| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Приєднання Середньої Азії І «Велика Гра» |
||
|
- До часу царювання Александ - ра II стара прикордонна лінія импе рії (річка Урал, лінія Оренбург - Орськ - Омськ, річка Іртиш) просунулася на південь на відстань від 600 до 1500 верст. Територія Російської імперії включала безкраї степи, населені родовими об'єднаннями казахів (у Росії їх тоді називали киргиз-кайсаков). Іноді цей процес називають продовженням політи-ки «збирання земель Золотої Орди» 228. Гак звані Мала (або Молодша) Орда та Середня Орда (згадувані ще як сибірські Кирг-зи), що населяли землі відповідно до півдня від Оренбурга і на південь від Ом-ска, взяли формальне підданство Росії ще в XVIII в. Що стояв на чолі кожного казахського округу старший султан був вихідцем з націо-нальної знаті, але при цьому - російським чиновником, що затверджувалися
248 в Оренбурзі. Він мав чин майора і через 10 років служби отримував дворянство. З другої половини 1840-х рр.. почалося входження до складу Росії казахів Великої Орди (кочувала на південь від Малої і Середньої). Цьому передувало потужний рух під проводом Кенесари Касимова 1838-1846 рр.. У сучасній столиці Казахстану - Астані - поставлено пам'ятник Касимова; цей хан оголошений символом казахського державного суверенітету. Кснесари Касимов (або просто Кснесари) був султаном Середньої Ор-ди. Він вирішив об'єднати всіх казахів під своїм початком під гаслом боротьби з Росією. Іноді його ставлять поруч з Шамілем. Кенесари був розум-ним і жорстоким правителем, він вважав, що тільки жорстокість робить хан-ську владу міцною. Його воїни не тільки здійснювали напади на російські поселення і каравани, але грабували і розоряли свої казахські аули, які відмовилися підкорятися. Більшість казахських ханів не підтримало Кенесари. Навпаки, щоб зберегти владу, вони попросили прийняти їх у підданство Російської імперії. Після згоди імператора Миколи, в 1846 р., п'ять пологів Великої Орди принесли присягу на вірність російському царю. У цьому ж році Кенесари, откочевавших далеко на південь, спробував підпорядкувати своїй владі киргизів - і був ними убитий. Російська імперія зміцнила свої південні кордони в Семиріччі, райо-ні стародавніх цивілізацій на південь від озера Балхаш (названий по семи впадающим в це озеро річках). Центром Великої Орди стало місто Вірний, закладений в 1854 р. (нині Алма-Ата). Тут розмістилися російський гарнізон і пристав, який відповідав за порядок на нових територіях. Входження казахських кочівників до складу імперії означало прийняття на себе обов'язки захищати їх від постійної загрози з півдня. Там, за біс-крайніми степами і пустелями, на річках Сирдар'я і Амудар'я, панували три войовничі феодальні деспотії: Кокандское, Хивінськоє і Бухарское ханства, що проводили агресивну зовнішню політику і підтримували работоргівлю. Як зазначив авторитетний історик таджицького народу Б. Г. Гафуров, за час правління Бухарського еміра Насрулла (1826-1860) «його походи не тільки абсолютно зруйнували народне господарство і привели в запустіння землеробські оазиси, а й викликали зменшення населення в ханстві» 229. Бухара воювала з Кокандом, а Коканд, в свою чергу, агресивно поводився на півночі, приєднавши до своєї території колишнє Ташкентське ханство. До середини 1850-х рр.. кордони Російської імперії і Коканда стикнулися. Росія вийшла до Аральського моря, завела там паровий флот, а війська генерал-губернатора Перовського оволоділи низов'ями Сирдар'ї. Вони захопили колишню Кокандском фортеця Ак-Мечеть (нині Кзил-Орда), яка стала південним опорним пунктом і для оборони, і для торгівлі. Однак від цієї фортеці - пере-
249
250
251
