| Головна |
| « Попередня | ||
ВИСНОВОК СКЛАЛИСЯ ЧИ У СХІДНІЙ ЄВРОПІ РЕЖИМИ РАДЯНСЬКОГО ТИПУ? |
||
|
Конкретно-історичний матеріал, що склав основу даної роботи, свідчить, що протягом 1949-1953 рр.. країни Східної Європи охопила «друга хвиля» тоталітаризму: там затверджувалися політичні режими, принципово нові для даного регіону, основу яких складали національні варіанти влади радянського типу. Вони розрізнялися ступенем наближеності до склався в СРСР «класичного сталінізму» - партійно-бюрократичної диктатури. Їх відносно швидке за часом твердження стало наслідком ряду причин. Найважливішими з них були потреба прискорення економічного розвитку і переходу до модернізації економічної сфери, програми яких були запропоновані коаліційними урядами. Свою роль грала і компрометація в роки війни у масовій свідомості європейців ліберальних ідей і принципів організації суспільства на їх основі, як не забезпечили успішне протистояння фашизму. Прагнення до розрахунку з минулим і пов'язане з ним заперечення старих довоєнних порядків посилювалися тим, що в післявоєнному суспільстві широке поширення отримав силовий синдром, під яким слід розуміти репресивний тип свідомості як реакцію на злочини фашизму. Привабливими стали ідеї соціалізму в різних його варіаціях, включаючи і «радянський соціалізм». Інтерес до останнього, безумовно, визначався перетворенням СРСР в авторитетну світову державу, з політичної та соціально-економічною системою якого європейську громадську думку пов'язувало в першу чергу і перемогу над фашизмом. Усе разом узяте посилювало ліворадикальні настрої в Європі, хоча витоки їх лежали в зруйнованих війною економіці та соціальній структурі, де різко зросла питома вага люмпенізованих і маргінальних верств, готових до негайного і революційному зміни ситуації на свою користь. Це повною мірою відносилося і до суспільства країн Східної Європи в 1944-1947 рр.. Розгорнулася тоді гостра боротьба різних політичних сил за владу, за направлення, кошти, перспективи модернізації та керівництво цим процесом велася в умовах домінації СРСР в регіоні, присутності в ряді країн Червоної Армії, а в країнах-сателітах ще й Союзних контрольних комісій, де головну роль грали також радянські представники. Наприкінці 40-х років ця боротьба принесла перемогу носіям і прихильникам лівого радикалізму. Встановлення в країнах Східної Європи владної монополії компартій супроводжувалося зміною еліт усіх рівнів. Це давало історичний шанс зміни суспільного статусу тим, хто традиційно займав нижні щаблі соціальної драбини. Такого роду суспільний «аванс» створював реальну грунт для затвердження в регіоні радянської моделі організації суспільства. Визначилася як одна з найбільш актуальних і політично гострих проблема «носіїв влади», яким належало керувати в нових умовах. Розгляд на матеріалі країн Східної Європи процесу поступового створення на класовій основі корпусу нових кадрів, перетворення їх в «командну силу», аналіз менталітету цих кадрів, їх соціально-психологічних та ідейно-політичних орієнтирів, показують, що основою організованої, своєрідною ієрархічної вертикалі стала партійно-державна номенклатура - специфічне явище, властиве левототалітарним режимам. Номенклатурна система в свою чергу породила новий, формаційний за характером, тип управлінця, специфіка якого полягала в неадекватності його культурного образу та професійного рівня нового суспільного статусу. Проведене дослідження показало, що зародження номенклатури як історичного феномену в регіоні відноситься до кінця 40-х років. На початку 50-х років у країнах Східної Європи вже став реальністю владно-виконавчий механізм, за допомогою якого партійно-державне керівництво прагнуло тримати під неослабним контролем всі сторони життя суспільства. Інтенсивно розвивався в регіоні процес зрощування партійного і державного апарату склав основу трансформації бюрократії: вона швидко втрачала статус передавального механізму і все більш активно починала відігравати важливу політичну роль. Виникало, як і в СРСР, феномен