Головна
ГоловнаІсторіяІсторія Росії (підручники) → 
« Попередня Наступна »
Радугин А.А.. Історія Росії (Росія у світовій цивілізації): Курс лекцій. - М.: Центр.-352с., 2001 - перейти до змісту підручника

2. СРСР на шляху кардинального реформування суспільства. «Епоха Горбачова». Крах радянської соціалістичної системи

а) Від прискорення розвитку економіки до перебудови

суспільних відносин

З середини 80-х рр.. починається новий етап у суспільному житті нашої країни. Поступово почали вимальовуватися контури глибокої економічної і політичної кризи, криза довіри до влади і навіть до суспільно-політичній системі. Уже в роки застою люди, котрі володіли багатим практичним досвідом і гострим почуттям справедливості, критикували вкорінену практику ведення справ, з подивом відзначали факти кричущої некомпетентності та моральної деградації керівництва країною. Бурхливо прокотилася «третя хвиля» еміграції з СРСР. У зарубіжній пресі почали з'являтися критичні статті про життя в нашій країні, авторами яких були виїхавши або насильно вислані з країни, а також залишилися в ній, так звані дисиденти (інакомислячі), широке поширення набула неофіційно віддрукована «самвидавська» література. В цілому число і тих і інших провісників перетворень було невелике. Але їх зусиллями і, більше за все, самим ходом подій радянські люди були психологічно підготовлені до здійснення змін. У робочому класі, селянстві, в середовищі інтелігенції, в самому партійному апараті, що був становий хребет надмірно централізованої системи, зростало розуміння того, що так жити далі не можна.

Перші спроби пошуку виходу з засмоктує країну трясовини (за допомогою жорстких адміністративних заходів) були зроблені Ю.В. Андроповим в 1982-83 рр.. Незважаючи на те, що новий лідер був щирим і твердим захисником існуючої системи, в ряді його виступів були розхитані окремі ідеологічні догмати, що блокували можливість серйозних реформ. Більш реальні оцінки стану радянського суспільства і скромні теоретичні новації Андропова привідкрили дорогу громадської думки, а його практична діяльність з наведення порядку, викоріненню корупції, зародила в масовій свідомості надію на зміни на краще, дала своєрідний моральний поштовх прийдешніх змін. Незважаючи на який намітився при К.У. Черненко відхід від всяких перетворень, в цей період відбувалося «дозрівання» суспільної свідомості, зміцнення в ньому розуміння необхідності змін.

Важливе значення для початку відновлення суспільства мав і той факт, що в ЦК КПРС до середини 80-х рр.. з'явилися партійні керівники, гостро відчували необхідність змін і володіли політичною волею для їх здійснення. Однак і в них у той час ще не було чіткого уявлення про масштаби кризи, яка спіткала країну, а значить і про глибину необхідних перетворень.

У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС стає М.С. Горбачов. А вже у квітні цього ж року на Пленумі ЦК КПРС в якості стратегічної мети нового радянського керівництва і суспільства в цілому був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Головним його рушієм бачився науково-технічний прогрес, технічне переозброєння машинобудування та активізація «людського фактора». Робити це уявлялося абсолютно необхідним ще й тому, що «не помітивши» технологічної революції на Заході в останню чверть століття, наша країна фактично не прийняла в ній участі. Загрозливо наростало відставання в наукових розробках з багатьох напрямків. Все гірше стали обстоять справи з впровадженням результатів цих розробок у виробництво. Майже в три рази перевершуючи США за кількістю інженерів, країна отримувала у 40 разів менше коштів від продажу ліцензій за кордон. У порівнянні з нами в Японії в 1986 р. на одного працівника реєструвалося в 540 разів більше заявок на рацпропозиції. А в списку винаходів, найбільш значущих для нашого повсякденного життя, радянські автори майже не були присутні.

На перших порах передбачалося лише вдосконалення усталеного за останні десятиліття суспільства і виправлення окремих деформацій. Терміна «перебудова» ще не було в політичному лексиконі. Комплекс намічених перетворень стосувався насамперед сфери економіки. Вирішенню цієї першочергового завдання були підпорядковані заходи з наведення порядку, зміцнення трудової і технологічної дисципліни, підвищенню відповідальності кадрів, підтягування відстаючих ділянок та ін Вжиті кроки не могли не дати певної віддачі. Вже за 1985-86 рр.. темпи приросту продуктивності праці в промисловості і будівництві перевищили середньорічні показники попереднього п'ятиріччя в 1,3 рази, залізничному транспорті - в 3 рази. Зросли капіталовкладення на розвиток соціальної сфери. Ці перші результати породили ейфорію у керівництва, віру в могутність декретування, в силу правильних наказів.

