| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
3.1. Розвинений соціалізм і загальнонародна демократія |
||
|
1 жовтня 1977, до 60-річчя Радянської влади було прийнято чергову Конституція СРСР. Необхідність прийняття нового Основного закону обгрунтовувалася тим, що відповідно до марксистсько-ленінським вченням радянська держава, виконавши завдання диктатури пролетаріату, стала загальнонародною. Виходячи з цього було оголошено про побудову в СРСР зрілого, розвинутого соціалізму. КПРС ставала «керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій». Мабуть, це були скоріше ідеологічні постулати, ніж нові конституційно-правові принципи в регулюванні інститутів державності і демократії. Прийняття «брежнєвської» Конституції не було обумовлено скільки-небудь значними змінами в соціально-політичному житті російського суспільства і держави, тому зміни, що відбулися в конституційному регулюванні, в суспільному житті виявлялися досить незначними. Конституція 1977 не внесла принципових змін у систему вищих органів влади, лише змінила формулювання норм, що визначають компетенцію Верховної Ради. Так, було закріплено, що «Верховна Рада правомочна вирішувати всі питання, віднесені цією Конституцією до відання Союзу РСР». Крім того, були зафіксовані виняткові повноваження Верховної Ради. Але на практиці це ніяк не позначилося на реальних можливостях Верховної Ради впливати на прийняття рішень: на його пленарних засіданнях одноголосно штампувалися підготовлені заздалегідь ЦК КПРС і Радою міністрів рішення. До числа демократичних новацій слід віднести розвиток в Конституції СРСР 1977 року категорії повновладдя народу. Однак перш відзначимо той факт, що Конституція загальнонародної держави хоча і продовжувала ідеологічне суперництво СРСР із західними демократіями, вперше за багато років вживала в своєму тексті термін «демократія». Так, у статті 9 було зафіксовано, що «основним напрямом розвитку політичної системи радянського суспільства є дальше розгортання демократії». Таким чином, поняття «демократія» було повернуто в політичний, правовий лексикон, але тільки в контексті розвиненого соціалізму. Крім поняття демократії, в Конституції був зафіксований принцип повновладдя народу. Стаття 2 свідчила, що «вся влада в СРСР належить народові». Це давало підстави говорити не тільки про заміну принципом повновладдя народу колишнього положення про повновладдя Рад депутатів трудящих, а й про певний доповненні і розвитку поняття демократії. Як наслідок, Конституція СРСР зафіксувала не тільки державні, а й громадські форми народовладдя (демократії). Вона не тільки говорила про здійснення народом належної йому державної влади через Ради (ст. 2), але також передбачила участь в управлінні державними і громадськими справами громадських організацій і трудових колективів (ст. 7-8). Конституція передбачила (ст. 5) можливість винесення найбільш важливих питань державного життя на всенародне обговорення, а також постановки їх на всенародне голосування (референдум). За громадянами закріплювалося право брати участь в управлінні державними і громадськими справами, обговоренні та прийнятті законів та рішень загальнодержавного та місцевого значення (ст. 48). Концептуально передбачалося, що вся політична система радянського суспільства як сукупність державних і недержавних організацій (держава, КПРС, громадські організації, трудові колективи) використовуватиметься для реалізації повновладдя народу. Ці положення Конституції вимагали прийняття відповідних законів, що передбачають механізми реалізації народовладдя, однак такі закони не були прийняті. Відносно трудових колективів питання вирішувалося непросто. Спочатку в проекті Конституції стаття про них перебувала в розділі, присвяченому економічній системі, тобто трудовим колективам тим самим як би відводилася роль лише первинної виробничої осередки. Потім дана стаття була переміщена в главу першу, присвячену політичній системі суспільства. Цим підкреслювалася можливість для трудових колективів брати участь і в політичному житті країни. Звичайно, передбачалося, що вони будуть брати участь насамперед у справах міських і районних органів влади - спочатку не передбачалося виведення трудових колективів на більш високий політичний рівень. Проте надалі включення статті про трудові колективи в главу про політичну систему вимагало прийняття Закону СРСР «Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами, установами, організаціями», який орієнтував останні на розвиток виробничої демократії, виборність керівників. При цьому розрахунок був і на те, що в кожному колективі є осередок компартії, яка зможе проводити правильні рішення. Проте пізніше, коли стали виникати різні партії, і їх партійні осередки в трудових колективах стали з'ясовувати між собою стосунки, статус трудових колективів був переглянутий. Конституція СРСР 1977 року містила також багато інших декларативних норм, які в принципі були спрямовані на подальше розширення і поглиблення соціалістичної демократії і повновладдя народу. Формально ці два поняття стали вживатися як синоніми, що пояснювалося не тільки переплетенням державних і громадських почав в демократії, але і безліччю форм участі громадян у вирішенні завдань суспільства і держави як особисто, так і через громадські організації, трудові колективи, органи громадської самодіяльності населення. Відбулося певне зближення колективних та індивідуальних прав. Як і раніше досить детально в Конституції СРСР 1977 року була відображена