| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Зміна зовнішньополітичного курсу |
||
|
2004 р. пройшов під знаком істотних змін у зовнішній політиці Мадрида. У прагненні виправити проамериканський крен попередньої адміністрації уряд соціалістів пішло на перегляд геополітичних орієнтирів Іспанії на користь зближення зі своїми традиційними європейськими партнерами - Францією і Німеччиною. Нові підходи Мадрида до найбільш актуальних міжнародних і регіональних питань були викликані відмовою від проходження у фарватері гегемоністських устремлінь Вашингтона. Рішення (прийнято в квітні 2004 р.) про виведення іспанського військового контингенту чисельністю 1300 чоловік з Іраку було прийнято в силу двох важливих обставин. Перше: урядом соціалістів враховувалася непопулярність участі іспанських військовослужбовців у складі окупаційних сил в Іраку. Друге: була прийнята до уваги нелегітимність силової акції Вашингтона і Лондона проти режиму С. Хусейна з точки зору міжнародної законності. Дії Мадрида сприяли формуванню оновленого іміджу Іспанії в світі, подальшому розвитку її міждержавних зв'язків. Зрозуміло, відносинам Х.Л. Родрігеса Сапатеро з адміністрацією Дж. Буша було завдано серйозної шкоди. Пріоритетна увага уряд приділяло питань розвитку міжнародного співробітництва у протидії тероризму як у багатосторонньому, так і в двосторонньому форматі. Іспанська дипломатія виступала за збереження курсу на боротьбу з тероризмом в числі стратегічних напрямків в діяльності ООН, ставила мету по адаптації європейських інститутів до завдань антитерору, створенню в умовах ЄС і НАТО ефективної системи євробезпеки. Іспанські соціалісти вітали відбулося 1 травня 2004 розширення ЄС, яке, на їх думку, стало значним кроком вперед по шляху формування демократичної, стабільної і процвітаючої Європи. Уряд Х.Л. Родрігеса Сапатеро підтримало рішення Євроради про початок переговорів з 176 Туреччиною щодо її вступу до ЄС. За оцінками Мадрида, приєднання Туреччини до ЄС (після безумовного виконання Анкарою всіх вимог і стандартів) позитивно вплине на загальну динаміку інтеграційних процесів всередині ЄС і сприятиме практичній реалізації просувається Мадридом «альянсу цивілізацій». Ініціатива формування межцівіліза-ційного та міжконфесійного альянсу була висунута іспанським прем'єром Х.Л. Родрігесом Сапатеро з трибуни 59-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні 2004 р. «Обновленський» курс кабінету X.JI. Родрігеса Сапатеро не мав на увазі глибокої сутнісної ревізії зовнішньополітичних напрацювань НП. По ряду ключових напрямків соціалісти зберегли традиційну для Мадрида надпартійну спадкоємність підходів. Зокрема, уряд ІСРП розглядало НАТО як базисного елемента в схемі євроатлантичної безпеки, заявляючи при цьому про підтримку кроків з адаптації НАТО до нових реалій, посиленню миротворчої місії в його діяльності. В цілому позитивно урядові кола Іспанії оцінювали досвід останніх років і перспективи партнерства НАТО з Росією у зміцненні європейської безпеки та протидію загрозі тероризму. Нове іспанське керівництво висловлювалося за якнайшвидший початок реформи ООН, що підвищило б ефективність цього найважливішого органу в сучасній системі міжнародних відносин. В основі пропозицій Іспанії з реформування Ради Безпеки (РБ) ООН - наділення непостійних членів РБ правом на переобрання (число переобрань не обмежується), виходячи з трьох критеріїв: внесок у бюджет ООН, участь в ОПМ, матеріальне сприяння розвитку. Займаючи за цими показниками лідируючі позиції, іспанці розраховували на своє довгострокове участь у діяльності СБ ООН. Мадрид виступив проти збільшення постійних членів СБ ООН, тим більше наділених правом вето. У 2004 р. адміністрація X.JI. Родрігеса Сапатеро підключилася до врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту. При цьому іспанська дипломатія, очолювана великим знавцем близькосхідних проблем М.