На прискорення соціально-економічного розвитку країни були націлені і рішення XXVII з'їзду КПРС, що відбувся в 1986 р. і прийняв нову редакцію Програми партії. З неї були вилучені провалилися завдання з побудови основ комунізму до 1980 р. і проголошений курс на вдосконалення соціалізму.

Після з'їзду народне господарство продовжувало працювати за старою схемою, активно використовуючи методи наказного натиску, політичних кампаній, штурмівщини, коригування планів, «пробивання» додаткових ресурсів. Стало очевидно, що не можна досягти серйозного прискорення, та й у цілому оздоровлення суспільства, нічого кардинально в ньому не змінюючи, сподіваючись і раніше, лише на силу призову або наказу. Для прискореного оновлення виробництва потрібні, як мінімум, злам механізму гальмування та створення механізму прискорення, великі структурні зміни в продуктивних силах, виробничих відносинах і в надбудові. На порядок денний було висунуто гасло перебудови всієї системи економічних і політичних відносин.

Початок практичної перебудові економічних і політичних відносин поклали рішення січневого і червневого (1987 р.) Пленумів ЦК КПРС. У листопаді 1987 р. у зв'язку з святкуванням 70-річчя Жовтня була зроблена спроба по-новому оцінити весь пройдений шлях, не відмовляючись від своєї історії, чітко розрізняючи в ній як світлі, так і трагічні сторінки. У червні-липні 1988 р. вперше за останні майже півстоліття, відбулася XIX Всесоюзна конференція КПРС, на якій всі ці ідеї отримали узагальнення та подальший розвиток.

Підготовлена ??в цей час програма перетворень в економічній системі країни була найбільшою і самої радикальної після введення НЕПу в 1921 р. В основу її було покладено різке розширення меж самостійності підприємств, переведення їх на повний госпрозрахунок і самофінансування, наділення трудових колективів необхідними правами, розвиток кооперації. Була проголошена і реформа політичної системи, спрямована на досягнення повновладдя Рад, формування механізмів громадянського суспільства і правової держави.

Однак дуже скоро стало ясно, що і цей радикалізм не приносить належного ефекту. Виявилися і деякі ілюзії перебудови. Найяскравіше вони відбилися, наприклад, у великих надіях на перехід до виборності керівників підприємств, який на перевірку виявився абсолютно нерезультативним і був незабаром скасований. Поряд з новими, широко використовувалися і старі, здавалося б вже віджилі, адміністративно-командні підходи до вирішення проблем: вдосконалення Госпріємки в розрахунку на підвищення якості продукції, створення Держагропрому для поліпшення становища з продовольством і ін Класичним зразком старих підходів була розгорнута антиалкогольна кампанія.

Практика незабаром показала, що недостатньо енергійним було і просування вперед в освоєнні нових підходів. Прийняття прогресивних рішень по самостійності підприємств, розвитку кооперативів не знайшло вірного продовження у визначенні конкретних заходів, що забезпечують ефективне функціонування їх в інтересах особистості, колективу і суспільства. У підсумку, підвищення ефективності виробництва не відбулося, а середня зарплата помітно зросла, і важка ситуація на споживчому ринку ще більше загострилася.

Чималою збитком обернулися та інші прорахунки уряду в грошовій і фінансово-кредитній політиці. Негативний вплив зробило несприятливий збіг таких обставин, як важка за своїми наслідками аварія на Чорнобильській АЕС (1986 р.), землетрус у Вірменії (1988 р.), зниження на світовому ринку цін на нафту - основний продукт радянського експорту. Величезні втрати в економіці принесло з собою посилення напруженості в міжнаціональних відносинах в ряді регіонів країни.

Крім того, після XIX Всесоюзної партійної конференції відповідно до її рішеннями почався процес передачі влади від КПРС до Рад. Однак не врахована була особлива роль партії в радянському суспільстві. КПРС протягом багатьох десятиліть була свого роду стрижнем, навколо якого формувалася суспільно-політичне й економічне життя. Державні органи управління в діяла системі були багато в чому недосконалі. Тому поспішне усунення КПРС від керівництва без попередньої підготовки призвело до втрати керованості країною.

