ДРУГИЙ ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ (ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧНИХ СИСТЕМ, XIII В.)

1. Становлення університетів. Зміни в організації наукових досліджень грунтувалися, по-пер-вих, на появі університетів. Зразком для наслідування служив Паризький університет, який був заснований приблизно в 1200 р. як об'єднання викладачів та учнів паризьких шкіл і поступово розвивався і формувався як навчальний заклад протягом всього XIII в. Він став не тільки моделлю для всіх інших університетів, але і до кінця середніх століть був провідним центром освіти в латинському світі. Цьому сприяла та обставина, що політика пап в галузі освіти була спрямована на перетворення Парижа в головний центр теологічної освіти.

Незабаром після Паризького університету, теж у XIII в., з'явився великий університет в Оксфорді. Якщо Париж дотримувався теології та теологічної філософії, то Оксфорд мав переваги в гуманітарному, природничо і математичній освіті. Ці два університети представляли собою головні центри освіти в XIII в. Італійські університети у розвитку філософії XIII в. великої ролі не зіграли. Виняток представляв собою лише університет в Неаполі. Він був заснований Фрідріхом II як світський навчальний заклад, підвладне королю, а не церковним властям. В університеті безперешкодно вивчали Аристотеля і були зроблені перші переклади його творів. Там працював такий самостійний мислитель, як Давид з Динана.

Університети об'єднували чотири групи вчених або факультетів: «художників», або філософів, теологів, «дек-реталістов», або правознавців, і медиків. Відділення філософів було найнижчим в ієрархії, але найчисленнішим, і являло, фактично, весь університет. З самого початку свого виникнення університети стали основним і навіть спеціальним місцем для наукової роботи і наукових дискусій. Не було жодного відомого філософа в XIII в., який не брав би участі в житті університету.

Для університетів була характерна: а) свобода навчання, бо воно проходило без зарахування до вищого навчального закладу, студенти зобов'язані були лише співпрацювати з одним із магістрів; б) інтернаціональність, оскільки представники різних народів Європи працювали спільно. Країни обмінювалися вченими, так як церковні влади переводили вчених викладачів з країни в країну. У Парижі найбільш уславленими викладачами в XIII в. були англійці й італійці. Наука зрілого середньовіччя не давала підстав для виділення в ній національних груп; в) ієрархічність і тривалість освіти, оскільки факультети становили певну ієрархію: «художній» факультет був підготовчим до вивчення права, медицини і теології (звідси філософська підготовка теологів). Перехід від учнівства до викладання був досить тривалим: студент навчався до тих пір, поки сам не починав вчити (як правило, в тому ж університеті), і переривав своє викладання філософії, головним чином, для того, щоб знову стати учнем і вивчати теологію.

2. Зосередження науки в орденах. Другим організаційним явищем, яке мало велике значення, була участь у науковій та університетській діяльності (з наступним підпорядкуванням її своєму впливу) сильних чернечих орденів, особливо домініканського і францисканського. Орден домініканців (орден проповідників) був організований в 1216 р., в Парижі влаштувався в 1217 р. Орден францисканців (братство св. Франциска) був створений 1209 р., з'явився в Парижі 1219 р. У 1229 р. (завдяки загальному страйку викладачів) домініканці отримали першу кафедру теології, а незабаром і друга кафедра була надана францисканцям керівництвом Паризького університету.

Першим професором-домініканцем був Роланд з Кремони, а професором-францисканцем - Олександр із Гел'са. Приклад великих учених, які вийшли з чернечих орденів (особливо Альберта Великого і Фоми Аквінського, в одному випадку, і Олександра та Бонавентури - в іншому), привернув все чернецтво до наукової роботи. Незабаром вся наука опинилася в руках чернечих орденів. Роджер Бекон міг написати в 1271 р. лише з невеликим перебільшенням, що всі, досягнуте в теології та філософії за останні сорок років, було результатом діяльності чернечих орденів.

Спочатку між великими орденами не було великих відмінностей у філософських доктринах, але приблизно до середини століття вони явно проявилися: домініканці дотримувалися, головним чином, нової філософської доктрини, а францисканці - консервативною. У XIII в. між орденами стався великий філософський спір. Серед представників орденів знайшлися прихильники ідеї розвитку, і вони вчинили великий науковий подвиг в цьому столітті, який полягав у тому, що вони сприйняли вчення Арістотеля і створили аристотелевско-християнську філософію. Опозиція того духовенства, яке не входило в ці чернечі ордени, проти їх засилля привела в Паризькому університеті до затяжної боротьби під проводом Гійома де Сент-Мора, яка тривала з 1252 до 1259 р. Боротьба завершилася після втручання папи Олександра IV, який вирішив суперечку на користь чернечих орденів.

