| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
64. Загальний характер безпеки |
||
|
У другій половині XX в. міжнародна безпека придбала загальний характер. Пояснюється це поруч факторів: 1) мир став дійсно взаємозалежним; 2) все більше число проблем придбало глобальний характер; 3) якісні характеристики сучасних озброєнь вимагають загальних зусиль членів міжнародного співтовариства в справі підтримки миру. Виходячи з розуміння загального характеру безпеки, міри, спрямовані на забезпечення стабільного й ненасильницького миру, повинні мати всеосяжний характер. Вони повинні стосуватися різних областей взаємодії держав - політичної, військової, соціально-економічної, екологічної, гуманітарної. Останнім часом всі частіше говориться про екологічний і гуманітарний аспекти загальної безпеки. Дійсно, нині неможливо забезпечити загальну безпеку без екологічної безпеки й дотримання прав людини й основних воль. Разом з тим основою системи загальної безпеки виступає колективна безпека. Під цим терміном прийнято розуміти комплекс мір членів міжнародного співтовариства або окремого регіону, здійснюваних ними з метою запобігання й усунення погрози миру або примуса до миру у випадку акту агресії або інших його порушень відповідно до міжнародного права Концепція колективної безпеки базується на тім факті, що мир у сучасних умовах розвитку міжнародних відносин неподільний, тобто безпека будь-якої держави безпосередньо пов"язана з безпекою всього міжнародного співтовариства. А це означає, що будь-яке порушення миру, у тому числі й локальне, загрожує загальному миру й безпеці Концепція колективної безпеки містить у собі наступні елементи: 1) систему загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, закріплених в Уставі ООН, найважливішими з яких є рівноправність держав; повага суверенітету; заборона застосування сили або погрози силою; дозвіл міжнародних суперечок винятково мирними засобами; невтручання у внутрішні справи держав і др.; 2) систему мирного дозволу суперечок; 3) систему колективних мір для запобігання й усунення погрози миру, порушень миру й актів агресії; 4) систему колективних заходів щодо роззброювання Колективна безпека ґрунтується на вимозі до держав миру реагувати на всякий акт порушення миру й безпеки в будь-якому регіоні Землі; співробітничати один з одним у підтримці й зміцненні міжнародного миру й безпеки; надавати всіляку допомогу, у тому числі й збройних силах, жертві агресії й утримуватися від надання допомоги державі-агресорові; брати участь у спільних діях, передбачених Уставом ООН, з метою предотвращения або ліквідації погрози миру, порушення миру або акту агресії Розрізняють два види системи колективної безпеки: універсальну і регіональну. Універсальна система колективної безпеки базується на положеннях Уставу ООН і включає засобу мирного дозволу суперечок (Глава VI), спільні дії (превентивного й примусового характеру) у випадку акту агресії (Глава VII) і заходу щодо роззброювання (ст. ст. 11, 26, 47). Як ми вже відзначали, відповідно до Уставу ООН головна відповідальність за підтримку міжнародного миру й безпеки в рамках універсальної системи колективної безпеки покладена на Рада Безпеки ООН. Це єдиний орган системи ООН, правочинний ухвалювати рішення щодо застосуванні превентивних і примусових дій аж до створення багатонаціональних збройних сил Загальні положення про систему регіональної безпеки втримуються в Главі VIII (ст.ст. 52 - 54) Уставу ООН. Основними засобами підтримки миру й безпеки регіональними організаціями є дозвіл таких питань, що ставляться до підтримки миру й безпеки, які можуть бути підходящими для регіональних дій, сумісних із цілями й принципами ООН; мирний дозвіл місцевих суперечок до передачі цих суперечок на розгляд Ради Безпеки ООН (п. 2 ст. 52) і, де це доречно, застосування примусових дій під керівництвом Ради Безпеки ООН і на основі повноважень від нього (п. 1 ст. 53). Більше детальні положення, що стосуються регіональної системи безпеки, утримуються в установчих документах регіональних організацій, що