Головна
ГоловнаІсторіяІсторія Росії (підручники) → 
« Попередня
Радугин А.А.. Історія Росії (Росія у світовій цивілізації): Курс лекцій. - М.: Центр.-352с., 2001 - перейти до змісту підручника

2. Зовнішня політика сучасної Росії

Після припинення існування СРСР почався новий етап затвердження російської зовнішньої політики як політики суверенної великої держави-правонаступниці Радянського Союзу. На січень 1992 Росію визнало 131 держава.

Одним з головних пріоритетів зовнішньої політики Росії стало створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) - нової форми добровільного і рівноправного співробітництва республік колишнього СРСР. Угода про створення СНД була підписана в Мінську 8 грудня 1991 На зустрічі глав держав у січні 1993 р. був прийнятий і Статут Співдружності. Але ейфорійні настрої перших місяців незалежності в республіках, амбітність багатьох нових державних лідерів перетворили СНД у вкрай аморфне утворення, де координуючими органами приймалися десятки дуже корисних за змістом документів (від питань економічного співробітництва до спільного захисту навколишнього середовища), але не виконувалося жодне з них . Особливо тривожними стали процеси розпаду колишніх економічних зв'язків, загальне посилення тенденцій до ізоляції нових держав від Росії, завищені очікування в них передбачуваної допомоги з Заходу чи зі Сходу (для республік Середньої Азії, Закавказзя).

Проте, останнім часом російської дипломатії вдалося суттєво покращити відносини з Казахстаном, Грузією, Вірменією, Узбекистаном. Росія, по суті, стала єдиною державою, реально виконують миротворчі завдання в «гарячих точках» СНД (це було в Молдавії, Грузії, Таджикистані). Дуже складними і заплутаними стали взаємини Росії з Україною. Дружба і співробітництво, а в ідеалі - навіть союзницькі зв'язки, відповідають корінним інтересам двох народів, але взаємна недовіра і амбітність деяких політиків в обох державах поступово привели в кінцевому підсумку до тривалого застою у відносинах між двома суверенними державами. Каменем спотикання стало питання про приналежність Криму до України (Крим, як відомо, в 1954 р. був великодушно «подарований», по суті, одноосібним рішенням Н.С. Хрущова Української РСР). Деякі російські політики вважають абсолютно однозначно, що Крим, або, принаймні, місто Севастополь, історично є російською військово-морською базою, мають бути повернуті Росії. Не залишаються у боргу і українські націоналісти, відверто насаджують у себе в республіці (особливо в західних областях України) атмосферу ворожості і недовіри до Росії.

У серпні 1994 р. російські війська були виведені з країн Прибалтики. Однак це не привело поки до скільки-небудь істотним поліпшень у відносинах з цими державами, оскільки не вирішені до кінця питання про правове становище російськомовного населення в Естонії, Латвії, Литві. Взагалі ж ці проблеми стають все більш нагальними для уряду (тим більше, що частина етнічних росіян прагне переїхати до Росії, і в країну вже прибуло 2 млн. біженців).

Динамізм подій зажадав від російської дипломатії постійного маневрування, що призвело не тільки до виграшів, але й прикрим зовнішньополітичним втрат, в тому числі - навіть вчорашніх союзників. Так, в стан досить тривалої стагнації прийшли наші відносини з країнами Східної Європи, деякими державами Азії та Африки. Це призвело до втрати деяких традиційних ринків збуту нашої продукції і позбавило можливості отримувати звідти необхідні для нас товари.

Росії вдалося домогтися істотних успіхів у розвитку зв'язків з провідними державами планети. Ключовими етапами повного демонтажу спадщини «холодної війни» стали: укладення Договору про скорочення стратегічних озброєнь (СНО-2) в грудні 1992 р., що передбачав взаємне скорочення Росією і США до 2003 року ядерного потенціалу сторін на 2/3 у порівнянні з рівнем, встановленим угодою по ОСНВ-1, зустріч Б.

М. Єльцина з президентом США у Ванкувері в квітні 1993 р. і візит його в США у вересні 1994 р., виведення російських військ з Німеччини (серпень 1994 р.). Великий прогрес досягнутий у розвитку зв'язків з Францією, Великобританією, Італією, особливо з Німеччиною. Росія стала учасником регулярних щорічних зустрічей лідерів так званої «великої сімки» - провідних розвинених держав світу, де обговорюються найважливіші політичні та економічні питання (правда статус повноправного учасника вона зі зрозумілих причин поки не отримала). Набагато більш доброзичливими і відкритими стали відносини з Японією (візити на вищому рівні, обговорення проблеми південних островів Курильської гряди, розвиток економічних зв'язків).

Росія бере дедалі активнішу участь у структурах загальноєвропейської співпраці (наприклад: у Раді Європи).

Вихід на партнерські відносини з США, країнами Західної Європи відбувався паралельно з поворотом Росії «обличчям» до Сходу. Віхою на цьому шляху став візит Президента Росії до Китаю, поліпшення відносин з Індією, країнами Південно-Східної Азії. Для російського керівництва стає все більш очевидним, що найбільші економічні держави планети ніколи не підуть на те, щоб направляти кошти в розвиток російської економіки до того часу, як Росія сама зуміє забезпечити підйом своєї промисловості та сільського господарства, а також доб'ється справжньої політичної стабільності. А тому ейфорія перших місяців незалежності пройшла, і у опозиції стало менше підстав дорікати МЗС у "прозахідних" симпатіях. Російська дипломатія все більш активно включається в пошук шляхів для відновлення багато в чому ослаблених зв'язків з країнами Східної Європи, з колишніми союзниками СРСР у «третьому світі».