А. Моратіносом, намагалася грати роль неупередженого посередника між конфліктуючими сторонами як в національному плані, так і в рамках миротворчих зусиль Євросоюзу. Як і раніше актуальною для Мадрида була проблема Гібралтару, для розблокування якої іспанці зробили ставку на раз- 12-5496 177 вітіе прикордонного співробітництва між Іспанією та анклавом, просування нового діалогового механізму у форматі Мадрид-Лондон-Гібралтар. Проте участь в цьому тристоронньому форумі представників Гібралтару в самостійному якості, а не в складі британської делегації, спровокувало негативну реакцію лідерів опозиційної Народної партії, які звинуватили соціалістів у «черговому зовнішньополітичному промаху». Уряд Х.Л. Родрігеса Сапатеро розглядало в якості однієї з пріоритетних завдань подальше зміцнення відносин з країнами Магрибу, в першу чергу Марокко та Алжиром. Був оголошений курс на розширення традиційно партнерських зв'язків з державами Латинської Америки. Іспанські соціалісти зробили практичні кроки з нарощування в цьому регіоні свого політичного та економічної присутності, домагаючись відновлення престижу Іспанії, підірваного урядом Х.М. Аснара в результаті його «рівняння на Вашингтон» в іракських справах. Розрахунок на взаєморозуміння був обумовлений лівоцентристської орієнтацією керівництва низки держав Латинської Америки, в тому числі найбільших - Бразилії, Аргентини, Чилі, Венесуели. У двосторонньому плані ставка була зроблена на розвиток політичного діалогу, зміцнення довірчого характеру зв'язків і зовнішньополітичної координації, у багатосторонньому плані - на реалізацію планів щодо створення зони вільної торгівлі ЄС-МЕРКОСУР, а також інституційне зміцнення Ібероамериканського співдружності націй, в якому беруть участь 22 країни (19 латиноамериканських держав, Португалія, Андорра та Іспанія). Не знімаючи претензій до режиму Ф. Кастро в правозахисній сфері, іспанці мали намір домогтися пом'якшення політико-дипломатичних санкцій Євросоюзу проти Куби і, як наслідок цього, зустрічних кроків з боку влади острова в плані дотримання громадянських прав і свобод. Що стосується російського напрямку зовнішньої політики Мадрида, то в 2004 р. адміністрації соціалістів вдалося забезпечити спадкоємність у відносинах з Росією, в тому числі довірчий характер контактів між вищим керівництвом наших країн. Підтвердження тому - продуктивні переговори в Москві 10 грудня 2004 між президентом В.В. Путіним і головою уряду Х.Л. Родрігесом Сапатеро. В історичному плані за роки минулого сторіччя Іспанія пройшла великий, на ряді етапів вельми складний і неординарний шлях. Внутрішньополітичний розвиток Іспанії протягом XX в. продемонструвало багато рис, що не були характерні для більшості європейських держав. На початку століття Іспанія, зазнавши поразки у війні з США (1898), переживала затяжну кризу і була змушена відступити на другий план не тільки світовий, а й європейської політики. Колись могутня колоніальна держава, що змушувала в часи Карла V (1519-1556) і Філіпа II (1556-1598) тріпотіти весь світ, опинилася в ролі сторонньої спостерігачки найбільш значущих світових процесів початку XX в. У роки критичного переосмислення свого історичного минулого в іспанському суспільстві, насамперед у середовищі інтелектуалів і найбільш далекоглядних політиків, визрівало розуміння того, що соціально-економічний прогрес можливий лише при існуванні життєздатною політичної системи. У першій третині XX в. інститут монархії, що став заручником внутрішньополітичних конфліктів і все більш що асоціювався з застійним консерватизмом і політичної інерційністю, невблаганно втрачав авторитет в суспільстві. У цьому зв'язку не випадково стрімке катастрофа монархії під напором республіканських сил в квітні 1931 Дивна, проте, політична і психологічна метаморфоза, що відбулася в останній чверті XX в., Коли інститут парламентської монархії став сприйматися іспанцями як органічна складова державної системи, гарант політичної