Головна
ГоловнаПолітологіяЗагальні питання політології → 
« Попередня Наступна »
Під ред. А.В. Іванченко .. Російське народовладдя: розвиток, сучасні тенденції і протиріччя / Под ред. А.В. Іванченко. - М.: Фонд «Ліберальна місія». - 300 с., 2003 - перейти до змісту підручника

3.2. Перебудова і альтернативні вибори

Період конституційних реформ російської державності та народовладдя 1988-1991 років увійшов в історію під назвою «перебудова». Початок цього періоду було покладено обранням на пост Генерального секретаря ЦК КПРС у березні 1985 М.С. Горбачова. Вже в квітні їм була оприлюднена програма перетворень суспільного і політичного життя в країні.

З точки зору хронології перші спроби переосмислення поняття «соціалізм» були зроблені ще Ю.В.Андропова, зокрема, нові погляди були викладені ним у роботі «Вчення Карла Маркса й деякі питання соціалістичного будівництва в СРСР »70. Переймаючись риторичним питанням «що ж таке соціалізм?», Автор не відповідає на нього, а повчально стверджує: «Правильно надходить сьогодні той, хто звертається за відповіддю, насамперед, до праць Маркса, Енгельса, Леніна. Однак не можна вже обмежуватися тільки цим. Нині поняття «соціалізм» не може розкриватися інакше, як з урахуванням багатющого практичного досвіду народів Радянського Союзу, інших братніх країн. Цей досвід показує, наскільки непрості багато проблем, що встають на шляху соціалістичного творення. Але він свідчить і про те, що лише соціалізму під силу вирішення найскладніших питань суспільного буття ».

Подальший хід думок Ю.В. Андропова не залишає сумнівів у тому, що він бачить майбутнє соціалізму насамперед у посиленні ролі держави в економіці. Що ж до вдосконалення політичних відносин, то їх суть він зводить до боротьби з так званими неантагоністіческіх протиріччями в політиці. А соціалістична демократія полягає в тому, що «вона є і завжди буде демократією, яка гарантує найширші права і захищає інтереси трудящих, готової закликати до порядку тих, хто піднімає руку на соціалістичні завоювання народу».

М.С. Горбачов на відміну від Ю.В. Андропова основний акцент своєї реформаторської діяльності переніс з області економіки на сферу політичних відносин та вдосконалення внутріпартійної демократії. Основою перетворень згідно позиції Горбачова, висловленої ним у доповіді на січневому 1987 пленумі ЦК КПРС, повинні були стати демократизація всіх сторін життя суспільства, гласність, реформування політичних інститутів страни71.

Формальний старт перебудові державного і суспільного життя, розвитку інститутів демократії та народовладдя дали рішення XXVII с'ез-так КПРС і XIX Всесоюзної конференції КПРС. Саме на їх основі Верховна Рада СРСР Законом від 1 грудня 1988 вніс ряд суттєвих змін до Конституції СРСР 1977 року. Суть їх зводилася не тільки до створення нової системи органів державної влади, а й до суттєвої коригування виборчої системи, фактично допускає альтернативні вибори. Для апробації альтернативності в 1987 році на виборах до місцевих Рад народних депутатів було проведено експеримент щодо створення багатомандатних округів, в ході якого під контролем місцевих парткомів громадяни країни вперше отримали можливість обмеженого вибору між кількома кандидатами.

Ініційований керівництвом партії процес демократизації внутрішньопартійної і суспільного життя був обумовлений все більш явним кризою самої партії і, як наслідок, дедалі більшим тиском громадськості. Тому перебудова спочатку мислилася як спосіб поліпшення роботи самої партії при збереженні за нею статусу правлячої. З цією метою перекроювалася система представницької влади, вводилися принципи альтернативності й елементи радянського парламентаризму. Єдину систему представницьких органів державної влади по країні стали складати З'їзд народних депутатів СРСР і Верховна Рада СРСР, з'їзди народних депутатів і Верховної Ради союзних і автономних республік, Ради народних депутатів автономних областей, автономних округів, крайові, обласні та інших адміністративно-територіальних одиниць.

Вищим органом державної влади СРСР був З'їзд народних депутатів СРСР, який складався з 2250 депутатів: 750 депутатів обиралися від територіальних виборчих округів з рівною кількістю виборців; 750 - від національно-територіальних виборчих округів за такими нормами: 32 депутати від кожної союзної республіки, 11 депутатів від кожної автономної республіки, 5 депутатів від кожної автономної області і один депутат від кожного автономного округу. 750 депутатів обиралися від загальносоюзних громадських організацій за нормами, встановленими Законом про вибори народних депутатів СРСР.

