| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 5. Антифашистська боротьба на окупованих територіях СРСР і в країнах Європи |
||
|
У роки другої світової війни в усіх окупованих фашистською Німеччиною країнах був встановлений так званий «новий порядок» - режим грабежу, експлуатації, насильства, кривавих розправ, покликаний увічнити німецьке панування, запобігти будь-які спроби опору. Найбільш жорстокі, нелюдські форми окупаційний режим прийняв на тимчасово захопленій території Радянського Союзу. Сутність його визначалася цілями війни проти СРСР, що був головною перешкодою на шляху Німеччини до світового панування. Вони зводилися до того, щоб захопити територію СРСР, ліквідувати радянський державний і суспільний лад, встановити найбільш грубу і відкриту форму колоніального панування, знищити більшу частину населення країни, а частину використати як робочу силу. Головною метою завойовницькі походи гітлерівців на Схід було придбання для Німеччини «життєвого простору ства», причому простору вільного, не зайнятого жителями захоплених країн. Знищенню підлягали «мільйони неповноцінною, незліченно розмножилася раси». Незадовго до початку польської кампанії, 22 серпня 1939 р., на нараді головнокомандуючих вермахту в Оберзальцбурзі Гітлер дав чіткі вказівки щодо мети і методів ведення війни на Сході: «Метою війни є не досягнення якоїсь певної лінії, а фізичне винищення противника. Тому я приготував - поки що тільки для Сходу - свої загони «мертвої голови» і дав їм наказ посилати на смерть без жалості і милосердя всіх чоловіків, жінок і дітей ... » Фашистським керівництвом і командуванням вермахту був розроблений ряд документів про встановлення окупаційного режиму на захопленій радянській території. Це «Інструкція про особливі областях», директива № 21 від 13 березня 1941 р., «Дванадцять заповідей поведінки німців на Сході та їх обігу з росіянами» від 1 червня 1941 р. і інші, які визначали основні напрямки гітлерівської політики по від-носіння до населення окупованої території СРСР. З фашистських солдатів і офіцерів не тільки знімалася відповідальність за будь-які злочини, але, навпаки, на них покладався обов'язок здійснювати злочини та злочини. Нацистські плани розчленування і поневолення Радянського Союзу відкрито висловлювали прагнення знищити СРСР як національна держава, вигнати або винищити радянських людей на європейській частині країни і поселити там людей так званої «німецької крові». У травні 1940 р. німецький уряд приступило до раз-работке плану «Ост». Він передбачав знищення значної частини населення Польщі та західної частини Радянського Союзу і виселення мільйонів людей до Західного Сибіру, на Північний Кавказ, до Африки і Південної Америки. На знищення і виселення прирікалися 51 млн. чоловік, в якості робочої худоби передбачалося залишити 14 млн. Планувалося онімечити естонців і латишів, позбавивши їх рідної мови та культури. Литовці мали розділити долю слов'янських народів. Звільнені землі передбачалося заселити німцями (8 - 1 0 млн. чоловік) і після колонізації включити до складу рейху. Завчасно німецька влада створювали команди і техніку для масового винищення населення. Фашисти відкривали табори смерті і концтабори, тисячі в'язниць і гетто, звірячому розправлялися з місцевим населенням. Знищувалися перш всього єврейське населення, цигани, політпрацівники, службовці радянських установ, комуністи і комсомольці. Методично винищували радянських військовополонених, 3,9 млн. з них були знищені на окупованій території СРСР, 1,8 млн. загинули у Польщі. Становище радянських військовополонених погіршувалася тим, що на них не поширювалися конвенції Міжнародного Червоного Хреста про військовополонених. Деяка частина наших військовополонених, не витримавши випробувань, опинилися на німецькій службі, в тому числі в частинах власовської РОА. Власовці (назву отримали по імені А. А. Власова) були учасниками антирадянських військових формувань, що діяли на боці фашистської Німеччини. Генерал-лейтенант А. Власов, колишній командувач 2-ий Ударною Армією Волховського фронту, здався в полон в липні 1942 р., перейшов на службу до гітлерівців. В кінці 1942 р. фашисти організували зустріч Власова з полоненими радянськими генералами: П.Понеделіним, М.Лукіним, М.Потаповим, Д.