| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Кримінально-рееєтраційні підрозділи поліції |
||
|
Особливу систему криміналістичних закладів становили кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Перше в Росії реєстраційне бюро, яке називалося антропометричною станцією, було створене при Петербурзькій сискній поліції в 1890 р. "для позбавлення рецидивістів можливості приховувати свою попередню судимість, рівно як констатування підозрілих осіб, бажаючих утаювати своє минуле ? своє дійсне звання". Через два роки у периферійних містах відкрили ще 12 аналогічних станцій. Більшість з них підпорядковувалась тюремним комітетам, в тому числі ? єдина в Україні - Одеська. Головна функція цих станцій полягала в реєстрації ? ототожненні злочинців за допомогою антропометричних вимірів по системі, розробленій А. Бертильоном. Зазначимо, що до цього часу технічні прийоми кримінальної реєстрації змінювалися декілька разів. До початку 70-х років минулого століття в Російській імперії існував середньовічний метод реєстрації злочинців - таврування, узаконений в 1691 р. царським указом "Про таврування злочинців, які замість смертної кари будуть підлягати іншому покаранню та засланню, ? про виготовлення тавра для цього з літерою В". Форма тавра з роками змінювалася. Інколи злочинцям випалювали цілі слова: "ВОР", "КАТ" - по одній літері на кожній щоці ? одну літеру на лобі. Як відмічалось у царських указах, метоа таврування злочинців - "щоб були від добрих людей відмінні". Після скасування таврування у 1863 р. реєстрація затриманих ? розшукуваних осіб здійснювалася дільничою поліцією за допомогою спеціальних реєстрових книг, де вказувалися прикмети зареєстрованого. Описування прикмет велося без всякої системи ? впізнати по них людину було практично неможливо. З введенням антропометрії замість книг створюються картотеки для запису затриманих, розшукуваних ? засуджених. Пізніше Міністерство юстиції починає видавати довідкові книги про засуджених. Антропометричний метод реєстрації передбачав 12 вимірювань визначених частин людського тіла: зріст (загальний ? сидячи), довжина і ширина голови, ширина скулової кістки, довжина ? ширина правого вуха, довжина лівого передпліччя, довжина середнього пальця ? мізинця лівої руки, довжина ступні лівої ноги ? ширина витягнутих горизонтальних рук. Крім цього визначався колір очей. Протягом 1890 - 1897 рр. в Російській імперії за системою Бертильона було зареєстровано 27 тис. осіб (23 тис. чоловік ? 4 тис. жінок), серед яких виявили 1700 рецидивіста ? 180 рецидивісток . При заповненні антропометричної карти рекомендувалося поміщати і фотокартку злочинця. До речі, в Росії можливості фотографії в поліцейській практиці почали використовувати ще в 60-х роках. В 1862 р. при С-Петербурзькій поліції організовується фотографічне бюро "для зняття портретів з обвинувачених з метою встановлення їх особи". Через деякий час аналогічні бюро створюються при деяких інших поліцейських управліннях. В Україні перше поліцейське фотографічне ательє з'явилося в 1864 р. в м. Бобринці (нині Кіровоградської обл.), організоване на кошти, зібрані на підписці населення з метою "додатку фотокартки до всіх важливих випадків судово-поліцейських справ". Але ці випадки застосування фотографії були епізодичні ? не створювали системи. Наукова база для виникнення судової фотографії з'явилася в останньому десятиріччі XIX ст. Великий внесок в розвиток зробив російський вчений Е. Ф. Буринський, якого по праву називають творцем судової фотографії. Про те, що науково-теоретичний ? практичний рівень судової фотографії в Росії був достатньо високим свідчить, наприклад, найвища нагорода, яку одержав російський відділ судово-поліцейської фотографії на міжнародній фотографічній виставці в Дрездені (1909 