Багатьма своїми особливостями філософія зрілого середньовіччя зобов'язана тому обставині, що вона розвивалася в чернечих орденах: перш за все, переважанням колективного мислення над індивідуальним, в силу чого відбулася концентрація зусиль навколо вирішення певних, отриманих за традицією проблем і теорій.

3. Створення систем навчання та наукової діяльності. Способи навчання, викладання та викладу наукового матеріалу, в цілому досить ефективні і індивідуалізовані на початку середньовіччя, придбали тепер стійкі форми. «Школяр» повинен був пройти строго певний курс навчання. З часом він ставав по черзі бакалавром, ліценціатом і з цього моменту мав право викладати, проте одночасно він продовжував навчання, поки не ставав магістром. Магістр повинен був у своїх лекціях читати і коментувати строго певні тексти. На філософському факультеті ці тексти бралися виключно з Аристотеля, вони могли бути доповнені тільки деякими іншими авторами (наприклад, його логіка доповнювалася трактатами Порфирія, Боеція і Петра Іспанця). На відділенні теології читалися і коментувалися «Сентенції» Петра Ломбардского. Викладацька робота носила коментаторський характер, такий же характер носила і письменницька робота, яка була тісно пов'язана з викладанням.

4. Знахідки в античній філософії. Робота з пошуку, перекладу та засвоєнню античної філософії була проведена в такому великому обсязі в XII і на початку XIII в., Як ніколи ні до, ні після цього періоду. У процесі засвоєння античної культури це був середній етап: він прийшов пізніше, ніж освоєння соціально-державної культури, але раніше, ніж оновлення філософської літератури, яке настало лише в період Відродження. XIII в. для науки був справжнім «ренесансом», явищем, яке було аналогічно Ренесансу XV в., але результат в XIII в. був іншим. Він не був витісненням схоластики античної наукою, а був їх взаємним пристосуванням.

Насамперед, в XIII в. був знайдений Аристотель; крім того, були виявлені письменники-неоплатоники: Прокл і фрагменти з Гребля, Секста Емпірика, Лукреція, «Життя філософів» Діогена Лаерція, а також античних учених, таких як Евклід і Гален. Ці джерела були знайдені за допомогою арабів та іудеїв разом з арабськими і іудейськими коментарями до них. Одночасно відбулося знайомство з оригінальними філософськими і спеціально-науч-ними арабськими трактатами з області фізики (особливо оптики), астрономії, математики та медицини. Цей науч-ний «ренесанс» охоплював також і античне християнство, зокрема, грецьку патристику. Важливий систематизуючого трактат Іоанна Дамаскіна був переведений в XII в. під назвою «Джерело знання» і став доступний Заходу. Матеріал був величезним, і та обставина, що він не дезорієнтував середньовічних вчених і міг бути ними використаний, свідчить про високу зрілості середньовічного мислення. Розквіт схоластики, що триває з XII в., Як би визначив сприйняття античного знання, а не витікав з нього. Розбуджена схоластична думка вимагала наукового матеріалу, шукала його і знайшла в античності. 5.

Переклади античних філософів. Перші переклади були зроблені з арабської на латину, і скромний початок перекладацької діяльності датується XI в. У цей час перекладами зайнявся монах Костянтин Африканець, який досить часто з релігійними місіями відвідував арабські країни. Кілька перекладів привіз зі своїх подорожей Аделард з Бата на початку XII в. Починаючи з середини цього століття, робота подібного роду стає систематичної: вона почалася в Іспанії та на Сицилії, в тих місцях, де арабська культура тісно стикалася з латинської. У другій чверті XII в., В Толедо, при дворі архієпископа Раймонда, була заснована колегія перекладачів, яка перевела всю спадщину Аристотеля разом з коментарями арабських та іудейських філософів, таких як Аль-Фарабі, Авіценна і Маймонід.

