| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 2. Засоби державного регулювання господарської діяльності |
||
|
Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності. Перелік основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання визначено в ч. 2 ст. 12 ГК. До нього входять: державне замовлення, державне завдання; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; - - 24 - - 25 - - надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів. 1. Відповідно до ст. 13 ГК державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності. Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання - виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини. Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом. Детально відносини щодо формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, виконання робіт, надання послуг (далі - продукція) для задоволення державних потреб у суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності регулюються Законом України від 22 грудня 1995 р. «Про поставки продукції для державних потреб»1. Згідно з ч. 1 ст. 1 цього Закону державні потреби - це потреби України в продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України. Державними замовниками є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Виконавці державного замовлення - це суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. У випадках, передбачених Господарським кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання. Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до Закону. 2. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяіьності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів. Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у ст. 6 ГК. Ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання - ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»1, без спеціального дозволу (ліцензії). Цей закон визна- 1 Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 3. - Ст. 9. - 26 - Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 36. - Ст. 299. - 27 - чає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування. Дія закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері те-лекомунікацій здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах (ст. 2 Закону). Відповідно до ст. 9 Закону ліцензуванню підлягають, зокрема, такі види господарської діяльності: пошук (розвідка) корисних копалин; виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, певної пневматичної зброї, а також торгів ля зазначеними видами зброї та боєприпасами до неї; виробництво вибухових речовин і матеріалів (за пере ліком, який визначається Кабінетом Міністрів України); видобування уранових руд; видобування дорогоцінних металів і дорогоцінного камі ння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдо- рогоцінного каміння тощо (всього стаття налічує понад 60 най менувань видів господарської діяльності, що підлягають ліцен зуванню). Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані: 1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника: найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифі каційний номер фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи; 2) вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9 Закону (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію. У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, посвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа. Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймається органом ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду якщо: - заява подана (підписана) особою, яка не має на це повно важень: - документи подані з порушенням встановлених вимог. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскарже но у судовому порядку. У ліцензії зазначаються: найменування органу ліцензування, що видав ліцензію; вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9 Закону (в повному обсязі або частково), на право проваджен ня якої видається ліцензія; найменування юридичної особи, або прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності; ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікацій ний номер фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності; ' Див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2000 р. S° 1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» // Офіційний вісник України. - 2000. - № 48. - Ст. 2093. - 28 - - 29 - місцезнаходження юридичної особи або місце проживан ня фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності; дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії; строк дії ліцензії; посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію; дата видачі ліцензії. Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки. Ліцензія може бути анульована. Анулювання ліцензії - це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на провадження певного виду господарської діяльності. Підставами для анулювання ліцензії є: заява ліцензіата про анулювання ліцензії; акт про повторне порушення ліценціатом ліцензійних умов; рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта гос подарювання; нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізич ної особи-суб'єкта підприємницької діяльності; акт про виявлення недостовірних відомостей у докумен тах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії; акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження госпо дарської діяльності; акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у докумен тах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; акт про невиконання розпорядження про усунення пору шень ліцензійних умов; неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності. Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття. Якщо ліцензіат протягом цього часу подає скаргу до експертно-апеляційної ради, дія даного рішення органу ліцензування зупиняється до прийняття відповідного рішення спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку. У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання. Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється Законом України від 23 березня 1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»1, а більш детально - Положенням про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. № 10772. Торговий патент придбавається: а) на здійснення операцій з роздрібної торгівлі - для кожного пункту роздрібного продажу товарів (магазину, кіоску, палатки, автомагазину, лотка тощо). Під роздрібною торгівлею розуміється торгівля товарами, а також виконання при цьому супутніх робіт (послуг) за готівкові кошти, а також за інші готівкові платіжні засоби, включаючи кредитні картки. Під пунктами роздрібного продажу товарів у вищезгаданому Законі розуміють: магазини, які займають окремі приміщення або будівлі та мають торговельний зал для покупців, площа якого не пере вищує 20 квадратних метрів; кіоски, палатки та інші малі архітектурні форми, які зай мають окремі приміщення, але не мають вбудованого торго вельного залу для покупців; автомагазини, розвозки та інші види пересувної торго вельної мережі; лотки, прилавки та інші види торгових точок у відведе них для роздрібної торгівлі місцях, крім тих, що надаються в Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 20. - Ст. 82. : Офіційний вісник України. - 1998. - № 28. - Ст. 1049. - ЗО - - 31 - оренду суб'єктам підприємницької діяльності-фізичним особам та знаходяться на території ринків, створених за рішенням органів місцевого самоврядування; - стаціонарні, малогабаритні і пересувні автозаправні станції, заправні пункти, які здійснюють роздрібну торгівлю нафто продуктами; б) на здійснення операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями - для кожного пункту обміну іноземної валюти, за винятком операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями, що здійснюються банківськими установами у власних операційних залах. Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асортиментного переліку товарів. Вартість торгового патенту за календарний місяць встановлюється у межах таких граничних рівнів: на території міста Києва, обласних центрів - від 60 до 320 гривень; на території міста Севастополя, міст обласного підпоряд кування (крім обласних центрів) і районних центрів - від ЗО до 160 гривень; на території інших населених пунктів - до 80 гривень. У разі коли пункти продажу товарів розташовані в курортних місцевостях або на територіях, прилеглих до митниць, інших пунктів переміщень через митний кордон, органи місцевого самоврядування, до бюджетів яких спрямовується плата за торговий патент, можуть прийняти рішення щодо збільшення плати за торговий патент, але не більше 320 гривень за календарний місяць. Додаткові доходи, отримувані внаслідок прийняття зазначених рішень, повністю спрямовуються до відповідних місцевих бюджетів. Підставою для придбання торгового патенту на право здійснення відповідного виду підприємницької діяльності є заявка суб'єкта підприємницької діяльності за встановленою формою, яка подається до органу державної податкової служби, що контролює сплату податку на прибуток суб'єкта підприємницької діяльності-юридичної особи (або структурного підрозділу цього суб'єкта). Торговий патент видається суб'єкту підприємницької діяльності під розписку у триденний термін з дня подачі заявки. Датою придбання торгового патенту є зазначена в ньому дата. Термін дії торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі становить 12 календарних місяців, а операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями - 36 календарних місяців. У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону. 3. Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання. Згідно зч. 1 ст. 15 ГК у сфері господарювання застосовуються: державні стандарти України; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови; міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжна родних договорів України). Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'язковим для: суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилан ня в нормативно-правових актах; учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготов лення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є поси лання на певні стандарти; виробника чи постачальника, якщо його продукцію сер- тифіковано щодо вимог стандартів. У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України. Сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, спри- - 32 - З _ 4-2636 - 33 - яння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі. Види та порядок сертифікації продукції та послуг встановлюються законом. На сьогодні це Декрет Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію»1. 4. Дотації та інші засоби державної підтримки суб'єктів господарювання регулюються, передусім, ст. 16 ГК, згідно з якою держава може надавати дотації суб'єктам господарюван ня: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соці ально важливі перевезення, а також суб'єктам господарюван ня, що опинилися у критичній соціально-економічній або еко логічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом. Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі. Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом. Як приклади, можна назвати закони України від 21 вересня 2000 р. «Про державну підтримку підприємств, науково-дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боєприпаси, їх елементи та вироби спецхімії»2, від 23 грудня 1997 р. «Про державну підтримку суднобудівної промисловості України»3, від 12 липня 2001 р. «Про державну підтримку літакобудівної промисловості України»4. 5. Особливе місце в механізмі державного регулювання госпо дарської діяльності посідають податки. Відповідно до ст. 17 ГК система оподаткування в Україні, податки і збори встанов люються виключно законами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної 1 Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 27. - Ст. 289. 2 Там само. - 2000. - № 48. - Ст. 406. 3 Там само. - 1998. - № 18. - Ст. 90. 4 Там само. - 2001. - № 50. - Ст. 261. справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян. З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передбачати: оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування; стабільність (незмінність) протягом кількох років загаль них правил оподаткування; усунення подвійного оподаткування; - узгодженість з податковими системами інших країн. Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання. Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятися з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обо-в"язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності. Господарську компетенцію мають не лише органи держави, а й органи місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 23 ГК органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, законами про місцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання також окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом. Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть Здійснюватися також на договірних засадах. Правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими хтя виконання усіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території. Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господа- - 34 - - 35 - рювання забороняється. Не допускається видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання недійсними актів підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого самоврядування. Органи, посадові та службові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед суб'єктами господарювання, підстави, види і порядок якої визначаються Конституцією України та законом. Спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку. Правові форми державного регулювання економіки реалізуються за допомогою певних способів впливу на поведінку суб'єктів господарювання. Такі, передбачені законодавством, способи впливу держави на поведінку суб'єктів господарського життя з метою отримання необхідного суспільству результату можна іменувати методами державного регулювання економіки. Традиційно в науці господарського права виділяють дві групи методів впливу держави на економіку, на поведінку суб'єктів господарювання - адміністративні й економічні. Адміністративні методи - це такі способи впливу держави, при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу (обов'язкового припису) компетентного органу, що підлягає виконанню суб'єктом господарювання, незалежно від того, чи вигідно це виконання йому економічно, чи ні. Економічні методи - це такі способи впливу держави на економіку, на суб'єктів господарювання, при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом стимулювання суспільного виробництва, через економічний інтерес виконавців (як за допомогою матеріального заохочення, так і за допомогою майнової відповідальності за результати господарської діяльності). - 36 - Адміністративні й економічні методи застосовуються в межах чинного господарського законодавства залежно від конкретних економічних, політичних та інших умов, а також виходячи з мети і завдань, що стоять перед державою і суспільством на певному історичному проміжку часу. З часом елемент державного регулювання зменшуватиметься, норми господарського права України будуть «комерціалізуватися». Воно перетворюватиметься на комерційне право, яке діятиме паралельно з цивільним. У країнах ринкової економіки правові системи традиційно включають комерційне (не господарське, як у нас) право. Це системи норм права, що регулюють комерційну діяльність у широкому розумінні, тобто виробництво і купівлю-продаж товарів, робіт, послуг (а не в розумінні «правил торгівлі»). У таких країнах, як Німеччина, Франція, Сполучені Штати Америки, комерційне право кодифіковане в формі комерційних кодексів (у Японії - Господарського кодексу), які діють паралельно з цивільними кодексами. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 2. Засоби державного регулювання господарської діяльності" |
||
|
||