Карбишевим та ін Всі вони відмовилися стати зрадниками і вважали за краще залишитися в таборах військовополонених. Гітлерівці намагалися використовувати націоналістичні елементи в Білорусії і на Україні. Організація Українських Націоналістів (ОУН) формально проголосила боротьбу проти німців і проти Рад. Насправді всі їхні зусилля спрямовувалися на боротьбу з Червоною Армією, а багато з них добровільно служили в есесівській дивізії «Галичина», брали участь у каральних операціях. Окуповані радянські землі були розчленовані на окремі частини. Район Білостока і Західної Білорусії був приєднаний до Східної Пруссії, Західна Україна - до Польського генерал-губернаторства. Були створені два рейхко-міссаріата: «Остланд» (Прибалтійські держави і Білорусь) і «Україна», де господарювали військово-польові комендатури, створювалася цивільна адміністрація, місцеві органи влади, формувалася поліція. Під владою військової адмі-ністрації знаходилися всі захоплені території Росії, Криму і Кавказу. Діяла детально розроблена програма нещадного пограбування Радянського Союзу. Спеціальні господарські інспектори реквізували продовольство, цінності, ресурси. До Німеччини на примусові роботи були відправлені близько 5 млн. радянських людей. Окупанти використовували як нові, так і сформовані структури влади. У Прибалтиці і західних областях України та Білорусії вони ліквідували колгоспи, в багатьох областях перейменували їх в «виробничі громади», встановили обсяги поставок, за виконання яких відповідали всі члени громади. Проте ніякі злочини гітлерівців не могли зломити гордого духу і мужньої волі радянських людей. На тимчасово окупованій ворогом території СРСР розгорілася ненависть до загарбників, всюди почалися саботажі, диверсії, партизанська боротьба. Партизанський рух формувалося в кінці червня-початку липня 1941 Директива РНК СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня 1941 р., що стала програмою мобілізації всіх сил радянського народу на боротьбу з загарбниками, містила пряма вказівка на необхідність створення підпільних партійних організацій та розгортання партизанського руху. 18 липня 1941 ЦК ВКП (б) прийняв постанову «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ», в якому вказувалося, що організацію підпільної боротьби і партизанського руху повинні очолити керівники республіканських, обласних і районних партійних організацій. Влітку і восени 1941 р. на окупованій території почали створюватися підпільні партійні та комсомольські організації і партизанські загони. Боротьба радянського народу на окупованій ворогом території розгорталася в політичній, економічній, иде-ологіческіх і збройної формах. Населення окупованих територій ігнорувало і зневажав всі політичні норми, насаджувані окупантами, що не вірило їх повідомленнями. Окупанти не змогли підірвати довіру народу до комуністичної партії. Економічна боротьба радянських людей на тимчасово окупованій території була спрямована на те, щоб не дозволити гітлерівцям скористатися ресурсами і продуктивними силами. Німці визнавали, що вони на захоплених територіях отримували набагато менше продукції, ніж розраховували. Велике значення мала ідеологічна боротьба радянських патріотів. Вона позначилася в тому, що радянські люди відкинули людиноненависницьку теорію фашизму. Вона справила вплив лише на невелику купку зрадників і зрадників, які перейшли на службу до окупантів. Масовим явищем стало знищення солдатів і офіцерів німецької армії, підпал складів. Велика робота проводилася з порятунку молоді від відправки до Німеччини на каторжні роботи. Безперервні диверсії, збройна боротьба партизан, героїчна боротьба народу створювали для фашистів нестерпну обстановку, підривали їх моральний дух. Навіть у гітлерівських катівнях, в концтаборах безстрашно поводилися радянські люди. Як символи незламної волі і твердості духу звучать імена генерала Д.М.Карбишева, перетвореного гітлерівцями в брилу льоду, поета Муси Джаліля, страченого фашистами, який писав у неволі ліричні вірші та пісні, присвячені улюбленій Батьківщині. Політична, економічна та ідеологічна боротьба радянських людей мала величезне значення, але найважливішою залишалася боротьба збройна - партизанська війна. Партизанський рух розгорнулося насамперед у Білорусії і на Україні. До 1 серпня 1941 р. у Білорусії діяло вже понад 230 партизанських груп і загонів (понад 10 тис. осіб). На Україні до жовтня 1941 р. їх було сформовано 738. Всього до кінця 1941 р. було створено близько 3500 партизанських загонів і груп. Організацією партизанської боротьби в тилу ворога керували підпільні партійні організації. У 1941 р. на окупованій території було створено понад 800 підпільних міськкомів, райкомів і районних партійних центрів, близько 300 міськкомів і райкомів комсомолу. Серед партійних і комсомольських працівників, безпосередньо керували підпільною роботою і партизанським рухом, були: у Білорусії - В. І. Козлов, І.