| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
81. Правовий режим Арктики |
||
|
Арктика - область земної кулі з умовним центром Північним полюсом, до складу якої входять води Північного Льодовитого океану і його морів, а також ділянки суши Європи, Азії й Америки. Дотепер у географічній і юридичній науці немає загальновизнаного визначення цього поняття. Дискуссионным залишається питання про південну границю Арктики, хоча багато вчених схильні вважати, що нею є північне полярне коло (66° 33' ст.). Правовий статус Арктики формувався протягом довгого часу, процес його розвитку триває й зараз. У цей час правовий режим Арктики базується на нормах міжнародного права й національного законодавства арктичних держав (Данії, Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії, Швеції). В Арктиці діють ряд універсальних конвенцій (Конвенція ООН по морському праву 1982 р., Чиказька конвенція про цивільну авіацію 1944 р., Договір про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах 1963 р. і ін.); одна регіональна конвенція - Угода про збереження білих ведмедів 1973 р.; безліч обопільних умов арктичних держав. Однак, на відміну від Антарктики, не існує міжнародно-правового акту, що визначає статус арктичного регіону вцелом. Канада й Росія, що володіють найбільш великими арктичними територіями, дотримуються секторальної системи захисту своїх інтересів у цьому регіоні. Її ініціатором виступив в 1907 р. канадський сенатор П. Пуарье. 1 червня 1925 р. Канада вперше закріпила цю ініціативу на законодавчому рівні шляхом прийняття доповнення до Закону про північно-західні території. Після цього Канада прийняла ряд законодавчих актів у відношенні своїх арктичних територій, які базувалися на секторальній концепції. Відповідно до положень канадського законодавства суверенітет Канади поширюється на землі й острови, розташовані в межах сектори, вершиною якого є Північний полюс, а сторонами - меридіани 60° і 141° з.д. У законодавстві нічого не говориться про претензії Канади на морські простори в межах сектора. Однак деякі канадські політики і юристи стали тлумачити зазначені положення законодавства расширительно, тобто поширювати їх на морську територію, що зустріло протидію CTJJA і інших держав. Для захисту своїх інтересів Канада 17 липня 1970 р. прийняла закон про запобігання забруднення арктичних вод. Чинність закону поширюється на морські води шириною 100 миль у межах канадського сектора. Прийняття закону не зменшило терть між Канадою й США відносно статусу канадських арктичних вод, які зберігаються й понині. Президія ЦИК СРСР 15 квітня 1926 р. прийняв постанову, що повідомляло територією СРСР всі «як открытые, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови», розташовані в Північному Льодовитому океані до Північного полюса в межах між меридіанами 32° 04' 35" в.буд. і 168° 49' 30" з.д. Виключення склали острови норвезького архіпелагу Свальбард (Шпицберген), що лежать між 32° і 35° в.буд. Границі, певні постановою, утворять арктичний сектор. У межах цього сектора СРСР претендував тільки на землі й острови, але не на морські простори за межами територіальних вод. Незважаючи на це, ряд радянських юристів (Е.А. Коровин, С.А. Вышнепольский, Г.М. Гуслицер і ін.) зробили висновок про поширення положень постанови на морські території, покриті льодами. Офіційно ж радянське правительство жодного разу не висловилося в підтримку цієї точки зору. У цей час у російських політичних і наукових колах іде процес переоцінки арктичної секторальної концепції Компроміс між двома підходами, не позбавлений однак протиріч, був закріплений у ст. 234 Конвенції ООН по морському праву 1982 г., що наділила прибережні держави правами приймати закони й правила по запобіганню забруднення й збереженню морського середовища в покритих льодами районах шириною не більше 200 миль Важлива роль у життєдіяльності СРСР, а тепер Росії належить Північному морському шляху (СМП), що довгий час уважався національною водною магістраллю, закритої для міжнародного судноплавства. Зв"язано це було із проблемами холодної війни. Її закінчення сприяло відкриттю в 1991 р. СМП для міжнародного судноплавства Останнім часом все більшу підтримку одержує тезу, що Арктика - особливий регіон, що бідує в міжнародно-правовому захисті, що знайшло вираження в Угоді про збереження білих ведмедів 1973 р. (на жаль, єдиному регіонального рівня). Особливо добре це розуміє міжнародна наукова