Головна
ГоловнаІсторіяІсторія Росії (підручники) → 
« Попередня Наступна »
Радугин А.А.. Історія Росії (Росія у світовій цивілізації): Курс лекцій. - М.: Центр.-352с., 2001 - перейти до змісту підручника

1. Внутрішня політика

Розпад Радянського Союзу підштовхнув «парад суверенітетів» колишніх автономних республік і навіть автономних областей в Росії. Восени 1991 р. всі автономні республіки проголосили себе суверенними державами. Російські області та краю, незадоволені економічними привілеями, які мали автономії, почали боротьбу за рівноправність суб'єктів Федерації. До літа 1992 десятки республік і областей затримували, а деякі взагалі перетворили відрахування податків до федерального бюджету. З'явилися заклики до перетворення Росії в конфедерацію. Безумовно, посилення невдоволення людей в національних республіках мало об'єктивні причини. Татарія, наприклад болісно сприймала майже безоплатну перекачку нафти за межі республіки, а Якутія, яка займає одне з перших місць у світі з видобутку алмазів і золота, практично не брала участь в розподілі доходів від їх реалізації.

В умовах загострення економічної кризи і зубожіння більшості населення частина старої партійно-господарської еліти в регіонах Росії, вміло критикуючи політику Москви, в той же час досить швидко досягла згоди з новим російським керівництвом. Нова еліта сформувала органи виконавчої влади, стара номенклатура, як правило, контролювала Поради та економічні структури на місцях. Так склався союз двох політичних еліт - нової і старої. Він і став основою російської державності після серпня 1991

Уряд Росії виявилося в надзвичайно складному становищі. Його політика, особливо в національному питанні, відрізнялася в цей час непродуманістю і непослідовністю. Так, наприклад, коли колишній радянський генерал Д. Дудаєв розігнав у вересні 1991 р. Верховна Рада Чечено-Інгушської автономної республіки і демонстративно оголосив про відділення Чечні від Росії, було очевидно, що це - державний переворот. Але незаконні збройні формування були роззброєні, а про бунтівній республіці Уряд Росії вважало за краще як би «забути» на досить тривалий час. Явно не готове було Уряд і до важких переговорів з керівництвом Татарстану. 31 березня 1992 в Москві було підписано Федеративний договір (відмовилися підписати Чечня і Татарстан), який сформував новий характер російського федералізму. Тепер суб'єктами Федерації стали не тільки автономії, а й всі краї та області, а також міста Москва і Санкт-Петербург.

Восени 1991 Б.Н. Єльцин призначив на ключові посади в Уряді для проведення в життя радикальних економічних реформ групу молодих політиків на чолі з Є.Т. Гайдаром. Нові міністри (А. Шохін, А. Чубайс, А. Нечаєв) були високоосвіченими економістами, прихильниками політики так званої «шокової терапії», що передбачало досягнення макроекономічної стабілізації, тобто рівноваги між платоспроможним попитом і товарною пропозицією. Намічалося одноразово розморозити всі ціни, звільнити від обмежень доходи, проводити жорстку кредитно-грошову політику, в стислі терміни здійснити приватизацію державної власності. Уряд було переконане, що енергійні ринкові реформи будуть благодатні для всіх. Та й у суспільстві, втомленому від тотального дефіциту останніх років горбачовської влади, переважали надії на швидке поліпшення справ у російській економіці. Сам Президент вселяв народові думку, що ринкові реформи пройдуть без погіршення життєвого рівня людей. Попередження деяких економістів про те, що цей процес у нашому суспільстві с, нерозвиненою цивільної культурою і низькими доходами призведе до драматичних громадським конфліктів, ігнорувалися.