бюрократично-політичної монополії на владу. Відтиснення колишньої політичної еліти від влади і блокування її дестабілізуючого впливу в суспільстві відбувалося в розглянуті роки допомогою репресій аж до фізичного знищення. Цей «профілактичний терор» фактично розчищав управлінсько-адміністративне «поле» для нових функціонерів, які взяли комуністичну ідею і політику компартій. Саме компартії і тільки вони стали джерелом нових управлінських кадрів і в першу чергу номенклатури. Відбувалася підміна принципу професіоналізму як критерію призначення та переміщення кадрів принципом декларованої «вірності ідеалам» і «слухняності» вищим інстанціям зумовила зниження здатності нового державного апарату адекватно вирішувати управлінські завдання і перетворення його, як і в СРСР, на простих виконавців вказівок і директив «згори». Вибудовувалася специфічна владна вертикаль, заснована на принципі «виконання директив зверху». Вона забезпечувала абсолютну владу вузькопартійного клану на чолі з вождем - генеральним (першим) секретарем компартії. Таким чином, на початку 50-х років у країнах Східної Європи скалада-вався державний механізм радянського типу як з точки зору його організаційної структури і методів створення, так і принципів підбору кадрів. Необхідність ретельного добору та обліку кандидатур чиновників при систематично гострій нестачі кваліфікованих кадрів диктувала нормативне оформлення кадрової ситуації. Це виражалося в прямому запозиченні з радянської практики визначення номенклатури посад, що перебували у віданні тих чи інших вищих органів. Номенклатурний принцип узаконив «назначенства» як єдиний метод переміщення кадрів. Така кадрова політика була покликана забезпечити дієвість влади, стабільність політичної ситуації. Насправді ж, як показав історичний досвід і СРСР, і країн Східної Європи, номенклатурний принцип блокував соціальну циркуляцію, перешкоджаючи професійному оновленню та вдосконаленню управлінського апарату. Він посилював диктаторський потенціал влади. Як і в СРСР, в країнах регіону спокуса владою виявилося нездоланним моральним перешкодою для партійно-державної еліти. Виявляючи індиферентність до проголошених високим ідеалам суспільства соціальної справедливості, безсумнівно усвідомлюючи їх «нестиковку» з реальною дійсністю, вона вельми рано виявилася сприйнятливою до повсякденного життєвого комфорту в умовах бідності переважної частини населення. Номенклатурні привілеї, давно укорінені в середовищі радянських управлінців (спецобслуговування, спецхарчування, відпочинок, спецлікування і т.д.) сприймалися регіональною елітою як її законне право. Радянська сторона, пропонуючи національному керівництву свої життєві стандарти, вносила тим самим певну лепту у формування елітарної психології в новому національному правлячому прошарку. Проведене дослідження дозволяє констатувати, що для затвердження в регіоні політичних режимів - аналогів радянському і забезпечення їх функціонування правлячі угруповання національних компартій за прямої участі і підтримки Москви задіяли весь апробований в СРСР арсенал механізмів встановлення контролю над суспільством. З метою формування в масовій свідомості міфологізованого образу соціально справедливого суспільства були зроблені зусилля з організації інформаційної блокади регіону за допомогою переорієнтації джерел інформації з Заходу на СРСР. З цією метою була реалізована система заборонно-обмежувальних заходів: від введення політичної цензури за типом радянського Головліту, ліквідації традиційно існували в Східній Європі культурно-інформаційних центрів, бібліотек та інститутів західних країн до заборони вільного пересування іноземних громадян, включаючи дипломатів, журналістів і пр. Особливе значення у здійсненні контролю за інформаційним «полем» надавалося, враховуючи географічне положення і геополітичну значущість регіону, глушіння західних радіостанцій, припиненню технічними засобами можливостей прослуховування населенням радіопередач сусідніх капіталістичних держав, до яких після 1948 