бунтівниками рушниці, з яких головні схоплені, судилися і тоді ж жорстоко покарані »(262,52 -53). Недарма також Катерина II вимагала від В. І. Суворова в 1762 р. мати по полицях «вуха і очі» з 154-2,258). 

 У листопаді 1748 лейб-медик Єлизавети Петрівни Йоганн-Герман Лесгок дізнався від слуг, що біля будинку постійно бовтаються якісь «незнані" люди. Вони походжали то поодинці, то вдвох, одягнені були в солдатські плащі або в сіре ліврейних сукню. Деякі з них розпитували слуг Лестока про їх Барінов, дізнавалися, чи вдома він, куди їздить, хто до нього приїжджає. Зі справи Лестока видно, що указ про стеження за ним дала сама імператриця, а начальник Таємної канцелярії А. І. Шувалов доручив спостереження за будинком Лестока капрала Семенівського полку С. Каменєву з солдатами. Приятель Лестока капітан Олександр Шапізо також зауважив, що побачивши саней Лестока або його, Шапізо, екіпажу ці люди ховаються або біжать за саньми, щоб дізнатися, куди попрямував об'єкт спостережень. 9 листопада слуги Лестока спіймали одного з «Шпігов», і Лесгок допитав його. Стало ясно, що стеження веде 

 Йоганн-Герман Лесток 

 Шувалов. Лесток зрозумів, що його дні на волі полічені. Це стало початком опали сановника. Незабаром його заарештували (4іі, 254; т, 45-47). 

 Катерина II часто вимагала, щоб з Москви їй регулярно надсилали секретні відомості, зібравши ЇХ «без розголосу» (491,105; 554,170-171). ШПИГУНСЬКОЇ мережею в Петербурзі відав начальник столичної поліції, а в старій столиці - московський обер-поліцмейстер Микола Архарів. Саме Архарова імператриця наказала навести «під рукою» довідки про благонадійність деяких людей, записати їх висловлювання. За деякими з підданих вона веліла встановити постійний таємний нагляд і карала виловлювати розповсюджувачів чуток. На початку вересня 1773 вона наказала заснувати таємний нагляд за генералом П.І. Паніним, не схвалюють тоді політику уряду. 9 вересня Волконський писав Катерині, що він отримав листа імператриці про посилку в село Паніна, де він жив, «Одного надежнаго людини вислухати його зухвалі бсштанья. На оне сим Всеподданнейший доношу: справді, що сей марнославний Самохвал багато і зухвало базікає і до мене кілька доходило, але все оне полягало в тому, що все і всіх критикує, проте такого не чутно, щоб клоном до якого б зухвалому підприємству. Я хота завжди за ним моє примітка маючи, а та-пер ще подвою оне і вжив різні канали його слова Сведани, коли що уведав, то тоді В.і.в. донесу ». Панін, мабуть, здогадався, що за ним стежать, і кілька стримав свою критику влади. «Примітно є, - писав пізніше Волконський, - що він, Панін, з деякого часу набагато ушх, у своєму теліпання дещо скромніше став. Не знаю, чи відбувається ся скромність від страху або для закриття яких видів ». 30 вересня 1773 він повідомляв імператриці: «Я вжив надійних людей наглядати за Паніним (який на цих днях з села в Москву переїхав), через оних нз-весго, що він, як я і колись доносив, став набагато в теліпання своїх скромніше ... »(554,121-123,145). ' 

 При Катерині агентам таємної поліції доручали спостерігати і за суспільними настроями. У цьому полягав не тільки особистий інтерес імператриці, яка хотіла знати, що про неї та її правлінні думають люди, а й нові уявлення про те, що думка суспільства потрібно враховувати в політиці і, більше того, потрібно контролювати, обробляти і направляти його в потрібну влади сторону. При цьому Катерина І не була новатором в цій справі. Одним з перших указів про нагляд за суспільними настроями став указ регента Бірона 1740 Регент відомий тим, що засилав агентів на вулиці Петербурга, щоб послухати толки народу про «політичний момент». 26 жовтня 1740 він наказав З А Салтикову: «У самому секреті ... щоб ви під рукою, майстерним чином осведомиться старалися, що в Москві між народом та іншими людьми про такий нинішньому визначенні (тобто про указ про його регентстве. - Е.А.) говорять і не приходять чи іноді від кого про те негфістойньі міркування і тлумаченні ». Про це Салтикову наказувалося негайно повідомити в Петербург, «а між тим оне, без зволікання і занедбання належним чином припинити і припинити» (745, зи-зп). 

 Однак тільки за Катерини II цієї діяльності розшуку стали приділяти особливу увагу, що ми можемо бачити з листування імператриці з Н.І. Паніним після вбивства в Шліссельбурзі Івана Антоновича в серпні 1764 і особливо під час повстання Пугачова. У грудні 1773 р., коли повстання викликало хвилю чуток, М.Н. Вяземський повідомляв, що він розпорядився послати «надійних людей для підслуховування розмов публіки в публішних Соборище, якось в рядах, лазнях і шинках, що вже й виповнюється, а між дворянством також всякі розмови примічали». У ті часи, як і пізніше, політичний розшук збирав чутки, а потім їх узагальнював у своїх доповідях. Втім, вже тоді проявилася характерна для таємних служб риса. Під таким собі видом об'єктивності «нагору» поставлялася заспокійлива брехня. Чим вище піднімалася інформація проте, що «одна баба на базарі сказала», тим більше її підправляли чиновники. Наприкінці 1773

 - Початку 1774 р., коли повстання Пугачова розбурхало російське суспільство, головнокомандувач Москви князь Волхонський посилав государині цілком заспокійливі зведення про стан умів у старій столиці, випинаючи патріотичні, вірнопідданські настрої її жителів: «теліпання тепер більше в тому полягає, а паче між простим народом (як я колись доносив) щодо до генерал-майора Кара (потерпілого поразку від війська Пугачова. - Є. А), якого народ сварить, називаючи його боягузом і кажуть: "Який він генерал, що не міг з таким ледарем впоратися і сам суди пішов! Його б треба повісити! "Я радію, всемілостів-новітніх государиня, сей народної ревнощів і ретельності». 7 січня 1774 він повідомляв про реакцію народу на оголошення маніфесту про Пугачова: «Я велів примічати при публікування народне становище, яке і примічено, що народ з жадібністю слухав оне оголошення і після більша частина народу кляли і лаяли бунтівника і самозванця; а інші говорили з презирством і сміхом: "Ось який, надумав государем бути!" Тут, всемілосгавей-Шая государиня, все тихо і смирно і через всі дні свята ніяких непорядків не було, і брехня набагато менше стало »(554,128-129). 

 Можна сумніватися в точності «аналізу» Волконським настроїв мешканців міста, за безпеку якого він, як головнокомандувач, відповідав головою. Як кожен начальник, він прагнув, щоб картина громадської думки у ввіреній його піклуванню Москві виглядала ддя верховної влади по можливості більш симпатичною. Традиція подібної «обробки» агентурних відомостей була, як відомо, продовжена і в XIX в. (Див. 547). Думаю, що імператриця Катерина не дуже довіряла бадьорим рапортами Волконського. Інакше влітку 1774 р., коли повстання Пугачова досягло піку і стали поширюватися чутки про його похід «щоб труснути ма-тушкою-Москвою», вона б не попереджала Волконського «тримати вухо гостро", дивитися, щоб «хитрий лиходій державності не напустував у вашому місці і ненавмисно посереди міста »(548, мі). Тоді Катерина зробила і серйозну спробу вплинути на суспільні настрої. Вона потребувала сприятливому до неї громадській думці, хоча в глибині душі государиня явно не мала ілюзій щодо любові до неї народу, який називала «невдячним». Заохочуючи зайнята Волконського в розшуку, імператриця писала йому, що «як по умоначертанію нашого народу за теперішніми обставинам більш належить чекати множення брехунів, ніж зменшення брехня ». Тому вона була стурбована частими поїздками Волконського в Контору Таємної експедиції і вважала, що всяка така поїздка «може бути в легковажних людей, а особливо в розбещених політиках, произвесть нові шкідливі чутки: щоб уникнути чого» вона заборонила Волконському самому їздити В катівню, передоручивши ЦЕ іншим (554,130-131). 

 Вплив влади на громадську думку досягалося в приховуванні від нього (втім, марній) фактів і подій і в «пускання сприятливих чуток». Слід було також виловлювати і приблизно карати самих бюлетенів. 29 липня 1774 Волконський повідомляв: «Тут, всемілосгівейшая государиня, все тихо і, понад сподівання мого, в простому народі набагато менше брехні, як раніше було, що можу приписати строгому смотренію поліції: як обер-поліцмейстер, так і підлеглі його офіцери , наіпрімернейшім чином посаду сюю виконують і не тільки безпрестанно по місту патрулі роблять, але й непримітним чином про всім розвідують, де тільки зборів Народния бувають ». У листі 1 серпня 1774 цю тему він продовжив: «Тут тихо, але в повіті є розголошення, що ніби злодій Пугачов, називаючи його Петром Третім, сюди йде, від чого багато хто в страх прийшли. Я послав у разния місця партії козацькі таких шкідливих разгласітелей ловити і намагаюся той страх з голови у слабких людей вибити »(554, т-ио). По містах губернії розіслали також указ про «ловлений разгласітелей». 

 Турбував влади та вищий світ, і прості дворяни. Петербурзькими «брехали» займався С.І. Шешковський, а в Москві це справа імператриця доручила Волконському. За його спостереженнями, причиною чуток були «здебільшого барині», яким він «примушений був мораль тлумачити». І пізніше імператриця не пропускала можливості вивідати і покарати розповсюджувачів чуток і пасквілів про неї. «Намагайтеся через обер-поліцмейстера, - пише вона 1 листопада 1777 про якесь пасквиле, - дізнатися фабрику і фабриканта таких дерзостей, щоб відплата по мірі злочину учинити МОЖНА було» (554,151,169). 

