| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Кіпрська проблема |
||
|
У серпні 1960 була утворена незалежна Республіка Кіпр . Її появі передувала тривала національно-визвольна боротьба кіпрського народу. Разом з тим утворення нової держави стало результатом компромісу Великобританії, Греції та Туреччини, кожна з яких мала свої інтереси на Кіпрі. Конфліктний характер кіпрської проблеми має історичні корені, проте її загострення в першу чергу пов'язано з політикою Великобританії, колонією якої Кіпр був до 1960 року. Після другої світової війни національно-визвольний рух кіпрського народу вилилося у збройне повстання проти колонізаторів, які, щоб придушити його, стали розпалювати національну ворожнечу між грецькою і турецькою громадами. Греція висувала ідею «енозіса» - приєднання Кіпру до Греції, а Туреччина пред'являла претензії на частину території острова, населеній турками-кіпріотами. У результаті тривалих переговорів, які проходили за активним посередництвом США в рамках ради НАТО, була досягнута домовленість про надання Кіпру незалежності, відмову Греції від «енозіса», а Туреччині - від вимоги розділу острова. Ця домовленість лягла в основу ув'язнених в 1959 році лондонсько-цюріхських угод, підписаних Великобританією, Грецією, Туреччиною і лідерами грецької і турецької громад на Кіпрі. Надання незалежності Кіпру супроводжувалося цілою низкою умов, що обмежували суверенітет молодої республіки та надавали трьом зацікавленим державам широкі можливості для втручання у її внутрішні справи. Зокрема, Великобританія зберігала на острові свої військові бази «на вічні часи», а Туреччина і Греція отримали право розміщувати на острові свої військові контингенти і т. п. Конституція Республіки Кіпр, розроблена на основі лондонсько -цюріхських угод, будувалася на протиставленні грецької і турецької общин, що створювало реальну грунт для міжгромадських конфліктів. В Наприкінці 1963 року президент Кіпру архієпископ Макаріос виступив з вимогою ліквідації обмежень суверенітету республіки, які були нав'язані лондонсько-Цюріхського угодами. Він також висунув пропозицію про внесення низки поправок до конституції, спрямованих на посилення ролі центральної влади та покращення державного управління. Ці ініціативи уряду Кіпру викликали різке невдоволення країн НАТО, і в першу чергу США та Англії. Останні і до цього вельми несхвально ставилися до політики молодої республіки, яка відмовилася приєднатися до імперіалістичним військовим блокам, зайняла послідовно антиімперіалістичну, позицію по: ряду міжнародних проблем (роззброєння, ліквідація колоніалізму та ін.), почала активно розвивати дружні відносини з соціалістичними країнами. Спровокувавши збройні зіткнення між грецькою і турецькою громадами у зв'язку з ініціативою президента Макаріоса, імперіалістичні держави отримали можливість знову втрутитися у внутрішні справи Кіпру під приводом «умиротворення». У січні 1964 року в Лондоні була скликана міжнародна конференція за участю Великобританії, Греції, Туреччини та Кіпру, на якій останньому намагалися нав'язати посилку на Кіпр військ НАТО і створення «міжнародного комітету», який по суті підмінив б собою законний уряд республіки. Перед лицем реальної небезпеки іноземної військової інтервенції кіпрське уряд звернувся в лютому 1964 року до Ради Безпеки ООН з проханням вжити дієвих заходів щодо забезпечення незалежності та територіальної цілісності країни. 4 березня 1964 Рада Безпеки прийняла резолюцію, яка підтверджувала незалежність і територіальну цілісність Республіки Кіпр, що закликала всі держави утримуватися по відношенню до Кіпру «від будь-якої дії або погрози дією, що можуть створити небезпечну ситуацію для миру між народами». За згодою кіпрського уряду на острів були направлені війська ООН, завданням яких було запобігання міжгромадських зіткнень. У протиріччя з резолюцією Ради Безпеки правлячі кола країн НАТО, і насамперед США, продовжували пряме політичне втручання у внутрішні справи Кіпру з метою повалення прогресивного уряду президента Ма-каріоса. Що стосується СРСР, то він завжди виступав на підтримку незалежності і територіальної цілісності Республіки Кіпр, вимог кіпрського народу про виведення іноземних військ і ліквідації всіх іноземних військових баз. У вересні 1964 під час візиту до СРСР урядової делегації Кіпру була досягнута домовленість «про практичні заходи допомоги Кіпру у відстоюванні ним своєї свободи і територіальної цілісності». Підбурювані екстремістськими елементами ззовні, керівники турецької громади починаючи з 1964 року фактично взяли курс на самоізоляцію. Між турецьким і грецьким населенням були перервані нормальні контакти. Прагнучи не допустити поглиблення розколу, уряд Кіпру виступило в жовтні 1965 року в ООН з декларацією, в якій викладалася ціла серія намічених заходів під контролем ООН для забезпечення «основних прав і свобод кіпріотів, незалежно від їх національності, віросповідання, мови та статі». Однак і ця декларація не зустріла підтримки з боку керівників турецької громади, які почали вести справу до ліквідації єдиної держави. У вересні 1967 року уряд президента Макаріоса знову запропонувало турецькій общині вжити спільних заходів щодо нормалізації обстановки в країні. У червні 1968 року почалися переговори між представником грецької громади Г. Клірідіс і турецької - Р. Денкташем, на яких обговорювалося питання про вироблення нової конституції і заходи з припинення збройних столнове-ний. Переговори проходили в напруженій обстановці, неодноразово переривалися і не привели ні до яких конкретних результатів. Після встановлення в Греції в квітні 1967 року режиму військової диктатури на Кіпрі знову розгорнули активну діяльність прихильники «енозіса». Ними була створена підпільна військова організація «ЕОКА-2» на чолі з генералом Грівасом, яка здійснила на острові ряд терористичних актів і неодноразово робила спроби вбити президента Макаріоса. За допомогою цієї організації грецька хунта стала готувати державний переворот, який повинен був привести до арешту президента Макаріоса і передачу влади в руки про-натовського уряду. У рамках цього перевороту грецька хунта і її прихильники на Кіпрі бачили можливість безперешкодного здійснення свого плану, анітрохи не переймаючись можливої реакції зовнішнього світу, в тому числі Туреччини. Наприкінці 60-х років їм не вдалося здійснити цей план, але хунта і кіпрські змовники від нього не відмовилися і, постійно нагнітаючи напруженість, вичікували зручного моменту для його реалізації. 4.
|
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " Кіпрська проблема " |
||
|
||