р.) В російському відділі експонувались інструкції, таблиці ? практичні посібники з судової фотографії, реєстраційні знімки злочинців та їх відбитки пальців, фотоілюстрації про розкриття найбільш небезпечних злочинів - убивств, розбійних нападів, крадіжок зі зломом, Фальшивомонетництва, шахрайства тощо. У Ee?a? aio?iiiiao?e?iee eaa?iao i?aai?coaaee a e?io? 1901 р. при сискній частині міської поліції. На той час єдиним технічним засобом в поліції був фотографічний апарат, придбаний в 90-х роках. Діловодство сискної частини складалося з двох журналів: настільного реєстру, в якому фіксувалися "темні особи", та розшукового алфавіту, де значились списки розшукуваних осіб. Таке непривабне положення склалося тому, що в сискній частині постійного особового складу як такого не було. Розшукові обов'язки виконували декілька відряджених городових, які підпорядковувалися завідуючому сискною частиною. До речі, цю посаду займали чини міської поліції по сумісництву. У серпні 1901 р. сискну поліцію Києва очолив колежський секретар Г. М. Рудой. Через місяць після свого призначення він відбув у закордонне відрядження, де відвідав спочатку Лондон, а потім Париж. Результатом його двохмісячного ознайомлення з постановкою сискної справи в Англії та Франції стала повна реорганізація київської сискної поліції. Одним із важливих заходів щодо удосконалення кримінальної реєстрації було створення антропометричного кабінету. Порядок реєстрації був такий: на кожного доставленого в сискну частину складалася антропометрична картка за системою Бертильона в 3-х примірниках. Один примірник знаходився в шафі ? 1, розділеній на ящики за видами учинення злочинів (убивці, злодії, шахраї, гвалтувальники тощо); другий - в шафі ? 2, де концентрувались картки злочинців за алфавітним порядком, а третя картка поміщалася в шафі ? 3 в порядку бертильонажу. фотокартки непізнаних трупів містилися в шафі ? 4. Департамент поліції в подальшому докладав зусиль щодо розширення мережі антропометричних кабінетів, але централізованого обліку по лінії сискної поліції в маштабах імперії до 1908 р. не існувало. Це сталося після створення в усіх губернських ? найбільш значних повітових містах 89 сискних відділень, які згідно з законом від 6 липня 1908 р., поділялилися на 4 розряди. A Україні вони існували в таких містах: Києві, Одесі, Харкові (І розряд), Катеринославі, Єлизаветграді, Миколаєві (II роз.), Житомирі, Каменець-Подільську, Полтаві, Кременчузі, Бердичеві, Херсоні, Сімферополі, Керчі. Новоросійську (III ?ic.) і Чернігові (ІV ?ic.). Провідним підрозділом сискного відділення було довідково-реєстраційне бюро, головним завданням якого була реєстрація злочинців, систематизація всіх відомостей про них, встановлення особи, видача довідок про судимість ? розшук винних осіб. До компетенції бюро відносилось також проведення криміналістичних експертиз (дослідження речових доказів, технічних досліджень документів, експертиз почерків, тощо). Штати довідково-реєстраційних бюро сискних відділень усіх розрядів були невеликі ? налічували дві одиниці: 1) чиновник, завідуючий реєстрацією злочинців ? перепискою по розшукам та наглядам ? 2) фотограф, він ?a iii??iee ?a?no?aoi?a cei?eio?a. Oa?aeoa?ii, ui ?o neo?aia? ieeaae neeaaaee майже iaiaeiao noio (І ?ic. - 1000 ?., ?ic. - 900 ?., ? ?ic. - 800 ?.). Свою роботу нові підрозділи будували на використанні антропометрії дактилоскопії, судової фотографії та словесного портрету. На кожного затриманого виготовлялись: 1) повна реєстраційна карта з 3-ма фотокартками ? дактилоскопічними відбитками в 2-х примірниках (один - для центрального реєстраційного бюро); 2) фотокартка для альбому злочинців; 3) особова карта з фотографічним знімком на професійних злочинців ? 