На початку 1992 р. Уряд звільнило ціни на більшість товарів від державного контролю. Одночасно різко обмежувався доступ до дешевих банківських кредитів (облікова ставка Центробанку швидко виросла у декілька разів). До мінімуму зводилися витрати бюджету на соціальні потреби. Істотно скорочувалися витрати на утримання армії. Реформатори припускали приблизно п'ятикратне підвищення цін, але на ділі ціни зросли протягом року більш ніж в 100 разів. Вже через два місяці після початку реформ Уряд був змушений підвищити заробітну плату (приблизно на 70%): але це викликало лише новий виток зростання цін. Моментально знецінилися і вклади населення в Ощадбанку. Більшість громадян країни протягом декількох місяців опинилися за межею бідності. Підприємства-монополісти за відсутності конкуренції і налагоджених механізмів регулювання попиту і пропозиції продовжували роздувати ціни, потрапляючи при цьому в порочне коло: кожне нове підвищення оберталося для них же зростанням тарифів на перевезення товарів, цін на сировину та енергію. Надії на стримування інфляції звалилися. Неймовірно швидке зростання взаємних неплатежів підприємств призвів до того, що Уряд змушений був знову різко розширити кредитування народного господарства. Випуск готівки за 1992 р. збільшився в 20 разів порівняно з 1991 р.

Особливістю колишньої радянської економіки була її надмірна завантаженість військовими замовленнями. Продуманої концепції переходу величезної кількості підприємств, НДІ і КБ на «мирні рейки» в Уряду не було. В результаті унікальні підприємства, порию не мали аналогів за своїми науковим і технологічним досягненням в самих передових країнах Заходу, перейшли на випуск дешевого ширвжитку, втрачаючи кращих фахівців і багато в чому втрачаючи перспективу свого розвитку. Поступово падіння виробництва починає переходити в якісно нову стадію. Воно супроводжується інтенсивним технологічним регресом більшості галузей економіки.

Уряд Гайдара проявило більшу наполегливість у тому, щоб у найкоротші терміни розпочати довго відкладаєте попереднім Урядом приватизацію. Вже восени 1992 р. розгорнулася «мала» приватизація (роздержавлення кафе, ресторанів, підприємств сфери послуг, магазинів). Наприкінці 1992 р. кожен громадянин країни отримав приватизаційний чек (ваучер) номінальною вартістю 10 тис. рублів, який він міг вкласти в акції приватизованих підприємств і різних інвестиційних фондів. Це передбачало отримання в майбутньому відсотків з прибутку відповідно з кількістю вкладених чеків. У країні почалася неконтрольована скупка приватизаційних чеків (до весни 1993 р. по цінами в два і більше разів нижча їх номінальної вартості). Для певних категорій заможних або підприємливих людей, приватних банків, мафіозних груп приватизаційний чек став засобом вилучення значного прибутку.

Була зроблена спроба подолати зростаючий дефіцит бюджету (перевищення витрат держави над доходами) за рахунок різкого підвищення податкових ставок. Це призвело до того, що в найбільш невигідному становищі опинилися виробники товарів і послуг, часом насилу зводили кінці з кінцями. У 1992 р. Росія вступила в Міжнародний валютний фонд. Це викликало свого роду ейфорію в Уряду: Гайдар заявив, що найближчим часом Росія отримає багатомільйонні позики у твердій валюті. Однак обіцяні позики не було надано. Міжнародний валютний фонд і країни «Великої сімки» послалися на нестійку політичну ситуацію в Росії. Японія ж зв'язала питання про фінансову допомогу з поверненням їй чотирьох Курильських островів. Становище в економіці стрімко погіршувався. Протягом 1992 -1993 рр.. обсяг інвестицій у машинобудування знизився на 60%. Почалася деградація соціальної сфери (скорочується кількість дитячих садів, падають обсяги житлового будівництва і т. д.). На цьому тлі йде стрімке «втеча» грошей за кордон. Відбувається гігантське зростання підприємництва в сфері обігу (різні форми посередництва) та фінансових спекуляцій.

До весни 1992 р. співвідношення політичних сил в країні починає швидко змінюватися. Економічні труднощі викликають все більше невдоволення населення. Змінюється і стратегія Верховної Ради, який стає політичним центром опозиційних сил в країні. Він все активніше втручається у справи виконавчої влади. Не переймаючись серйозними роздумами над істинними причинами економічних невдач, парламентарії рішуче звинувачують у них тільки Уряд.

Головна сутичка між Урядом та його опонентами сталася на VII З'їзді народних депутатів, що відбувся на початку грудня 1992 Опозиція привела гнітючі факти: спад виробництва за рік склав 20%, на 30% скоротилося виробництво м'яса, на 22-27% - виробництво найважливіших товарів народного споживання. Президент був змушений маневрувати. Звинувативши Верховна Рада в саботажі реформ, він разом з тим пішов на поступки, «здавши» депутатам Гайдара. Главою Уряду став В.С. Черномирдін, який, хоча і не ставив під сумнів необхідність корінних реформ в економіці, проте висловився за їх коригування.