 У декількох випадках ми маємо справу і з очевидними провокаціями розшуку, хоча прийнято вважати, що провокація-дітище Департаменту поліції другої половини XIX в. (Втім, П.Є. Щоголєв вважав першим провокатором Іполита Завалішина, який створив з молодих офіцерів в 1826 р. в Оренбурзі таємне революційне суспільство, щоб потім видати його учасників владі) (393, VlII; СМ. 439). Вище вже говорилося про те, як в 1718 р. сам Петро I заарештовував державних злочинців. Обставини цього арешту цікаві саме тим, що влада використовувала провокацію. 

 Нагадаю, що в 171В р. Петру донесли, що тихвинский архімандрит ночами «певал молебні таємно» перед образом Богородиці (треба розуміти - знаменитої Тихвінської Божої матері). Цар наказав донощику Каблукову піти до святого отця і просити його як від себе, щоб «перед згаданим чином Пресвятия Богородиці відспівати йому молебень таємно ж». І коли архімандріт.начал нічну службу, тут-то і нагрянув сам цар, який забрав сам образ та архімандрита з його людьми в Таємну канцелярію (ш, пекло. Втім, матеріали слідства не допомагають зрозуміти, в чому ж полягала суп. Нічних чувань, - чи то архімандрит служив панахиди за царевичу Олексію, чи то вважав, що нічна м ол ітва лучш е доходить до Богородиці. 

 У 1713 р. Стефан Яворський намагався викрити Д.Є. Тверіганова в єретицтві. Для цього Леонтій Магніцький і віце-губернатор Московської губернії Василь Єршов запросили в гості Тверитинова і фіскала Михайла Косого, який також висловлював нетрадиційні думки про церкви, і влаштували застільну дискусію. Застілля тривало 11:00, але Тверитинов, хоча «в особі зело іспано і почорнів», спритно уникав розставлених мереж і себе не видав. І в новому застілля він, за розповідями провокаторів, говорив «обережно і ввічливо». Тому, щоб розправитися з Тверітінова, довелося шукати інші шляхи для доносу на цього хитруна (736, т 196). У 1733 р. Феофан Прокопович підіслав в вологодський Спасокаменний монастир, куди відправили простим ченцем архієпископа Георгія Дашкова, обер-секретаря Синоду Дудіна. В інструкції Феофана говорилося: «Як би ненароком загорни в Кам'яний монастир і розвідай всіляко про Дашкова: чи живе він як чернець або піднімає паки роги і раніше злому звичаєм гордості своєї». Дугін доручення Феофана виконав. Він ніби випадково бачився з Георгієм і навіть спровокував (як він писав у звіті - «для випробування») колишнього архієпископа на благословення, здійснювати яке позбавленому пастирства ченцю-схизматиків заборонялося. Це дозволило Феофану «добити» Дашкова, якого заслали під суворий нагляд До Сибіру, де він і помер (46S, 538; 775,348-349). 

 Коли в 1743 р. ізветчікі у справі Івана Лопухіна - поручик Бергер і майор Фалькенберг - поспішили з доносом до імператриці, то Єлизавета Петрівна, вислухавши извет, вказала їм «повиведиват' ще від Лопухіна про ту близькою перерві», - переворот на користь Івана Антоновича, на наближення якого Лопухін вже двічі натякав Бергеру. Останній зустрівся з Лопухіним і, граючи роль співчуваючого, почав «повиведиват' ще». З балаканини Лопухіна він дізнався, що покровителем всього змови є австрійський посланник маркіз де-Ботта. Цей факт, можливо, без провокації і не став би відомий Таємної канцелярії. Він відразу ж вимірюв ніл весь хід розпочатого незабаром слідства в гіршу для його учасників сторону - у справі запахло державною зрадою. Якщо виходити з букви закону, Бергер і Фалькенберг вели дуже небезпечну гру: вони, провокуючи Лопухіна на «непристойні слова», самі ці слова вимовляли, що видно з матеріалів слідства, і тим самим ставали злочинцями. Виявися Лопухін стійок надопросах, то провокація могла обернутися проти самих провокаторів <т, 6-7). 

 Суттєвим моментом арешту був захоплення злочинця на місці злочину. При арешті старообрядців та інших противників офіційної церкви влади прагнули насамперед захопити старовинні рукописні книги і «зошити». Вони служили найнадійнішою доказом для звинувачення в розколі. При арешті чаклунів забирали насамперед всі підозрілі предмети: сушені трави, кістки, «малорослі коріння», «зошити гадательние», «невідомі листи» тощо (643, 383; 583,240). Особливо ВЕЖНИМ ГАРЯЧОМУ в той час вважалися листи, записки, ділові папери. Смертельно небезпечно було зберігати різні «причинні письма» - заборонені папери та листівки, колишні можливою причиною заколотів, «чарівні листи» із закликом до опору або бунту. Піддані багаторазово попереджали «від чарівних листів мати обережність» (172,172). При вилученні листів людей відразу ж починали допитувати: «Де вони [їх] взяли і для чого у себе тримали?» <797,251; 195). У XVIII в. було небезпечно взагалі писати що-небудь на зразок щоденника і тим більше листуватися, за листами йшла справжнє полювання. Листуванні як докази надавалося в той час величезне значення. Написані на папері «непристойні слова», в яких вбачали образу честі государя, безумовно прирівнювалися до публічного виголошення цих слів. Тяжким злочином вважалося, як зазначено вище, твір і поширення відозв, підкидні листів, в яких були заклики до непослуху або бунту. Крім того, в поштовому листуванні завжди бачили спосіб зв'язку шпигунів. 

 Часом паніка починалася з дріб'язкового нагоди. Восени 1718 Петро донесли, що в «Ржеву володимирського» з Петербурга послано якесь зашифроване лист, а в тому листі мається «важливість», тобто складу державного злочину. Адресат листа бьш відразу ж заарештований, як і що послав лист. У Таємній канцелярії їх допитали про сенс зашифрованого тексту. Незабаром паніка вляглася. З'ясувалося, що це листування про торговельних справах і ніякої «важливості» в ній не було. Проте в розслідуванні цього випадку брав участь сам цар asi. т. З вилучення листів колишньої цариці Євдокії посланим в Суздаль Скорняковим почалося знаме нітое Суздальське справу 1718р. Копії двох листів, «що стосуються до підозрою», він негайно вислав Петру (752.458-459). У тому ж 1718 били батогом і заслали на каторгу Федора Рязанова «за непристойні в листах ... слова », які були прочитані пильним оком донощика (8-і, з, - див. також ю. is2>. 

 Зазвичай при арешті злочинця захоплені листи фази не розбирали. Цим займалися вже чиновники Таємної канцелярії, відокремлюючи «важливі», «причинні» від тих, в яких «важливості до Таємної канцелярії не з'явилася». По закінченні сортування складали протокол: «Августа в 26 день в Канцелярію ... узятий під варту водошного справи майстер Іван Посошков, а син ево малолітній Микола в будинку ево, Івановому, під караулом ж, і листи ис того дому взяті в пом'янути Канцелярію і розбірани, при взятті листів були канцелярист Семен Шурлов ... капрал Яків Яновської, салдат чотири людини ... Андрій Ушаков. Секретар Іван Топільська ». Так почалася справа знаменитого Івана Посошкова (9-8,82, Ю2). 

 Кабінет-секретар Катерини I А.В. Макаров, посланий 8 травня 1727 заарештувати княгиню АП. Волконську, першою справою захопив всю її переписку. Пізніше, в 1728 р., після доносу на неї слуг до маєтку Дідове, де вона жила, нагрянув посланий верховниками сержант Леонід Воронов, який також постарався відразу ж захопити листи і папери Волконської. На детальному вивченні листів норовливої княгині та її друзів будувалося в травні 1728 все розслідування справи. Особливим криміналом верховники визнали принесене донощиками лист брата Волконської АП. Бестужева-Рюміна до Абраму Ганнібалу, «писаний цифірью», тобто зашифроване. В Сибір відіслали указ, щоб губернатор негайно послав до жив в цей час в Селенгінську АП. Ганнібалу нарочного офіцера Йому належало з'явитися на квартиру Ганнібала вночі і «Раптом» обшукати його кімнату, забрати всі папери приятеля Волконської і вислати їх до Москви (8оо, 959-965). Зауважимо також, що сурою каралася всяка спроба приватних осіб придумувати шифри («цифірную абетку») І вести з ЇХ ДОПОМОГОЮ переписку (8-1,18 об.). Листи та інші докази пронумеровувати, укладали в ящики і мішки і опечатували ПММ. 775, 473). 

 З петровських часів існувала і перлюстрація пошти, втом числі дипломатичної. У липні 1718 голландського резидента де Бі викликали в Колегію закордонних справ. Там під загрозою арешту його допитали канцлер Г.І. Головкін і віце-канцлер П.П. Шафіров про зміст і джерелах відправлених ним до Гааги депеш. Виявилося, що всі його депеші до Голландії розтинали на петербурзької пошті і переводили на російську мову для Головкіна ass, 288-289). У той час какде Бі допитували в колегії, секретар Федір Веселовський з солдатами пгмехал в будинок де Бі і заарештував всі його папери. За його наказом солдати зламали замки в дверях кабінету і випатрали секретер голландського дипломата (253. 327-.ш 

 Перлюстрація листів і обшуки будинків іноземних дипломатів взагалі не були рідкістю в Росії, як, втім, і в інших країнах. Перлюстрація була одним з поширених способів добування інформації в політичній боротьбі. У 1744 р., як сказано вище, депеші противника канцлера Бестужева французького посла Шетарди розкривали і копіювали на пошті, а потім їх дешіфровивать в Петербурзькій Академії наук академік Гольдбах. Згодом ці матеріали використовували для висилки Шетарди за кордон. До перлюстрації, в тому числі дипломатичного листування, часто вдавалися і в часи Катерини II. Імператриця з великим інтересом читала все, що про неї та її правлінні думають іноземні посланці (767,276; 16S, 75-84). Понад сорок років пошту справно розкривав петербурзький пошт-директор барон Ф.Ю. Аш. Імператриця Катерина II писала йому прихильні листи і співчувала його очним хворобам, які виникли, треба думати, від професійного заняття пошт-директора, - адже до допомоги цього перлюстратора вдавалися все государі 20-х - початку 60-х рр.. XVIII в. Втім, Аша звільнили від пошти не по хвороби, а у зв'язку з грошові нарахування на нього. Судячи з указам імператриці Катерини II Ашу, пошт-директор не мав права за своїм розсудом роздруковувати всі листи поспіль, а міг розкривати тільки ті, на які йому вказувала імператриця (Бзз-7, 233; 554.453-454). Такі листи Аш затримував у себе, доставляв «куди слід» або знімав з них копію. Так чинити було прийнято давно. В1743 р. під час слідства у справі Лопухіних Аш отримав указ імператриці Єлизавети: листи, які приходили на ім'я людей, перерахованих в доданому до указу списку, слід «повертати» - пересилати в Таємну канцелярію. Такою ж «обробці» піддавалися і всі дипломатичні послання, які Аш пересилав в Колегію закордонних справ (660, Зі). 