Переклади, головним чином Аверроеса, робилися при неаполітанському дворі Фрідріха II і Манфреда. Відомим перекладачем був згадуваний раніше Якуб (Яків) з Венеції. На Сицилії був відомий Михайло Скот. В Іспанії виділялися перекладачі Гундісальві і Жерар із Кремони (пом. в 1187 р.). Гундісальві не знав арабської та перекладав з кастильского мови, на який йому арабські тексти перекладав Ібн-Дауд, прозваний Іоанном Іспанцем.

Проте переклади античних філософів з арабської мови носили перехідний характер. Ще раніше на Сицилії жив Генріх Аристипп (пом. в 1162 р.), який перевів безпосередньо з грецької частина робіт Аристотеля. З грецької мови найбільш ранні переклади «Метафізики» були зроблені ще в XII в. Однак повні переклади з оригіналу були здійснені лише починаючи з середини XIII в. Робертом Грос-сетестом, Вільемен з Мербеке і Варфоломієм з Мессіни. 6.

Сприйняття Аристотеля. Знайдені античні філософські роботи, як правило, мали для середньовіччя неоднакове значення. Деякі, чужі духу середніх віків, наприклад роботи скептика Секста, пройшли непоміченими, а роботи епікурейця Лукреція вплинули на середньовіччя також дуже незначно. З великим інтересом були сприйняті, в свою чергу, роботи Аристотеля, з праць якого з часів раннього середньовіччя були відомі лише фрагменти логічних робіт. Сприйняття античної філософії в XIII в. зводилося, якщо не виключно, то переважно, до сприйняття Аристотеля. Його ідеї були надихаючими для християнського вчення. Він придбав латинська світ для своєї логіки, а після неї і завдяки їй - для інших розділів філософії (теорії пізнання, психології та філософії природи) і, нарешті, для всієї системи теоретичної та практичної філософії. Засвоєння Аристотеля означало, що крім переважаючого в схоластиці августинских-платонічного течії відбулося посилення емпіричного елемента в знанні, зміна суб'єктивної позиції на об'єктивну, емоційної-на інтелектуальну.

У будь-якому випадку, Аристотель не відразу був переведений на Заході з мови оригіналу, а спочатку з арабських перекладів з арабськими ж коментарями, в яких він інтерпретувався в неоплатонічну дусі. При цьому одночасно з роботами Аристотеля були перекладені і роботи неплатників. Витяги з «Еннеад» Гребля були відомі під хибним назвою «Теології Аристотеля», витяги з Прокла існували у вигляді метафізичного підручника пізнього платонізму, який називався «Книгою причин». Ця робота була переведена в XII в. Всі перераховані роботи мали значний вплив на мислителів XIII в. Одночасно з аристотелевским впливом посилилося вплив Платона і неоплатонізму. Але головна заслуга XIII в. полягає в тому, що була завершена робота по очищенню текстів Аристотеля від різних нашарувань.

 Спроби освоєння Аристотеля і його пристосування до християнського вчення мали місце ще в XII в., В момент знайомства з його роботами. Ще Гундісальві, перекладач Аристотеля, привласнив собі його погляди, насамперед його гілеморфізм. Одночасно він ввів в це вчення елементи неоплатонізму, трактував інтелект, душу і тіло як послідовні еманації Бога.

 Арістотелізм, навіть звільнений від домішок і нашарувань неоплатонізму, містив елементи, які не з- відповідали християнським вченням, такі як, наприклад, положення про вічність світу. Коли робилися перші спроби введення арнстотелізма в християнську філософію, церква в 1210 і 1215 рр.. забороняла вчення в дусі Аристотеля. Це стосувалося природничонаукових робіт Аристотеля, так званої «Книги про природу» і, зокрема, її натуралістичного викладу, зробленого Давидом Дінан-ським. Заборона був відновлений Григорієм IX в 1231 р. з нагоди реорганізації Паризького університету з наступним вимогою: «Поки вчення не буде виправлена». Григорій створив також комісію, яка отримала завдання очистити роботи Аристотеля. В Оксфорді ж ці вимоги не носили обов'язкового характеру. Їх не дотримувався Роджер Бекон, який з Оксфорда приїхав до Парижа і там викладав з 1241 р. Незважаючи на вимоги церкви, Аристотель вивчався в університеті, і незабаром це навчання було офіційно визнано. У 1252 р. англійські влада зобов'язала студентів читати роботу Аристотеля «Про душу», а в 1255 р. на факультеті мистецтв було запроваджено обов'язкове вивчення Аристотеля. Все залишилося без змін і згодом, незважаючи на ту обставину, що Урбан IV нагадав в 1263 р. про заборону Григорія IX. Подальше вивчення Аристотеля розвіяло початкові побоювання церковних властей: його вчення, очищене від неоплатонических домішок, вдалося піднести в теїстичному дусі відповідно до принципів християнства. Окремі невідповідності були усунені його християнськими прихильниками. Цю роботу провели Альберт Великий і Фома Аквінський. Починаючи з середини XIII в., Аристотель користувався найбільшим авторитетом у філософській схоластики. З цього часу, коли схоласт писав «філософ», він мав на увазі Аристотеля. У 1270 і 1277 рр.. відбулося засудження арнстотелізма, але вже тільки гетеродоксального. У 1366 р. вивчення Арістотеля було офіційно наказано всім університетам. 