роль представницьких органів державної влади. Конституція дала їм нове найменування - Ради народних депутатів. Крім того, стаття 2 і раніше підкреслювала роль Рад як головної форми здійснення влади народу; в ній зафіксовано також, що всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам. Особлива роль Рад зумовила включення до Конституції спеціального четвертого розділу - «Ради народних депутатів і порядок їх обрання». У цьому розділі була закріплена вся система Рад, збільшений з 4 до 5 років термін повноважень верховних і з 2 до 2,5 років - місцевих Рад, а також передбачено керівництво Рад безпосередньо і через створювані ними органи усіма галузями державного, господарського та соціально-культурного будівництва, прийняття ними рішень, забезпечення їх виконання, здійснення контролю за проведенням рішень у життя, закріплені принципи діяльності Рад. Нововведенням стало і включення в Конституцію спеціальної глави про народного депутата, основою для її створення з'явився Закон СРСР 1972 року про статус народних депутатів в СРСР. Ще одна претензія Конституції СРСР 1977 року полягала в спробі обгрунтувати індивідуальний статус особистості. Як ми вже відзначали, це був певний крок у бік визнання поряд з колективними правами (Рад, профспілок, колгоспів) індивідуальних прав особистості. Однак введення поняття статусу особистості, на наш погляд, послужило причиною ослаблення відповідальності держави перед громадянами, скоротило можливості громадян вимагати від держави належного ставлення до себе, а державі, навпаки, дало додаткову можливість вимагати від громадянина ще більшого врахування її (держави) інтересів і потреб . Як наслідок, в Конституції був закріплений широке коло не тільки прав і свобод, а й обов'язків громадян СРСР. Далі, хоча формально в Конституції був зафіксований принцип законності (ст. 4) як один з принципів роботи всіх елементів політичної системи суспільства, з'явилася і стаття 57, в якій говорилося, що «повага особистості, охорона прав і свобод громадян - обов'язок усіх державних органів, громадських організацій та посадових осіб ». На жаль, багато з цих, поза всяким сумнівом, позитивних конституційних новацій так і залишилися декларацією, тому що в подальшому не були створені правові механізми їх реалізації. Це стосувалося не тільки окремих прав і свобод, а й самого політичного режиму, реформувати який одним проголошенням конституційних принципів було неможливо. Проте з прийняттям Конституції СРСР 1977 року все-таки відбулася активізація якщо не політичної, то наукової дискусії про політичну систему розвиненого соціалізму. Одним з перших в нашій країні даною категорією став користуватися Ф.М. Бурлацкій68. Зазначена категорія досить швидко увійшла в науковий обіг в нашій країні. Вже на початку 1970-х років її розробляють такі вчені, як Б.М. Топорнін71, Ю.А. Тіхоміров72, Н.Н. Разумовіч73 та ін Однак треба відразу ж зазначити, що у вітчизняній науці поняття «політична система» спочатку вживалося для характеристики розвитку соціалістичного суспільства і держави. На Заході поява цієї категорії було викликано впровадженням у політичні дослідження системного підходу і використанням наукових напрацювань для оптимізації взаємовідносин суспільства та інститутів влади. У нашій же країні запозичений термін «політична система» служив виключно для обгрунтування та посилення впливу партії і держави. Політична система суспільства в цей період розглядалася як вузька сукупність традиційних елементів (держава, профспілки, інші масові громадські організації) при керівної ролі КПРС. Власне, введення цієї категорії в політичний і правовий обіг було покликане лише підкріпити висновок про переростання держави диктатури пролетарі! - Ата в загальнонародну державу, обгрунтувати розширення його соціальної та політичної основи і зрештою оновити сталінський теза про посилення ролі держави в міру просування до соціалізму . Така державно-бюрократична інтерпретація поняття політичної системи разючим чином відрізнялася від тогочасних західних зразків організації публічної влади. Вона не витримувала і серйозної конкуренції з конституційними напрацюваннями Н.І. Бухаріна, які були зроблені ще 40 років тому і обгрунтували необхідність розвитку в суспільстві горизонтальних економічних, соціальних зв'язків, автономних від держави інститутів та об'єднань, створених громадянами для захисту своїх інтересів. Таким чином, Конституція СРСР 1977 року стала ще одним закономірним етапом на шляху подальшого одержавлення політичної системи суспільства. Всі елементи останньої були як і раніше підпорядковані партійно-бю-рократіческому режиму управління країною, сформованому ще в часи Сталіна. Система соціалізму, як і колись, базувалася не так на горизонтальних цивільних відносинах, а на гіпертрофованих вертикальних зв'язках, що забезпечують тотальний державний контроль за громадською та особистим життям громадян. У частині регулювання виборчих прав Конституція 1977 закріпила вже відомі принципи загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Але вона містила і ряд нових моментів: зниження віку пасивного виборчого права в усі Поради до 18 років (раніше для верховних Рад республік - 21 рік), до Верховної Ради СРСР - до 21 року (до цього 23 роки); право громадян і громадських організацій активно брати участь у підготовці та проведенні виборів; можливість обрання громадянина, як правило, не більше ніж у два Ради; віднесення витрат з виборів на рахунок держави; включення до