громадськість. В 1989 р. з її ініціативи була утворена неурядова організація - Міжнародний арктичний науковий комітет, метою якого є об"єднання зусиль учених миру в рішенні всього комплексу проблем регіону. У зв"язку з більшим економічним, екологічним і науковим значенням Арктики й дуже високим рівнем мілітаризації регіону гостро назріла необхідність удосконалювання його міжнародно-правового режиму. Сучасна міжнародна обстановка дає гарні шанси на висновок рамкової конвенції у відношенні Арктики, у додаткових протоколах до якої можна було б вирішити конкретні проблеми цього важливого регіону - корінних народів, екологічної безпеки, морського судноплавства, поетапній демілітаризації й нейтралізації й ін. Відправною крапкою в цьому процесі могли б служити основні положення Договору про Шпицбергене 1920 р., що закріпили суверенітет Норвегії над Шпицбергеном на умовах його мирного економічного й наукового освоєння з боку всіх держав-учасників при повній демілітаризації й нейтралізації архіпелагу. Норвезький стортинг 17 липня 1925 р. прийняв закон про Сваль-Барда (Шпицбергене), а 7 серпня 1925 р. королівською резолюцією був затверджений Гірський устав для архіпелагу. Обидва документи разом з Договором 1920 р. набули чинності 14 серпня 1925 р. У цих документах архіпелаг одержав нову назву Свальбард1. В 1991 р. у Договорі про Шпицбергене 1920 р. брало участь 41 держава2; Україна в Договорі не бере участь. По положеннях Договору 1920 р. Свальбард (Шпицберген) зізнається норвезькою державною територією загального користування. По своїй юридичній природі архіпелаг Свальбард (Шпицберген) - це частина державної території Норвегії, однак на ньому діє режим загального користування відносно всіх держав-учасників, включаючи суверена, що зложився в силу міжнародного порядку. При цьому учасники Договору 1920 р. повинні дотримувати норвезького законодавства, що діє на архіпелазі, що у свою чергу не повинне суперечити положенням Договору. Представляється, що в майбутній арктичній конвенції рамкового типу було б доцільно використовувати концепцію державної території загального користування стосовно до арктичних територій північних держав. Оскільки політичні, соци ально-економічні, екологічні й інші проблеми Арктики не можуть бути вирішені в індивідуальному порядку, варто об"єднати зусилля зацікавлених держав. На першому етапі режим загального користування арктичними територіями північних країн міг би поширюватися тільки на вісім держав Арктики, причому це було б без шкоди їхньому суверенітету, тому що реалізація даного режиму буде базуватися на дії місцевих законів і правил. Неарктичної ж держави зможуть взяти участь у рішенні проблем Арктики на основі обопільних умов з державами цього регіону або інших міжнародно-правових засобів Мети Арктичної Ради: здійснення співробітництва, координації й взаємодії арктичних держав при активній участі корінних народів Півночі й інших жителів Арктики по загальарктичних питаннях; контроль і координація по виконанню екологічних програм; розробка, координація і контроль за виконанням програм стійкого розвитку; поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив з питань, зв"язаним Сарктикой. У Декларації відзначається, що Арктична Рада не буде займатися проблемами військової безпеки й демілітаризації Арктики, незважаючи на те що спочатку ця область планувалася як одна із пріоритетних у його діяльності. Пояснюється це тим, що Арктика є одним із самих мілітаризованих і нуклеаризованных регіонів Землі. Корінні народи Півночі, неурядові організації, наукові центри, громадськість північних країн наполягають на прийнятті термінових і ефективних заходів по обмеженню озброєнь в Арктиці з перспективою повної демілітаризації й нейтралізації регіону. На жаль, арктичні держави не включили в перелік цілей Арктичної Ради цей важливий напрямок співробітництва Новою позитивною особливістю структури Арктичної Ради є включення в неї в статусі постійних учасників представників неурядових організацій корінних народів Півночі Неарктичні держави можуть брати участь у роботі Арктичної Ради як спостерігачів. Україна як велика морська й наукова держава має власні інтереси в Арктиці, тому повинна брати активну участь у діяльності Арктичної Ради й у справі створення нового правового режиму для цього регіону, який би враховував і неї законні інтереси |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "81. Правовий режим Арктики" |
||
|
||