дового поста Оренбурзької лінії - до Вірного (передового поста Сибір-ської лінії) залишалося абсолютно не контрольований простір в 500 верст. Влітку 1860 стали звичними прикордонні сутички пере-росли у велику війну. Кокандців рушили на Вірний з 22-тисячним військом з метою розгромити місто і всі російські поселення Семиріччя. Місцевий начальник - полковник Коліаковскій - міг протиставити кокандців тільки 2 тис. козаків і лінійних солдатів. Однак він сміливо дви-нулся назустріч противнику і в триденному битві здобув повну по-біду. Позначилися переваги регулярної армії: виучка, дисципліна, вла-дення нарізною зброєю і артилерією. Слідом за цією перемогою послідовно-вал розгром декількох кокандских фортець. Як тільки стало ясно, що у військовому відношенні російська армія помітно перевершує Кокандское виття-сько, в історії відносин Російської імперії з середньоазіатськими ханст-вами настав перелом. До 1864 цілий ряд обставин остаточно визначив перехід до нового, найбільш активного етапу російської зовнішньої політики в Середній Азії. По-перше, зважаючи на слабкість Росії порівняно з раз-крученими країнами Західної Європи, міністр Горчаков і його сподвижники вирішили активізувати економічну політику на Сході. Там, на тлі загальної відсталості азіатських країн, Росія могла виступати в ролі більш розвиненої держави. «Повернутися обличчям до Сходу!» - Ось лейтмотив багатьох проектів, що заповнили на початку 60-х рр.. столи петербурзьких кан-целярій. «Азія - єдине терені, залишене для нашої торговельної діяльності та розвитку нашої промисловості, занадто слабких, щоб увійти в успішне змагання з Англією, Францією, Бельгією, Америкою та іншими державами», - писав один з майбутніх керівників россий-ської зовнішньої політики Н. П. Ігнатьєв. Конкретна мета економічної політики - це бавовна, необхідну сировину для найдинамічнішою текс-Тільний промисловості. У США - основному постачальнику бавовни - бу-Шева Громадянська війна, і сіверяни блокували морські торгові шляхи з південних штатів. По-друге, Горчаков і Ігнатьєв вирішили зіграти на одвічному англій-ському страху перед російським вторгненням до Індії. У Британії ніяк не міг-Чи повірити, що Росія не захоче відвоювати такий ласий шматок, як Ін-Дія: адже «володарка морів» ніде не була така вразлива, як на суші, в Азії, а тому, вирішили в Петербурзі, чим тонше буде перегородка, що відокремлює російські володіння від Індії, тим поступливішими будуть англійці в європейських справах. Пізніше політичне, економічне і військове сопер-ництво Росії та Англії в цьому регіоні назвуть «Великою грою» 250.
252
По-третє, саме в 1864 р. Росія нарешті закінчила затяжну війну на Північному Кавказі і могла використовувати досвідчених бойових солдатів і офіцерів в інших «гарячих точках ». До того ж переозброєння російської армії (переклад па нарізну зброю після поразки в Кримській війні) створювало на Заході тільки рівновагу, але на Сході давало явний воєн-ний перевагу. Пізніше у росіян військових з'явиться навіть поняття «туркестан-ська пропорція», коли роти солдатів достатньо, щоб протистояти тися-че супротивників. Наступ Росії в Середній Азії почалося під приводом захисту широкої смуги південного кордону імперії, що лежала між Перовском і Вірним, між Сирдар'їнською і Сибірської укріпленими лініями. Всі ці події викликали переполох в європейських урядах: Рос-ця почала наступ на Сході! У зв'язку з цим цікаво думка військового міністра Д. А. Мілютіна, що міститься в його записці, спрямованої до Міністерства закордонних справ: «Не треба просити вибачення перед англійськими міністрами за всяке наше рух вперед. Вони не церемоняться перед нами, завойовуючи цілі царства, займаючи чужі міста й острови, і ми не запитуємо у них, навіщо вони роблять це »2". Однак підвищене занепокоєння Англії та інших європейських країн негативно впливало на зовнішньополітичне становище Росії. У зв'язку з цим міністр Горчаков розповсюдив по російським посольствам цирку-ляр, в якому пропонував детально роз'яснювати іноземним державам по-зицію Росії щодо просування в Середню Азію. Документ цей у досить стислій формі пояснює ідеологію розширення про-просторі імперії, дозволяє зрозуміти мотиви дій російських генералів і чиновників. «Положення