р. була віднесена і Югославія. Ці заходи істотно послабили канали впливу осіли на Заході представників «старої» політичної еліти і блокували можливості організованого прояви опозиційних настроїв у суспільстві. Єдиним джерелом інформації, а значить і формування суспільних умонастроїв ставала партійна преса. Компартії країн Східної Європи прагнули відтворити радянську модель контролю за інформацією і створення інформаційно закритого суспільства. Розглянутий історичний відрізок - 1949-1953 рр.. - Це час, коли за прикладом ВКП (б) правлячими комуністичними верхівками був запущений і повною мірою використаний такий випробуваний механізм впливу на суспільство і одночасного контролю за ним, як залякування через політичні репресії. На початку 50-х років вони придбали в регіоні характер політичного терору, здійснюваного державною владою. Його мета полягала в тому, щоб через підсистему страху привести суспільство до консолідації та громадянської згоди на класовій основі. Була виключена можливість громадського самовираження для тих соціальних і політичних сил, які ще недавно були адептами колишнього ладу. Репресіям піддавалися як реальні, так і уявні прихильники минулого, особливо колишні члени розпущених політичних партій, службовці «старого» держапарату, чиновники, кадрові офіцери, які могли стати масовою базою опозиції режиму. Цілеспрямовано ізолювати від суспільства видні представники колишньої політичної еліти - колишні соціал-демократи, носії ліберально-демократичної і селянської альтернатив комуністичному варіанту розвитку. Громадські перспективи представників колись лідирувала частини нації, що впливала на вектор суспільного розвитку (аристократії, буржуазії, великих земельних власників, чиновництва і офіцерства), були практично зведені режимом нанівець. У країнах Східної Європи механізм залякування виконував свою роль лише історично короткий відрізок часу. Специфічним напрямком у репресивній політиці 1949-1953 рр.. були внутрішньопартійні репресії, які зіграли ключову роль в процесі створення партії-держави як основи політичних режимів радянського типу в регіоні. Реформістські течії 40-х років були паралізовані репресивними акціями. Силовими ж методами тоді була проведена повторна «більшовизація» компартій, спрямована на виключення інакомислення і плюралізму думок, на докорінну зміну норм внутріпартійного життя, на перетворення компартій країн Східної Європи в ідеолого-політичний «моноліт» - аналог ВКП (б), що було з готовністю сприйнято рядовими членами партій, що набрали в їх ряди після встановлення монополії комуністів на владу і не мали іншого досвіду партійної роботи. Компартії, таким чином, перетворилися на тоталітарну організацію, ототожнюються з лідером-вождем, в основі влади якого лежав міф про його винятковості. Культ вождя інтенсивно насаджувався в суспільстві і підтримувався в масовій свідомості усією міццю агітаційно-пропагандистського апарату відповідно з досвідом ВКП (б). Разом з тим, радянська політична практика 30-40-х років показувала: зміна поколінь у керівництві та активі партії може здійснюватися методом репресування когорти «старих» партійців і висунення на їх місце молодих, політично зручних кадрів. У розглянуті роки в регіоні це також мало місце, але набуло специфічну форму: зміна поколінь тут стала похідним в першу чергу від міжклановій боротьби тих, хто знаходився в країні в роки війни, і тих, хто прибув разом з Червоною Армією. В умовах «холодної війни» череда внутрішньопартійних політичних репресій в регіоні дозволила радянському керівництву вирішити ще одну з найважливіших, з його точки зору, завдань - зробити партійних лідерів беззаперечними провідниками радянської стратегічної лінії. Це відкривало шлях до форсованому створенню в Східній Європі товариств, однотипних радянському, і, як наслідок, зміцнювало формується східний військово-політичний блок. Таким чином, імплантація в 1949-1953 рр.. сталінської системи терору, різноманітного за своєю соціально-політичної спрямованості, була орієнтована на