Кінець 1992р. став важливим рубежем в переломі суспільних настроїв. Стратегічний задум радикальних демократів, які прийшли до влади разом з Єльциним, який передбачав проведення швидких ринкових реформ без погіршення матеріального становища народу, швидке і безболісне створення громадянського суспільства, виявив свій утопізм і зазнав поразки. Особливу тривогу в суспільстві викликало стрімке переродження влади. Нова політична еліта, яка боролася зі старим режимом під гаслами знищення привілеїв, за соціальну справедливість, прийшовши до влади, стала розпоряджатися державною власністю як своєю особистою. У країні наростали соціальні контрасти, небаченого раніше розмаху досягла злочинність. У свідомості людей укоренялися відчай і зневіра у можливість виходу зі сформованої ситуації.

Тим часом економічна реформа тривала. Більш швидкими темпами пройшла приватизація дрібних і великих підприємств (понад 70% з них вже до літа я 1994 р. були акціоновані). Уряду на деякий час вдалося знизити темпи інфляції та дещо стабілізувати курс рубля. Але ці невеликі позитивні результати не відповідали реальному стану справ у російської економіки. Справа в тому, що в ім'я формального, чисто показного скорочення бюджетного дефіциту Міністерство фінансів весь час робило спроби затримати величезні виплати аграрному сектору, підприємствам оборонного комплексу, бюджетним установам. Під тиском зацікавлених кіл Уряду ці гроші в остаточному підсумку доводилося віддавати, друкуючи грошові знаки, що підштовхувало процес все більш невблаганною інфляції. Позитивні результати економічної політики Уряду були невеликі. Реальні доходи населення зросли на 10%, а заробітна плата в доларовому вираженні - в 3 рази. Однак стрімко відбувалася поляризація рівнів доходів людей.

У березні 1993 р. боротьба виконавчої та законодавчої влади досягла небезпечних меж. У країні фактично склалося двовладдя. Єльцин оголосив про особливий порядок управління країною і призначив на 25 квітня 1993 референдум про довіру Президенту і його проекту Конституції. Позачерговий IX з'їзд народних депутатів, що зібрався 26 березня, спробував усунути Президента з посади. Але більшість депутатів висловилися за довіру Президенту. На референдумі, в якому взяли участь 64% виборців, переважна кількість голосів (58% від голосуючих) було віддано Президенту. Але опозиція визнала ці результати своєю перемогою, так як політика Єльцина, на їх думку, не отримала схвалення більшості росіян.

Влітку 1993 р. Верховна Рада призупинив дію президентських указів з приватизації, підготував закони, які віддали засоби масової інформації під його контроль. У країні активізувалися комуністи, Фронт національного порятунку, організації так званої «державно-патріотичної» орієнтації.

До жовтня 1993 економічний розвиток країни знаходилося у своєрідному полоні у політичного протистояння Уряду з Верховною Радою. У гонитві за популярністю Верховна Рада прийняв чимало законів (про соціальні гарантії військовослужбовцям, про допомогу жителям північних регіонів), абсолютно не забезпечених відповідними фінансами. У свою чергу, Уряд прийняв рішення про нові витрати, не передбачених заздалегідь в бюджеті держави.

Відносини між Президентом та Урядом, з одного боку, і Верховною Радою - з іншого, ставали все більш нетерпимими. Не став ефективним арбітром у цьому конфлікті і Конституційний суд (голова В.Д. Зорькін). Громадська думка в країні, особливо після опублікування пропонованих проектів Конституції, розкололося. З весни 1993 протистояння законодавчої та виконавчої влади стало набувати вибухонебезпечний характер. Можливість співпраці та досягнення компромісу до осені 1993 р. практично виключалася. У цей час все більш самостійну роль в політичному «розкладі» прагнув грати і віце-президент А.В. Руцькой, дистанціювався від позиції Президента практично з усіх принципових питань *. З весни 1992 р., прагнучи знайти собі більш міцну політичну опору, він все частіше став підтримувати Р.І.Хасбулатова і Верховна Рада в їх конфлікті з Президентом Російської Федерації.