Верховна Рада СРСР оголошувався постійно діючим законодавчим, розпорядчим і контрольним (пізніше - законодавчим і контрольним) органом державної влади. Він обирався таємним голосуванням з числа народних депутатів СРСР З'їздом народних депутатів СРСР і був йому підзвітний. Верховна Рада як і раніше складався з двох рівноправних палат: Ради Союзу і Ради національностей, рівних за своїм кількісним складом.

Палати обиралися на З'їзді народних депутатів СРСР загальним голосуванням депутатів. Рада Союзу обирався з числа депутатів від территориаль-них виборчих округів і депутатів від громадських організацій з урахуванням кількості виборців у союзній республіці або регіоні. Рада національностей обирався з числа депутатів від національно-територіальних виборчих округів і народних депутатів від громадських організацій за нормами: 11 депутатів від кожної союзної республіки, 4 депутати від кожної автономної республіки, 2 депутати від кожної автономної області і один депутат від кожного автономного округу. З'їзд щорічно повинен був оновлювати по однієї п'ятої частини складу палат.

Уважне прочитання та порівняльний аналіз опосередкованого порядку формування Верховної Ради З'їздом народних депутатів показує, що такі ж норми представництва і кількість національно-територіальних і територіальних округів були встановлені Конституціями СРСР 1936 і 1977 років. Це певною мірою дозволяє стверджувати, що як у 1977, так і в 1988 році передбачалося зберегти сталінську модель організації держави з опорою на партійно-державну бюрократію при збереженні правлячого положення Комуністичної партії. Реформатори спочатку не планували відмовлятися і від соціалістичних ідей, на перших порах йшлося про будівництво в СРСР демократичного соціалізму. Тому в якості однієї з тактичних завдань ставилося завдання перетворення Рад в нові представницькі установи з елементами парламентської демократії. Саме з цією метою передбачалася ротація складу Верховної Ради, а за допомогою виборів більшого числа депутатів передбачалося досягти залученості мас в поточну роботу представницьких органів на загальнодержавному, республіканських і місцевих рівнях. Проте відразу ж впадає в очі неузгодженість повноважень і різний порядок формування З'їзду народних депутатів і Верховної Ради. При цьому Верховна Рада, хоча і придбав більший обсяг повноважень, ряд з них не міг здійснювати без участі З'їзду.

Ми відзначаємо цю непослідовність зовсім не для того, щоб підкреслити непрацездатність з'їздівської конструкції. Спочатку було ясно, що вона створювалася не для роботи, а лише для збереження домінуючого положення партії. Однак сам підхід до вирішення цього завдання показує, що партія і її лідери, заявляючи про реформи, мали в запасі лише гасло про перебудову і практично повна відсутність теоретичних напрацювань у галузі народовладдя. Багатомільйонна країна і союзна державність виявилися заручниками вузької групи партійних і державних чиновників, на свій розсуд і натхненням зайнялися реформуванням суспільства і держави. Тим часом країні після кількох десятиліть сталінської диктатури, короткою відлиги і нового застою було потрібно вирішувати завдання не просто поновлення партійного життя, а куди більш складну - модернізації союзної державності, криза якої був очевидний.

Однак якраз ці питання були відсунуті на другий план. Молоде партійне керівництво стало з'ясовувати стосунки зі старими партійцями, яким чертовски хотілося працювати. Почалася боротьба всередині КПРС за володіння партійними посадами. Саме з цієї причини залишилися тоді без розгляду та обговорення концептуальні пропозиції по установі поста всенародно обирається Президента Союзу РСР. На думку ініціаторів даної пропозиції, радянська організація влади при втраті об'єднуючого ресурсу КПРС вже вичерпала свій запас міцності. Пропонувалася їй натомість двухзвенная конструкція (З'їзд народних депутатів - Верховна Рада) тільки розосереджують і без того слабку концентрацію виконавчої влади і, отже, не могла гарантувати збереження союзної державності. Альтернативою такій конструкції могла б стати прези-дентскій-парламентська республіка з обирається безпосередньо населенням президентом і сильним двопалатним багатопартійним парламентом. Такі пропозиції розглядалися ще в 1988 році, коли вони могли сприяти збереженню союзної державності, однак до них повернулися лише через рік, коли процес дезінтеграції Союзу РСР вже прийняв незворотного характеру.