 Втім, поштові чиновники постійно вкривалі пошту і не чекаючи особливого іменного указу. Л.Н. Енгельгардт згадує, що в 1792 р. поштмейстер Шклова став підозрювати французького емігранта, морського офіцера графаде-Монтепо, який був найнятий на російську Чорноморський флот і їхав в Новоросію. Монтегю затримався в Шклові і отримав з Риги іноземну пошту. Поштмейстер розкрив цю кореспонденцію і, «оглядаючи зі старанністю, зауважив, що на одному листку між рядків шероховато, а коли підніс до вогню, виявилося написане і відкрилося, що Монтегю був якобінець і йому було доручено спалити наш чорноморський флот. Сього Монтегю відправили за караулом в С. Петербург; згодом на ешафоті поламали над ним шпагу і засланий він був у Сибір, в робіт / »(ж. зб>. Треба по лага, що чиновник був відзначений начальством за своє самоуправство, а наш доблесний Чорноморський флот, завдяки пильності безвісного Шкловського поштмейстера, уникнув страшної небезпеки і не став жертвою підступного графа-якобінця. 

 Якщо влада не соромилися вільно роздруковувати дипломатичну пошту та обшукувати дипломатів, то природно, що з власними підданими церемонилися ще менше. Відзначимо, що інтерес до листування підданих був викликаний не тільки піклуванням про державну безпеку. У 1735 р. у справі баронеси Соловйової в Таємній канцелярії бьш складений екстракт з усіх листів, які розшук захопив в її будинку. І хоча жодне з цих особистих листів не мало «важливості», проте їх ретельно скопіювали і піднесли імператриці Ганні Іванівні, що любила пхати носа в інтимні таємниці своїх вірнопідданих гсм. 55, з-so). Такий же інтерес живила до листування своїх вірнопідданих і імператриця Єлизавета. З пересічного цікавості читала чуже листування та Катерина II. 

 Знаючи роль документів як найсерйозніших доказів «для вишукування істини» (прийнята офіційна формула,), люди, як вже сказано вище, прагнули при першій же небезпеці знищити навіть саму невинну переписку, що не завжди вдавалося. Дворецький А.П. Волинського Кубанець у своїх свідченнях 1740 згадував, що напередодні арешту його господар переглядав і палив у каміні якісь папери і листи. Волинського про це негайно допитали і навіть у малолітньої дочки кабінет-міністра намагалися дізнатися, що ж палив у каміні її батько. 

 По кожному незрозумілому слідчим слову, а тим більше - жарті, неясного слідству висловом, автору або адресату доводилося давати в розшуку грунтовні пояснення. Ад'ютант Кінної гвардії Каминін, що складався в охороні Брауншвейгской прізвища в Дюнамюнде, був ретельно допитаний в 1743 р. з приводу одного місця з його листа Скаржачись на своє життя в Ризі, він писав приятелеві в Петербург: «Прости, дорогий брате, ах як погано живу ! Втратив вік, не тоттеперь як був, навчили нероби, як жити ». Слідчі питалися молодої людини: «Оное в якій силі оттебя писано і хто нероби, і в чому?» Каминін прагнув заспокоїти дізнавачів, посилаючись на нудне життя в Ризі, незрівняну зі столичною, і т.

 Ретельно вивчали слідчі і відібрані при обшуку конспекти навіть дозволених до читання і зберігання вдома книг. У допитливого читача випитували: «На який кінець виписував ти пункти з книги« Про дер дарчому правлінні », клоняться більш до шкоди, ніж до користь?» Так допитували в 1793 р. заарештованого вигадника Федора Кречетова <т. 56). За півсотні років до цього такі ж питання задавали в розшуку іншому великому книжник - А. П. Волинському, у якого була велика бібліотека історичних творів. Важка була доля тих, ЮПО зберігав листи злочинців, навіть якщо в них нічого злочинного і не було. У 1721 р. суворо покарали Насіння Ігнатьєва, брата колишнього духівника царевича Олексія розстриги Якова Ігнатьєва, за те, що Семен взяв «листи царевічеви (Алексея. - Є. А.) і тримав їх у себе». І тільки тому, що злочинцю не виповнилося вісімнадцяти років, його лише висікли батогами і заслали до Сибіру (8-І, 31 об.). 

 Отже, наш герой вистежений, спровокований, заарештований, і його потрібно доставити в узіліще, по-сучасному кажучи - етапувати. У столицях з доставкою «куди слід» заарештованих злочинців особливих проблем не було - як вже сказано вище, за потрібною людиною з Таємної канцелярії посилали візником гвардійського або гарнізонного офіцера з двома-трьома солдатами, які й привозили новоспеченого арештанта в фортецю. Майже так само чинили з людьми познатнее, тільки для них наймали закриту карету да посилювали конвой. Все інше було по-буденному просто. Вище процитовано опис Вінського, як він у «дружній компанії» з поліцейським офіцером вийшов на вулицю, де їх чекала карета з двома вершниками. Заарештованого привезли спочатку в поліцію, потім в офіцерську караульного, де Вінський просидів всю ніч. На-уіро арештанта призвели до обер-поліцмейстера П.В. Лопухіну, який, як писав Вінський, «коль скоро я здався, сказав" Підемо! ". Він вперед, а я за ним слідом, за мною ще кілька, і так на вулицю, до Мойці, там - в чекаючу нас шлюпку. Коль скоро ми помістилися, "відвалюється!" Сказано, "Як і вчора!" Мийку, вибравшись в Неву, шлюпка прямо почала тримати до фортеці і пристали до Невським воротам »(т, 76-V). Описаний вид арешту називався «чесним», т.е не поєднувані з демонстративним приниженням людини. При арешті його НЕ заклепивалі в ланцюзі і взагалі поводилися з ним не як зі злочинцем, а як з тимчасово затриманим (752,5 м>. 

 Набагато складніше було доставити арештанта з провінції. Інструкції нарочним вимагали від охорони дотримання кількох важливих умов. Везти арештанта потрібно було швидко («з великою борзостей»), таємно від сторонніх, не можна було допустити контактів арештанта з оточуючими. Крім того, конвою потрібно було не допустити переписку, випередити пагони, самогубство, не дати перехватать арештанта можливим прихильникам і зі учасникам. За інструкцією арештанта належало відразу ж закувати в кайдани і так везти до столиці «під міцним караулом». Найбільш надійним засобом від «витоку» арештантів в дорозі вважалися «колоди» або «колодки» (звідси настільки поширена назва в'язнів тодішніх тюрем - «колодники»). У документах про відправку заарештованих ця обставина записували таким чином: «Послані ... з початковими людьми, і з провідниками, в колодах »(197,66). Відомо, що заарештованого Пугачова відразу ж «заклепано в колодки» (522, з?). Однак колоди були дуже незручні і важкі (про них див нижче), тому частіше вдавалися до ручним і ножним кайданів. Везли арештанта зазвичай або у відкритих возах, або в спеціальних закритих возах. Для людей знатних знаходили місткі карети - берлини, а також великі закриті візки. Малолітнього Івана Антоновича перевозили в 1744 р. в Холмогори в закритій колясці, адля Арсенія Ма-ціевіча в 1767 р. зробили особливу кибитку: до саней прикріпили залізний каркас, який обшили рогожами (4іо, Ю8; 59і, 548). Начальник конвою отримував спеціальну подорожню / см. 34-2, ззо). По дорозі конвою заборонялося оббирати і ображати місцевих жителів, наказувалося «образ і податків ніяких ніде не лагодити і зайвих, понад подорожньої беспрогонних підвід аж ніяк не брати». Насправді ж все було якраз навпаки. 

 Перевезення знатних арештантів організовували, природно, ретельніше, оточували особливою секретністю. Так, в повній таємниці везли в 1744 р. брауншвейгського прізвище з Ранненбург на північ, спочатку імовірно на Соловки. Імператриця Єлизавета побоювалася змови в гвардії, і тому весь гвардійський караул в дорозі був замінений на армійський. Потяг з арештантами об'їжджав путівцями все траплялися на шляху міста. Івана Антоновича перед виїздом з Ранненбург відняли у батьків. Майору Міллеру, згідно даної йому інструкції, належало везти хлопчика в закритій колясці, «ім'ям його назвати Григорій» і «про маєтку при собі немовляти ніколи і нікому не оголошувати і його нікому, нижче під-вощікам, не показувати, маючи завжди коляску закриту. .. і ні на які питання нікому не відповідати ». Взагалі ніч, секретність і безіменність завжди були люб'язні політичного розшуку, особливо якщо йшлося про арешт і доставці заарештованих. Відав відправленням сім'ї Ізана Антоновича на північ Микола Корф отримав указ імператриці, згідно з яким він повинен бьш відправити сім'ю в дорогу вночі і «після прибуття в монастир арештантів ввести туди і розмістити вночі, щоб їх ніхто не бачив». В Архангельську Міллер повинен бьш сісти з хлопчиком на судно також «вночі, щоб ніхто не бачив», а прибувши на Соловки вночі ж, «закривши, пронести год чотири спокою і тут з ним жити так, щоб, крім його, Міллера, солдата його і слуги, ніхто онаго Григорія не бачив »(ьа. 83-85; 4io. 105-114). Капрал Хани-ков в 1735 р. приїхав і заарештував княжну Параску Юсупову вночі (322. Чи. У 1756 р. Микита Панін наказав начальнику конвою Колодниці Біни Менгден, як везти її з Холмогори в Москву: «Після приїзду до Москви в нічний час, а не днем, з'явитися на ранок у мене і отом отрепортовать »<766 ..? # - 41:410.108.312). В'їзд конвоєм до міста під ПОКРОВОМ ТСМНОТИ, мабуть, відомий здавна. Так, в 1736 р. вночі привезли з Виборга в Петропавловську фортецю Феофилакта Лопатинського / ш, 287). Відомі й інші випадки нічної доставки арештантів, як і нічних арештів. Згідно з легендою, вночи перед арештом Ростовський архієпископ Мацієвич сказав келійнику: «Не замикай воріт на ніч - гості будуть до мене опівночі». Так це і сталося (591.557). Вночі, в 2:00, з Кронштадта в Петропавловську фортецю в травні 1776 була привезена капітаном гвардії А.М. Толстим самозванка «Тараканова» (441.579). 