П.Кожар, С.І.Сікорскій, І.Ф.Клімов, Ф.М.Язи-вич , К.Т. Мазуров, М.В.Зімянін, П.М. Машеров, Ф.А. Сурги-нов, В.Е.Лобанок та ін; на Україні - С.А.Ковпак, А.Н.Сабуров, А.Ф.Федоров та ін Радянські партизани, здійснюючи напади на німецько-фашистські війська, руйнуючи мости і переправи, перешкоджали просуванню ворога. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 серпня 1941 за героїчну боротьбу командирам партизанських загонів Поліської області БРСР Т.П.Бумажкову і Ф.І.Павловскому першим з радянських партизан було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. ського руху були Брянські ліси, де зосередилися сили орловських, брянських, курських партизанів і базувався ряд великих українських партизанських з'єднань - С. А. Ковпака, А.Ф.Федорова, А.Н.Сабурова та інших, здійснювали тривалі бойові рейди по тилах німецько-фашистських військ. Влітку 1943 р. з'єднання С.А.Ковпака провело успішний в кілька сот кілометрів рейд на Західну Україну і в Карпати з метою знищення нафтових джерел, що забезпечували пальним гітлерівські армії. Але реальну основу масового партизанського руху становили не великі партизанські з'єднання, а невеликі мобільні загони з відносно малим радіусом дії, добре орієнтуються на місцевості, мають тісні зв'язки з місцевим населенням. Навесні 1942 партизанський рух розширилося, придбало більш масовий характер. Одночасно до кінця 1941 - початку 1942 р. починається діяльність підпільних партійних і комсомольських організацій у Мінську, Смоленську, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Каунасі, Краснодарі, Людиново та ін (Любанськи підпільна комсомольська група, «Молода гвардія», «Народна гвардія» , «Визволення Вітчізні», «Партизанська іскра» тощо). Важливе значення у великих містах мала діяльність підпільників. Вони розробили специфічні методи дій проти окупантів. У Мінську за час окупації підпільники здійснили 1500 диверсій, знищили 1600 гітлерівських військових і цивільних чиновників, у тому числі Вільгельма Кубі - намісника Гітлера в Білорусії. Вирок білоруського народу над катом привела у виконання підпільниця Е. Мазаник, якій допомагали М.Осіпова, Н. Тро-ян, Н.Дрозд. Прославився своїми легендарними подвигами відважний розвідник Н. І. Кузнєцов, який діяв у місті Рівне. Переодягнений у гітлерівську офіцерську форму, він зумів добути цінну інформацію. У приміщенні німецького суду він застрелив головного фашистського суддю України А.Функа. З групою партизанів і підпільників Кузнєцов викрав з Рівного німецького генерала фон Ільгена, що командував особливими каральними військами на Україні. Кузнєцов вчинив замах на заступника рейхскомісара України у політичних справах П.Даргеля, знищив іншого за-ступник Коха - генерала Германа Кнута. Патріоти йшли на боротьбу проти окупантів в ім'я захисту своєї соціалістичної Батьківщини. З метою координації дій партизан з радянськими військами 30 травня 1942 ДКО утворив при Ставці Верховного Головнокомандування Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП (б) Білорусії П. К. Пономаренко. Створювалися партизанські штаби при Військових радах фронтів (Карело-Фінська, Ленінградський, Калінінський, Західний, Брянський, Українка). Для керівництва партизанським рухом, підпільними організаціями були засновані 13 республіканських, обласних і крайових штабів партизанського руху, що дозволило значно поліпшити організацію та забезпечення партизан всім необхідним, збільшити розмах і ефективність бойових дій. Влітку і восени 1942 р. гітлерівцям довелося відволікти з фронту і використовувати для боротьби з партизанами 24 дивізії регулярних військ. З весни 1943 р. дії партизан стали координуватися з ударами Червоної Армії. У серпні 1943 р. в розпал Курської битви партизани розгорнули операцію «Рейкова війна», а в другій половині вересня 1943 р. - її продовження, операцію «Концерт», що мали на меті підрив комунікацій