Замість оновлення та легітимації союзної державності партія була зайнята обгрунтуванням такої, за її мірками, демократичної новації, як обрання частини депутатів З'їзду від громадських організацій. Об'єктивно це винахід не створювало ніяких додаткових гарантій зміцнення союзної державності і тим більше розширення демократії. Практика виборів депутатів від громадських організацій суперечила основним принципам виборчої системи, і насамперед принципом рівності виборчих прав громадян. При такому підході один і той же чоловік набував можливість бути висунутим як член КПРС, профспілки, Спілки композиторів, працівник кооперативу, член жіночого комітету і т. д., у той час як громадянин, що не складався ні в одній з названих громадських організацій, мав тільки одне право - бути висунутим за місцем роботи (навчання) або проживання. Насправді дана новація мала характер суто внутрішньопартійної акції, покликаної максимально нейтралізувати поява альтернативних кандидатів і безпосередньо делегувати на З'їзд народних депутатів як представників від КПРС, так і вірних їм союзників в особі профспілок, комсомолу та інших громадських структур. Зовсім не випадково на січневому (1989 р.) пленумі ЦК КПРС партія проілюструвала останній зразок безальтернативності, висунувши на 100 депутатських місць рівно 100 кандидатів.

Слід визнати, що проведена конституційна реформа дозволила КПРС зберегти свої правлячі позиції на З'їзді і у Верховній Раді.

Однак мета ця була досягнута на дуже короткий час ціною розвалу союзної державності і остаточної дискредитації доктрини Рад. До речі, це добре розуміли самі ініціатори конституційних поправок, передбачивши відмову від з'єднання в Радах законодавчих, контрольних і виконавчих повноважень і погодившись з переходом до часткового поділу влади і атрибутам парламентаризму. У конституційних поправках передбачалося, що особи, які входять до складу Ради міністрів СРСР, рад міністрів союзних і автономних республік, виконавчих комітетів Рад народних депутатів, за винятком голів цих органів, керівники відомств, відділів та управлінь виконавчих комітетів місцевих Рад, судді і державні арбітри не могли бути депутатами в Раді, якою вони призначалися або обиралися. Конституція Російської Федерації у своїй пізньої редакції значно розширила цей перелік і ще більш обмежила можливість суміщення депутатської та іншої діяльності. Так, за її нормам Голова Ради міністрів Російської Федерації, його перші заступники, заступники, міністри, голови державних комітетів Російської Федерації, інші члени уряду, а також їх заступники не могли бути одночасно народними депутатами Російської Федерації. Це був певний крок до формування професійного парламенту і поділу законодавчої і виконавчої гілок влади. Трохи пізніше було оформлено і право Верховної Ради висловити недовіру уряду.

Розрахунок партійного керівництва на збереження монополії влади і злагоджену модель взаємовідносин З'їзду і Верховної Ради відразу ж не виправдався. Вже на першому З'їзді народних депутатів СРСР академік А.Д. Сахаров виклав позицію низки депутатів про повноту влади З'їзду і неможливості передачі повноважень від З'їзду Верховній Раді. Багато депутатів не хотіли, щоб їх діяльність на З'їзді звелася до виборів у Верховну Раду, адже депутатів обирали для участі в законодавчій роботі, а не просто як вибірників. Однак і З'їзд зважаючи великої чисельності депутатів і слабкої політичної структурованості був малоработоспособним органом. У той же час депутати, які засідали у Верховній Раді, перебували у певній невпевненості, так як раз на рік повинні були проходити перевибори в цей постійно діючий орган і їх могли не переобрати на новий термін просто в силу необхідності ротації членів у Верховній Раді. Слід зазначити, що, незважаючи на невдалість самої конструкції, і З'їзд, і Верховна Рада все ж активно займалися законодавчою діяльністю, а також виконували інші функції. Проте З'їзд народних депутатів і Верховна Рада СРСР не проіснували покладених їм за Конституцією п'яти років. Вони припинили свою діяльність практично разом із зникненням Радянського Союзу наприкінці 1991 року, так і не зумівши зміцнити союзну державність.