Росії в Середній Азії однаково з положенням усіх об-утворених держав, які приходять в зіткнення з народами напівдикими, бродячими, без твердої громадської організації. В подоб 253 ном випадку інтереси безпеки кордонів і торговельних зносин завжди вимагають, щоб більш освічене держава мала відому владу над сусідами, яких дикі і буйні вдачі роблять вельми незручними. Воно починає насамперед із приборкання набігів і грабіжництва. Щоб покласти їм межа, воно буває змушене привести сусідні народи до більш-менш близькому підпорядкування. По досягненні цього результату ці останні набувають більш спокійні звички, але, в свою чергу, вони піддаються нападам сусідніх племен. Держава зобов'язана захищати їх від цих утиск, і карати тих, хто їх робить. Звідси необхідність далеких, тривалі, періодичні експедицій проти ворога, якого суспільний устрій робить невловимим. Якщо держава обмежиться покаранням хижаків і потім віддалиться, то урок скоро забудеться; видалення буде приписано слабкості : азіатські народи, по перевазі, поважають тільки видиму і дотикальну силу; моральна сила розуму та інтересів освіти ще анітрохи не діє на них. Тому робота повинна починатися постійно знову. Щоб швидко припинити ці невпинні заворушення, влаштовують серед ворожого населення дещо укріплених пунктів; над них проявляють влада, яка, мало-помалу, приводить його до більш-менш насильницького підпорядкування. Але за цією другої місії інші, ще більш віддалені народи скоро починають представляти такі ж небезпеки і викликати тс ж заходи приборкання. Таким чином, держава повинна зважитися на небудь одне: або відмовитися від цієї безперервної роботи і приректи свої кордони на постійні негаразди, що роблять неможливим тут добробут, безпеку і просвітництво, або ж все більш і більш просуватися в глиб диких країн, де відстані з кожним зробленим кроком збільшують труднощі і тягости , яким вона піддається. Така була доля всіх держав, поставлених у ті ж умови. Сполучені Штати в Америці, Франція в Африці, Голландія в своїх колоніях, Англія в Ост-Індії - все неминуче захоплювалися на шлях руху вперед, в якому менш честолюбства, ніж крайньої необхідності, і де найбільша складність полягає в умінні зупинитися »(С. С. Татищев) 232. Таким чином, Горчаков не тільки описав сценарій відбувся« умиротворення »Кавказу, а й передбачив наперед історію просування Росії в Середню Азію на найближчі десятиліття. У 1866 р. бухарський емір вирішив відвоювати Ташкент. Він зосередив для походу 43-тисячне військо, але енергійний Черняєв не став діждати-ся нападу і завдав випереджаюче удар . Загін генерала Романовського - 3000 бійців при 20 гарматах - розгромив бухарські війська і змусив еміра вступити в переговори про мир. Ці переговори виявилися толь-ко вивертом, тривалої на весь 1867. Перший генерал-губерна- 254 тор новоствореного Туркестанського генерал- губернаторства генерал фон Кауфман перейшов до рішучих дій в 1868 р. У березні він підписав договір з Кокандским ханством, фактично ставив колишнього противника під контроль Росії. Але бухарський емір в черговий раз оголосив Росії «священну війну». Протягом травня війська Кауфмана остаточно знищили бухарскую армію (співвідношення по-терь у вирішальній битві було приклад-но 6 до 1000 на користь росіян). Емір запросив пощади. У червні Бухара визнала над собою протекторат Росії. Приблизно за таким же сценарієм відбулося підкорення Хівінського ханства, який продовжував потурати розбоїв, грабежам і работоргівлі на його території, надійно захищеної, як здавалося, величезними пустелями. Однак в 1873 р. три російських загону з трьох сторін вийшли до Хіві, пройшовши по пустелях сотні верст. Наприклад, Мангишлакського загону (начальни-ком штабу там був мало кому відомий у той час полковник Скобелєв) довелося пройти 700 верст в 50-градусну спеку по сипучим барханах пустелі Устюрт. До кінця травня загони підійшли до Хіві і оволоділи нею штур-мом. Хивинский хан визнав себе «покірним