Загострилися суперечки і про основні положення проекту нової Конституції. Самим дискусійним було питання про форму правління. Прихильники Єльцина відстоювали ідею введення президентської республіки, де Президент фактично керує всією виконавчою владою і має право розпуску парламенту. Верховна Рада в більшості своїй відстоював форму парламентської республіки, де законодавча влада має більше владних повноважень. Чи не примирило суперників і скликане влітку 1993 р. Конституційний нараду.

 Протистояння Уряду і Верховної Ради наростало. 21 вересня 1993 Президент оголосив про припинення повноважень З'їзду народних депутатів і Верховної Ради. Почалася радикальна ломка залишився Росії у спадок від колишніх часів радянського державного ладу. На 11-12 грудня 1993 Президент призначив вибори в новий професійний двопалатний парламент - федеральні збори, що складається з Державної думи і Ради Федерації. Верховна Рада відмовився підкоритися президентським рішенням і кваліфікував дії Єльцина як державний переворот. Указ Президента формально суперечив ряду статей чинної Конституції. Конституційний суд порахував це достатньою підставою для імпічменту (усунення від посади) Президента. У ніч на 23 вересня 1993 Х Надзвичайний з'їзд народних депутатів, на якому не було кворуму, відсторонив Єльцина від посади і привів до присяги в якості глави держави Руцького. Двовладдя придбало небезпечний характер. Обидві влади діяли наперекір один одному: брали укази, розсилали їх по країні. Увечері 3 жовтня прибічники Верховної Ради захопили будівлю московської мерії і спробували штурмувати телецентр «Останкіно». 4 жовтня урядові війська після танкового обстрілу Білого дому - резиденції Верховної Ради - захопили його. У ході боїв на вулицях Москви в ті дні загинуло близько 150 осіб. Хасбулатов і Руцькой і ряд інших видних діячів опозиції були заарештовані. Почалося слідство. Президентська сторона всю відповідальність за трагедію поклала на Верховну Раду, який в складних умовах радикальної перебудови старої економічної і політичної системи став останнім оплотом консервативних сил. Зовсім по-іншому оцінила події жовтня 1993 опозиція. Дії Білого дому і його захисників вона прирівняла до подвигу, покликаному врятувати Росію від свавілля «злочинного» єльцинського режиму. 

 12 грудня 1993 відбулися вибори до Ради Федерації і Державної думи. Одночасно з ними проводився референдум щодо проекту Конституції. Вибори в Думу проводилися за мажоритарно-пропорційною системою: половина місць розігрувалася за мажоритарною системою (від кожного округу - 1 кандидат-переможець) і половина - за пропорційною системою, де місця ділилися між партіями залежно від кількості поданих за них голосів. У виборах брало участь 13 партій і рухів. Багато хто вважав, що найбільші шанси має близький до Президента блок Є. Гайдара «Вибір Росії». Але результати вразили всіх: жодна з політичних партій, які підтримували Президента, не набрала більше 15% голосів від загальної кількості виборців. Головною несподіванкою став успіх ліберально-демократичної партії на чолі з В.В. Жириновським. З урахуванням голосів, обраних як на індивідуальній основі, так і за партійними списками, найбільшу кількість місць отримав «Вибір Росії» - 76 місць, ЛДПР - 63 місця, аграрії - 55 місць, компартія - 45 місць. До кінця 1993 р. в країні була завершена ліквідація системи Рад народних депутатів. 

 Прийняття всенародним голосуванням 12 грудня 1993 р. нової Конституції стало найважливішим етапом демократичних перетворень в Росії. До моменту її прийняття ще не закінчилося формування політичних та економічних структур нового суспільства. Чи не оформилися нові соціальні групи і партії. У силу цього Конституція несла риси перехідного часу і певних компромісів. Найбільш очевидною з них - наділення Президента надзвичайно широкими повноваженнями. Як глава держави він визначає політику, призначає главу Уряду. Президент має право розпускати Думу і призначати нові вибори в разі триразового відхилення запропонованої його кандидатури прем'єр-міністра. Президента важко усунути з посади. Водночас Конституція не дозволяє зробити владу Президента абсолютною. У Конституції докладно розглядаються функції Ради Федерації і Державної думи, їхні відносини з Президентом. Суб'єкти Російської Федерації мають власні конституції чи статути, а також органи влади, що володіють високим ступенем незалежності, що дозволяє враховувати місцеві інтереси. Але суб'єкти Федерації не мають права на вихід зі складу Російської держави, що відповідає і світовій практиці. 