 Природно, що ніхто з арештантів не повинен був знати, куди його переправляють. Про кінцевому пункті не завжди знала навіть охорона. Коли в 1767 

 м. з Архангельська під конвоєм повезли Арсенія Мацієвича, то начальник конвою отримав указ передати безіменного злочинця у Вологді під розписку іншій команді. І вже начальник цієї команди отримав указ доставити арештанта в Ревель. Його слід було везти секретно «і нікому його не показувати і для того везти його, закривши в санях, кои і маєте купити. Вам і команді вашої розмов ніяких з ним не мати, тако ж про ім'я і про стан його ні під яким виглядом не питати, і листів писати колядників не давати »(255,281:594,549). Взятого в полон російськими військами в Литві Тадея Костюшка привезли до Петербурга наприкінці 1794 Згідно секретному ордеру конвой віз бунтівника під ім'ям якогось генерала Мілаш-вича - на це прізвище була видана подорожня. Начальника конвою попередили: «Щоб до С. Петербурга ніхто, ні під яким виглядом, не знав кого ви везете, під найсуворішим на вас і свиту вашу стягненням». У Петербург в'їжджати можна було «в темряву вже ночі, а не колись» (222, і, 15). 

 Привізши арештанта в Петербург, начальник конвою відразу ж здавав його або коменданту Петропавлівської фортеці, або чиновникам Таємної канцелярії і отримував розписку про прийом арештанта. Після цього, як свідчить інструкція прапорщику Тарбеева, привезшему арештованого полковника Давидова, «як онаго полковника приймуть, то його листи і достальних гроші (тобто залишилися від витрат в пуги. -? А.) в ту ж канцелярію оголосити і вимагати собі з солдатами зворотно відпустки »/ бз. 5). 

 Якщо арештант по дорозі помирав, то про його смерть і похорон конвойні робили запис у спеціальному документі. Коли нижегородський чіце-губер- наторії князь Юрій Ржевський відправив у грудні 1718 р. до Петербург партію з 22 розкольників, то він дав начальнику конвою капрала Кіндрату Дьякову інструкцію, в якій сказано, що якщо арештанти «стануть ... мерти і тобі їх записувати саме ». У тому ж справі зберігся і складений конвойними іменний список з одинадцяти прізвищ померлих в дорозі: «1718, грудня о 10 день, Кіндрат Нефедьєв помер у Нижегородському повіті в Стреліцкого таборі, різних поміщиків вселі Карпівці, і втой селі свідчили: староста Федоров, староста Філіп Іванов і вищеописаний старостам оний померлий відданий поховати в тій же селі »(325-2,196-197). 

 Благополучна доставка арештанта до столиці лежала на совісті начальника охорони - при втечі арештанта його нерідко чекали розжалування, тортури і каторга. В інструкції 1713 нарочним, посланому в Тверській повіт для арешту свідків, говорилося: «Дорогий везти з побоюванням, щоб у дорозі і з нічлігу не втекли і над собою, і над Караульщик якого дурна не вчинили, а буде вони Караульщик для якої бездельному користі або оплошкою тих колядників упустять, за те їм караульщика бути в смертної кари »(325-2, 84). Охороні заборонялося в дорозі розмовляти з колодником і пропонувалося припиняти розмови арештантів. В інструкції конвою, що віз митрополита Сильвестра та його колишнього охоронця, на якого Сильвестр доніс в 1732 р., було сказано, щоб колодники між собою ніяких розмов не мали, «а якщо, понад сподівання в дорозі з оних колядників учнет хто говорити непотрібне .. . клепати їм РСШ> (775,344). Про насильницьке затиканні рота арештантові йдеться у багатьох супровідних інструкціях. При доставці розкольників з Петербурга в різні тверские монастирі в 1750 р. конвойні повинні були також «класти в рот кляп» особливо балакучим колядників і «виймати тоді, коли має бути давана їм їжа» (7 <№, 8-9,28; 344 , 20). Серед ілюстрацій можна бачити таке «кляп», яке застосують до в'язнів в Західній Європі, де це знаряддя називалося «нашийник німого». Його використовували також при болісних стратах, щоб страчуваний не кричав. З таким кляпом, забезпеченим ще двома гострими шипами, загинув на вогнищі посередині римської Площі квітів Джордано Бруно в 1600 Г. (815,82). 

 Якщо затикати рот арештантові вказівок не було, то охорона повинна була ретельно записувати все, що він говорив «причинного», тобто важливого. В інструкції конвою Маііевіча генерал-прокурор А.А. Вяземський писав: «Що ж почуто вами або командою вашою буде (від арештанта. - Є. А.), то оне містити до окончіни живота секретно, а по приїзді до Москви про те його брехня маєте ВИ оголосити мені» (255, 282) . У подібних інструкціях зі трималися і інші правила: не везти арештантів разом, не давати їм паперу і чорнила, гострих предметів, не допускати до них сторонніх і т.д. Коли в 1718 р. з Москви в Ладогу повезли колишню царицю Євдокію, то конвойний офіцер мав право заарештовувати всіх, хто намагався передати Колодниці листа або гроші а52.22з>. Влада побоювалася і змови - «страйку» охоронців з арештантом. В ордері поручику Тарханову 1788 про перевезення з Риги до Петербурга самозванця «імператора Івана» - купця Тимофія Кур-ДИЛОВА-сказано, що потрібно не тільки дивитися «бодрсгвенним оком, щоб арештант не зробив витоку», а й «одно спостерігати за конвойними служителями, щоб він (Курділов. -? А.) не зробив іноді замаху до уговору їх про відпустку його »(198.462). Особливі побоювання влади викликала можливість втечі або порятунку арештанта кимось із його спільників. Для начальника конвою Пугачова і його спільників, яких везли з Яицкого містечка в Симбірськ, А В. Суворов 17 вересня 1774 склав інструкцію. У ній повторювалися багато з вищеназваних правил доставки арештантів, але при цьому Суворов вимагав, щоб на привал поїзд вставав табором посеред чистого поля, а не в перелісках. При цьому привал арештантів слід було оточувати подвійним ланцюгом солдатів. У селах арештантів наказувалося тримати тільки на вулиці, а не в хатах. Увага конвою подвоювалося вночі. Конвойні готували до бою три гармати, рух у темряві дозволялося тільки з запаленими ліхтарями, два з яких випливало тримати біля клітки Пугачова (522,56-57). 

 Арештанта слід було привезти до столиці здоровим, «в нешкідливо збереженні». Тому охорона повинна була піклуватися про в'язня, думати про його здоров'я, зручностях, їжі і навіть настрої. Про один арештанта, якого везли з Пруссії в 1757 р. АП. Бестужев писав М.І. Воронцову: «Опасатель-но, щоб він, за нинішньої ночами досить холодній погоді, в колодці і в залозах живучі, ВІД рани не помер» (555, 207-208). Конвою слід було особливо уважно стежити, щоб їх піднаглядний не робив жодних спроб самогубства. В інструкції 1727 про арешт старообрядців сказано: «Обібравши у них своїх поясів і гонтяни, і ножі їм у руки не давати, щоб оні раскольщікі, по обикн своєї розкольницької, себе не умертвили» (325-2,126). Автори інструкції капітану АП. Галахова, який командував охороною Пугачова в Симбірську, звертали увагу на те, щоб Пугачов «жодним чином себе забити не міг». Конвой сподвижника Пугачова Івана Зарубіна також стежив, щоб у злочинця не виявилося в руках ні ножа, ні отрути (522. Бз. Т>. Їжу для колядників пробували конвоїри (або, як сказано в інструкції 1732, «на їжу давати їм хліб , переламуючи в малі шматки »- 775.345). Арештантам не давали ні столових ножів, ні виделок. 

 Охоронці прискіпливо розглядали кожен шматок м'яса або риби - ні лів них гострих кісток і «іншого вредітельного знаряддя ... щоб себе чим не умертвили ». Знаючи, що їх чекають в катівня палаті страшні муки, інші арештанти, незважаючи на уважну охорону, все ж пробували покінчити з собою ще по дорозі в камеру тортур. За 27 січня 1699 в матеріалах Преображенськогонаказу зберігся запис: «А Васко-де Туми племінник Андрійко Сергєєв не намагайтеся для того, що, сидячи в санях, сам себе порізав в черево». У січні 1700 п'ятдесятник Чубарова полку Яків Алексєєв був врятований від самогубства своїми конвойними і на допиті показав: «І як сидів у Преображенському в наказі і після тортури і вогнем зженья ножіш-ка, якої винят у мене в епонче ис підгрунтя ... взяв я в Преображенському наказі після грошових майстрів ... А той ніж тримав для себе, щоб за-резатца »(197, 203, 245). У екстракті про Астраханському розшуку 1705-1707 рр.. сказано, що стрілець Стенька Москвитянин був «для очних ставок ... Везен з Новоспаського монастиря під караулом, порізав собі черево і виняту нього з саней від ножа уламок. А в распросе він, Стінка, сказав, [що] тим уламком порізав себе, їдучи дорогою таємно від каральних солдатів, боячись розшуку, а взяв той уламок крадіжками того тижня з дві, будучи в Новоспаському монастирі у в'язниці у своєї братьи, а умислив себе зарізати до смерті, щоб йому в розшуках не бути »(325-2,105-1%). У 1739 р. Брат князя І А Долгорукого Олександр невдало намагався бритвою розпороти собі живіт, але був врятований охороною, а викликаний лікар зашив рану (40ь, 132). Під час Тарського розшуку 1720-х рр.. старообрядці Петру Байгічеву вдалося підкупити суддю J1. Верещагіна, і він дав можливість в'язневі зарізатися (58і, бі). 