 Введення З'їзду народних депутатів часто пов'язують із спробою повернення до радянського досвіду перших років Радянської влади. Але на ділі що з'явилася в кінці 1980-х років конструкція лише дуже віддалено і поверхнево нагадувала взаємини з'їзду Рад та її виконавчого комітету. Ми вже розбирали переваги форми правління перших років Радянської влади, і абсолютно очевидно, що нововведення кінця 80-х не припускали ні децентралізації влади, ні попереднього обговорення загальнодержавних питань в низових Радах перед винесенням їх на розгляд З'їзду, ні делегування депутатів місцевих Рад на з'їзди. Друга-ми словами, конструкція кінця 80-х років за своєю суттю істотно відрізнялася від конструкції перших років Радянської влади. Був введений З'їзд депутатів, а не з'їзд Рад. Делегати з'їздів Рад, не обрані до виконавчого комітету, поверталися на роботу в свої Поради. Народні ж депутати, не обрані до Верховної Ради, залишалися хіба не у справ у якості народних обранців. 

 До числа запізнілих і невдалих спроб хоч якось вплинути на все більш посилюється процес дезінтеграції союзної державності слід віднести і установа Законом СРСР від 14 березня 1990 поста Президента Союзу РСР. Ця спроба була зроблена вже після того, як стало ясно, що двочленна конструкція З'їзд - Верховна рада, створена виключно для збереження правлячого положення КПРС, не справляється зі своїм призначенням. Згідно чергових змін Конституції СРСР Президент СРСР оголошувався главою радянської держави. Президентом міг бути обраний громадянин СРСР не молодший 35 і не старше 65 років. Президент мав обиратися громадянами СРСР на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на п'ять років. Число кандидатів на пост президента не обмежувалося. Вибори мали вважатися дійсними, якщо в них взяло участь не менше 50% виборців. Обраним вважався кандидат, який одержав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні в цілому по СРСР і в більшості союзних республік. Порядок всенародних виборів президента мав визначатися Законом СРСР. Однак такий закон так і не був прийнятий, більше того, обрання першого Президента СРСР передбачалося на З'їзді народних депутатів СРСР. Кандидатів на пост президента на цих виборах могли висувати громадські організації в особі їх загальносоюзних органів, Верховна Рада СРСР, кожна з її палат, групи народних депутатів СРСР числом не менше 100 чоловік і союзні республіки в особі їхніх найвищих органів державної влади. Обраним вважався кан- дідат, який одержав більше половини голосів від загальної кількості народних депутатів СРСР. 

 15 березня 1990 в результаті виборів на З'їзді народних депутатів СРСР Президентом СРСР став М.С. Горбачов, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК КПРС. Таким чином, процедура установи і виборів першого глави союзної держави не передбачала ні проведення референдуму з цього питання, ні всенародного обрання президента. Як наслідок, обраний З'їздом Президент СРСР не отримав так необхідної йому народної підтримки, а також незалежності від апаратного впливу ЦК КПРС. Це і зіграло вирішальну роль у тому, що він не зміг проводити самостійну політику, хоча формально обсяг його повноважень був досить обширний. Президент оголошувався гарантом дотримання прав і свобод громадян, Конституції і законів СРСР. Він уповноважувався вживати заходів з охорони суверенітету СРСР і союзних республік, безпеки і територіальної цілісності країни, щодо реалізації принципів національно-державного устрою. Президент був покликаний забезпечувати взаємодію вищих органів державної влади і управління СРСР. Хоча президент і не призначав керівників уряду та інших союзних органів, він представляв їхні кандидатури спочатку Верховній Раді СРСР для призначення, а потім - для затвердження - З'їзду народних депутатів СРСР. Членів Уряду СРСР він призначав і звільняв з посади за погодженням з головою Ради міністрів з наступним поданням на затвердження Верховної Ради. 

 Президент володів правом законодавчої ініціативи; він мав право вето, яке могло бути подолано Верховною Радою СРСР більшістю у дві третини голосів у кожній з палат.

 При розбіжностях між Радою Союзу і Радою національностей Верховної Ради СРСР президент міг підключитися до пошуку прийнятного рішення, якщо ж згода не досягалося і створювалася загроза нормальної діяльності вищих органів СРСР, він міг запропонувати З'їзду обрати Верховна Рада в новому складі. 