 У Конституції заявлено, що Російська Федерація - демократична федеративна правова держава з республіканською формою правління. Людина, її права і свободи є, за Конституцією, найвищою цінністю. Визнання людини найвищою цінністю, визнання багатопартійності, принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, визнання приватної власності нарівні з державною - все це поставило нову Конституцію в один ряд з законодавствами інших правових держав світу. Конституція підвела остаточну риску під радянським періодом вітчизняної історії. 

 Грудневі вибори 1993 серйозно змінили розстановку політичних сил в країні. Першою ознакою зміни курсу Уряду став вихід з нього в січні 1994 р. Є. Гайдара і Б. Федорова, найбільш радикальних реформаторів економіки. 

 Відмінною рисою урядової політики в 1994 р. стало прагнення до обережного компромісу з Державною думою. Депутати теж, з одного боку, не висловлювали явною опозиції Президенту та Уряду, але з іншого - не проявляли і особливої ??полювання в наданні їм допомоги. Більшість депутатів використовували трибуну Думи для законотворчої діяльності, а для пропаганди своїх поглядів і «заробляння» популярності. 23 лютого 1994 Дума прийняла постанову, оголошувати амністію особам, які перебували під слідством або триматися під вартою у зв'язку з подіями 19 - 21 серпня 1991 р., 1 травня 1993 та 21 вересня - 4 жовтня 1993 

 24 лютого 1994 Президент вперше в історії Росії звернувся до Федеральних зборів з щорічним посланням про становище в країні. Він зазначив, що у сфері економіки однаково неприйнятні як повернення до часів радянської планової системи, так і продовження некерованою «шокової терапії». Уряд обирає на 1994 стратегію активної стабілізації: вибіркова підтримка перспективних галузей народного господарства, помірно жорстка фінансова політика, зниження темпів інфляції. 

 У квітні 1994 р. Президент домігся підписання більшістю політичних рухів Росії Договору про суспільну згоду, що кілька стабілізувало обстановку в країні. Але що почалася навесні 1995 р. підготовка до нових виборів в Федеральні збори, наміченим на грудень, викликала черговий виток політичного протиборства. До лав критиків Уряду з багатьох питань рішуче встали прихильники Є. Гайдара, Б. Федорова (колишнього в 1992 р. міністром фінансів). На самостійну роль з бажанням бути лідером так званих лівоцентристських сил, які заявили про необхідність сильної соціальної політики, захисту найбільш знедолених верств населення, став претендувати Голова Державної думи І.П. Рибкін. Місцева державна номенклатура, господарські керівники, частина нової буржуазії, тісно пов'язаної економічними інтересами з Урядом, об'єдналися під головуванням BC Черномирдіна в блок «Наш дім - Росія». Посилили свою критику Президента та Уряду комуністи, аграрії, націонал-патріотичні угруповання. 

 У грудні 1994 р. Уряд почав широкомасштабні військові операції на території Чеченської республіки з метою відновлення там «конституційного порядку». Правив в республіці колишній радянський генерал Д. Дудаєв, по суті, ще в 1992 р. взяв курс на відділення Чечні від Росії. Однак Уряд тривалий час діяло нерішуче, явно не знаючи, як підступитися до цієї проблеми. Адже сам Президент в 1992 р. рекомендував автономіям брати стільки суверенітету, скільки вони «побажають». Тому заходи Уряду проти сепаратистів явно запізнилися. Військові дії призвели до численних жертв серед мирного населення, чеченські бойовики здійснили ряд жорстоких терористичних акцій в сусідніх з республікою регіонах. 