 Арештанти з дороги намагалися подати про себе вісточку близьким чи друзям, що їм, природно, категорично заборонялося. 30 серпня 1757 на 13-й версті Петергофского шосе повз будинок, у якого стояли двоє купців-іно-земців, проїхала коляска з якоюсь людиною і двома гренадерами, котрі сиділи спереду і ззаду від нього. Людина, піднявши шкіряний фартух коляски, викинув на дорогу клаптики драної паперу і серед них написану червоним олівцем записку французькою мовою: «Я - прусський капітан де Ламбер, я в кайданах. Заради Бога, будьте милосердними і сповістіть [про це] мою дружину в Данцігу у англійського консра ». Як сказано в офіційному документі про подію (купці здали записку куди слід), «згадана персона часто визирала, яко б дая знати, примітили вони ті папери». Командир конвою поручик Чехненков отримав догану за «слабке смотрение» арештанта, якому забороняли давати папір і олівець (555,206-207;. 

 Не без підстав автори інструкції попереджали поселеннях для арешту, щоб вони діяли швидко, раптово, не дозволили злочинців кам бігти напередодні арешту або з дороги. Природною реакцією людей, які дізнавалися про майбутній арешт, відчували його наближення або вже були схоплені, було бажання бігти якнайдалі, сховатися від переслідування. Коли в лютому 1718 Г. Г. Кушнірів раптово нагрянув кбившей цариці Євдокії в суздальський Покровський монастир, замкнув ворота монастиря і став хапати всіх людей, які там, то, як зазначається в пізнішому вироку Таємної канцелярії, суздальського собору протодиякон Дмитро Федоров «як той монастир замкнули і [він] і з женою чрез огорожу пішов »(8-і, т. Можна здогадатися, яка нелюдська сила перенесла протодиякона з його протодьяконіцей через високу кам'яну стіну Покровського монастиря. Цією силою був Великий державний страх, жах перед катівнями Преображенськогонаказу . 

 Коли прислані за людиною військові не виявляли злочинця, то вони забирали всіх, кого знаходили в його будинку, і везли до в'язниці, щоб з'ясувати в допитах, куди втік злочинець. Зі справи 1714-1715гг. випливає, що замість злочинців-втікачів в Преображенське притягли їхніх дружин. Жінок тримали доти, поки солдати не розшукували чоловіків або поки вони самі добровільно не здавалися владі (325-2,78). Таке заложнічесгво, за деякими ознаками, було досить-таки поширене. Проти цього не заперечувало і право, побудоване на визнання провини родичів за втечу їх близької людини. Вони, як уже зазначалося вище, повинні були довести свою невинність і непричетність до втечі. Ішли арештанти і з дороги. У 1724 р. невідомі люди відбили солдатку Мар'ю Нікітіну, яку везли з АЛАТАР в Москву в Преображенський наказ до, тад. Взимку 1733

 р. по дорозі в Кадязінскій монастир на конвой, що супроводжував старообрядницького старця Антонія, було скоєно раптовий напад. Як показали свідки, недалеко від подмонасгирской Микільської слободи, «часу в іншому ночі нагнали їх з боку незнаемо які люди, три людини, у двійці, в одних санях, захопили у них вперед дорогу і, підскакуючи, з саней один з дубиною і вдарив селянина , з яким їхав Антоній, від чого селянин впав, а іншого, рагатіну тримаючи, над ним говорив: "Вже-ли-де станеш кричати, то-де заколю!", а старий Антонія, здобув з саней, посадили вони в сани до себе скованнаго і повезли у бік, а куди-невідомо ». Добравшись до найближчого житла, охоронці підняли тривогу, монастирські слуги і селяни гналися по всіх дорогах від слободи «верст по сороку, тільки нічого не знайшли», старець Антоній назавжди вислизнув від інквізиції (325-1,264). У 1755 р. з Отроча Успенського монастиря втік «лжеста-рец Арсеній, який сидів у хлібних під караулом», але вночі 5 лютого «пішов для тілесної своєї потреби і ізвідти втік незнаемо куди». Усі пошуки втікача також виявилися марними. Цікаво, що при втечі арештанти йшли на різні хитрощі, щоб приспати пильність сторожів. Якщо вони бігли в кайданах, то обв'язували їх ганчірками am, / /, - 455, 92). 

 Можна не сумніватися, що такі пагони були заздалегідь ретельно сплановані, а в потрібних місцях розставлені підстави змінних коней. Так, в грудні 1736 старообрядці підготували вдалий втечу ізТобольского кремля Єфрема Сибіряка. У той момент, коли його вели по Кремлю, він вирвався від охоронця, прямо в ножних і ручних кайданах, виліз у заздалегідь відкриту, але ретельно замасковану його спільниками бійницю і потім скотився по снігу з високого кремлівського пагорба туди, де його вже чекали сани, які негайно помчали з Тобольська (ssi, 95-99). 

 Незважаючи на всілякі найсуворіші попередження, доставка арештантів проходила гладко тільки на папері. На початку 1720 капрал Дьяков привіз партію арештантів-розкольників з Нижнього Новгорода до Петербурга. Через деякий час з'ясувалося, що в дорозі померли не одинадцять, як рапортував Дьяков, а тільки десять арештантів. У реєстрі небіжчиків, про який сказано вище, записано, що в Москві в будинку посадского Леонтія Іванова померли три колодника, про що показали староста Степан Михайлов і господар квартири Леонтій Іванов. Однак у липні 1720 в Нижньому поліція зловила розкольника Бджілку, в якому упізнали одного з померлих у Москві арештантів - Кирила Нефедьева. У допиті Нефедьєв-Бджілка показав, що «як-де він привезений бьш до Москви і взвезлі-де його на двір замертво і після-де того, невідомо як об'явився він один на вулиці, а каральних солдатів при ньому в той час не було, а яким-де чином те учинилося, того не згадаєш ». Не міг ніяк пояснити «воскресіння» арештанта і капрал Дьяков. Він стверджував, що померлого Бджілку «залишив він на квартер мертвого і лежав-де він, мертвий, трої доби і у караульнаго часоюго солдата Петра Осінцова пропав безвісно, а він-де Дьяков в той час на згаданої квартер НЕ бьш, а їздив в Ямську Дрогоміловскую слободу і його-де, Бджілку, живого не отпусківал, а взятков з нього ні чого Некос у чому-де шле на нього, Бджілку ». 

 Судячи з реєстру померлих, капрал говорив неправду - Бджілка записаний в реєстрі за 21 грудня, а наступний небіжчик з цієї партії арештантів, Іван Іванов, записаний під 22 грудня. Він помер у пішки - Ямської слободі Дмитровського повіту Померлий 24 грудня Василь Анофриев записаний до реєстру вже в Городнє Тверського повіту, тобто на шляху до Петербурга. Це означає, що партія арештантів виїхала з Москви не пізніше 22 грудня і Бджілка або не лежав три дні у вигляді бездиханного трупа в будинку Іванова під караулом солдата Осінцова, або (що, швидше за все, і було) його відпустив сам Дьяков. Потрібно пам'ятати, що арештантів везли скутими і прийшла в себе Бджілка міг, звичайно, опинитися на вулиці без конвою, але аж ніяк не без кайданів. У 1720 р. двоє конвойних солдатів, які втекли разом з колодниками по дорозі з Нижнього до Москви, а потім спіймані поліцією, зізналися, що відпустили п'ятьох колядників за 30 рублів, один же з «спійманих каторжних утеклецов», поп Авраам, на допиті показав, що солдати відпустили колядників за 37 рублів 025-2,198-200.244 /. 

 Втім, втечу Пчілки, можливо, організували його одновірці. Старообрядці це робили не тільки за допомогою нальотів. У травні 1736 мало не втекла з тобольской в'язниці старообрядницька стариця Евгграксія. За порадою братів і сестер з волі стариця протягом семи днів не пила і не їла, так що 21 травня місцевий полковий лікар (неподкупленний!) зафіксував смерть Колодниці. Її обмаль, поклали в фоб (спеціально надколоти, щоб вона в ньому не задихнулася) і потім вивезли за місто на кладовищі. Піднята там з гробу своїми товаришами, вона прийшла в себе, переодяглася. Але незабаром її випадково виявив і заарештував що гуляв уздовж Іртиша драгунів 

 (581, 91-931. 

 Довга і важка дорога підчас згуртовувала охорону і арештантів. Бувало, що арештанти пригощали конвоїрів в шинках, позичали їх грошима на прогони, а ті, в свою чергу, не дотримуючись строго букві інструкції, давали своїм підопічним різні послаблення. Так, перевозячи з Брянська в 1733 р. в Петербург заарештованих, начальник конвою сержант Прокофий Чижов розкував в Гдові злочинця Ради Юшкова, «для того, що ті кайдани були йому, Юшков, тісні». Там же зробили нові, більш просторі окови. Отже, якийсь час злочинець у дорозі знаходився без кайданів, що всі інструкції категорично забороняли (52,26). Порушив інструкцію сержант потрапив в катівню палату, а потім його розжалували в солдати. 

 Єгор Столетов, доставлений з Уралу до Петербурга в 1735 р., скаржився на конвойних, які везли його та інших арештантів з Нерчинска в Єкатеринбург. За словами Столєтова, солдати всю дорогу пиячили, оббирали місцевих жителів, при переправі через річки садили в один човен з арештантами сторонніх людей (659, Із). Так бувало часто, особливо коли ув'язнених везли до Сибіру і в інші віддалені місця. «Вольності» і порушення інструкцій починалися відразу ж після того, як зникала вдалині міська застава, а разом з нею суворе начальство. Колишній арештант В. П. Колесников згадував, що якось раз на етапі каторжники стали вибирати для себе більш зручні наручники, прикріплені до загального для всієї партії залізному пруту. Розрахунок будувався на тому, що якщо наручники ширше, то в дорозі окови НЕ будуть натирати руку. Унтер-офіцер, побачивши це, шепнув: «Будь ласка, одягніть (наручнікі. -?. А.) поуже - бачите, начальник наш дивиться, вийдемо за місто, наша буде воля!» І на десятій версті від міста він звільнив арештантів від незручного при ходьбі прута. 