 7. Класичний період. Християнська філософія попередніх століть насилу шукала свій шлях. Однак в XIII в., Спираючись на результати багатовікового розвитку, використовуючи античну знання, сильну нову організацію науки, вона вступила в період зрілості. XIII в. стало століттям класичної середньовічної філософії, на зразок того, як IV в. до н. е.. був класичним періодом античності. XIII в. був тим періодом, коли з найбільшою повнотою реалізувалися устремління схоластики. Але класичний період тривав недовго. Із закінченням цього століття схоластика увійшла в нову фазу свого розвитку. 

 8. Позиції філософії в XIII в. Потужна філософія цього століття була цілісною, особливо на його початку; різні її представники мали різні позиції: 

 а) августінізм і томизм. На підставі відношення до нової філософії Аристотеля розділилися і філософські позиції XIII в. Для філософії, яка була вирощена на платонівської-августіновской ідеалізмі, реалізм і емпіризм Арістотеля були революцйей; схоластики розділилися на консерваторів і прихильників подальшого філософського розвитку - арістотеліком. Різниця напрямків було, в кінцевому рахунку, відмінністю в рівні засвоєння античності, оскільки жоден з філософів повністю не уникнув впливу античного августінізма-платонізму і ні один не був чужий Аристотеля. Консервативні мислителі йшли слідом за Августином в теології, за Аристотелем - у філософії. Їх позиція була визначена як «августінізм XIII століття». Протягом тривалого часу вони становили найбільш численне напрямок (власне кажучи, існував цілий ряд споріднених груп), а позицію прихильників Августина посилював заборона Церкви на вивчення Аристотеля. Деякі августинці користувалися інтерпретаціями Аристотеля, що належать Авіценні, і з цього приводу часто говорили про «авіценноподобном серпні-низме». Однак, незважаючи на це, вплив Аристотеля посилювалося, і вирішальним моментом став виступ Фоми Аквінського з новою системою християнської філософії і теології, яка цілком і повністю грунтувалася на його ідеях. У цей час - на початку другої половини століття - виразно проявилося принципове протиріччя між августінізмом і томізмом, яке збереглося до кінця століття. Обидва протиборчих напрямки мали своїх античних попередників, кожне свого: одне - платонізм, а друга - аристотелизм, однак це були християнізовані платонізм і арістотелізм. 

 Наприкінці століття Дуні Худоба створив новий напрямок, яке стало компромісом августінізма і томізму і отримало назву скотізма; 

 б) крім цих головних філософських напрямів століть, як побічні напрямки з'явилися - під впливом нових джерел - спроби відродження античного платонізму і арістотелізму. Але це все-таки не було чистим платонізму і арістотелізмом, оскільки погляди Платона і Аристотеля трактувалися не в первісному вигляді, а були зрозумілі в дусі Гребля. Ця неоплатонічної інтерпретація мала двояку причи- ну: в о-п е р в и х, початкову-в такому вигляді джерела були сприйняті від арабів, в о-в т о р их, від власне філософських доктрин Платона і Аристотеля вони, самі по собі, не відрізнялися, однак у цей теоцентрический період повинні були бути зрозумілі виключно теоцентричного. Таке піднімання було можливе або в теїстичному дусі, по-християнськи, або в пантеистическом, еманаційних дусі, неоплатонічний. Всі ці можливості були реалізовані, і в XIII в. існували, щонайменше, два арнстотелізма і два платонізму .. 

