| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
ВИХІДНІ ПЕРЕДУМОВИ І ПРОТИРІЧЧЯ РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКА ДУМКИ |
||
|
Існувало й існує донині чимало мисливців починати російську філософію чи не з хрещення Русі і появи в ній писемності. Очевидне і за своєю суттю нездоланна перешкода, яке при цьому виникає, - відсутність у нас трактатів, хоча б формально містять ознаки філософського тексту, - здатна збентежити не всіх. Проте за рахунок того, що поняття філософії при цьому неминуче розмивається в сторону ототожнення її з усякою глибокою думкою або мудрістю як такої. Деякий подобу філософських творів виникає в Росії лише в другій половині XVIII століття. Якісь із них можна навіть віднести до власне філософії з тією, правда, застереженням, що перед нами філософія учнівська та наслідувальна, пряме повторення, в кращому ж випадку деяка варіація на тему, задану одним з новоевропейских філософів. Тривалий час після появи подібних філософських текстів вони не співвідносилися або співвідносилися в дуже незначній мірі один з одним, кожен раз представляючи собою реакцію на появу в Європі чергового впливового філософського вчення. Тим часом, досить очевидно, що своя національна філософія виникає в певній країні толь-ко тоді, коли з'являється національна філософська традиція. Її існування, зокрема, виявляє себе в тому, що кожний наступний філософ залежить від своїх попередників і сучасників у своїй країні, як правило, не меншою мірою, ніж від філософів інших країн. Звичайно ситуацію не змінює і свідома спрямованість філософа за межі своєї національної традиції, як, наприклад, це має місце з М. Хайдеггером. Добре відомо його звернення до раннегрецька мислителям і підкреслене дистанціювання від усієї новоєвропейської традиції. І все-таки Хайдеггер не просто німецький, а німецький по перевазі філософ. Це стає очевидним при читанні практично будь його роботи. Звернувшись до Росії, легко переконатися, що якась подоба національної філософії з її виразної традицією з'являється у нас тільки до кінця XIX століття. До цього в нашій країні по черзі, а іноді одночасно філософствували Вольтер'янці, руссоіст, шеллінгіанца, гегельянці і так далі, чиї філософські зусилля з легкістю розносилися по відповідним течіям і школам, ніяк не образуя самостійної лінії розвитку. Тієї лінії, яка поступово починає прокреслюють від П.Я. Чаадаєва через І. В. Киреєвського і А.С. Хомякова, і до часу появи перших трактатів BC Соловйова стає помітною при всій своїй короткості і слабкою прокреслені. Звичайно, ще й Соловйов незрівнянно більше залежав від своїх новоевропейских і античних побратимів, ніж від співвітчизників. Проте в його творах виразно присутні теми і підходи, заявлені Кирєєвським і Хомякова, а не одне тільки душевне спорідненість зі своїми російськими попередниками. Надалі вплив російських мислителів один на одного буде зростати, хоча ніколи не досягне тієї повноти й інтенсивності, яка притаманна ситуації в німецькій, англійській або французькій філософії. Тут позначиться як молодість і пізніше походження нашої філософської традиції, так і її слабкість порівняно з західними національними філософіями. До того ж ця традиція залишиться майже цілком замкнутої на себе, без скільки-небудь істотного значення для філо-Софії в цілому. У ній якщо й не всі, то дуже багато чого склалося зовсім не так, як на Заході. І починалася російська філософія (не філософія в Росії) за західними мірками дуже дивно і незвичайно. Зокрема, західні національні філософії здійснювалися таким чином, що їм передували перші кроки новоєвропейської філософії в цілому. Скажімо, Декарт починав собою зовсім не французьку, а новоєвропейську філософію як таку. У меншій мірі, але те ж саме можна сказати про Ф. Бекона. Тільки згодом їх послідовники створили французьку і англійську національні філософії. Зрозуміло, що спочатку обидві вони належали єдиному філософському цілого. Будь-якого великого французького, англійського, не кажучи вже про німецькому, філософа ми маємо право називати західним філософом (тобто філософом взагалі) і тільки потім французьким, німецькою або англійською. Причому, чим крупніше філософ чи масштабніше його творчість, тим з більшим правом можна не згадувати його національної приналежності. Ось філософи другого і особливо третього рада, ті вже самі собою іменуються французькими, англійськими і так далі. Відбувається це з огляду на те, що не так звана самобутність істотна для філософії, виявляти національні образи світу і національну душу зовсім не її завдання. Наведені міркування самі по собі елементарні, їх мало сенс викласти лише з огляду на те, що до ситуації в Росії вони не застосовні. Начебто природне і навіть єдино можливе виявилося нам не указ. І не тільки тому, що до часу виникнення новоєвропейської філософії Росія-Русь цілком перебувала осторонь від загальноєвропейського філософського руху. Справа ще в тому, що вона в нього так і не включилася, не створивши типологічно однопорядкові з іншими країнами національну філософію. Якби російська релігійно-філософська думка зрештою стала національною філософією в західному сенсі, вона початково зосередила б свою увагу на тих же філософських проблемах, що й вони. Наприклад, російські шеллінгіанца і гегельянці завершили б свої штудії та інтерпретації Шеллінга і Гегеля створенням своїх навчань і систем, і ці системи в чомусь визначили б або скорегували філософську