 З установою поста Президента СРСР в Конституції СРСР передбачалося створення ряду органів під його керівництвом. Це Рада Федерації, що складається з вищих державних посадових осіб союзних республік; Президентська рада, завданням якого було вироблення заходів щодо реалізації основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики СРСР, гарантування безпеки країни. Вносилися відповідні корективи в повноваження інших державних органів, наприклад передбачалася можливість звернення президента до Комітету конституційного нагляду СРСР, в тому числі і для оцінки актів союзних республік, і, в свою чергу, право Комітету давати оцінку актів Президента СРСР. 

 Конструкція взаємовідносин Президента СРСР, З'їзду народних депутатів СРСР, Верховної Ради та уряду країни в цілому була досить збалансованою з точки зору розмежування повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади. Принаймні, мова не йшла про якісь суперпрезидентських повноваженнях, що пригнічують представницьку владу. Однак у цій конструкції був головний дефект: вона як і раніше припускала збереження ролі КПРС як гаранта союзної державності, чого вже давно не було в реальності. 

 У березні 1990 року на З'їзді народних депутатів СРСР з тексту Конституції СРСР було виключено згадку про керівну роль КПРС. Стаття 6 Конституції СРСР говорила про те, що «Комуністична партія Радянського Союзу, інші політичні партії, а також профспілкові, молодіжні, інші громадські організації і масові рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах беруть участь у виробленні політики Радянської держави, в управлінні державними і громадськими справами ». Вже цим рішенням однопартійний ™ як конституційному принципу формально було покладено край, плюралізм і багатопартійність піднімалися на конституційний рівень. 

 Більше того, у статті 51 Конституції, присвяченій праву громадян на об'єднання, яка також отримала нову редакцію, говорилося, «що громадяни СРСР мають право об'єднуватися в політичні партії, громадські організації, брати участь у масових рухах, які сприяють розвиткові політичної активності і самодіяльності, задоволенню їх різноманітних інтересів ». При цьому, підкреслимо, новий конституційний принцип багатопартійності тільки проголошувався. Як показала практика, його реалізація зіткнулася з безліччю труднощів, у тому числі з прямим протидією структур КПРС, державних органів. Крім того, діяльність нових суб'єктів політичного життя ще не була законодавчо підкріплена. Вони діяли в чому неформально і переважно з яскраво вираженою антикомуністичної спрямованістю. Все це явно не сприяло утвердженню реальної багатопартійності та подолання всевладдя Комуністичної партії. 

 Слабка пропрацьованість конструкції, що включала З'їзд народних депутатів і Верховна Рада, призвела до того, що далеко не всі союзні республіки пішли общефедеральному прикладу. Проте Російська Федерація йому послідувала. Як наслідок, в 1989 році в Конституцію Росії були внесені відповідні поправки, і навесні 1990 року відбулися вибори народних депутатів РРФСР. На відміну від всесоюзного Верховної Ради, який в Конституції називався самостійним органом, хоча і формувався З'їздом, Верховна Рада Росії згідно Конституції РРФСР вважався органом З'їзду народних депутатів. Російський З'їзд чисельно був менше загальносоюзного, в нього входили 1068 депутатів. Не було передбачено в Росії і спеціальних виборів частини депутатів від громадських організацій. У 1990 році Верховна Рада Росії нарешті став двопалатним, що відповідало визнаною вже протягом ряду десятиліть федеративної форми державного устрою РРФСР. Природно, враховувався попередній радянський досвід, палати Верховної Ради - Рада Республіки і Рада національностей були проголошені рівноправними, і для них була встановлена ??рівна чисельність входили до них членів. 

 Вже тоді був зроблений крок до визнання суб'єктами РРФСР не тільки національно-територіальних утворень, а й територіальних одиниць. Це знайшло відображення у складі Ради національностей. У нього входили по 3 депутати від кожної з 16 республік, по одному від кожної з 5 автономних областей (у 1991 році 4 з них набули статусу республік) і 10 автономних округів (всього 63 депутати), а також 63 депутата від країв, областей, міст Москви та Ленінграда. Рада Республіки складався з того ж числа депутатів, що і Рада національностей, тобто з 126 депутатів. У кожній з палат Верховної Ради були створені постійні комісії, а крім того, створювалися постійні комітети Верховної Ради, в які входили депутати з обох палат. Це було нововведення, яке свідчить про появу у Верховної Ради РРФСР рис, характерних для парламенту федеративної держави. Раніше в нашій країні такі межпалатние органи не утворювалися. Кожна з палат обирала свого голову та його заступників. Рішення Верховної Ради приймалися як на роздільних, так і на спільних засіданнях палат. З'їзд народних депутатів і Верховна Рада Росії діяли досить активно протягом більш ніж трьох років, найчастіше досить професійного відстоюючи свої повноваження у взаємовідносинах з виконавчою владою. 