 За гроші у охорони можна було отримати горілку, звільнення від важких кайданів і навіть випробувати пригоди в жіночій казармі на етапі. Той же Колесніков описує, що під час обшуку артільні гроші він зберігав у ... одного зі своїх конвойних. Взагалі ж хабарі під час конвоювання давалися всім: начальнику конвою - щоб не мучив довгими пішими переходами і прутом, простим солдатам-щоб не били, приносили їжу, пересилали листи, пускали до в'язня родичів і повій, ковалям - щоб не кували в тісні кайдани, цирульнику -щоб не голив голову тупий бритвою і т.д. У казармах на етапах йшла гра в кості, карти, влаштовувалися спортивні перегони вошей або тарганів. Примітно, що не завжди арештанти давали хабар конвойним. Якщо каторжник мав свої гроші, то він просто не брав у конвою покладені йому за законом «порційні», які солдати привласнювали собі І були тому лояльні до своїх підопічним (393,32, 79, 97). 

 Тепер про втечі з д о р о г і. Часто арештантам вдавалося «витекти» саме з дороги, скориставшись нечисленністю конвою, втомою, безтурботністю і користолюбством конвойних солдатів. На нічлігах по дорозі зазвичай панувала метушня, і колодники цим вміло користувалися. Солдат-охоронець Анофріев Карпов, який супроводжував партію арештантів з Нижнього до Петербурга, так описує втеча двох колядників під час стоянки партії в Хімках під Москвою: «В ночі перед світлом ... стали забиратися щоб їхати, тоді всі солдати, також і колодники, вийшли всі подвір'ях для впряганія коней, а згадані дві людини в той час і пішли, і угледіти за тісноти в тому дворі було неможливо, і для розшуку оних послав він, Онуфрій, двох людина солдат-Тимофія і Петра (а чиї дета і як прозванням того він, Онуфрій, не знає), які такоже пішли і з рушницею, а він, Онуфрій, зібравши в тому селі селян, шукав тих колядників, які втекли, також і Саддат , в гумнах і близько в тієї села по лісах, а на дорогу за ними в погоню не їздив і нікого не посилав для того, що по тій дорозі [людей], які траплялися під час того позовом назустріч питав, які оповідали, що не бачили , а слід був з двору на дорогу ». Після цього зрозуміло, чому Суворов вимагав від конвою влаштовувати привали для конвойованої Пугачова тільки в чистому полі. 

 Наступного дня на мосту біля села Мідне зник ще один колодник, Федір Харитонов. Його товариш по партії арештантів потім показав на чальник охорони, що напередодні Харитонов йому казав: «" Або-де удавлюсь, або втоплюся, а вже-де у мене сечі нетоттрудного шляху ", і [він] людина вже старий І тому може бути, ЩО У воду хіба не кинувся ЧИ» (325-м. 206-207). Про часті пагонах арештантів сказано і в доповіді Сенату імператриці Катерині I в 1726 р. Сенатори писали, що заявили «Слово і діло» злодії і розбійники, при перевезенні їх до столиці на дослідування, «в дорозі від СЛАН з ними йдуть і відбиваються» (ьзз-55.419). Як це відбувалося, видно з протоколу 1752 про втечу арештанта з партії, що слідувала в Калугу. Кожен із злочинців, як зазначається у рапорті конвою в Сенат, був скутий «в Кондоль», проте один з арештантів, «не доїжджаючи міста Торшка за 15 верст, на великій дорозі, в лісі, з розпусків, разобувшісь, скинувши потихеньку Кондалєв, і , [зі] Скоча з воза, пішов у ліс, а Чосова не бачив, понеже він сидів до нього спиною з оголеною шпагою »(463. пекло. 

 Пошуки втікача державного злочинця були досить добре налагоджені. Як тільки ставало відомо про втечу, в усі місцеві установи з центру розсилали так звані «замовні грамоти» з описом прикмет злочинця і вимогою його затримати. Крім того, злочинців ловили особливі агенти - сищики. Для пошуків втік перед арештом проповідника Григорія Таліцкого влітку 1700 з Преображенського наказу сищиків розіслали по всій країні. Відзначився сищика чекала колосальна на ті часи нагорода - 500 рублів (212, ізз>. Треба думати, що в пошуках злочинця сищики спиралися на великий досвід упіймання збіглих кріпосних селян, холопів, посадських. Він накопичився з часів утвердження кріпацтва І був дуже действен (см . 500А; т. 267 та ін,). На озброєнні сищиків були відомі, випробувані методи і прийоми вистежування і захоплення втікачів. Головна увага приділялася комунікацій, можливого напрямку втечі. Відразу ж після втечі наказувалося «замовлення учинити міцною і з великих, і путівцями, і по малих Стешко, і на річках, і на мостах, і на перевозех, і в иних пристойних местех поставити застави міцно з великим підтвердженням, щоб вони тих людей »ловили (195.207). У наказах сищикам зазначалося, де швидше всього можна зустріти втікача: «По містах, і по селах, і по монастирях, і по парафіяльним церквам, і по пустелях, і з рибної ловлі, і на пристанях, і на лодьях, і на кораблях, і на карбуси, і на дрібних судах, і у всяких місцях, у всяких чинах, і в робітних людей того злодія сисківать всякими заходами ». При цьому важливо було простежити, в якому напрямку рухається схожий за описами людина, і потім перехопити його на одній з переправ. У розсилаються на місця пам'яті і в наказах або «погонних грамотах» (від слова «гонитва») відзначалися головні прикмети злочинця: зріст («високий», «нізмян», «зростанням середня»), повнота («товстий», «тонкий»), колір очей («карі», «сірі», «чорні»), волосся на голові і в бороді («русяве», «светлорусая», «темно-русяве», «Чермен», «сиві» тощо), форма і величина бороди («клінушком», «кругла», «довгаста», «велика», «рідкісна»), форма брів, носа («широкуватий», «довгаста», «остр»), форма і колір лііа («брусом »,« лицем бел »), загальний вигляд (« плечистий »,« кренаст »,« Щораз похмурий »,« сутулий »), особливі прикмети: сліди від перенесених хвороб і анатомічні особливості (« у правої ноги в щиколотці опухло »), манера говорити («говорить гостро, скоровато», «товстувата», «говоріттіхо», заїкається), приблизний вік («близько 45-ти»), вид і колір одягу, за кого себе видає, з ким їде, на який коні І Т . Д. (325-1, 263-265; 212,124 І МН. Щ>.) 

 У замовний грамоті про упіймання Івана Щура дано такий опис втікача: «А той мужик Івашко Шур зростом не великий, кренаст, очі кари, волосся голова руса, борода светлорусая, кругла, невелика, плаття на ньому Шубєнков бараняча Нагольна, шапка овчинная, вибійчаним, штани суконні червоні, чоботи телятини, литовські, прямі, скоби срібні. А чаять його, Івашкова побіжу в литовську сторону, на Вязьму або на Калугу або, буде ховався, і на інші дороги піде »(soo, 23і). Про який утік в 1754 р. закордон секретарі Дмитрові Волкові повідомлялося всім представникам Росії: «оной секретар Волков прикметами: зростання середнього, тонкий, трохи сутоло-ват, близько двадцяти жердини років, особою вельми моложав і довгастий, борода найрідкісніша і мала, волосся темно-русяве і носив їх звичайно в косі, брови того ж кольору; очі сірі, в промовах гнус, іноді набагато заїкається, голос товстуваті, говорить по-французьки і по-німецьки, а на обох цих мовах пише вельми неабияк рукою »<128-2, БЗО). А ось інший приклад: «тягала по світу бродяга Кондратьєв, позначається київським затворником зростанню средняго, лицем бея, ніс гострої, волосся светлорусая, пустобород, зроду йому близько тридцяти п'яти років, обстрижений по-селянськи і ходить в звичайному селянському вбранні, а притому він і скопець ». Таким був в 1775 р. словесний портрет знаменитого засновника скопческого руху Кіндрата Селіванова (346,425-426). З цих та подібних їм досить виразно вказаними прикметами зловити злочинця втікача було можливо. Знаменита сцена в корчмі на литовському кордоні з «Бориса Годунова» здається цілком історичною і достовірною. 

 Таліцкого, як і багатьох подібних «витекла» злочинців, впіймали вже через два місяці. Більше довелося повозитися з пошуками іншого побіжного злочинця - стрільця Тимофія Волоха. Незвичайну енергію в затриманні Волоха проявив сам суддя Преображенськогонаказу Ф.Ю. Ромодановський. Зі справи видно, що всесильний Ромодановський був уражений втечею Волоха і сам багаторазово допитував його родичів, давав укази про його затриманні в ті місця, де бував до арешту Волох і куди він міг, за розрахунками розшуку, повернутися, розсилав замовні грамоти з описом прикмет злочинця по багатьом містам країни, сам оглядав всіх затриманих підозрілих людей. І врешті-решт, через два роки, Ромодановський таки дістав, немов з-під землі, зухвалого Волоха. Його вдалося захопити на Волзі, в Саратові да, щ бб-б7; 89, т>. 

 Сховатися в місті (крім Москви, яка буяла кублами) або в селі втікачеві було досить складно. У сільській місцевості панувала досить закрита від сторонніх общинна система Поява кожної нової людини в громаді ставало помітним подією, чужак фазу потрапляв на замітку начальства. До того ж прийшлий, як правило, був людиною православною, а тому не міг оминути церкви і тим самим ставав відомий парафіяльному священикові, який вважався майже штатним донощиком. У людних містах була своя система контролю. У Петербурзі кожен домогосподар зобов'язувався повідомляти в поліцію про свої постояльців, ночами всякий рух в місті було неможливо через «рогаточних караулів» і постів. У Москві були свої методи виловлювання втікачів і підозрілих людей - вище вже сказано про «методі» Ваньки Каїна, який ходив з солдатами по кублах і хапав всіх підряд злодіїв. 