У підсумку після закінчення п'яти років перебудова не дала відчутних соціально-економічних результатів, так як всі вжиті заходи розроблялися в рамках загального жорсткого планування, жорстких програм. Економіка як і раніше відторгала науково-технічний прогрес. Він залишався незатребуваним. Перехід підприємств на нові умови господарювання не тільки не підвищив, але навіть знизив їх зацікавленість в напрямку громадських коштів на реалізацію науково-технічних досягнень. Так, в 1989 р. в країні накопичилося невстановленого вітчизняного обладнання на 14 млрд. рублів, а імпортного - на 8 млрд. рублів. Знизилися темпи створення зразків нових типів машин, устаткування, засобів автоматизації та обчислювальної техніки.

На тлі загальної дестабілізації економіки, руйнування господарських зв'язків, подальше уповільнення темпів НТП призвело до катастрофічного становища. Знизилися темпи приросту валового національного продукту з 3,3% в 1986 р. до 2% в 1990 р. Показники зростання продуктивності праці стали мати негативні характеристики при нестримному збільшенні грошових доходів. Так, їх співвідношення в 1990 р. склало 3 і 16,9%, у першому півріччі 1991 воно було вже одно 11 і 43,5%.

На додаток все ми вчасно не помітили підвищення ролі мікроелектроніки, біотехніки, енерго-і ресурсозберігаючих технологій і пропустили цілий етап науково-технічних перетворень. Це також негативно позначилося на економічному і соціальному розвитку країни.

Деякі позитивні результати спостерігалися лише в ході демократизації суспільства. Стала реальністю гласність. Журнали почали друкувати твори, поява яких в недавньому минулому було просто неможливо. Величезний інтерес громадськості викликали романи «Діти Арбата» А. Рибакова, «Мужики і баби» Б. Можаєва, «Зубр» Д. Граніна, «Білі одягу» В. Дудінцева та ін Містилася в цих книгах жорстка правда про важкі часи сталінського лихоліття виробляла приголомшуюче враження на суспільну свідомість, викликала бурхливі суперечки, руйнувала сформовані стереотипи мислення.

У грудні 1986 р. повернувся із горьківського заслання академік А.Д. Сахаров, що стало одним з перших ознак прагнення реформаторів у політичному керівництві країни заручитися підтримкою ліберальної інтелігенції. Почалася реабілітація сотень тисяч радянських громадян, які стали жертвами сталінського беззаконня.

Повним ходом розвивалася спроба передачі реальної влади Радам. Були внесені зміни до виборчої системи, що створюють умови для обрання до Рад найбільш активних, політично зрілих людей.

Реальністю стає багатопартійна система. Виникли такі опозиційні КПРС партії, як «Демократичний союз», «Демократична партія Росії», «Республіканська партія Російської Федерації», «Соціал-демократична партія Росії», «Ліберально-демократична партія» та ін У всіх союзних і автономних республіках виникли Народні фронти.

Керівництво країни, прагнучи розширити соціальну базу своєї політики перебудови, вжив ряд енергійних кроків для кардинальної зміни церковно-державних відносин. 30 квітня 1988 відбулася сенсаційна зустріч М.С. Горбачова з Патріархом Московським і всієї Русі і членами Священного Синоду. На цій зустрічі лідер КПРС заявив, що «віруючі люди - це радянські люди, трудящі патріоти і вони мають повне право гідно висловлювати свої переконання. Перебудова, демократизація, гласність, стосуються і їх ». У цей період почали передаватися у ведення церкви раніше відібрані у неї храми і монастирі, активно розвиватися і заохочуватися участь церкви у суспільному житті, провідні діячі церкви були обрані депутатами Верховної Ради СРСР і республік.

Кульмінаційним пунктом у цій сфері суспільних перетворень стало прийняті 1 жовтня 1990 р. Верховною Радою СРСР закону «Про свободу совісті та релігійних організацій», який привів радянське законодавство у відповідність з міжнародними нормами права і гарантував право громадян на визначення і вираз свого ставлення до релігії, усунув численні обмеження і протиріччя в колишньому законодавстві про релігійні культи, що перешкоджають практичному здійсненню принципу свободи совісті.