Конституції за підсумками всенародного обговорення статті про наказах виборців. Конституція СРСР спочатку надавала право висування кандидатів у депутати організаціям Комуністичної партії, професійним спілкам, ВЛКСМ, кооперативним та іншим громадським організаціям, трудовим колективам, а також зборам військовослужбовців по військових частинах. Конституція вперше продекларувала також принцип вільних виборів, зафіксувавши, що громадянам та громадським організаціям гарантується вільне і всебічне обговорення політичних, ділових і особистих якостей кандидатів у депутати, а також право проводити агітацію на зборах, у пресі, по телебаченню, радіо. До числа нових конституційних конструкцій в організації та проведенні виборів слід віднести і принцип проведення виборів виборчими комісіями як недержавними органами. Зведення цього принципу на рівень конституційного було покликане підкреслити суспільний статус виборчих комісій і тим самим не тільки надати виборам більший демократизм, а й дистанціювати комісії від впливу з боку державних органів або підпорядкування ім. Однак, як показала подальша законодавча практика регулювання статусу виборчкомів, їх суспільний статус виявився фікцією. Комісії і раніше були жорстко централізовані, перебуваючи під повною опікою парткомів та виконкомів Рад, і не змогли надати скільки-небудь серйозного впливу на дебюрократизацію виборчих процедур. Персональні склади комісій затверджувалися відповідними Президія Верховної Ради і виконавчими комітетами місцевих Рад. Закон не містив будь-яких згадок про роботу Центрвиборчкому або окружних виборчих комісій (їх посадових осіб чи членів комісій) на постійній основі. Разом з тим передбачалося, що голова, його заступник або секретар дільничної виборчої комісії звільняються від виконання виробничих або службових обов'язків у період підготовки та проведення виборів на 30 календарних днів із збереженням середнього заробітку за місцем основної роботи. Були введені уровневое розподіл компетенції між виборчими комісіями і право на оскарження виборцями рішень (дій) нижчестоящих комісій до вищестоящих. На виборчі комісії покладалися обов'язки щодо здійснення контролю за ходом підготовки і проведення виборів. Крім того, виборчим комісіям були надані додаткові повноваження, пов'язані з фінансовим забезпеченням виборів, зокрема право самостійно розподіляти кошти для організації і проведення виборів. Порядок проведення виборів народних депутатів визначався законами СРСР, союзних і автономних республік. Законом СРСР від 6 липня 1978 «Про вибори до Верховної Ради СРСР» було визначено порядок виборів депутатів до Ради Союзу і в Раду національностей Верховної Ради СРСР. Вибори призначалися Президією Верховної Ради СРСР. Вони проводилися за мажоритарною виборчою системою абсолютної більшості в один тур. Обраним вважався кандидат у депутати, який отримав на виборах більше половини голосів усіх виборців округу. Вибори визнавалися такими, що, якщо в них взяло участь менше половини виборців округу. Як вже зазначалося, Конституція СРСР ввела інститут наказів виборців, що свідчило про імперативний мандат депутата. Депутат був зобов'язаний звітувати про свою роботу і роботу Ради перед виборцями, а також перед колективами та громадськими організаціями, які висунули його кандидатом у депутати. Депутат, який не виправдав довір'я виборців, міг бути в будь-який час відкликаний за рішенням більшості виборців у встановленому законом порядку. У розвиток цих положень Конституції був прийнятий Закон «Про порядок відкликання народного депутата СРСР» 69. Закріплена радянської Конституції 1977 року політична система, система представницьких органів влади, а також порядок виборів і виборча система проіснували в незмінному вигляді більш десяти років, увійшовши в історію як період застою суспільного і державного життя. Цьому насамперед сприяла практика монополізації КПРС прийняття всіх найважливіших рішень. Брежнєвська Конституція 1977 з'явилася логічним продовженням сталінської концепції посилення ролі держави на етапі розвиненого соціалізму. В якості додаткових аргументів на користь посилення ролі держави стали приводитися докази того, що громадяни не можуть безпосередньо і цілком взяти на себе виконання різноманітних функцій держави в силу ряду об'єктивних факторів: низького рівня життя, слабкою свідомості, тривалості робочого дня. Водночас заперечувалася зовнішня необхідність професіоналізації депутатської діяльності, можливості контролю населення в особі представницьких органів влади за діяльністю виконавчих структур, зрощених з партійним апаратом. Іншими словами, цинічно доводилася необхідність закріплення особливого різновиду партійно-чиновницького праці та партійної касти чиновників з усіма їх пільгами і привілеями - це і стало застійним прочитанням марксистсько-ленінського вчення про державу. У той же час у суспільстві наростав системну кризу. Партія і державна бюрократія в особі єдиної адміністративно-командної системи стали відверто гальмувати розвиток громадських ініціатив, придушувати самостійність громадян. Керівництво партії, яка досягла похилого віку, не визнавало змін у суспільстві, займаючись теоретизуванням та обгрунтуванням зростання своєї власної керівної ролі. У суспільстві з'явилася напруженість, все більш явними ставали ознаки відторгнення державності, побудованої на монополії однієї партії.
|
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "3.1. Розвинений соціалізм і загальнонародна демократія" |
||
|
||