ситуацію в Європі. Поряд з Шеллінгом і Гегелем в новоєвропейської філософії з'явилися б російські імена. Реально сталося інше. У Росії виник саме аналог західних національних філософій, той аналог, який припадає називати релігійно-філософської думкою і який зайняв нішу, на Заході займану філософією. Російська думка так і не вписалася в загальноєвропейський контекст, філософія в її власне філософському якості залишилася їй чужа. У російської релігійно-філософської думки були свої вихідні передумови та підстави і свій власний шлях. По суті вона не відповідала на запитання, що формулюються новоєвропейської філософією, ставила свої проблеми і пропонувала свої рішення, нічого не говорять західному розуму або ж здатні викликати у нього подив. Оригінал своєрідність російської думки проявилося ще й у тому, що вона виникла відносно пізно не тільки за західними мірками, але і в рамках петербурзького періоду російської історії та культури. Нехай XVIII століття було століттям запізнілого нашого культурного учнівства, але в цьому столітті немає і натяку на філософські штудії, що ведуть до створення вітчизняної національної філософії. До кінця XVIII століття в Росії жило не так уже й мало європейськи освічених людей. Їм доводилося бувати гідними співрозмовниками великих і великих західних філософів. Самі ж вони в кращому випадку обмежувалися епігонського дослідами в області філософії чи перебували в повній філософ-ської безтурботності. Що таке освічений російський кінця XVIII століття, я спробую продемонструвати на основі прикладу, який може здатися несподіваним. Мова надалі піде про світській бесіді, що відбулася між двома європейськи знаменитими освіченими людьми: австрійським канцлером князем В.А. Кауніц і княгинею Є.Р. Дашкової. У цій бесіді нас цікавитиме вислів Катерини Романівни про Росію і Петра I, що приводиться далі в витягах. «За столом князь говорив тільки про мою батьківщину і, коли розмова торкнулася Петра I, сказав, що Росія має бути вдячна Петру, бо він створив нашу державу. Я відкинула це твердження і заперечила, що таку репутацію створили йому іноземні письменники, в безлічі приїжджали тоді до нас; саме вони з марнославства проголосили Петра творцем відродженої Росії в надії і самим долучитися до його уявної славі творця. Задовго до народження Петра I Росія підкорила Казанське, Астраханське і Сибірське царства. Русь перемогла найбільш войовничий народ, відомий під ім'ям «Золотої Орди», що володів незліченною кількістю золота і прикрашав їм свою зброю. Мистецтво давньої Русі знаходило притулок у монастирях, де донині зберігаються шедеври живопису, створені в той далекий час. Наші історики залишили більше рукописів, ніж всі європейські разом узяті. - Уже 400 років тому, князь, - додала я, - зруйновані Батиєм церкви були покриті мозаїкою. ... Але щоб довести вам, що я не відчуваю ніякого упередження проти царя Петра, хочу щиросердно викласти свої судження щодо цієї незвичайної людини. Він був геніальним діячем, його прагнення до досконалості не знало меж, але повна відсутність виховання дозволило його палким пристрастям взяти гору над розумом. Катерина Романівна ніколи не була філософом і, здається, не мала жодних філософських претензій. Справа, од-нако, втом, що філософськи скільки-освічені російські люди в XVIII столітті освічені та вироблені були на манер Дашкової. А ці освіту і вичинка ставили російської людини в дивне внутрішньо нестійкий і двозначне становище, коли по-європейськи мислив, дивився на світ і самого себе людина, що живе, в общем-то, зовсім не в європейському світі. Йому залишалося або розчинитися в останньому або перебувати російським європейцем, точніше російським, але європейцем. Ситуація культурного двоемірія перешкоджала виробленню філософської позиції, перш за все тому, що вона вимагає від філософа «Екуменічне» - сприйняття себе людиною, відповідним з світом у цілому, з тотальністю сущого. Подібне сприйняття було притаманне древньому греку, знали його й англійці, німці чи французи, які жили у світі-л-Європі як людей як таких. До деякої міри російська людина допетрівською епохи теж був людиною взагалі - християнином, що живуть на землі Святої Русі, зближується з світом як таким. Правда світ цей з усіх боків тісно обступили «антисвіти» «німців» - схизматиків і язичників-бусурманів. Положення російської людини в світі було оборонним, його погляд зовні насторожено-опаслів, розгублений або переляканий. У цьому погляді залишалося багато споконвічно язичницької вузькості і нестримної міфологізації. У XVIII столітті тісний і закритий світ російського життя відчинив зовні. Російській людині було зроблено щеплення екуменізму. Але якщо він і відчув себе в якійсь мірі людиною взагалі, перебувають у світі як такому, то все ж він не міг не відчувати себе ще й людиною-учнем, що перебувають в Росії, які навчаються уму-розуму. Учні, навіть самі старанні, сумлінні та обдаровані найменше вчаться один у одного: У кращому випадку вони допомагають один іншому засвоїти що даються вчителем уроки. Вже одне це пояснює те, чому філософські досліди російських європейців так мало співвідносилися між собою, так незначно було їх взаємовплив. Адже вони в першу чергу і головним чином були звернені у бік західних вчителів, представляючи собою гірше або краще виконане «домашнє завдання». |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "ВИХІДНІ ПЕРЕДУМОВИ І ПРОТИРІЧЧЯ Релігійно-філософська думки" |
||
|
||