слугою» російського царя, усту-пив Росії всі землі на правому березі Амудар'ї і звільнив у своїй стра-не всіх невільників. Таких виявилося не менш 40 тис., з них 10 тис. іранців, яких доставили до іранської кордоні і відпустили. Навіть у при-пристрасної Англії відзначили цей гуманний акт російського уряду. Бухарское і Хівинське ханату не були формально приєднані до території Російської імперії. Верховна влада в них належала з-відповідально бухарському емірові і хівинського хану і залишалася спадкової. У Бухарі емір і його перший міністр (куш-беги) зберігали всю повноту внутрішньої влади, і представник Росії не мав права втручання-тися в його справи. На частку Росії припадали контроль над зовнішньою по-літики, військовим і зовнішньоторговельним становищем емірату. У Хивинском ханстві влада перебувала в руках хана і членів його сім'ї, але контроль над нею здійснював туркестанський генерал-губернатор за допомогою Дивану - ради, в який входили 4 представника російської адміністрації, хан і два його представника. Не зайве зазначити, що в ханствах повною мірою збереглися місцева система права (поліція, місцеві суди) та вплив му-мусульманських духовенства (у тому числі дервішських шейхів, що мали своїх учнів-мюридів).
255 Більш трагічно склалася доля Кокандского ханства. Після того як правитель Коканда Худояр-хан уклав з Росією світ (в 1868 р.), він визнав свою залежність від імперії. Російські купці отримали свободу торгівлі та право утримувати в Коканде власний караван-сарай. Однак влада Худояр-хана була стабільною. Його «слабкість», що реалізувалася в підпорядкуванні «білому царю» - немусульманських правителю, стала перед- логом для вираження масового невдоволення. Насправді хан посилив власний свавілля, підняв податки, став зганяти робочих з усього ханст- ва для роботи на його ріллі і в його садах, для будівництва ариків і кана- лов. Російські спостерігачі, яким втручатися в політику хана було за- прещено, доносили, що на хана робочі зобов'язані трудитися безоплатно, що вони «у разі неявки на роботу караються палицями (трапляється, що їх б'ють до смерті), іноді ослушников заривають у землю »233. Невдоволення Худояр-ханом народ переніс на «білого царя», і в 1875 спалахнуло повстання в самій родючій частині Кокандского ханства - Ферганській долині. Худояр-хан втік, але і змінив його син Насреддін не зміг задовольнити ні своїх підданих, ні царську владу. У результаті протягом півроку - з серпня 1875 по лютий 1876 р. - Туркестанському генерал-губернатору Кауфману довелося тричі поси- лать війська на упокорення Фергани, Коканда і Андижана. У підсумку Кауф- ман вирішив не відновлювати в Коканде ханську владу, яка, як ви- яснілось, не могла гарантувати стабільності. На місці Кокандского хан- ства в 1876 р. була утворена Ферганська область, приєднана до Рос- сии. Тут, з досвіду Північного Кавказу, було встановлено військово- народне управління із збереженням традиційної місцевої системи влади і суду. Діячі адміністрації вибиралися на три роки з місцевих меш- лей, але затверджувалися Туркестанським генерал-губернатором. А між тим необхідність захистити нові території від войовничого- вих туркменських племен, чиї володіння величезним клином поділяли закас- пийского володіння імперії і Туркестан, штовхала на нові наступальні дії. Ахалтекінцев - «чеченці Середньої Азії», як їх часом називаючи- Чи в Росії, - жили за рахунок «аламаннов» - набігів на сусідні терито- рії (у тому числі перські і хивинские) заради наживи, а й самі постій- але захищалися від територіальних домагань Персії і Хіви. Все по- тортури захопити їх центр - ахалтекинскую оазис, надійно прикритий 500 верстами безводних Каракумський пісків, - виявлялися невдалими- ми. Двічі зазнали поразки і російські війська: в 1877 і 1879 рр.. Для вирішення проблеми Олександр II направив до Красноводськ свого кращого генерала - Скобелєва, що став всенародно відомим після Російсько- турецької війни 1877-1878 рр..
