2. Колективізація сільського господарства - економічна основа індустріалізації

Кожен з названих шляхів модернізації був хворобливим, так як модернізація припускає досить високий відсоток накопичення, що йде на розширення відтворення засобів виробництва. Для нашої країни такі ускладнення були особливо болісними, бо ані позик, ні колоній у неї не було. За рахунок яких же ресурсів вдалося довести за роки першої (1928-1933 рр..) П'ятирічки щорічну частку накопичень до 30-40%, замість 10%, отриманих в середині 20-х рр..?

Найважливішим і, мабуть, основним резервом індустріалізації стало сільське господарство країни, точніше людські та матеріальні ресурси, які мала село. Гордіїв вузол проблем села: злидні, безкультур'я, убогість, аграрне перенаселення та ін, які накопичувалися з середини XIX в., Більшовицька партія спробувала вирішити одним простим рішенням - політикою колективізації.

Суцільна колективізація не вирішила, та й не могла вирішити соціальних завдань, пов'язаних, наприклад, з поліпшенням матеріального становища селянства. Хоча підвищення рівня грамотності сільського населення, прилучення його до масової культури, позитивні зрушення в медичному обслуговуванні, ліквідація всіляких епідемічних захворювань, характерних для дореволюційного періоду, все це було у наявності. Але це були як би побічні результати суцільної колективізації. В цілому колективізація покликана була здійснити інші завдання. Це випливало з ідеї, що всі галузі народного господарства, всі сфери суспільного життя повинні підкорятися потребам промислового виробництва. Для створення індустріальної економіки не було потрібно навіть загального зростання сільськогосподарського виробництва. Для цього треба було, по-перше, лише його переструктурування і таке підвищення ефективності праці, при якому можна було б зменшити кількість зайнятих у сільському господарстві у співвідношенні з розширенням попиту на робочу силу в промисловості, по-друге, підтримувати при меншому числі зайнятих виробництво продовольства на необхідному рівні, і, нарешті, по-третє, забезпечувати постачання промисловості незамінюваних технічною сировиною.

За рішення цих завдань довелося платити дорогу ціну, в тому числі і людськими жертвами. Пізньої восени 1929 р. почалися активні нападки на великі селянські господарства. Сигнал до атаки надійшов зверху. Він містився в ряді виступів Сталіна. Заклик зверху був не тільки почутий, а й активно підтриманий сільськими низами.

У січні-лютому 1930 р. був прийнятий ряд партійно-державних документів, в яких визначалася доля розкуркулених. У постанові ЦК ВКП (б) «Про ліквідацію куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (30 січня) зазначалося, що в цих районах необхідно не тільки скасувати оренду землі і закріпити застосування найманої праці, а й конфіскувати у кулаків засоби виробництва, худобу, господарські і житлові споруди, підприємства з переробки сільгосппродукції та насіннєві запаси.

Хоча в партійно-державних документах того часу і підкреслювалося, що розкуркулення має здійснюватися у зв'язку з колективізацією, проте вказівка зверху про «наступ на куркульство» придбало «ефект снігової кулі». Розкуркулення часто-густо носило характер НЕ експропріації основних засобів виробництва, а конфіскації всього майна, аж до предметів побуту. В одному повідомленні Сталіну про розкуркулювання в Сибіру говорилося: «Робота з конфіскації у куркулів розгорнута і йде на всіх парах. Зараз ми її розгорнули так, що аж душа радіє, ми з кулаком розправляємося за всіма правилами сучасної політики, забираємо у куркулів не тільки худобу, м'ясо, інвентар, а й насіння, продовольство і основне майно.

В початку 1930 р. розкуркулення стає основним засобом прискорення колективізації. Друк закликала до рішучих дій проти куркулів, в числі яких виявлялися не бажаючі вступати в колгоспи середняки і навіть бідняки. На самому початку колективізації у керівництва був план цілеспрямованого використання репресованих в якості дешевої робочої сили на будівництві конкретних промислових об'єктів. Звідси заборона на «розбігання куркулів куди їм завгодно», тобто на довільно вибрані ними фабрики або заводи.

Продуктивні сили сільського господарства почали підривати, нависла загроза повного розвалу сільського господарства. Це змусило партійно-державне керівництво країни піти на тимчасові поступки. У березні 1930 р. Сталін переклав відповідальність за насильство в колективізації на місцеві органи влади. Було прийнято постанову ЦК ВКП (б) «Про боротьбу з викривленнями партлинии в колгоспному русі». У постанові справжній винуватець «перегинів» і «збочень» - сталінське керівництво - звинувачувало виконавців власних вказівок. Місцеві працівники, звинувачені в «перегини», знімалися з роботи, виключалися з партії, віддавалися під суд. Почався масовий вихід з колгоспів. З березня по червень 1930 відсоток колективізації скоротився з 58 до 24. Але з осені 1930 р. почався другий «підйом» колгоспного руху.