досягнення основної мети комуністичної еліти - змусити суспільство прийняти її ідеологію і відповідні останньої принципи соціальної організації, які виключали прояв якого-небудь інакомислення, і тим самим вирішити головне завдання будь-якого режиму - завдання самозбереження. Об'єднані спільними інтересами - утримати владу і зцементувати радянський блок - Москва і національні політичні еліти розглядали репресії як об'єктивну закономірність і політичну доцільність, певні часом. На наш погляд, репресивні акції кордону 40-50-х років зіграли свою роль в досягненні якогось громадянської злагоди, договору влади з суспільством. Пізніше цей стан було визначено як «морально-політичну єдність народу». Акцентуючи увагу на проблемі репресій та їх ролі у встановленні керівництвом компартій контролю над суспільством, ми віддаємо собі звіт, що аж ніяк не тільки репресії були чинником специфічної консолідації значної частини суспільства в умовах партійно-бюрократичної диктатури. Першорядну роль у цьому процесі, без сумніву, грало рішення задач прискореної модернізації екстенсивного типу, що супроводжувалася соціально-економічними та соціокультурними змінами на користь «низів», перед якими була відкрита перспектива громадського зростання. Однак, досягнуте громадянське згоду було відносним і короткочасним: з другої половини 50-х років виникають кризи в ряді країн радянського блоку, що супроводжувалися зміною політичної верхівки. Їх результатом стало тимчасове вирішення конфлікту між владою і суспільством. Найважливішим «інструментом», за допомогою якого Москва забезпечувала свою участь у створенні в країнах регіону режимів радянського типу, був інститут радників. Конкретний матеріал (рішення Політбюро ЦК ВКП (б) про направлення радників в країни регіону, нормативні документи, що визначали права, обов'язки і межі їх компетенції, а також окремі звіти і доповідні записки радників, зокрема в МДБ СРСР, відображають їх практичну діяльність) дозволяє констатувати, що це ланка системи впливу радянської сторони на політичний розвиток країн регіону склалося вже до 1952 Радники виконували поставлене перед ними завдання - сприяти місцевим кадрам у перенесенні радянських принципів управління в конкретні умови Східної Європи. Поява інституту радників як активного і вельми значущого фактора внутрішньополітичного життя цих країн багато в чому відповідало інтересам національної політичної еліти та номенклатури різних ступенів підпорядкування, бо влада в результаті класової кадрової політики не мала у своєму розпорядженні необхідним числом управлінців і спеціалістів вищої та середньої кваліфікації. В силу цього звернення до радянського уряду за кадрової допомогою були для національних керівництв виходом з критичного становища, в чому пояснює легкість сприйняття національної номенклатурою і фігури радника як гаранта успішного «побудови соціалізму», і його рад. Свою роль тут грали ідейно-політичне однодумність вищої еліти країн Східної Європи і радянського керівництва і довіру цієї еліти до Москви. Але існувала й інша сторона медалі - прагнення еліти політично убезпечити себе, направляючи нараставшие негативні настрої в суспільстві в радянську сторону. Фактичний матеріал свідчить, що правлячі угруповання, діючи таким чином, часто свідомо йшли на певне обмеження національно-державного суверенітету своїх країн. Діяльність радників МГБ і міністерства збройних сил СРСР була одним з найбільш зримих проявів цього. Отже, 1949-1953 рр.. для Східної Європи стали періодом активного впровадження радянської (сталінської) моделі організації суспільства. На початку 50-х років у країнах регіону були створені основні, «несучі» елементи цієї моделі: абсолютна концентрація політичної і економічної влади в руках вождя; наявність єдиної масової партії (комуністичної), що володіла реальною владою (які зберігалися в окремих країнах «декоративні» партії - не в рахунок); монополія марксистсько-ленінського вчення в сфері ідеології; монополія партійної держави на засоби масової інформації та