противника, насамперед, виведення з ладу залізниць. Лише за одну ніч 3 серпня вони вивели з ладу 42 тис. рейок, а до середини вересня - більше 200 тис. Це створювало серйозні труднощі німцям у перегрупування військ і їх постачанні. У другій половині 1943-початку 1944 р. на окупованій території діяли понад 350 тис. озброєних партизан. Тільки з квітня 1943 до січня 1944 р. у тилу ворога було зруйновано близько 4 тис. мостів, підірвано понад 360 тис. залізничних рейок, організовано 7400 аварій ворожих поїздів. Кожна з таких акцій викликала хвилю терору окупантів проти мирних жителів. Однак розрахунки на те, що залякуванням можна буде позбавити партизан і підпільників масової бази, виявилися марні. З середини 1942 р. для боротьби з партизанами відволікалася до 1 0% німецьких сухопутних військ, що знаходилися на радянсько-німецькому фронті. У 1943 р. німецьке командування використовувало проти партизан (крім поліції, з'єднань СС і СД) ще 50 тис. солдатів допоміжних частин, близько 25 дивізій діючої армії. Відчуваючи недовіру до активних дій народних мас, Сталін 7 березня 1943 р. розпорядився розформувати ЦШПД, але в травні знову його відтворили. А 13 січня 1944, коли партизанська боротьба активно велася у Західній Білорус- оці, Західної України, Прибалтиці, ЦШПД було ліквідовано остаточно. На чолі партизанської боротьби стояла Комуністична партія. У партизанських загонах Білорусії комуністи і комсомольці становили близько 30%. Велику роль в організації антифашистської боротьби зіграла партійна і комсомольська печатку. Підпільні газети, листівки, радянська політична література, присилається з радянського тилу, закликали радянських людей до боротьби, вселяли в них впевненість у перемозі над підступним ворогом. Якщо взимку 1941-1942 р. в тилу ворога друкарським способом видавалося 20 газет, то в 1943-1944 р. - вже понад 270. Радянські партизани за роки війни організували понад 20 тис. катастроф ворожих поїздів, підірвали 58 бронепоїздів, вивели з ладу понад 10 тис. паровозів і 110 тис. вагонів, підірвали і спалили понад 12 тис. залізничних і шосейних мостів, знищили більше 65 тис. автомашин і бронемашин, збили і знищили на аеродромах понад 1100 літаків, підірвали і вивели з ладу понад 2300 танків. Партизани зривали заходи окупантів з вивезення з радянської території продовольства, сировини та обладнання. За відвагу і мужність понад 1 27 тис. партизан були нагороджені медаллю «Партизану Вітчизняної війни» I-ої і 2-го ступенів (заснована Указом Президії Верховної Ради СРСР 2 лютого 1943), понад 184 тис. - іншими орденами і медалями. 190 партизанам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Широку популярність здобули герої боротьби в тилу ворога: у Білорусії - Т. П. Папірець, К. С. Заслонов, В.3.Корж, М.Ф.Шмирев, П.М.Машеров, К.П.Орловскій, В .3. Хоружая і багато ін; на Україні - А. Ковпак, А . Федоров, С.Руднєв, А.Сабуров та ін Що рухало людьми в русі опору фашизму? Безсумнівно, почуття патріотизму. Необхідно усвідомлювати те, що кожна людина, що опинився на окупованій території, повинен був вибрати: або йти на співпрацю із загарбниками (зрадники, зрадники - це реалії війни), або спробувати відсидітися, або в тій чи іншій формі чинити опір ворогу. Останнє було пов'язане з величезним ризиком для життя не тільки окремої людини, але і його рідних і близьких, а часто і ще багатьох людей. Більшість радянських людей, що потрапили в умови ворожої окупації, самовіддано боролися з ворогом і вірили в остаточну перемогу над фашизмом. Ніякі, навіть найжорстокіші заходи, що вживаються окупантами, не могли похитнути патріотизм радянських людей. Радянські партизани надавали допомогу народам Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії у боротьбі проти спільного ворога. Героїчну боротьбу проти фашистських загарбників на території Польщі спільно з польськими партизанами вели партизани України, наприклад, 1-а Українська партизанська дивізія, у складі якої було 15 загонів чисельністю 4400 чоловік, у Словаччині - партизанський загін під командуванням М. П. Шупосева та ін У міру просування радянських військ на захід партизанські загони і з'єднання переформовувалися і вливалися до складу регулярних військ. У 1944 р., за неповними даними, до складу Червоної Армії вступили близько 130 тис. партизанів. Партизанський та підпільний рух на окупованій території