 Невдачі федеральних військ, загибель мирних жителів породили в російському суспільстві сплеск розчарування урядовою політикою. У демократичних колах країни починається розмежування. В опозицію Президенту стають навіть деякі його колишні соратники. Вибори до Державної думи, відбувся 17 грудня, продемонстрували явне «полівіння» виборців, зростання їхньої опозиційності. Насамперед посилили свої позиції комуністи. Чи не досягли поставлених цілей аграрії та угруповання «національно-патріотичної» орієнтації. Втратили колишню популярність і ліберал-демократи. Не добився бажаного успіху рух «Наш дім - Росія», що залишився в очах виборців номенклатурної партією, що об'єднала для перемоги на виборах зусилля столичного і провінційного чиновництва. 

 Піддаючись все більш жорсткій критиці опозиції, Єльцин вирішив справити зміни в Уряді. Так, посади віце-прем'єра позбувся А. Чубайс, з ім'ям якого найчастіше зв'язувалися невдачі економічних реформ і втрати бюджеті при проведенні приватизаційних заходів. 

 Ситуація в російській економіці залишалася гранично складною. У 1994 р. виробничі інвестиції знизилися на 33%, в 1995 р. - на 21%. Росія як і раніше була країною, надзвичайно непривабливою для іноземних інвестицій (обсяг їх в 1994 р. склав 5 млрд. доларів; для порівняння: Китай отримав 34 млрд., Польща - 8 млрд.). Росія наполегливо перетворювалася на інвестора і кредитора західних країн (на кілька десятків мільярдів доларів щорічно, це - нелегальний вивіз капіталу з країни і валюта на руках у населення всередині країни, що, по суті, є формою безвідсоткових кредитів для США та Німеччини, чиї гроші воліють мати росіяни. У серпні 1995 р. країна зазнала перший великий банківська криза. У країні, як і на початку 30-х рр.., склався величезний недолік вільних капіталів (внутрішніх і зовнішніх), вкрай необхідних для чергового технологічного ривка. За підрахунками Міністерства економіки , для цього потрібно не менше 150 млрд. руб., в той час як Росія має не більше однієї третини цієї суми. Як ця проблема була вирішена в 30-і рр.. - відомо. Питання про те, як буде вирішена ця задача сьогодні? ! 

 У лютому 1996 Єльцин оголосив про рішення знову виставити свою кандидатуру на президентських виборах 16 червня. 

 Його основним суперником став лідер комуністів, депутат Державної думи Г.А. Зюганов. Лейтмотивом передвиборчих пропагандистських зусиль прихильників Б.Н. Єльцина стало прагнення довести виборцям, що перемога президента-комуніста призведе до реставрації радянських порядків, нового переділу власності, розпалюванню соціальних конфліктів, ідеологічному контролю влади над суспільством, відродженню недовіри і ворожості з боку розвинених країн (насамперед західноєвропейських та США) до Росії. Комуністи та їхні союзники будували свою виборчу кампанію на різкій критиці, насамперед, соціальної політики уряду. Підстав для цього було більш, ніж достатньо: не тільки працівники охорони здоров'я, освіти, армія, а також практично у всіх основних, базових галузях промисловості люди по декілька місяців не отримували заробітної плати. Невиплати пенсій придбали воістину катастрофічні масштаби. 

 У 1996 р. посилився дію і іншого важливого політичного чинника, який надає різко негативний вплив на весь хід економічної реформи в Росії - безпорадність центральної державної влади, що доходить часом до повного її паралічу. Економісти з величезною тривогою констатували, що соціальна обстановка в країні погіршувалася буквально на очах. Протягом 1996 р., незважаючи на запевнення уряду, російська економіка не зуміла подолати кризовий етап свого розвитку. Соціологи відзначали, що для суспільних настроїв навесні 1996 р. була характерна прогресуюча втрата Б.Н. Єльциним підтримки населення. І проте президентські вибори червня-липня 1996 р. (у два тури) принесли йому перемогу. Президенту вдалося в останній момент домогтися істотної переваги над своїм противником (3 липня 1996 р., за підсумками II туру йому віддали голоси 37,02% росіян; за Г.А. Зюганова проголосували, відповідно, 27,73%). 