передбачають міри колективної безпеки. Такими організаціями, зокрема, є ЛАГ, ОАГ, ОАЕ, НАТО. У Північноатлантичному договорі 1949 р. є певні розбіжності з положеннями ст. 53 Уставу ООН. Тому в процесі перегляду ролі й завдань НАТО, обумовлених особливостями сучасних междунарідних відносин, варто було б привести даний договір у відповідність із Уставом ООН. Установчий документ ОБСЄ - Хельсинкский заключний акт від 1 серпня 1975 р. поклав початок створенню загальноєвропейської системи безпеки й співробітництва. Основними ланками колективної безпеки в рамках ОБСЄ є: а) дотримання положень Декларації принципів Хельсинкского заключного акту, у тому числі дотичної територіальної цілісності держав-членів, непорушності їхніх границь і поваги прав людини й основних воль; б) різнобічне співробітництво в політичній, соціально-економічній, науково-технічній, гуманітарній і іншій сферах; в) комплекс мер по зниженню рівня озброєнь і зміцненню довіри серед держав-членів; г) механізми мирного дозволу суперечок; д) організаційні заходи щодо контролю за реалізацією положень документів ОБСЄ, здійснювані на однобічному, двосторонньому й багатобічному рівнях. Прикладом останніх можуть служити зустрічі держав - учасників Гельсінського процесу в Белграді (1977 - 1978 р.), Мадриді (1980 - 1982 р.), Відню (1986 - 1989 р.), Парижу (1990 р.), Стокгольмська конференція по мірах зміцнення довіри, безпеці й роззброюванню 1986 р. і др. 21 листопада 1990 р. у Парижу була прийнята Хартія для нової Європи, у якій зафіксоване, що «епоха конфронтації й роздягнула Європи підійшла до кінця». Знову було підтверджене право на рівну безпеку для всіх і воля вибору забезпечення власної безпеки В 1992 р. у Хельсінкі держави - учасники НБСЄ прийняли документ «Виклик часу змін», у якому вказується, що НБСЄ є регіональною угодою, що відповідають положенням Розділу VIII Уставу ООН. Багато уваги в цьому документі приділяється питанням колективної регіональної безпеки: попередженню й мирному дозволу суперечок, операціям НБСЄ по підтримці миру й ін. Відповідно до Хельсинкским документа 1992 р. був заснований Форум по співробітництву в області безпеки (ФСБ), у чию компетенцію входить: проведення переговорів про контроль над озброєннями, роззброюванні, мірах зміцнення довіри й безпеки; організація регулярних консультацій і інтенсивного співробітництва в сфері безпеки; сприяння обмеженню ризику виникнення конфліктів На зустрічі глав держав і правительств держав - учасників ОБСЄ в Лісабоні в грудні 1996 р. була прийнята Декларація по моделі загальної всеосяжної безпеки для Європи XXI століття (Лісабонська декларація), у якій відзначається, що «ОБСЄ відіграє центральну роль у досягненні нашої мети - єдиного простору безпеки» (п. 4). У даному документі також відзначається необхідність розробки Хартії європейської безпеки, що могла б служити потребам народів Європи в новому сторіччі Таким чином, у рамках ОБСЄ створена багаторівнева система підтримки миру й безпеки. Завдання полягає в забезпеченні злагодженої й ефективної роботи її компонентів Устав СНД, на відміну від Угоди про створення СНД 1991 р., містить Розділ III, присвячений колективній безпеці й військово-політичному співробітництву держав-членів (ст.ст. 11-15). Так, у ст. 11 говориться: « Держави-Члени проводять погоджену політику в області міжнародної безпеки, роззброювання й контролю над озброєннями, будівництва збройних сил і підтримують безпека в Співдружності, у тому числі за допомогою військових спостерігачів і колективних сил по підтримці миру»1. В Уставі СНД також передбачається механізм взаємних консультацій у зв'язку з погрозою суверенітету якої-небудь держави-члена, використання миротворчих операцій або колективних збройних сил у відповідності зі ст. 51 Уставу ООН. Конкретні питання військово-політичного співробітництва держав - членів СНД регулюються спеціальними угодами. Однак ефективність механізмів по забезпеченню колективної безпеки в рамках СНД невисока |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "64. Загальний характер безпеки" |
||
|
||