| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Зовнішня політика в 1996-2004 рр.. |
||
|
У роки перебування при владі уряд Х.М. Аснара в цілому продовжило лінію соціалістів на активізацію участі Іспанії в ЄС, НАТО, ООН та інших міжнародних організаціях, підключення країни до миротворчих зусиль і консолідацію політичних та економічних позицій в Магрибі та Латинській Америці. Разом з тим по ряду важливих міжнародних питань курс кабінету Х.М. Аснара відрізнявся від політики соціалістів. Це стосувалося прагнення кабінету НП «підняти» на рівень безумовного зовнішньополітичного пріоритету євроатлантичні зв'язки, і в цьому контексті - іспано-американські відносини. Відносини з США багато в чому визначалися військово-політичним співробітництвом Мадрида з Вашингтоном. Без характерних в минулому зволікань, причому, як правило, з вини Мадрида, було підписано нову двосторонню угоду. У зв'язку з цим зросла затребуваність Іспанії в геостратегічних планах американців, що підтвердилося участю іспанського військового контингенту в акції проти Іраку. Дипломатичні зусилля уряду Х.М. Аснара по зміцненню трансатлантичних зв'язків здобули прихильність з боку президента Дж. Буша та його адміністрації. Виступаючи надійним союзником США в євроатлантичному та іракському питаннях, іспанці ухилялися від відкритої критики Вашингтона по тих пунктах, де позиції Іспанії та США розходилися. Наприклад, небажання американців брати участь у роботі Міжнародного кримінального суду, їх відмову приєднатися до Кіотського протоколу або ввести мораторій на смертну кару та ін Кабінет Х.М. Аснара робив ставку на НАТО як основний військово-політичний стрижень Заходу. Мадрид виступив одним з ініціаторів реформи НАТО, її «перенацілювання» з протистояння віджилої «загрозу зі Сходу» на більш актуальні завдання боротьби з міжнародним тероризмом за допомогою розширення зони дій альянсу на весь світ. Формування єдиного антитерористичного простору уряд Х.М. Аснара висунуло в якості одного з пріоритетів на період свого головування в Євросоюзі (перша половина 2002 р.). Мадрид намагався використовувати канали співпраці не тільки в рамках Євросоюзу, а й інших міжнародних організацій (ООН), а також спеціалізованих установ (Інтерпол). Після вступу в зону єдиної європейської валюти (1999) і введення євро в обіг (з 1 січня 2002 р.) Іспанія закріпила своє місце в передовій групі ЄС. З гострих питань зовнішньої політики Мадрид волів виступати з позицій всього ЄС, прагматично орієнтуючись на більшість. На держави-члени ЄС припадало понад 70% обсягу зовнішньої торгівлі Іспанії. У період свого головування в ЄС (перша половина 2002 р.) іспанці успішно провели переговори з країнами-кандидатами на вступ до ЄС і вирішили найбільш важкі фінансово-економічні проблеми. Були прийняті рішення щодо лібералізації ринків енергетики і фінансових послуг, а також щодо формування нового судово-правового простору, включаючи посилення боротьби з нелегальною імміграцією. Успішне головування Іспанії в ЄС, її входження в СБ ООН (2003-2004) в якості непостійного члена, активна позиція з близькосхідного врегулювання та тісна співпраця з США сприяли зростанню впливу Іспанії і глави її уряду в міжнародних справах. Серйозним воєнно-дипломатичним випробуванням, що випав на долю Іспанії в 2002 р., став інцидент навколо невеликого іспанського острова Перехиль, розташованого біля берегів Північної Африки. 11 липня 2002 з явно провокаційними цілями на крихітний острів висадилася група марокканських поліцейських. Іспанія і Марокко опинилися на межі розриву дипломатичних відносин і початку військових дій. 17 липня по рішенню уряду Х.М. Аснара була зроблена відповідна силова акція, в результаті якої на Перехиль десантувалися підрозділи регулярної іспанської армії, які взяли марокканців в полон і поставили на острові іспанський прапор. 20 липня в чому завдяки посередницьким зусиллям Вашингтона і особисто державного секретаря США К. Пауелла був підписаний іспано-марокканський меморандум, який поклав край інциденту. Пасивна реакція партнерів по ЄС, в першу чергу Франції та Німеччини, на ці події підштовхнули Мадрид до розширення взаємодії з Вашингтоном як надійним гарантом національної безпеки. Не відкидаючи центральну роль СБ ООН у світових справах, іспанці посилили критичний натиск на процедури застосування вето, яке, на їх думку, блокує можливість втручання у разі гуманітарної кризи. Уміло обігруючи свою підтримку при розгляді питання про прийом нових членів в ЄС і НАТО, адміністрація Х.М. Аснара домагалася розширення скромного економічної присутності Іспанії в державах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ). Зв'язки ж з країнами СНД, за винятком Росії, не набули в період перебування при владі Народної партії стійкої динаміки і в основному обмежувалися спонтанними політичними контактами на міжнародних форумах. Особливу увагу, але швидше з розрахунком на перспективу, приділялася лише Україні і Казахстану. На латиноамериканському напрямку політика кабінету Х.М. Аснара характеризувалася сприянням неоліберальним реформам в країнах континенту з метою створення там сприятливих умов для діяльності іспанських інвесторів. Підвищена увага приділялася наданню міжнародної фінансової допомоги Аргентині і Бразилії, який переживав кризові етапи. Адміністрація Х.М. Аснара надавала посильну підтримку уряду Колумбії в протистоянні повстанським рухам і сприяла мирного виходу з політичної кризи в Венесуелі. Разом з тим у квітні 2002 р. Мадрид і Вашингтон одними з перших визнали уряд путчиста Кармона, насильно усунув від влади законно обраного президента Венесуели У. Чавеса. Відносно Куби Мадрид проводив жорсткий курс як в двосторонньому плані, так і в рамках Євросоюзу. Влітку 2003 р. уряд Народної партії виступило одним з ініціаторів введення санкцій Євросоюзу проти Гавани на знак незгоди з висновком до в'язниці 75 дисидентів, звинувачених режимом Ф. Кастро у контрреволюційній діяльності. Іспанська дипломатія з розрахунком на «посткастровскую» перспективу надавала підтримку помірним кубинським опозиціонерам і критикувала владу у зв'язку з утиском на острові цивільних прав і свобод. Головним випробуванням для уряду в 2003 р. стала участь Іспанії в силової акції США проти Іраку. Іракський криза викликала широкомасштабні протести по всій країні. 40% іспанців вимагали від уряду негайного повернення іспанських військовослужбовців з Іраку, 39% іспанців не заперечували проти перебування іспанського контингенту у складі багатонаціональних сил, але за однієї важливої умови - коаліційні сили повинні знаходитися в Іраку з дозволу та під контролем ООН. Лише 20% громадян країни підтримували рішення кабінету Народної партії про участь в окупаційній коаліції. Проте негативне ставлення іспанців до подій в Іраку не відбилося на НП. Такий стан справ в чималому ступені пояснювалося підтримкою, яку електорат надавав економічній політиці уряду. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " Зовнішня політика в 1996-2004 рр.. " |
||
|
||