4) алфавітна карта. До складу реєстраційного бюро входили: 1) фотографія з антропометричним ? дактилоскопічним кабінетом, де використовувався опис прикмет злочинців за системою "словесного портрету"; 2) карточна реєстратура, що включала реєстраційні карти злочинців з їх фотокартками, антропометричними ? дактилоскопічними даними; 3) карточний розшуковий алфавіт; 1) альбом злочинців ? "осіб порочної поведінки"; 5) колекція почерків, знаряддя злочинів, злодійських інструментів ? шахрайських пристроїв; 3) довідки про судимість ? відомості про утримуваних в місцевих в'язницях; 7) відомості по поточним наглядам; 8) газетні вирізки. Організацію ? діяльність реєстраційних бюро регламентувала окрема інструкція (доповнення до циркуляру Департаменту поліції від 29 грудня 1906 р. за ? 1) та інструкція чинам сискної поліції (1910 р.), yкі були обов'язковим керівництвом стосовно реєстрації злочинців. В останній, зокрема, вказувалося, що всі чини сискних відділень мають бути ознайомлені з судово-поліцейською фотографією, дактилоскопією ? антропометрією, фіксуванням слідів гіпсом тощо. Для цього кожний поступаючий на службу в сискну поліцію зобов'язувався "... пробути достатній час на практичних заняттях по реєстрації злочинців". Діяльність дактилоскопічних кабінетів регламентувалася спеціальною інструкцією, розробленою Департаментом поліції в вересні 1910 р. В ній, наприклад, детально роз'яснювалося про потожирові відбитки пальців, про те, на яких поверхнях вони частіше всього зберігаються, як їх виявляти та фотографувати. Давались в інструкції ? вказівки щодо дактилоскопічної експертизи ("порівняння"), яку повинні були проводити завідуючі дактилоскопічною реєстрацією. Треба зауважити, що в Росії дактилоскопія не була оцінена належним чином ? розглядалася як допоміжний метод до антропометрії. Такий комбінований метод кримінальної реєстрації на відміну від європейських країн продовжував існувати до повалення царизму, а в деяких регіонах в перші роки радянської влади. В історико-правовій ? криміналістичній літературі стверджується, що вперше в російській імперії дактилоскопію почали застосовувати у в'зницях в кінці 1906 р., а в практиці сискної поліції - з 1907 р. насправді перше дактилоскопічне бюро було створене в січні 1904 р. при сискній частині Київської міської поліції. Тільки за перший рік його існування підлягли дактилоскопіюванню 1987 осіб: 1590 чоловіків і 1397 жінок . Історія створення першого в Росії дактилоскопічного бюро заслуговує, більш докладнішої розповіді, тим більше що в учбовій літературі цей факт залишається невисвітленим. У вересні 1903 р. київський поліцмейстер полковник Цихоцький, перебуваючи у Німеччині, відвідав Дрезденську виставку поліцейської техніки, а також побував у місцевій кримінальній поліції, повернувшись до Києва, він відрядив завідуючого сискною частиною Г. М. Рудого до Дрездена для ознайомлення з найновішими досягненнями кримінальної поліції з метою застосування їх в київському сискному відділенні. Серед різноманітних експонатів виставки увагу Рудого привернули "...чемодан з багаточисельними інструментами, необхідними для виявлення злочинів та новий спосіб ототожнення особи злочинця за допомогою дактилоскопії". Із Дрездена він направився до Берліна, а потім до Вени, де ознайомився з організацією сискної справи в цих містах. Віддаючи перевагу дактилоскопії перед антропометрією, Рудой писав: "Неймовірна дешевизна дактилоскопічних приладів (лупа, пластинка, валик та фарба) ? надзвичайна простота маніпуляцій, що не потребують ніяких приготувань, дають повну можливість без особливих витрат організувати дактилоскопічні виміри не тільки у в'язницях і сискних поліціях, але й у станових квартирах поліцейських наглядачів заштатних міст, посадів, містечок ? сіл". Для цього він пропонував організувати дактилоскопічні бюро: 