 Певною мірою Б.Н. Єльцину допомогло те, що після I туру голосування його відкрито підтримав третій за популярністю кандидат у Президенти - колишній командувач 14-ї армії генерал-лейтенант А.І. Лебідь, який зробив ставку на пропаганду ідеї відновлення колишньої могутності Росії **. Вже перед II туром виборів А.І. Лебідь зайняв відповідальні пости у вищому керівництві країни - він став секретарем Ради безпеки і помічником Президента з питань національної безпеки. У цій якості він почав активну роботу з припинення військових дій в Чеченській республіці. До кінця 1996 р. активні військові дії на її території завершилися. Російські війська залишили Чечню. У республіці почалася підготовка до президентських виборів. На них в січні 1997 р. переміг один із соратників загиблого Д. Дудаєва - колишній полковник радянської армії А. Масхадов. 

 А.І. Лебідь дуже недовго пробув у «команді» Б.Н. Єльцина. Восени 1996 р. він був відправлений у відставку. Несподіванка його зміщення ще раз продемонструвала приховану від сторонніх очей жорстоку боротьбу за владу у вищому керівництві країни. Нові кадрові переміщення свідчили про посилення впливу угруповань найбільших промисловців і банкірів, які прагнуть до контролю над урядовими структурами, засобами масової інформації. 

 Восени 1996 р. у 50 російських регіонах (з 89) відбулися вибори голів адміністрацій. Після них у верхній палаті російського парламенту - Раді Федерації вже не залишилося сенаторів (так вже звично у нас їх іменують), призначених у свій час указами Б.Н. Єльцина. Голови місцевих адміністрацій повсюдно стали виборними. Практично скрізь вибори проходили в умовах посилення політичної апатії і втоми виборців. Характерно, що переможцями на них ставали на «політики», а люди, які зарекомендували себе досвідченими господарниками, вмілими адміністраторами. Те, що губернаторам, що вже мав репутацію прихильників сильної соціальної політики і не допустили різкого падіння виробництва в промисловості та аграрної сфері, як правило, вдавалося перемогти на виборах, свідчило про тязі виборців до стабільності, бажанні продовження реформ, але в умовах порядку і дотримання законності . 

 Незабаром після виборів Президент Б.Н. Єльцин на тривалий час відійшов від активної державної діяльності. Причиною тому з'явилися складна операція, перенесена їм, і наступна за нею хвороба. На початку 1997 р. політична опозиція почала гучну кампанію, спрямовану на внесення для обговорення в Державній думі питання про відмову Б.Н. Єльцина від президентських обов'язків з огляду на «нездатності за станом здоров'я» їх виконувати. Посилилася і критика А.Б. Чубайса, який під час виборчої кампанії керував передвиборчим штабом Б.Н. Єльцина, а потім очолив Адміністрацію Президента. Цей політик досить яскраво продовжив російську традицію політичного фаворитизму, явно претендуючи на найбільшу близькість і довірливість у відносинах з Президентом, що постійно дратує його політичних опонентів. 

 У 1996 р. завершилася перша «п'ятирічка» нової російської державності. Підсумки її, особливо економічні, доволі невтішні. Продуктивність праці в російській промисловості, за деякими досить авторитетним підрахунками, за цей час знизилася на 45%. 13% працездатного населення країни є повністю або частково безробітними. Боячись ще більших соціальних потрясінь, уряд затягує банкрутство неефективних підприємств (а їх, за оцінками самого уряду, може бути до 70%). За роки реформ розрив у рівнях душового доходу між верхніми по доходах 10% населення і нижчими 10% - виріс до відносини 20:1. Багато широко розрекламовані урядом соціальні нововведення (страхова медицина, недержавні пенсійні фонди) виявилися абсолютно неефективними. Прагнення вирішити проблему хронічних затримок у виплаті зарплати, пенсій породило хвилю «витратних обіцянок» з боку уряду, але добитися її вирішення в повній мірі так і не вдалося. Уряд зумів домогтися в 1996 р. істотного зниження інфляції. Але цього зовсім недостатньо для того, щоб забезпечити в країні сприятливий інвестиційний клімат як для програми вітчизняного, так і іноземного капіталу. 

 1996 пройшов під знаком посилення різноманітних «репресій» з боку уряду проти тих, хто не платив податків (в числі найбільш злісних неплатників практично всі найбільші господарські об'єкти країни). Однак і для самого уряду більш ніж очевидна необхідність глибокої податкової реформи в Росії, так як високі податки буквально душать будь-яку економічну ініціативу. 