 б) Розбудова стосунків із навколишнім світом - концепція нового політичного мислення 

 Зміни, що почалися навесні 1985 у внутрішньополітичному житті країни, не могли не торкнутися і сферу зовнішньополітичної діяльності радянської держави. Країна приступила до реформ, маючи непростий спадок у сфері зовнішньої політики. Період від середини 70-х рр.. до середини 80-х рр.. ознаменувався у відносинах між Сходом і Заходом «другим виданням холодної війни». Обумовлена ??в чому недостатньою гнучкістю радянської зовнішньої політики, игнорировавшей реальності, які виникли у світі наприкінці XX сторіччя, конфронтація із Заходом могла значно ускладнити внутрішні перетворення. Було потрібно переглянути багато догми політичного мислення, який сприймав світ через призму конфронтаційного підходу, що поділяв його на дві суспільно-політичні системи, приречені в своїх відносинах на вічний антагонізм. Таким чином почав створюватися новий зовнішньополітичний курс радянської держави. В основу його лягла філософсько-політична концепція, що отримала назву нового політичного мислення. Ця концепція виходила з тези про різноманітному, але взаємозалежному і цілісному світі. Звідси проголошувалася неможливість вирішення міжнародних проблем силовими методами. Замість балансу сил, універсальним способом вирішення міжнародних питань оголошувався баланс інтересів, який складається на основі пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими. 

 По суті, в запропонованій Горбачовим концепції нового політичного мислення було мало нового. Ці ідеї в тій іншій формі висловлювалися великими мислителями, починаючи від І. Канта і кінчаючи М. Ганді і А. Ейнштейном. Заслуга радянського керівництва полягала в тому, що воно спробувало надати цим ідеям вид філософської основи нової зовнішньополітичної доктрини. Дозволили й одночасно змусили це зробити усвідомлення реальної загрози ядерного самознищення людства, а також що виявилися тенденції до того, що економіка СРСР не витримує колосальних навантажень. Теза про неможливість перемоги в ядерній війні став ніби матеріальною основою нового політичного мислення. 

 У результаті нового зовнішньополітичного курсу радянські війська були виведені з Афганістану, нормалізовані відносини з Китаєм. Укладені з США договори про знищення ракет середньої і меншої дальності, про скорочення стратегічних озброєнь означали початок принципово нової тенденції до скорочення ядерної зброї. 

 Загальне оздоровлення міжнародної обстановки створювало сприятливі умови для врегулювання регіональних конфліктів: на Близькому Сході, в Центральній Америці, на півдні Африки, в Південно-Східній Азії. Розпочався переговорний процес між арабськими державами та Ізраїлем; підписані угоди між ПАР, Анголою і Кубою про врегулювання конфлікту на півдні Африки; народ Камбоджі отримав можливість самостійно вирішувати внутрішні проблеми; припинена громадянська війна в Нікарагуа, що тривала 8 років. 

 Все це свідчило про те, що ідеї нового політичного мислення втілювалися в практику міжнародних відносин, сприяли їх оздоровленню. 

 Радянська зовнішня політика набувала динамізм, якого вона позбулася в роки застою. Розпочався енергійний діалог між СРСР і низкою країн Азії: Індією, Японією, Південною Кореєю. Співпраця з цими країнами розвивається непросто, особливо з Японією, що має територіальні претензії до нашої країни. Однак визнання наявності територіального питання відкрило шлях для подальших переговорів, спрямованих на врегулювання зазначеної проблеми. 

 Сферою підвищеної уваги радянської зовнішньої політики залишався європейський континент. Стагнація процесу розрядки, що намітилася в Європі з другої половини 70-х рр.., Призвела до активізації мілітаристських зусиль, загострила небезпеку військового конфлікту між країнами НАТО і Варшавського договору. Важливо було перервати цю порочну логіку розвитку міжнародних відносин в Європі, відновити гельсінська процес, вдихнути нове життя в політику розрядки, покінчити зі станом «холодної війни». 

 Численні двосторонні зустрічі радянських лідерів з керівниками європейських держав - Англії, ФРН, Франції, Італії - створили сприятливі умови для вирішення перерахованих завдань. Радянський Союз висунув концепцію створення «загальноєвропейського дому», припускаючи, що її реалізація дозволила б подолати наслідки конфронтаційної політики на континенті, об'єднати зусилля європейців у вирішенні економічних, соціальних і політичних проблем, існуючих в Європі. 