1) повітові ? приватні при повітових ? губернських в'язницях, виправних відділеннях та інших місцях ув'язнення, а в селищах, де немає місць ув'язнення - при місцевому поліцейському управлінні або у старшого поліцейського чиновника; 2) губернські - при губернській в'язничій інспекції або сискному відділенні, якщо воно є; 3) центральне - при Головному в'язничому управлінні або при С-Петербурзькій сискній поліції. Міністерству внутрішніх справ знадобилось більше трьох років, щоб циркулярним розпорядженням від 9 квітня 1907 р. при Департаменті поліції створити Центральне реєстраційне бюро, а в сискних відділеннях на місцях - реєстраційні бюро. При цьому дактилоскопія так і не стала в Росії головним методом кримінальної реєстрації. Варто також відзначити ще один пріоритет київської сискної поліції - в криміналістичній одорології. До недавнього часу в літературі стверджувалось, що в Росії розшукові собаки вперше з'явилися на поліцейській службі у 1906 р. Початок цьому було покладено у прибалтійських губерніях, а перший розплідник поліцейських собак відкрився у Петербурзі в 1907 р. На наш погляд, історію російського ? українського службового собаководства треба вести з Києва, де ще в грудні 1904 р. місцева поліція закупила в м. Швелмі (Німеччина) чотири собаки-шукачі породи вівчарки різної статі. Туди ж був спеціально відряджений дресирувальник сискного відділення, який, пройшовши місячні курси, одержав атестат про успішне вивчення ним "...способу дресирування ? виховання собак". Його закордонне навчання ? купівля вівчарок коштували державній казні 695 руб. 50 коп. В кінці 1904 р. одна з собак по кличці Гексе приступила до розшуку злочинців по "гарячих" слідах. На початку 1905 р. при Київській міській поліції був створений ? розплідник службово-розшукових собак. На закінчення відзначимо, що процедура кримінальної реєстрації була занадто складною. В одній тільки основній реєстраційній карті значилось 120 пунктів, які необхідно було заповнити. Тому Департамент поліції, проводячи в 1913 р. реформу в галузі кримінального сиску, почав зі спрощення кримінальної реєстрації. Класифікацію злочинців за словесним портретом замінили реєстрацією по дактилоскопії, а антропометрію залишили тільки для впізнання рецидивістів, зареєстрованих у сискних відділеннях до 1908 р. Увесь реєстраційний матеріал, який знаходився у сискних відділеннях ? у центральному бюро (понад 200 тис. фотокарток), до 1 січня 1915 р. переєстрували по новій спеціально розробленій таблиці видів злочинності. Згідно з нею злочинці розподілялися на такі категорії: 1) "гастролери"; 2) кишенькові злодії; 3) злодійки-проститутки; 4) прості злодії; 5) злодії по передній; 6) злодії по горищам; 7) злодії по крамницях; 8) злодії зі зломом квартир ? крамниць; 9) злодії з застосуванням обдурення; 10) злодії-прислуги; 11) злодії залізничні; 12) злодії велосипедні; 1З) кублоутримачі злодіїв; 14) покупці краденого; 15) конокради; 16) шахраї ? аферисти; 17) грабіжники ? розбійники; 18) підробники фальшивих грошей; 19) підпалювачі; 20) убивці; 21) шулери-картники; 22) хулігани ? "коти"; 23) бродяги; 24) глухонімі; 25) вислано-каторжні; 26) співучасники злочинів; 27) баришники театральні; 28) хіпезники - обкрадаючі чоловіків, приведених проститутками на квартири; 29) підкидачі, обкрадаючі приїзжих провінціалів за допомогою підкидання на вулиці гаманця з грішми або золотих обручок; 30) пушкарі . На жаль, під час громадянської війни реєстраційні матеріали сискних відділень в своїй більшості були знищені. Там, де вони збереглися, їх успішно використовували в перші роки радянської влади співробітники карного розшуку для ідентифікації злочинців-професіоналів. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Кримінально-рееєтраційні підрозділи поліції" |
||
|
||