В даний час вищому керівництву Російської держави необхідно розробити нову зовнішньополітичну стратегію. Перед ним виникли альтернативи, які стали предметом гострої політичної боротьби. Перш за все необхідно вирішити головне питання - про місце Росії в сучасному світі. Хто вона? Як і раніше наддержава або не більше ніж одна з регіональних держав? Де її потенційні союзники? Звідки може виходити загроза її безпеці? Звичайно, багато політиків на різних рівнях російського керівництва віддають данину риториці про збереження історичної ролі Росії як великої держави. Але сьогодні більш ніж ясно, що в умовах глибокої економічної і соціальної кризи зберігати цю роль країна вже не в змозі. Насамперед різко погіршився геополітичне становище Росії в Європі. У 1994-1996 рр.. виразно визначився курс країн Східної Європи на ігнорування Росії в економічних і політичних відносинах. Вони прагнуть в західні військово-політичні союзи. Вже вирішено питання про найближче вступ Польщі, Чехії, Угорщини та інших східноєвропейських держав у НАТО. А СНД в той же час не створило адекватної системи забезпечення безпеки та співробітництва. Нинішня Росія знаходиться в унікальній ситуації: вона взагалі не має сьогодні союзників у Європі. Країни НАТО, бачачи зростаючу ізоляцію Росії та її стурбованість, запропонували недавно східноєвропейським державам програму «Партнерство заради миру» (Росії спочатку навіть не запропонували приєднатися до неї). Але коли це приєднання відбулося, російське керівництво попросило укласти між Росією і НАТО окрему угоду. Але після початку військових дій у Чечні (грудень 1994 р.) східноєвропейські країни активізували свої спроби домогтися вступу в НАТО. Вже у вересні 1995 р. керівництво НАТО оприлюднило документ, який формулює умови розширення цього блоку. Будь-яка країна, що бажає вступити в НАТО, повинна бути готова до розгортання на своїй території тактичної ядерної зброї.

Стало очевидно, що єдиною країною в світі, претендує на глобальне втручання, стали США.

Сьогодні міжнародний «імідж» Росії визначається не явними симпатіями росіян до демократичних цінностей, а свавіллям у боротьбі політичної еліти за владу, корупцією чиновництва, криміналізацією економіки, розгулом злочинності, деградацією села, порушеннях прав людини. Негативне сприйняття того, що відбувається в Росії навколишнім світом, насамперед європейцями, наблизилося до критичної точки.

Сьогодні Росія переживає один з найдраматичніших періодів у своїй більш ніж 1000-річної історії. Негативні економічні та політичні процеси ведуть до того, що суспільство несе величезні втрати. І ці небезпечні тенденції поки не вдалося переламати. Перші позитивні результати реформ поки зовсім непорівнянні з цими втратами. Так невже праві ті, хто похмуро передрікає остаточний розвал і економічний крах колись могутньої держави? Напевно, немає. У нас є всі підстави для надії. Росія вміла відроджуватися після найважчих випробувань. Про це говорить її велика історія. До нагромадилися за десятиліття радянської влади економічним і соціальним проблемам додалися ті, які були породжені невмілими діями уряду Б.Н. Єльцина. До безперечних достоїнств в поведінці нашого народу в цей важкий час можна віднести те, що з двох зол - єльцинського реформаторства і відвертої демагогії та популізму опозиції - народ поки терпляче обирає перше. Чи вистачить у нього сил і самовладання дочекатися кращих часів? Багато в чому це залежатиме від дій керівництва країни, його здатності оновити свою політику і вести реформи справді професійно, спираючись на кращі інтелектуальні сили країни, враховуючи її традиції і досвід історії.

* Свого часу, при підготовці до виборів 1991 р., Б.Н. Єльцин, розмірковуючи над кандидатурою віце-президента, зупинився на А.В. Руцькой. Цей політичний дует спирався не на однодумність у поглядах, а відбивав лише політичний розрахунок. Єльцину був потрібен популярний серед рядових членів КПРС герой-«афганець», різко і безкомпромісно критикував горбачовський керівництво за свідоме гальмування реформ. Запрошуючи Руцького в разі перемоги на виборах стати віце-президентом, Єльцин діяв безпомилково. Підтримка мільйонів виборців - членів КПРС йому була забезпечена, так як демонструвалася як би готовність співпрацювати з комуністами-«реформаторами». Честолюбному Руцкой імпонувало запрошення в «команду» Єльцина. Подальший розвиток подій показав, що віце-президент не збирався задовольнятися своїми скромними посадовими повноваженнями. Він звинуватив Президента та Уряд в «зраді» інтересів народу і корупції.

** А.І. Лебідь - ще один цікавий тип сучасного російського популіста. Він проявив себе рішучим і сміливим політиком під час кон4злікта в Придністров'ї, коли в умовах молодої молдавської державності почалися утиски російського населення. Йому вдалося призупинити спалахнув тут збройний конфлікт. Дуже суворо критикував А.І. Лебідь і керівництво Міністерства оборони Росії, яке, на його думку, довело армію до буквально жалюгідного стану. В очах багатьох виборців він поставав рішучим борцем з корупцією, суворим і безстрашним «солдатом», готовим йти до кінця за інтереси народу. Політологи здебільшого з цікавістю вивчають феномен його популярності, що однозначно свідчить про посилення в суспільстві тяги до встановлення влади «сильної руки».

« Попередня
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна" 2. Зовнішня політика сучасної Росії "