 Російська влада сформувалася в останні роки під величезним впливом особистості Б.Н. Єльцина. Основою цієї влади стала своєрідна владна піраміда, на чолі якої постійно стоїть арбітр, примирювальний і постійно координує жорстко конкуруючі між собою гілки вищої влади (парламент, уряд, президентська адміністрація). Його кращі якості як політика проявляються тоді, коли він залагоджує конфлікти між ними, а тепер - і між більш витонченими в своїй діяльності різноманітними політичними угрупованнями. До недавнього часу це було зручно, але сьогодні виявляються і вади нашої політичної конструкції вищої влади. Нові політичні угруповання все менше потребують подібному арбітра. І це тривожить суспільство. Можливо, назріла і реформа Конституції. 

 Через 5 років після початку радикальних реформ в російському суспільстві країна знову стоїть на роздоріжжі. 

 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "1. Внутрішня політика"
  1.  3. Рішення про направлення заяви або ПОВІДОМЛЕННЯ за належністю
      Підставою до Прийняття решение про направлення заяви або ПОВІДОМЛЕННЯ за належністю є достатні дані, что вказують на нена-лежність ціх джерел ІНФОРМАЦІЇ за Тімі чі іншімі ознакой органам, до якіх смороду надійшлі. Поняття "належність заявили І Повідомлень про злочини" Багато в чому є схожим з Кримінально-процесуальним Поняття "підслідність" і "підсудність". Воно має два значення: 1) невід'ємна
  2.  Глава 3.2. Етапи підготовки і перепідготовки персоналу
      Провідні організації витрачають на професійний розвиток своїх співробітників значні кошти - від 2 до 10% фонду заробітної плати, що для такої компанії, як "Дженерал моторс", становить суму, що перевищує 1 млрд. дол США в рік. Ці витрати є капіталовкладеннями організації в розвиток своїх співробітників, від яких вона очікує віддачі у вигляді підвищення продуктивності. Після
  3.  3.1. Сутність, значення і особливості інформаційного забезпечення
      Інформаційне забезпечення управління - це зв'язок інформації з системами управління підприємством і управлінським процесом в цілому. Воно може розглядатися не тільки в цілому, охоплюючи всі функції управління, а й за окремими функціональними управлінським роботам, наприклад прогнозування та планування, обліку і аналізу. Це дає можливість відтінити специфічні моменти, притаманні
  4.  8.1. Аналіз підходів до оцінки ефективності управлінської праці
      Ефективність роботи персоналу правомірно розглянути як частина загальної ефективності суспільного виробництва. В економічній теорії ефективність визначається виходячи з поставлених цілей як функція досягнутих результатів і витрачених на це ресурсів. К. Маркс зазначав: «Постійна мета капіталістичного виробництва полягає в тому, щоб при мінімумі авансованого капіталу виробляти
  5.  2.4 ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ МЕНЕДЖМЕНТУ ЯКОСТІ ОСВІТНЬОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
      У сучасних умовах господарювання якість освітніх послуг і фахівців, що випускаються, що надаються освітніми організаціями в цілому і вузами зокрема, є основним чинником, що сприяє підвищенню їх конкурентоспроможності. Аналіз підходів до управління якістю в освітній організації показав, що найбільш прийнятним і таким, що відповідає вимогам сьогоднішньої
  6.  § 3. Ідейно-політична боротьба в суспільстві і в партії більшовиків
      Життя партії в 20-ті роки (як і в наступні) характеризувалася дискусіями про шляхи та перспективи соціалістичного будівництва в СРСР. Створена у важкі роки боротьби з царизмом і вийшла з неї партією, яка стала правлячою, вона користувалася на початку 20-х років значним авторитетом. Надзвичайна складність завдань, розруха, відстала економіка, маси неписьменних, злиденна село,
  7.  1.Економіка і соціальна структура
      Розвиток капіталізму в Росії та інших країнах породило проблему його типології. Сучасна методологія розгорнула цю проблему в концепцію трьох ешелонів. Відповідно до цієї концепції можна говорити про три моделі (ешелонах) розвитку світового капіталізму: - ешелон розвиненого, класичного капіталізму - Англія, Франція, США, Канада, Австралія; - ешелон становлення буржуазних відносин в переплетенні з