Вилучення хліба з знову організованих колгоспів відбувалося з великим напруженням. У грудні 1932 р. було прийнято надзвичайне навіть для того часу постанову: місцевим органам влади було наказано для виконання плану хлібозаготівель не зупинятися «перед усіма видами репресій (арешт, концтабір, вища міра)». У ході хлібозаготівель взимку 1932/33 р. населення ряду станиць за невиконання плану хлібозаготівель було виселено в такі регіони країни, як Північний Кавказ, Україна, Казахстан. Вибухнув голод. Загинуло кілька мільйонів селян. Як вже зазначалося, розкуркуленим сім'ям була уготована роль робочої сили в системі ГУЛАГу.

У 1930 р. в основних зернових районах СРСР було розкуркулено 337 563 куркульських господарства та вислано в окремі райони 115231 сім'я. У 1931 р. в зернових, які споживають районах було розкуркулено 250 тис. селянських господарств і вислано 265 795 сімей.

Звертає на себе увагу та обставина, що в 1931 р. було вислано більше сімей, ніж у 1930 р. Це характерно і для регіонів. За 1930 р. з меж ЦЧО було вислано 8080 куркульських сімей, в яких налічувалося близько 42 тис. осіб. У 1931 р. було вислано 17 899 сімей у складі 86 393 осіб. Причиною даної обставини з'явився той факт, що якщо в 1930 р. були вислані в основному дійсно заможні, міцні господарі, то наступного року в число висланих потрапили так звані підкуркульників, тобто нерідко не тільки середняки, а й біднота. У північний край в 1930 р. було вислано 46 тис. розкуркулених сімей. З них 35 тис. подали заяву на неправильне розкуркулення. Для розбору цих заяв була створена спеціальна комісія, яка визнала, що 22,3% сімей з числа подали заяви були розкуркулені і вислані «неправильно і сумнівно».

Розкуркулені сім'ї прямували у віддалені райони Півночі, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану, Якутії, а також всередині країв і областей. Ця кампанія була спланована і здійснена органами ОГПУ як великомасштабна військова операція. Для перевезення в 1930/1931 р. понад двох мільйонів членів розкуркулених сімей ОГПУ сформувало і закріпило за 16 республіками, краями і областями 1700 товарних ешелонів.

Основна маса (до 80%) переселенців трудилася в промисловості, на новобудовах, в тому числі на будівництві таких міст, як Магнітогорськ, Новокузнецьк, Хибиногорск і т. д. Близько 20% переселенців освоювали нові землі , займалися сільським господарством. Їх праця була жорстко регламентований. Вони працювали в нестатутних артілях. З 1938 р. такі артілі були перетворені в колгоспи.

З другої половини 30-х рр.. становище в сільському господарстві почало поступово стабілізуватися. У 1935 р. скасовується карткова система. У 30-і рр.. із сільського господарства вивільнилося 15-20 млн. чол. Чисельність робітничого класу за цей час зросла з 9 до 24 млн. чол. Зросла продуктивність праці в сільському господарстві. Напередодні колективізації на 150-155 млн. чол. щороку виробляли 72-73 млн. тонн зерна, більше 5 млн. тонн м'яса, понад 30 млн. тонн молока. Наприкінці 30-х-початку 40-х рр.. на 170-200 млн. населення вироблялося 75-80 млн. тонн зерна, 4-5 млн. тонн м'яса, 30 млн. тонн молока. Але перед колективізацією цю продукцію виробляли 50-55 млн. селян-одноосібників, а після колективізації - 30-35 млн. колгоспників і робітників радгоспів, тобто на третину працівників менше.

Колективізація гарантувала швидке створення мінімально достатніх умов індустріалізації в тій мірі, в якій вони залежать від перебудови села. Колгоспна система в умовах жорсткого адміністративного господарського механізму дозволила забирати з села до 40% виробленого там зерна, в той час як з доколхозной села вилучалося тільки 15%. Для десятків мільйонів колгоспників і їх дітей зростання цієї частки обертався найтяжчими випробуваннями. Селянство в масі своїй було приречене на недоїдання і недоспоживання взагалі; права м свободи людини обмежувалися в селі значно сильніше, ніж у місті. Головний підсумок економічної політики СРСР в 20-30-і рр.. полягав у форсованому переході від аграрного суспільства до індустріального.

За роки модернізації було подолано якісне, стадіальне відставання промисловості країни. Наприкінці 30-х рр.. Радянський Союз став однією з трьох-чотирьох країн, які були здатні виробляти будь-який вид промислової продукції, доступної в той час людству. За абсолютними обсягами промислового виробництва наша країна в цей час вийшла на друге місце після Сполучених Штатів Америки. Особливо вражають високі темпи промислового виробництва. Всього за шість років - з 1929 по 1935 р. Радянський Союз зумів збільшити виплавку чавуну з 4,3 до 12,5 млн. тонн. Америці для цього знадобилося 18 років, Німеччині - 19 років.

Незважаючи на те, що СРСР був величезною країною (170-200 млн. чоловік) з виробництва промислової продукції на душу населення він наблизився до високорозвиненим індустріальним країнам: розрив залишався в 1,5-4 рази, в той час, як в 20-і рр.. він був у 5-10 разів.

Інформація, релевантна " 2. Колективізація сільського господарства - економічна основа індустріалізації "