силові структури; всеосяжний контроль з боку владних структур, наділених на це спеціальними повноваженнями; жорстка централізована система управління економікою. Що ж підводить нас до такого твердження? Відповідь не простий. Радянська модель поширювалася в регіоні, який суттєво відрізнявся від Радянського Союзу кінця 20 - початку 30-х років рівнем цивілізаційного розвитку, традиціями культурного спілкування із Заходом, ментальністю населення, нарешті, просторовими координатами. У ряді країн Східної Європи вже в міжвоєнний період почалося становлення громадянського суспільства, його політичне та соціальне структурування. Безсумнівно, за ступенем просунуте ™ цього процесу в регіоні виділялися Чехословаччина, Польща та Угорщина. У Румунії, Болгарії та Югославії перехід від станового суспільства до громадянського мав істотне відставання, але і тут вже була в наявності ціла палітра політичних партій, громадських рухів та організацій, характерна для переходу до індустріального суспільства. Виняток становила Албанія, в якій суспільні відносини, властиві стадії феодалізму, перепліталися з елементами родового ладу. У Росії, де до революції 1917 р. також інтенсивно формувалося громадянське суспільство, громадянська війна 1918 - 1922 рр.., По суті справи, залишила за собою «випалену політичну пустелю». Цей «вакуум» швидко був заповнений політичними представниками ліворадикальної налаштованої частини російського суспільства. У Східній же Європі після Другої світової війни в історично короткий період, 1944-1946 рр.., Відбулося відродження більшості довоєнних політичних партій і рухів (за винятком фашистських). Вони пропонували суспільству різні варіанти подальшого розвитку, що відображало різноманіття суспільних, соціально-економічних і політичних інтересів населення і було найважливішою ознакою громадянського суспільства. Більш того, в 1944-1948 рр.. на антифашистської, національно-визвольної і демократичної основи склався і діяв (у ряді країн з примусу) механізм суспільного консенсусу, заснований на принципі демократії за угодою різних політичних сил. Такого етапу, що передував твердженням сталінізму, в СРСР, по суті справи, не було. У цьому полягала перше принципова відмінність східноєвропейської ситуації на момент переходу до партійно-бюрократичної диктатури. Звідси (і це, на наш погляд, головне) інша готовність східно-європейського суспільства рубежу 40-50-х років до сприйняття радянської моделі в національному варіанті. Друга відмінність полягала в «якісному» стані самих компартій. Навряд чи буде перебільшенням вважати, що такої потужної, централізованої, дисциплінованою партії, як ВКП (б) в 20-30-ті роки, не існувало ні в одній країні Східної Європи. Крім того, так зване об'єднання робітничого руху в регіоні і масові чистки зовсім не знищили повністю традицій і коренів соціал-демократизму. Його фермент зберігався і в компартіях, і в суспільстві, що підтвердилося відродженням соціал-демократичних (соціалістичних) партій на рубежі 80-90-х років. Незважаючи на масштабні внутрішньопартійні репресії кінця 40 - Початку 50-х років, ідеї «національних шляхів до соціалізму» повністю винищити не вдалося. Загнані вглиб, вони періодично відроджувалися. Тому аж ніяк не випадково десталінізація, що почалася після смерті Сталіна з антікультового проявів, супроводжувалася поверненням до концепції «національного шляху до соціалізму». Іншими словами, один з основних «родових» ознак сталінізму як варіанту тоталітаризму - ідеологічна монолітність - не отримав в компартіях країн Східної Європи довгострокового закріплення. Що стосується політичного лідерства, то ніхто з національних керівників у регіоні не став для свого народу справді харизматичним вождем (як Ленін і Сталін в СРСР). «Сила громадської думки», що лежить в основі величі вождів, про що писав свого часу М. Вебер, не підняла у свідомості людей до воістину божественних висот ні Ходжу, ні Георгіу-Дежа, ні Червенкова, ні Готвальда, ні Ракоші ... Третій фактор, звужував можливості вкорінення сталінської