 Звичайно, втікач міг сховатися у володіннях поміщиків, які брали втікачів людей. Але не кожен поміщик ризикував прийняти в холопи або посадити на землю підозрілого втікача, так ще без сім'ї - занадто великі стали за Петра I штрафи з приховувачів втікачів, занадто багато було навколо донощиків. До того ж якщо такий побіжний значився державним злочинцем і його шукали, то господареві нового холопа, як приховувачів і спільнику злочинця, загрожувала пьпка в Таємній канцелярії. 

 «Записні», тобто враховані в подушних книгах подвійного окладу, старообрядці прагнули по можливості жити в світі з владою і всіх без розбору втікачів не приймали. Вони надавали допомогу насамперед своїм братам - гнаним одновірцям. У петровський час всередині країни встановився досить жорсткий поліцейський режим. С1724 р. заборонялося виїжджати без паспорта зі свого села далі, ніж на 30 верст. Паспорт підписував місцевий воєвода або поміщик. Всі вартові на заставах і що стояли по селах солдати негайно хапали «беспашпортних» людей. Діяти так їм наказували інструкції. У кожному побіжному підозрювали злочинця. А якщо у затриманого знаходили «знаки» - сліди страти батогом, клеймами або щипцями, розмова з ним бьш короткий, щоб заарештований ні говорив у своє виправдання. З допиту пугачевского отамана Хлопуши видно, що його, втік з каторги злочинця, зловили на дорозі до Катеринбургу без паспорта і відразу ж, як «людину підозрілого» (у нього були рвані ніздрі і спина зі «знаками» від батога), знову били батогом , заново рвали у нього ніздрі, таврували, а потім відправили на каторгу aso, од. 

 Бігти на Урал і до Сибіру поодинці було дуже важко. Як показують дослідження про старообрядців, їх переселення в Сибір та інші місця ставали цілою подією, до якого вони довго готувалися, засилали розвідників, влаштовували проміжні перевалочні бази і явки <272. 42 та ін;. Нерідко про такий переїзді влади дізнавалися заздалегідь і прагнули їх попередити. У 1724 р. Петру I стало відомо, що Повенецкий старообрядці надумали піти до Сибіру. У своєму указі цар наказав їх «застерегти ... якщо так стануть делат [ь], то як втікачі будуть страчені »025-1, зо7>. Для успішного втечі через «Камінь» - Уральські гори - потрібен був досвідчений провідник (455,93). По дорозі до Сибіру місцеві та центральні влади пильно стежили за «хитаються» збіглими і гулящими. У воротах міст і острогів стояла сторожа, перевіряючи кожного пішого та кінного. 

 Досягти західних (польської чи шведською) меж і перейти їх втікачеві було також непросто. Йому належало швидко, не гаючись, випереджаючи розіслані у всі кінці «погонні» або замовні грамоти з описом його прийме, доїхати до кордону і перетнути її. Без подорожньої для пересування всередині країни і без заіранічного паспорта зробити це було майже неможливо. Навіть сам цар - Петро Михайлов при виїзді зі столиці отримував подорожню. Тому влада, пославши сищиків і посильних із замовними грамотами (пізніше - указами) про його затриманні, встигали попередити про втікача місцева влада, прикордонну варту і навіть - за допомогою особливих циркулярів - посольства Росії за кордоном. Зі справи 1755 старообрядницького ченця Ісакія видно, що надумаєте тікати за кордон старообрядці попередньо запаслися у знайомого московського «грідоровального» майстра Василя Кудрявцева фальшивими паспортами з фальшивими ж печатками Яицкого війська - інакше до кордону дістатися їм було неможливо. У того ж московського умільця старообрядці купили ще сто бланків паспортів, щоб відвезти їх на Гілку-відоме поселення старообрядців у Білорусії, на кордоні з Росією, «щоб, - як показали спіймані незабаром втікачі, - постачати ними тамтешніх розкольників, у яких будуть тут (тобто в Росії. - Є. А.) які-небудь потреби »(242. 55). Добути ж паспорт втікачеві без зв'язків було нереально. З початку XVIII в., Коли втечі селян за кордон і на-Дон різко зросли, влада постійно посилювали на блюдение на кордоні як за дозволеними виїздом і в'їздом, так і за нелегальним переходом кордону, що, як уже сказано, вважалося зрадою. Уздовж польського кордону, куди втекли сотні тисяч людей, доводилося розмішати цілі полки, встановлювати густу ланцюг заставши i т. т-as). 

 За кожним від'їжджають і приїжджають ретельно стежили і на кордоні влаштовували обшуки, явні і таємні. У справі фальшивомонетника Сергія Пушкіна Катерина II секретно наказала московському і ризького губернаторам «під виглядом контробанд оглядати з старанністю його екіпаж і пожитки» (554,95). 6 лютого 1792 Катерина повідомляла ризькому генерал-губернатору Броуну, що їй стало відомо про приїзд двох студентів - Василя Колокольцева та Михайла Невзорова, яких підозрювали в таємній масонської діяльності і бачили в них спільників Н.І. Новикова. «Маючи підозру в помилкових правилах їх вчення і в намірі поширити насіння зла сього в Росії, - писала імператриця, - наказуємо вам секретні чином вжити заходів обережності, щоб у разі проїзду сих людей через Ригу, під виглядом таможеннаго огляду, відібрані були всі наявні у них папери і листи і по огляді оних відомим способом в ризькому поштамті, буде в них нічого сумнітельнаго і підозра угверждающаго не знайдеться, доставили на списки (тобто знявши копії), справжні їм повернути і самих їх відпустити в дорогу їм належний, а в іншому випадку всі такі папери і листи оригінальні нам уявити з нарочним, а мандрівників під приводом або утайки речей або ж провезення законами заборонених, затримайте там надалі до указу »(554,453454; т. 458). Затримавши студентів із зошитами конспектів по-латині, Броун відіслав папери, за незнанням латині, на експертизу в Академію наук. 27 лютого 1792 Катерина розпорядилася Колокольцева і Невзорова «для пояснення деяких паперів ... отруїти сюди під наглядом пристава »<т. 459). 

 Щоб нелегально перейти кордон (зазвичай - в нічний час), потрібно було добре знати місцевість або брати з собою провідників з прикордонних жителів, які за провід через кордон вимагали грошей, і чималих, а іноді і видавали втікача прикордонної сторожі, - адже жителі прикордонних районів підчас співпрацювали з прикордонними властями, підучити від них різні пільги та послаблення, неможливі для прийшлих людей. Тому не дивно, що в 1710 р. за Смоленськом втекли з Москви п'ятьох шведських полонених «визнали (местние. - До А.) мужики, що вони іноземці» і намагалися їх пов'язати. У зав'язалася сутичці шведи застосували зброю, загинуло троє селян. Втікачів затримали, і за вироком царя трьох із них стратили, а двох заслали до Сибіру аю. iss>. 

 Бігти на південь або південний схід, до донських, яїцьких козаків потрібно було по річках, переправлятися належало через броди і перевози, кишіли шпигунами. Небезпечно було йти і за відкритими степовим місцях, на яких втікача легко помічали роз'їзди прикордонної варти. Тому-то збіглі на Дон прагнули прилаштуватися до повертаються з Росії з хлібом або іншими припасами козакам - самотужки перетнути або обійти всі застави в степу було непросто. Небезпека для втікача представляли і кочівники: в степу його могли легко зловити кубанські татари, башкири, калмики. Вони залишали полоненого у себе як раба з підрізаними поджилками або відправляли його в ланцюгах на продаж в Кафу чи Стамбул. Могли кочівники запропонувати бранця за викуп і воєводі або коменданту найближчого міста чи фортеці на «лінії». 

 Навіть опинившись за кордоном, утікач, особливо знатний, не міг бути спокійний. Російські агенти всюди його розшукували, а Колегія закордонних справ розсилала офіційні ноти про видачу побіжного підданого. У цей час у Росії його «будиночки запечатували», а «деревенішкі відбирали» нею, 42,71). Особливо добре принципи роботи російської агентури видно в справі царевича Олексія, який інкогніто втік в 1717 р. по дорозі з Росії до Данії і сховався у володіннях австрійського імператора. І проте його притулок було розкрито російськими агентами на чолі з П.А. Толстим, який погрозами, помилковими обіцянками змусив сина царя повернутися до Росії. Знатний втікач не без підстави побоювався не тільки офіційних демаршів російського уряду, яке вимагало (нерідко з погрозами) його видачі, а й спроб викрасти його або вбити. Тому стає зрозуміло поведінку російських дипломатів - братів Авраама і Федора Веселовський, які, не бажаючи страждати за близькість з опальним царевичем Олексієм, залишилися за кордоном і зробили все, щоб там «розчинитися», зникнути. У 1720 р. Федір - російський посланник в Англії,-отримав указ про негайне прибуття до Копенгаген до російського посланнику М.П. Бестужева-Рюміна. Але в Данію Веселовський не поїхав і з Марбурга писав Бестужева: «Очевидно бачу я, що відкликання мій від цієї кошари (англійского. - Е А.) і посилка в Копенгаген ні для якої причини, нижче в інше намір лагодиться токмо для мого брата Аврама , за якого визначений бути страдате-лем, і бачу явно, що намір належить за прибуття моєму в Копенгаген кинути мене на корабель і відвезти в С. Петербург і через жорстоке і страдательное катування про брата моєму, хоча зведемо або зведіть, запитувати. Нині, государ мій, відверто оголошую, що страх сей видимої і нескінченної моєї біди привів мене в таке крайнє відчай, що я, відрікшись від усіх благополуччя сього світу, прийняв резолюцію ретирувався ся в такий край світу, де про мене ні пам'яті, ні слуху не буде, і таким чином Докончана останні бешастние дні життя мого, хоча в крайньому убозтві і мізерії, але спокойною совесгію і без страждання »аоь-2, 32-34). 