СРСР стало невід'ємною складовою частиною антифашистського руху Опору, з'явився серйоз-ної військової та політичної силою на окупованих територіях, котра визначила крах німецько-фашистського режиму. Боротьбу вели патріоти, як правило, поза рядів регулярних армій. Вона стала природним і правомірним відповіддю народних мас на окупацію їхніх країн фашистськими загарбниками. Але антифашистський визвольний рух не був лише відповіддю на терор окупантів, точно так само, як цей останній не був відповіддю на боротьбу народів окупованих країн. Поява антифашистського руху Опору було обумовлено справедливим, визвольним характером війни, яку вели народи Югославії, Польщі, Чехословаччини, Радянського Союзу, інших країн. Складовою частиною її була також боротьба антифашистів Німеччини, Болгарії, Румунії та інших країн фашистського блоку за звільнення від фашистського ярма. Послаблюючи фашистські режими у своїх країнах, ця боротьба сприяла в кінцевому рахунку краху окупаційного режиму в захоплених Німеччиною та Італією країнах. Перший період антифашистського визвольного руху охоплює час від початку війни до нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. Другий тривав до корінного перелому у війні, створеного перемогами Радянських Збройних Сил в 1943 р. Третій період визвольного руху Опору завершувався в міру звільнення тієї чи іншої країни. За своїм характером рух Опору в окупованих країнах було загальнодемократичних антифашистським рухом народів, що мали завдання ліквідувати окупаційний режим і домогтися відновлення національної незалежності. Рішення такого завдання в конкретних умовах другої світової війни було не під силу тієї чи іншої окремо взятої політичної партії чи навіть класу. Таке завдання могла бути вирішена лише всіма патріотичними силами нації, згуртованими в єдиний національний фронт. Завдання боротьби проти фашизму була головною. Терористичний режим гітлерівців, встановлений в окупованих країнах, наявність регулярних військ вермахту і численного карального апарату створили серйозні труднощі для розвитку визвольної боротьби. І проте, антифашисти розгортали рух Опору, гуртуючись в єдині патріотичні фронти. Рух Опору відрізнялося різноманіттям форм боротьби проти окупантів. Найбільш поширеними формами були: антифашистська пропаганда і агітація, видання та розповсюдження підпільної літератури, страйки, диверсії і саботаж на підприємствах, що випускали продукцію для окупантів, і на транспорті; озброєні напади з метою знищення зрадників і представників окупаційної-ної адміністрації; збір розвідувальних відомостей для армій антифашистської коаліції, партизанська війна. У Німеччині головними формами руху Опору були ретельно законспірована діяльність підпільних антифашистських груп по залученню в боротьбу проти фашизму, розповсюдження агітаційних матеріалів серед населення і в армії, надання допомоги викраденим до Німеччини іноземним робітникам і військовополоненим. У русі Опору брали участь люди різних національностей і віку, політичних поглядів і релігійних вірувань. Розвиток руху Опору стримувало відсутність кадрів і досвіду збройної боротьби, розгубленість вносила і позиція Комінтерну, що визначав війну як несправедливу з обох сторін. На першому етапі війни опір розвивалося, як правило, в формі боротьби з відбиття нацистської агресії у формі мирних акцій протесту. Ситуація змінилася після нападу Німеччини на Радянський Союз. Стало ясно, що за участю СРСР можна розгромити таку могутню силу, як фашистська Німеччина. Незабаром у війну вступили США. З'явився ще один фактор, пов'язаний з трагедією Червоної Армії (КА) в 1941 р. Значна частина радянських воїнів потрапили в початковий період війни в полон. Деяким з них вдалося втекти по дорозі до таборів військовополонених чи з таборів. Так вони опинялися на території Польщі, Чехословаччини, Австрії, Італії, вступали в партизанські загони або самі їх створювали. Але перш за все «новий порядок», масовий терор сприяли розгортанню збройної боротьби. Найбільшого розмаху збройний опір фашизму досягло в Польщі, Югославії, Греції, Італії, Франції. Виконком Комінтерну орієнтував комуністів на те, щоб вони в ході боротьби не висували соціалістичних гасел, що дозволило створити широкі за складом народні антифашистські фронти. У Польщі створити єдиний антинімецький фронт не вдалося. Це було пов'язано як з глибиною