моделі в регіоні, полягав у істотному відмінності технологічних епох. Час затвердження сталінізму в регіоні довелося на переддень світової науково-технічної революції, що принесла докорінні зміни в техніці, особливо в електроніці, інформатиці та засобах масових комунікацій. У цей період ставка на екстенсивність та ізоляцію від світу була вже цивілізаційним анахронізмом. Поняття глухого «залізної завіси», який відділив соціалістичний табір від решти світу, відносилося перш за все до СРСР. Для Східної Європи «завіса» був, швидше, «залізної гратами» із зовсім іншим ступенем проникності. Слід також мати на увазі і географічний фактор, тобто порівняно малу територіальну протяжність регіону з заходу на схід. Це простір легко освоювалося західною пропагандою за допомогою новітніх технічних засобів, що давало можливість розхитувати ідеологічні позиції компартій. Далі, пояснюючи причини неповної реалізоване ™ радянської моделі в регіоні, слід мати на увазі занадто короткий часовий відрізок, відпущений цим режимам історією. Сталінська модель в СРСР проіснувала не одне десятиліття і пройшла у своєму розвитку ряд етапів. Перемога у Великій Вітчизняній війні закріпила позиції і вплив сталінського керівництва, надавши режиму загальнонаціональний вигляд «колективу співвітчизників», які захищали свою країну від агресора. Незважаючи на всі негативи радянського режиму, в його основі зберігалося пов'язане з ідеалом соціалізму гуманістичне ядро, суспільство адаптувалося до ідеї «самого справедливого ладу». Все це не могло не позначитися на тривалості існування радянського тоталітаризму, що пережив, крім того, етап певної лібералізації після смерті Сталіна. Радянська модель в Східній Європі не пройшла у своєму розвитку етапи, який би в такій мірі закріпив позиції тих, хто уособлював собою режим. Ні війна в Кореї, ні атомний шантаж, ні жупел третьої світової війни і пов'язане з цим рух прихильників миру не викликали до життя в країнах регіону такий загальнонаціональної ідеї, виразником і захисником якої виступав би існуючий політичний режим, як це було в СРСР в роки Великої Вітчизняної війни. Не стали консолідуючими влада і суспільство і плани корінних соціально-економічних змін, які повинні були забезпечити ривок у цивілізаційному розвитку. Екстенсивна індустріалізація, яка придбала в умовах «холодної війни» односторонній характер (розвиток військового та обслуговував його виробництва), за часом збіглася з масовими політичними репресіями в суспільстві. Ця «спрессованность» внутрішньої політики компартій мала своїм прямим наслідком згасання ентузіазму тих, хто довіряв влади і розраховував на швидку реалізацію своїх суспільних перспектив. Згасання ентузіазму в чималому ступені сприяло і збереження тут (на відміну від СРСР) значної частини здатної до критичного осмислення того, що відбувається «старої інтелігенції» - носійки загальнонаціональних ідеалів і насамперед ідеї незалежності. Всі перераховані вище фактори істотно вплинули на процес і ступінь укорінення в східно-європейському суспільстві радянської моделі, її трансформацію в незвичних для себе умовах і, як наслідок, на вигляд політичних режимів у країнах регіону. До певного часу закладений в радянській моделі тоталітарний потенціал реалізовувався на національному грунті значною мірою завдяки авторитету і впливу радянського харизматичного лідера. Смерть Сталіна у березні 1953 р. відкрила етап кризових потрясінь у країнах Східної Європи, засвідчуючи на истори зації досвід регіону про обмежений внутрішньополітичними причинами впливі і ролі зовнішнього чинника, про його, в кінцевому рахунку, вторинності в складному переплетенні передумов, обставин і колізій внутрішнього характеру . Розпочата у другій половині 50-х років десталінізація з'явилася важливим імпульсом в процесі саморуйнування левототалітарних режимів у Східній Європі, що завершився на рубежі 80-90-х років. |
||
| « Попередня | ||
|
|
||
Інформація, релевантна "ВИСНОВОК СКЛАЛИСЯ ЧИ У СХІДНІЙ ЄВРОПІ РЕЖИМИ РАДЯНСЬКОГО ТИПУ?" |
||
|
||