 Федір Веселовський був досвідченим дипломатом і знав, про що говорив. Напередодні, навесні 1720 р., канцлер Г. І. Головкін писав російському посланнику в Гаазі кн.Б.І. Куракину, щоб той (зі слів Куракіна) «про Аврама Веселівському, як він зник і пропав безвісно і щоб мені про ньому, Веселівському, провідувати і, коли де уведав, трудитися, яким способом його, Веселовського, яко зрадника, зловити і за арешт віддати, а потім до двору Його ц.в., окувавши, надіслати ». Історія Авраама налякала Куракіна, і він просив прибрати від нього брата втікача Федора, «щоб йому при мені не бути, понеже ся хвороба прилиплива ... Изволь, государ милостивою, розсудити, якщо яке діло секретне назовні вийде, може бути через його секретну коррішпонденцію з його братом, то все ляже на моїй шиї, крім всяких інших небезпечних випадків, так що мені день і ніч спати буде не можна »'029 - 2,4 Ю). 

 Після цього Федора перевели до Англії, і потім він, як і брат Авраам, біг під крило англійських властей. Тим часом Петро рвав і метав, він вимагав, щоб братів дістали хоч з-під землі і привезли в Росію. Коли це виявилося неможливим, то новий російський посланець в Лондоні зробив все, щоб Авраам не отримав англійського громадянства. Федір повернувся до Росії лише за Єлизавети Петрівни в 1743 р., Авраам же залишився за кордоном назавжди. Для того, щоб його виявити і зловити, була створена спеціальна група найнятих агентів, якою командував російський агент Ю.І. Гагарін (Вольський), він підпорядковувався П.І. Ягужинському, посланнику у Відні. Вольський зумів вистежити «бездельному хрещеного жвда» під Франкфуртом-на-Майні і «вів» його до Гессен-Касселя. За операцією стежив Петро I. Він наказав захопити Веселовського так, щоб не викликати підозри німецьких властей. Передбачалося звинуватити Веселовського нібито в несплаті їм великого боргу і на цій підставі затримати tm-i, 9з: 677,137-т. Веселовський щасливо уникнув розставлених Вольським пасток і сховався в Швейцарії. Згідно з легендою, вже будучи глибоким старцем (помер у 1783 р.), він не міг без страху проходити повз висів на стіні портрета Петра Великого, довжина рук якого була йому добре відома: царевича Олексія так залякали, що той сам, з власної волі, повернувся, щоб загинути в катівні. Войнаровського - племінника гетьмана Мазепи - зловили на вулиці Гамбурга і таємно привезли до Петербурга. Про те, як в 1778 р. АГ. Орлов обманом заманив на свій, що стояв на рейді Ліворно, корабель самозванку, видавали себе за дочку Єлизавети Петрівни, вже сказано вище. Шляхи цих людей, як би вони не були далекі від Росії, кінчалися У Петропавлівській фортеці (633-52.373:203 а. 190). 

 Словом, в розглядається час влада володіла багатьма і різноманітними прийомами виявлення, стеження, контролю задіюються підозрюваного в державному злочині. З давніх пір була в ходу перлюстрація і використовувалися прийоми провокації, методи раптових, приголомшують арештованого дій, зокрема допитів по свіжих слідах. У руках політичного розшуку були також різноманітні, перевірені практикою способи і засоби затримання злочинців, попередження їх пагонів і можливого опору. Вміли в розшуку досить надійно ізолювати і етапувати заарештованих до столиці. Пагони ж їх зі шляху були дуже ускладнені. Завдяки традиційної і дуже розвиненій системі вистежування і упіймання втікачів кріпаків і холопів, затримання втікача державного злочинця не було нерозв'язною проблемою для влади. Цьому сприяли також традиції общинного життя, поширене доносительство і боязнь його, повсюдна поголовна перепис населення, розміщення військ у сільській місцевості з правом контролю за місцевими жителями, введення паспортів, вся обстановка посилився за Петра I етатизму і поліцейського режиму У XVIII в. майже всюди до побіжного дотягувалися довгі руки влади. Одним словом, велика Росія, а бігти нікуди ' 

 Інформація, релевантна "«. Бити від государя в опалі »"

1. § CLII Спеціальне розгляд поглядів Людовика XI
     ... Людовик XI124 виявляв протягом усього свого життя двоедушіе, настільки противне духу християнської релігії, що немає короля, якого з великою підставою можна було запідозрити в тому, що у нього але було релігії. Обманщик, государ, який сміється над даним їм словом, розставляє пастку ближнього, височить за допомогою фальсифікацій і підступів, видається мені більш злочинним, ніж завойовник,
   
2. Література
     Платон. Держава / / Собр. соч. в 4томах. Т. 3. М.: Думка, 1994. Політик / / Там же. Т. 4. Закони / / Там же. Аристотель. Політика / / Собр. соч. в 4 томах. Т. 4. М.: Думка, 1983. Нікомахова етика / / Там же. Цицерон Марк Тулій. Про Державі. Про Законах. Про обов'язки. М.: Думка, 1999. Августин Аврелій. Про Град Божий. Мінськ-М.: Харвей-АСТ, 2000. Фома Аквінський. Сума теології. М.,
   
3. Запитання і завдання для повторення:
     Які точки зору існують на причини виникнення Смутного часу? На які верстви населення спирався Борис Годунов під час свого правління? Що розуміється під місництвом? Охарактеризуйте дане поняття. Що являв собою Государев двір під час правління Бориса Годунова? Чим можна пояснити подвійне ставлення Бориса Годунова до придворної знаті? Вкажіть причини появи
   
4. РОЗГРОМ МОСКОВСЬКІЙ ЄРЕСІ
     Перемога войовничих церковників на соборі 1503 вирішила наперед долю гуртка вільнодумців, яке групувалися навколо дяків Федора Васильовича та Івана Вовка Куріцин. Їх високі покровителі - Дмитро-онук і Олена Стефанівна - вже з 1502 нудилися в темниці. Постарілий і тяжкохворий Іван III все більш і більш відходив від справ. Провал секуляризаційна плану, якому глибоко співчували
   
5. 18. Основні політичні права і свобо-ди.
     Конституції і інші норми конституційного (державного) права зарубіжних країн проголошують права і свободи самого різного характеру і змісту. Основні права і свободи можна поділити на три групи залежно від характеру відносин, що виникають між індивідуумом і державою, а також між самими індивідуумами. По-перше, особистість як член громадянського суспільства наділяється
   
6. Тексти
     Гоббс Т. Левіафан. - Гоббс Т. Твори. - Т. 2. - М., 1991. Дюверже М. Політичні інститути та конституційне право. - Антологія світової політичної думки. - Т. 2. - М., 1997. Дюверже М. Політичні партії. - М., 2000. Кінг П. Класифікація федерацій. - Поліс, 2000. - № 5. Крозьє М. Сучасна держава - скромне держава. Інша стратегія зміни. - Антологія світової
   
7. 4. Державне управління
     це цілеспрямоване органі-зує подзаконная виконавчо-розпорядча діяльність орга-нів виконавчої влади, що здійснюють функції державного управління в галузях і сферах господарського, соціально-культурного та адміністративно-політичного (пристрої) будівництва. Існує 2 підходи до визначення розуміння державного управління. 1. Широке розуміння - це
   
8. 2.13.1. Ідея історичної естафети
     Зачатки якщо не естафетно-стадіалиюго, то естафетного підходу до історії були присутні вже в знайомій нам концепції чотирьох монархій. Ще римлянин Еме-лій Сура в праці про римської хронології, написаному десь між 189 і 171 роками до н.е., підкреслював, що спочатку могутністю володіли ассірійці, від них вона перейшла до мідійцям, потім до персів і, нарешті, верховенство опинилося в руках Риму.
   
9. 1. Виконавча влада
     це діяльність з управління дер-жави і суспільством, підпорядкована контролю з боку інших вет-вей влади (законодавчої та судової) і складається у складається в здійсненням спеціально створеними органами держ. влади особливих функцій і встановленої законом компетенції. Ознаки виконавчої влади: 1. Самостійність і взаємозв'язок із законодавчою і судовою гілками
   
10. 2. 3. Текст з «Худуд ал-Алам» («Межі світу») про країну русів і їхніх містах
      Країна (русів). На схід від неї - гора печенігів, на південь - річка Рута, на захід - слов'яни, на північ - ненаселений північ. Це велика країна, і народ її поганого вдачі, непристойний, нахабний, схильний до сварок і войовничий. Вони воюють з усіма невірними, оточуючими їх, і виходять переможцями. Царя їх звуть хакан русів. Країна ця рясніє всіма життєвими благами. Серед них є група з
    
11. 1. Під державною службою розуміється
      професійна діяльність щодо забезпечення повноважень державних органів. Державна служба здійснюється тільки в державних органах. У державних установах і на підприємствах немає дер-жавної служби. Державна служба включає в себе: 1. Федеральну державну службу 2. Держ. службу суб'єктів РФ + Принципи державної. служби: 1. Верховенство КРФ і ФЗ над іншими
    
12. 5. Функції політичних пар-тий.
      Перша функція політичних партій полягає в тому, що вони виступають засобом боротьби за володіння урядової владою в центрі і на місцях між окремими соперні-чающие групами. Різні соціальні групи гостро зацікавлені у використанні вищих органів державної влади та МУНІЦІПАЛ-тетов (у федеративних державах - також органів влади та управління суб'єктів федерації)
    
13. Комплекс полюддя.
      В цілому розвитку системи годувань і періодичних роз'їздів государя по країні для їх збору сприяли натуральне господарство, унеможливлює грошові побори; наявність збройної дружини у короля, котра потребувала годівлях і забезпечувала своєю силою можливість їх регулярного збору; переважання в суспільстві системи безпосередніх особистих зв'язків, в яку включався і правитель;
    
14. Контрольні питання
      1. Що таке федералізм? Як трактують цей термін? 2. Які проблеми країн з федеративним державним устроєм вивчає політична географія? Розділ Політична географія 3. За якими критеріями можна відрізнити країну з федеративним держав-ного пристроєм від унітарною та конфедерації? 4. Які принципи федералізму використовують в територіально-політичної