256 Скобелєв, колись лихий кавалерійський начальник, виріс в досвідченого полководця. Він ретельно і не поспішаючи підготував військову операцію: вивчив місцевість, налагодив постачання, витребував собі всілякі тех- нические новинки аж до холодильників і опріснювачів. В результаті війська подолали пустелю порівняно легко і підійшли до головної кре- пості ахалтекінцев - Геок-Тепе, - повністю готовими до бою. Скобі- лев не поспішав негайно штурмувати фортецю (квадрат кілометр на кіло- метр з товстими стінами, не пробиває артилерією). Він повів пра- Вільнев облогу з підкопом і закладкою міни і, тільки ретельно подгото- вившись, 12 січня 1881 почав швидкий і рішучий штурм. Фортеця I ЄОК-Тепе впала, і ахалтекінцев визнали верховенство російського царя. Наслідком цього стало швидке добровільне приєднання Мерва (1884), після якого туркменська територія увійшла до складу Росії під назва- ням Закаспійська область. А в цей час, також виправдовуючи головне правило «Великої гри» - «Йти далі і далі на північ», до кордонів території, населеній турк- Менський племенами, - підходила і Англія. Захід наступав на Схід з півдня і півночі одночасно. Британська імперія приростала за рахунок Белуд- жістана (1843) і Пенджабу (1848), однак всі спроби завоювати Афган- ністан виявлялися марними. Після довгих переговорів 1869-1873 рр.. Росія і Англія домовилися про нейтральну буферній зоні між росій- ськими володіннями в Середній Азії та англійськими в Індії. Цією зоною став саме Афганістан. Проте після англо-афганської війни 1878-1880 рр.. (Дати вказують на те, що англійці скористалися плодами Берлінського конгресу) афганський емір був змушений прийняти зобов'язання «вести свої зносини з іноземними державами, пові- ражаясь з думками і бажаннями англійського уряду ». Це означаючи- ло, що подальше просування Росії на південь, до Герату (одночасно і «Ключу від Індії», і «ключу від Каспію»), розглядалося як замах на британські інтереси. Проблема полягала в тому, що північні кордони Афганістану не були чітко визначені. Поява російських військ на спор- них територіях в Наприкінці 1884 р. стало розглядатися англійцями як привід до війни. Максимального напруги ситуація досягла навесні 1885 р., коли загін полковника Комарова розгромив афганські війська під командою англійських офіцерів на річці Кушка. (До речі, це був единст- венний випадок військових дій за все царювання Олександра III Мі- ротворца.) Дії Комарова закріпили за Росією територію, що стала на це- лий вік найпівденнішою точкою імперії, а потім і СРСР - Кушку. Афган- ський емір поставився до цих подій байдуже, англійці визнали можли- вим продовжити переговори і роботу комісій з розмежування. Замість очікувалася в 1885 р. війни російські і англійські представники устано- 257 вили перші прикордонні стовпи. У 1887 р. було вирішено, що Афганістан, хоча і є буфером, входить в сферу англійського впливу, і будь-яке про- рух росіян до Герату буде розглядатися як привід до війни. Тим Проте заява британського прем'єра Солсбері, зроблене на парла- ментський засіданні в 1887 р., про те, що в Азії достатньо місця і для рус- ських, і для англійців, означало помітне потепління відносин. Розмежування сфер впливу продовжилося на Памірі, де передові російські загони з'явилися прямо «над Індією». У 1895 р. було вирішено провести кордон з Афганістаном по річці Пяндж. Цим договором закон- чилось просування Російської імперії на південь, а Британської - на північ. Найгостріші протиріччя двох імперій згладжувались, і це зробило віз- вим створення в недалекому майбутньому англо-російсько-французького союзу. Саме після англо-російського договору про сфери впливу в Азії (у тому чис- ле Афганістані), підписаного в 1907 р., і склалася Антанта. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Приєднання Середньої Азії І« Велика Гра »" |
||
|
||