 Чи не пристосований до християнства аристотелизм, в свою чергу, виступав знову ж у двох видах: в одному більш-менш послідовно використовувався сам Аристотель, а в другому він давався в інтерпретації Аверроеса. У цьому другому вигляді він був названий латинським аверроїзмом. Вже Фома Аквінський називав своїх супротивників (моно-псіхістов) аверроістамі, проте термін «латинські Авер-роісти» з'явився тільки в XIX в. у Ренана. Сьогодні деякі історики вольні цей напрямок називати радикальним або гетеродоксальним арістотелізмом, оскільки не-християнізована аристотелизм йшов від Аристотеля, а не від Аверроеса. Тут, у цій книзі, він буде описаний на початку глави, потім будуть представлені ортодоксальні напрямки, які займали основне місце у філософії XIII в. 

 Інформація, релевантна "ДРУГИЙ ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ (період середньовічних систем, XIII в.)"

1. Тема 3.Політіческіе та правові вчення у феодальному суспільстві
     період становлення і розвитку Московського царства. Політичні програми иосифлян і
   
2. 14. Передумови та особливості феодальної роздробленості російської держави.
     другий - XIII-XVвв. (Період втрати національного
   
3. Хронологія і культурологічна характеристикасредневековья
     періоди: Раннє середньовіччя - V-XI ст. Високе (Класичне) середньовіччя - XI-XIV ст. Пізніше середньовіччя - XIV-XV ст. Середні століття - поняття не так хронологічне, скільки змістове. У цей термін часто вкладається якийсь ціннісний зміст. З одного боку, в історії європейської культури з сер. XVIII в. часто спостерігається романтизація середньовіччя, пошуки в ньому втрачених
   
4. Теми рефератів 1.
     середньовіччя. 2. Реалізм і номіналізм про природу загальних понять. 3. Фома Аквінський: систематизатор середньовічної схоластики. 4. Мистецтво Відродження: живопис, скульптура, поезія, література, драматургія. 5. Д. Бруно про нескінченність зоряних світів. 6. Ньютоновская класична наука і становлення індустріального суспільства. 7. Експериментальний метод і метод індукції Бекона. 8.
   
5. Пізніше середньовіччя
     період розкладу феодалізму і всієї середньовічної культури, в надрах якої склалися стосунки, характерні для Нового часу. У XVI в. феодальна економіка сильно змінюється під дією товарного капіталістичного виробництва, поступово перетвориться і витісняється ім. Міць що не зуміла знайти вихід із затяжної кризи католицької церкви була підірвана з початком в 1517 р. Реформації.
   
6. Вплив на Європу
     період стабілізації, який поряд з розквітом культур таїть у собі насіння занепаду і розпаду. Цей розпад починається вже в 10 столітті в момент найвищого злету культури й освіченості в Халіфаті. Велика завойовницька діяльність Халіфату мала своїм наслідком найширше розповсюдження представників арабського світу по величезній території євразійського
   
7.  Глава 3. Система державного і місцевого управління в період монголо-татарського ярма і Золотої Орди (XIII-XIY ст.)
     період монголо-татарського ярма і Золотої Орди (XIII-XIY
   
8. Перехід від античної давнини до раннього середньовіччя
     період внутрішньої нестабільності, розпаду держав, війн, набігів арабів з Іспанії та норманів-вікінгів зі Скандинавії. До середини XI в. склалася національна, економічна, політична і культурна система середньовічної Європи, її самостійність була закріплена в 1054 р. розривом між західною (римо-католицької) та східної (греко-православної) гілками християнства. Культура цього
   
9. Християнство 5 - 7вв
     період середньовіччя отримав ще один образ, відомий як теорія двох мечів. Меч був символом влади. Теорія двох мечів відома в різних інтерпретаціях залежно від того, чия сторона в суперечці духовної та світської влади брала верх. В інтерпретації церкви, Христос віддає духовному (церковному) владиці два мечі як символи духовної і світської влади. І вже сам духовний владика, в свою чергу,
   
10.  тема 4 Класичне Середньовіччя. Київська Русь.
      тема 4 Класичне Середньовіччя. Київська
    
11. XVI-XVII вв
      середньовічне суспільство переживає найгострішу кризу. Змінюються колишні відносини між станами, лицарство занепадає, великі феодали гинуть у війнах один з одним і з королями, духовенство втрачає велику частину влади і впливу. Селяни доводяться до крайнього зубожіння, багато з них позбавляються будь-якої власності і перетворюються на найманих працівників. Європу роздирає нещадна боротьба