 У 1990 р. відбулася загальноєвропейська зустріч у верхах, на якій була прийнята Хартія для нової Європи, документ, що відкрив нову сторінку в історії континенту.

 Він проголосив закінчення ери конфронтації і розколу Європи, підтвердив прагнення європейських держав будувати свої відносини на основі твердої прихильності демократії, що базується на принципах свободи і прав людини, процвітанні через економічну свободу і соціальну справедливість, рівної безпеки для всіх країн. 

 Підписання паризької Хартії було б неможливо без радикального оновлення радянської зовнішньої політики. Вірність Радянського Союзу принципам нового політичного мислення підтвердили події, що розгорнулися в країнах Східної Європи в 1989 р. Тут протягом декількох місяців (жовтень-грудень 1989 р.) відбулася зміна всіх керівних політичних структур, що відбила прагнення народів даних країн до радикального оновлення суспільних відносин. Це був протест проти авторитарних режимів, проти засилля бюрократії, проти економічної неефективності, стагнації, зниження рівня життя. У більшості східноєвропейських країн у результаті зазначених подій до влади прийшли опозиційні комуністам сили, що поставили питання не тільки про зміну влади, а й про зміну суспільного ладу. Підсумком подій, що відбуваються стало об'єднання Німеччини, припинення існування Ради економічної взаємодопомоги, організації Варшавського договору. 

 Названі події не завжди протікали безболісно. Сталося кровопролиття в Румунії, почалася громадянська війна в Югославії, відбувся розділ Чехословаччини. 

 Поки передчасно говорити про те, в якому напрямку розвиватимуться східноєвропейські країни. Відповідь на це питання може дати тільки історія. Одне очевидно: всі спроби будувати соціалізм, обмежуючи при цьому демократію, права людини, виявилися безперспективними, зазнали історичної поразки. 

 Корінне оздоровлення міжнародних відносин, вихід до нового періоду у світовій історії - періоду тривалого миру і більш повної свободи - відповідають життєвим інтересам нашої країни. Відбулося скорочення армії та її озброєння. Здійснено виведення військ із Чехословаччини, Німеччини, Угорщини, Монголії. Наша країна не виробляє більше хімічну зброю. Почалося скорочення оборонного комплексу і переведення його потенціалу на мирні потреби, що обіцяє чималі вигоди в найближчому майбутньому. 

 Однак незважаючи на серйозний поворот від конфронтації до співпраці між державами і вперше офіційно визнаний відмова від ідеї світової революції, нове політичне мислення складалося поступово і ще повільніше переводилося на мову конкретних політичних ініціатив. У 1985 -88 рр.. в ній особливо явно відчувався пропагандистський «наліт». І проте, в цілому це була вже нова політика. З 1988-89 рр.. ідеологічні принципи стали надавати все менший вплив на зовнішню політику нашої країни. Більше того, погіршення внутрішньоекономічного положення змусило керівництво країни йти на все більші, (нерідко односторонні) поступки Заходу в надії домогтися економічної допомоги і політичної підтримки керівництва, позиції якого всередині країни виявилися ослабленими. І все ж, поруч сміливих ініціатив наша країна зламала лід міжнародної конфронтації і виступила лідером у процесі глобальних змін міжнародних відносин, а також закінчення холодної війни. 

 в) Крах радянської соціалістичної системи 

 У результаті проведених у СРСР перетворень до кінця 80-х рр.. країна мала певні досягнення у внутрішній і зовнішній політиці - ці успіхи в основному були пов'язані з демократизацією суспільного життя. 

 І проте, до 1989-1990 рр.. стало очевидно, що країна переживає глибоку економічну і політичну кризу, що має тенденцію до поглиблення. У цих умовах загострилося протиборство двох основних політичних сил. З одного боку - це «демократи», які виступали за перехід до ринкових відносин. З іншого боку - так зване консервативне крило, яке орієнтоване на насичення ринку товарів без створення ринків капіталів і робочої сили, перебудову планового господарства, активний захист суспільної власності і т. д. У ході протиборства вироблялися різного роду програмні документи, які не знаходили по різного роду причин практичного втілення. Але всі вони в тій чи іншій мірі наближали перехід країни до ринкової економіки. Так, у підсумковому документі XXVII з'їзду КПРС говорилося, що «... єдиною альтернативою ізжівшей себе адміністративно-командній системі ... є ринкова економіка ». Під керівництвом С.С. Шаталіна і Г.А. Явлінського був підготовлений, але не прийнятий в силу великої сумнівності проект, розрахований на перехід до ринку за 500 днів. Така ж доля спіткала програму переходу СРСР до ринку на період до 1997 р., підготовлену групою радянських економістів на чолі з Явлінським і розраховану вже на допомогу Заходу. 

