| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
2. Зміст заповіту |
||
|
Основний зміст заповіту полягає в призначенні спадкоємців із зазначенням майна, переданого їм в порядку спадкування. Законодавство закріплює принцип свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може залишити своє майно як законним спадкоємцям, так і будь-яким іншим особам, а також позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом (п. 1 ст. 155 Основ, ст. 534 ГК РРФСР). Причому, заповідаючи комусь своє майно, громадянин не пов'язаний ні черговістю закликання спадкоємців, ні правом представлення; він має право заповідати будь-якій особі все майно або його частину в будь-якому розподілі часток. До прийняття Основ цивільного законодавства 1961 принцип свободи заповіту у вітчизняному праві обмежувався можливістю залишити майно сторонній особі лише за відсутності спадкоємців за законом. Розширення в нинішньому законодавстві свободи заповіту оцінюється іноді в доктрині як негативна тенденція. Більш того, пропонується подолати її, оскільки інтереси заповідача, що позбавляє спадщини членів своєї сім'ї, нібито вступають у протиріччя з принципом соціальної справедлівості1. З цим важко погодитися. Адже, вільно висловлюючи свою волю, заповідач визначає "долю" спадкового майна з урахуванням фактичних відносин між ним і близькими йому людьми. Причому коло близьких людей може не збігатися з переліком законних наследніков2. Збереження свободи заповіту в її теперішньому, досить широкому "звучанні" - це ще й необхідна умова вдосконалення розподільчих відносин. Людина, сумлінно трудився все своє життя, повинен бути абсолютно упевнений в тому, що заробленим майном він зможе розпорядитися на власний розсуд. Разом з тим свобода заповіту обмежена встановленням в законі кола спадкоємців (їх прийнято називати необхідними або обов'язковими), які вправі отримати обов'язкову частку у спадщині. Вона становить не менше двох третин тієї частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом (п. 3 ст. 155 Основ; ст. 535 ГК РРФСР). При визначенні права на обов'язкову частку у заповідане майно необхідно враховувати, що закон виділяє дві категорії обов'язкових спадкоємців. До першої належать непрацездатні або неповнолітні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатності. ві чоловік і батьки (усиновителі). До другої категорії відносяться особи, які перебувають в інших родинних відносинах із спадкодавцем або взагалі не перебувають у них, але які є його непрацездатними утриманцями. 1 Див: Асланян Н. П. Спадкування членів сім'ї спадкодавця по радянському цивільному праву. Автореф. дісс. канд. юрид. наук. М., 1987. С. 18. 2 У літературі справедливо підкреслюється, що особи, що не входять в число законних спадкоємців, яким заповідач надав право спадкування, лише досить умовно можуть вважатися "сторонніми", бо заповідач не тільки не вважає їх такими, а , навпаки, віддає їм перевагу перед своїми родичами, часто близькими йому лише формально (див.: Єршова Н. М. Питання сім'ї в цивільному праві. М., 1977. С. 159). Для того щоб визначити розмір обов'язкової частки в кожному разі, потрібно суму вартості всього спадкового майна, включаючи вартість предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку, розділити на число спадкоємців, які за відсутності заповіту були б покликані до спадкоємства за законом. Встановивши розмір законної частки у вартісному вираженні, від нього знаходять дві третіх. Ця сума і дорівнює обов'язкову частку. Обмеження свободи заповідальних розпоряджень було відомо вже російському дореволюційному законодавству. Однак виражалося воно не у встановленні обов'язкової частки, а в обмеженні по роду майна. Зокрема, не підлягали заповітом родові маєтки, а також маєтки заповідні та маєтки, подаровані на праві майорату в Західних губерніях1. Відповідно до чинного законодавства заповідач має право встановити у своєму розпорядженні майном на випадок смерті заповідальний відказ (легат), тобто покласти на спадкоємця обов'язок передати третім особам (відказоодержувачів) певне майно або виконати обов'язок майнового характеру (ст. 538 ЦК України). Сутність заповідального відмови полягає в тому, що з усієї сукупності прав та обов'язків, що становлять спадщину, певній особі або особам передається якесь окреме право. Отже, відказоодержувач (легатарій) стає частковим (сингулярним) правонаступником спадкодавця. Заповідальний відмова - один з видів заповідальнихрозпоряджень і поза заповіту сили не має. Він може бути пов'язаний з передачею певної грошової суми, прощенням боргу, наданням права користування будь-яким майном, передачею конкретної речі, покладенням обов'язку купити якусь річ і передати її отказополу-отримувача. Об'єкт заповідального відмови надається отказопо одержувачі у формі зобов'язання, покладеного на спадкоємця. В силу цього між спадкоємцем і отказополучателем встановлюються зобов'язальні правовідносини, де спадкоємець - боржник, а відказоодержувач - кредитор. Природно, при цьому право вимоги відказоодержувач має не з приводу всього спадкового майна і не до всіх спадкоємців, а тільки до того, частка якого обтяжена відмовою. 1 Див - Шершеневич Г. Ф. Підручник російського громадянського Права. С. 714-715. До особи, яка вчиняє заповідальний відмова, пред'являються ті ж вимоги, що й до заповідача (вік, дієздатність). Слід мати на увазі, що відказоодержувачами можуть бути особи як вхідні, так і не входять до числа спадкоємців за законом. Однак, природно, не можуть бути відказоодержувачами особи, які протизаконними діями, спрямованими проти спадкодавця, кого-небудь з спадкоємців або проти останньої волі заповідача, сприяли призначенню їх відказоодержувачами. Захисту майнових інтересів спадкоємця служить наступне закріплене в законі правило: спадкоємець, на якого заповідачем покладено виконання заповідального відмови, повинен виконати його лише в межах дійсної вартості перейшов до нього майна за вирахуванням падаючої на нього частини боргів спадкодавця . Від заповідального відмови треба відрізняти особливий вид заповідального розпорядження-покладання. Суть його полягає в тому, що заповідач може покласти на спадкоємця виконання дій, спрямованих на здійснення будь-якої загальнокорисної мети (ст. 539 ЦК України). На відміну від заповідального відмови покладання може виражатися в здійсненні дій як майнового, так і немайнового характеру. Оскільки покладання встановлюється для загальнокорисної мети, вимагати його виконання у судовому порядку вправі інші спадкоємці, відповідні державні та громадські організації, органи прокуратури. У разі смерті спадкоємця, який за заповітом повинен був виконати загальнокорисні дії, обов'язок виконання покладання переходить до спадкоємця, що одержує спадщину або його відповідну частину. Заповідач має право не тільки призначити спадкоємця на свій розсуд, а й вказати у заповіті іншого спадкоємця на випадок, якщо призначений спадкоємець помре до відкриття спадщини або не прийме його. Це називається підпризначенням спадкоємця або спадкової субституцию (ст. 536 ЦК України). Застосування правила про подназначении спадкоємця має місце в наступних випадках: якщо основний спадкоємець помре раніше відкриття спадщини; якщо він не прийме спадщини; якщо основний спадкоємець буде позбавлений права спадкування як недостойний; якщо основний спадкоємець не виконає вимогу спадкодавця, виражене у заповіті під відкладальною умовою. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 2. Зміст заповіту " |
||
|
||