стабільності і демократичного розвитку країни. Але цей переворот у свідомості іспанців багато в чому пояснюється обдарованістю особистості короля Хуана Карлоса I, його політичної принциповістю, прихильністю до демократичних цінностей сучасного світу. Однією з найбільш трагічних сторінок історії Іспанії стала Громадянська війна 1936-1939 рр.., Яка закінчилася поразкою законного республіканського уряду. На чотири десятиліття і-179 в країні утвердився франкізм - політико-державна система, орієнтована на збереження авторитарного ладу. Події в Іспанії після смерті каудильйо не мають аналогів у європейській історії XX в. Авторитарний режим пішов з політичної арени мирним шляхом, без кровопролиття, повстань і воєн. Разом з тим мирний перехід до демократії супроводжувався гострою внутрішньополітичною боротьбою. Наступний етап розвитку Іспанії - модернізація. У ці роки були закладені основи сучасного політичного та соціально-економічного розвитку. В даний час мало хто ставить під сумнів політико-економічну приналежність Іспанії до Європи і в більш широкому сенсі до так званого Західному світу. У 1982 р. країна була прийнята в НАТО, в 1986 р. - в Європейське економічне співтовариство. Іспанія проявила себе послідовною прихильницею поглиблення західноєвропейської інтеграції. Участь у Євросоюзі принесло країні чималі вигоди. Наприклад, за період з 1987 по 2003 р. Іспанія отримала з бюджету ЄС дотацій на загальну суму 85300000000 євро, 40% шосейних доріг в країні побудовано на субсидії ЄС, 74% іспанського експорту і 66% імпорту припадає на держави ЄС, з 52500000 іноземних туристів, що відвідали Іспанію в 2004 р., 87% громадяни ЄС. Незважаючи на існуючі проблеми (безробіття, тероризм, нелегальна імміграція, зростання дорожнечі житла тощо), іспанці задоволені внутрішньополітичною ситуацією в країні, і за опитуваннями соціологів 58% громадян оцінюють її як «хорошу» або «дуже добру». Розвиток політичної системи Іспанії в XX в. відбувалося на тлі складних етнотериторіальних процесів, що супроводжувалися зростанням регіональних націоналізмів і сепаратистських тенденцій, в першу чергу в Країні Басків і Каталонії. Найбільш екстремістським проявом етнонаціонального сепаратизму став тероризм баскської підпільної організації ЕТА. Це небезпечне явище перетворилося з кінця 60-х років в довготривалий фактор внутрішньополітичного життя країни. Зародження (на базі демократичної Конституції 1978 р.) і подальша консолідація Держави автономій - особливої пов-нотерріторіальной моделі державного устрою Іспанії - представляє безумовний інтерес не тільки з точки зору механізмів децентралізації влади, але і в плані формування особливої політичної системи, покликаної гармонійно поєднувати не завжди збігаються загальнонаціональні та регіональні інтереси. Показник / роки 1901-1910 1911-1920 1921-1930 1931-1940 1941-1950 1951-1960 1961-1970 1971-1980 1981-1990 1991-2000 2004 Чисельність населення (млн чол.) 19,3 20,6 22,4 24,7 26,9 29,2 32,1 35,8 38,6 40,3 43,1 Тривалість життя (чол.) 37,6 40,5 44,2 47,7 53,5 63,6 68, 5 71 73 74,4 - Тривалість життя (жін.) 38,9 42,3 47 52,4 58,8 68,2 72,6 75,8 79,6 81,3 - Середня смертність (на 1000 чол.) 25,1 23,4 19,1 17,1 12,9 9,5 8,6 8,3 8,1 8,6 - Дитяча смертність (на 1000 народжених) 166 157 134 122 93 55 37 18 10 7 - Середній вік вступу в шлюб (чол.) 27,6 27,9 27,4 27,7 28,7 28,6 28,0 26,5 26,9 29,3 - Середній вік вступу в шлюб (жін.) 24, 8 25,4 24,9 25,0 25,9 25,9 25,1 24,0 24,7 27,2 - Вікова категорія (0-14 років) (у%) 33,6 33,1 32,0 30,8 28,0 26,8 27,6 26,7 22,5 17,9 - Вікова категорія (15-64 років) (у%) 61,0 61,1 61,9 62,9 65,1 65 , 4 63,4 62,8 65,0 67,4 - Вікова категорія (старше 64 років) (у%) 5,4 5,8 6,1 6,3 6,9 7,8 9,0 10,5 12,5 14,7 - Середня кількість дітей уженщін 15-49 років (у%) 4,4 3,8 3,8 3,1 2,7 2,6 2,8 2,6 1,6 1,2 1 , 3 |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Зміна зовнішньополітичного курсу" |
||
|
||