 Труднощі, пов'язані з поворотом країни до ринкової економіки були пов'язані з неоднозначною політичною ситуацією. Як ознаки правого повороту були розцінені криваві події у Вільнюсі і відставка міністра закордонних справ Е.А. Шеварднадзе. 

 З метою посилення виконавчої влади засновується пост Президента СРСР. Їм стає М.С. Горбачов. З'являються президенти і в більшості союзних і автономних республік. Виникає необхідність підписання нового Союзного договору між республіками, що оголосили про свій суверенітет. Проведена зустріч навесні 1991 р. в Ново-Огарьово (під Москвою) Президента СРСР з керівниками республік здавалося б поклала початок процесу стабілізації обстановки в країні. Однак на 20 серпня 1991 було заплановано підписання нового союзного договору. Але напередодні цієї події в відсутність Горбачова вранці 19 серпня телебачення і радіо оголосили про створення Державного Комітету з надзвичайного стану (ГКЧП), до якого увійшли віце-президент Янаєв, прем'єр-міністр Павлов, голова КДБ Крючков, ряд інших відповідальних працівників. ГКЧП заявив про свій намір відновити порядок в країні і запобігти розвалу Союзу. У країні запроваджувався надзвичайний стан, закривалися демократичні газети, посилювалася цензура. 

 Опір заходам ГКЧП очолив Б.М. Єльцин і керівництво Росії. Вони організували своїх прихильників на мітинги протесту, будівництво барикад біля будівлі парламенту. Війська, введені в Москву, відмовилися стріляти в народ. В умовах фактичного бездіяльності ГКЧП прихильникам Єльцина вдалося досить швидко переламати ситуацію на свою користь. 22 серпня члени ГКЧП були арештовані. 

 Після серпневих подій 1991 р., охарактеризованих як спроба державного перевороту, підписання Союзного договору стало неможливим. 

 Серпневі події і перемога російського керівництва сприяли різкому прискоренню розвитку політичних процесів і зміни розстановки сил у країні. Комуністична партія, скомпрометована людина участю членів її вищих органів у перевороті, була заборонена. Президент СРСР Горбачов по суті став виконувати декоративну роль. Більшість республік після спроби перевороту відмовилося від підписання Союзного договору. До порядку денного стало питання про подальше існування СРСР. 

 У спробах позбутися дискредитованого центру в грудні 1991 р. в Мінську зустрілися лідери Росії, України і Білорусії і заявили про припинення дії Союзного договору 1922 р. і намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Воно об'єднало 11 колишніх союзних республік (без Грузії та держав Прибалтики). У грудні 1991 р. Президент СРСР Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. 

 Раптовість всіх цих перетворень призвела до виникнення кризових явищ в самому демократичному таборі Росії. Політичні сили, орієнтовані спочатку на тривалу боротьбу за владу з сильним противником, отримавши її в одночас, не мали скільки-небудь продуманих варіантів подальших дій. Лише через кілька місяців оновлене уряд пішов на реальні кроки, що ведуть до ринкової економіки: лібералізував ціни, початок приватизацію. Більше того, тепер уже відкрито було заявлено, що перехід до ринкової економіки вимагає переходу до нової моделі суспільного розвитку. Причому здійснити цей процес неможливо без допомоги Заходу, тому що мова йде про повернення величезної держави в орбіту світових господарсько-економічних зв'язків. Звідси виходила і виходить більша орієнтація на рекомендації МВФ. 

 Таким чином, соціалістичне реформаторство в нашій країні потерпіло крах. Не зумівши на соціалістичної основі створити потужні стимули економічного, науково-технічного і соціального прогресу, в нашому суспільстві був здійснений поворот до корінних змін у всій системі економічних і суспільних відносин. При цьому акцент зроблено на використання всіх форм власності, і особливо приватної, підприємництво і конкуренцію. Передбачається, що таким чином, враховуючи перевірений світовий досвід, можна буде нарешті вирішити проблеми підвищення ефективності економіки. 

 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "2. СРСР на шляху кардинального реформування суспільства.« Епоха Горбачова ». Крах радянської соціалістичної системи"