протиріч між комуністами і антикомуністами в цій країні, так і з протиріччями між СРСР і еміграційним урядом Польщі. Група польських комуністів відновила на початку 1942 р. свою партію - Польську робочу партію. ППР запропонувала організаціям, що орієнтувалися на лондонський уряд генерала Сікорського, створити спільний антифашистський фронт. Але ППР не користувалася довірою і згоди не отримала. Весною 1943 р. стало відомо про злочин сталінізму в Катині, що призвело до розриву відносин між СРСР і Польщею. Після цього створити єдиний фронт було неможливо. У країні діяли дві найбільші збройні організації - Армія Крайова (АК), ориентировавшаяся на Лондон і еміграційний уряд, і Гвардія Людова, ориентировавшаяся на Москву та комуністичні сили. АК не визнавала східний кордон Польщі, встановлену після 17 вересня 1939, і вела свої дії не тільки в Польщі, але і в Західній Білорусії, на Віленщині, в Волині. АК обмежувалася розвідувальної та диверсійної діяльністю, зберігаючи свої сили для збройного повстання. Передбачалося, що воно почнеться під час краху рейху і приведе до відновлення незалежності Польщі в колишніх її кордонах (до вересня 1939 р.). В Югославії в грудні 1941 р. була створена Народно-визвольна армія (НВАЮ), в Албанії - Національно-визвольна армія. У рамках національно-визвольної війни в цих країнах розгорталася і соціальна революція. Основні угруповання панівного класу в цих країнах співпрацювали з фашистами і стали антинаціональної силою. З ініціативи компартії у Франції виник Національна рада Опору. Багато патріоти боролися в загонах «вільних стрільців» і партизан. У порту Тулон моряки потопили військовий флот, не допустивши передачі його гітлерівцям. Французька компартія втратила в боротьбі із загарбниками 75 тис. чоловік. Антифашистський рух наростало і в країнах гітлерівського блоку. Підпільні групи добували важливу інформацію, поширювали нелегальні газети, влаштовували пагони політв'язнів з в'язниць і концтаборів. У травні 1943 р. було прийнято рішення про розпуск Комінтерну. Це сприяло широкому об'єднанню антифашистських сил, незалежно від їх ідейних поглядів і партійної приналежності, і створювало умови для поглиблення співпраці СРСР з союзниками по антигітлерівській коаліції - США і Великобританією. Позбавлення східноєвропейських країн від ярма гітлеризму супроводжувалося потужним підйомом національно-визволитель-ної боротьби. У деяких з них відбулися антифашистські народні повстання. Влітку 1944 р. Червона Армія і 1 - я Польська армія встуила-пили на територію Польщі. Був сформований Польський комітет національного визволення, до складу якого увійшли комуністи і близькі їм організації. ПКНВ підписав з радянським урядом угоду, визнав приєднання до СРСР Західної Білорусії та Західної України (емігрантський уряд це не визнавало). Побоюючись, що КА затвердить у Варшаві влада, ПКНВ, командування Армії Крайової почали 1 серпня 1944 повстання в польській столиці. Вони розраховували вступити до Варшави перед радянськими військами в якості повноважного представи-теля емігрантського уряду. Одностороння оцінка Сталіним повстання як політичної авантюри призвела до того, що варшавяни не отримали допомоги КА. Повстання зазнало поразку. Столиця Польщі майже повністю була знищена фашистами. 17 січня 1945 Варшава була звільнена радянськими військами. Активну боротьбу проти фашистів протягом чотирьох років окупації вели патріоти Югославії. Нуля активно брала участь у визволенні країни. Широкого розмаху антифашистська боротьба досягла в Греції та Чехословаччини. Важливим військово-політичним чинником, що сприяв розгрому ворога і звільненню радянської території, була всенародна боротьба в тилу ворога. Її основними формами були: партизанський рух, патріотична діяльність підпілля, боротьба неозброєною частини населення за зрив військових, економічних, політичних заходів окупантів. Точна чисельність учасників цієї боротьби не піддається підрахунку, але безперечним є її масовий характер. У Білорусії в боротьбі з ворогом брали участь понад 370 тис. партизанів і 70 тис. підпільників. Таким чином, рух Опору було важливою частиною боротьби проти фашизму на окупованих територіях, сприяло розгрому гітлерівської Німеччини. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 5. Антифашистська боротьба на окупованих територіях СРСР і в країнах Європи" |
||
|
||