 У розглянутий період набагато серйозніші демократичні новації були зроблені в області законодавства про вибори і референдуми. Вперше за багато років передбачалося проведення змагальних виборів з можливістю висунення кількох кандидатів в депутати на один мандат. Для того щоб зламати усталену десятиліттями практику безальтернативних виборів, які, по суті, являли собою лише процедуру одноголосної підтримки населенням монополії КПРС, в Конституції СРСР спеціально обмовлялося, що число кандидатів у депутати не обмежується, у виборчі бюлетені може бути включено будь-яке число кандидатів. При розробці проекту Закону «Про вибори народних депутатів СРСР» були навіть пропозиції про обов'язковість висування кількох кандидатів, а також про те, що, якщо по округу виявиться один кандидат, у бюлетені обов'язково повинні стояти слова «за» і «проти» - щоб виборець все одно зробив вибір. Однак такого роду пропозиції були відкинуті. І проте на що відбулися навесні 1989 року союзних виборах змагальність таки вийшла - на 1500 місць за територіальним та національно-територіальних виборчих округах було висунуто 7531 кандидат, тобто в середньому 5 на один мандат. Незважаючи на те що більш ніж в 300 округах було висунуто лише по одному кандидату, загальною тенденцією даного періоду стала реальна змагальність кандидатів, і, хоча вона як і раніше управлялася і навіть стримувалася, вибори стали набагато демократичнішим. 

 Для розуміння внутрішніх механізмів організації виборів слід сказати і про зміни правового статусу виборчих комісій. Насамперед, система виборчих комісій отримала своєрідне організаційно-правовий розвиток в напрямку освіти як територіальних і національно-територіальних виборчих комісій, так і виборчих комісій громадських організацій. Відповідно до Закону СРСР «Про вибори народних депутатів СРСР» для проведення виборів утворювалися Центральна виборча комісія з виборів народних депутатів СРСР (утворювалася вона Верховною Радою СРСР у складі голови, двох його заступників, секретаря і 31 члена комісії з терміном повноважень на п'ять років) . Вперше передбачалося створення загальносоюзними органами громадських організацій виборчих комісій з виборів народних депутатів СРСР від громадських організацій, які реєстрували висунутих кандидатів у депутати, забезпечували організацію голосування і встановлювали результати виборів. Також створювалися окружні виборчі комісії, утворені в кожному територіальному і національно-територіальному виборчому окрузі відповідними Радами народних депутатів. 

 Важливо підкреслити, що в число повноважень виборчих комісій входило таке дивне з позицій сьогоднішнього дня повноваження, як організація висунення кандидатів. Справа в тому, що комісіям належало організовувати альтернативні вибори, і, якщо по округу висувалося більше двох кандидатів, виборчі комісії скликали окружні передвиборні збори, на яких і приймалися рішення про реєстрацію кандидатів або про відмову в цьому. Таким чином, з одного боку, начебто створювалися організаційні умови для забезпечення альтернативності виборів, а з іншого - комісії, окружні передвиборні збори ставали фільтрами, стримуючими альтернативність. При цьому закон містив суперечливі норми, що стосуються повноваження комісій. Про постійне характері їх роботи говорило те, що комісії забезпечували організацію проведення повтор- ного голосування і повторних виборів, виборів депутата замість вибулого, а також вирішення питань, пов'язаних з відкликанням депутата. Разом з тим зазначалося, що в разі проведення виборів народних депутатів СРСР замість вибулих окружна виборча комісія формується за 50 днів до дня виборів, тим самим ставився під сумнів статус комісій, створених ра- 

 У ході організації альтернативних виборів народних депутатів СРСР 1989 року та виборів до РРФСР 1990 виборчим комісіям потрібно було вирішити низку проблем, що раніше не вставали перед ними. Оскільки застосовувалася мажоритарна виборча система абсолютної більшості після першого туру виборів, частина мандатів об'єктивно виявилася вільною, так як по ряду виборчих округів балотувалося не більше двох кандидатів, і якщо жоден з них не набирав необхідної кількості голосів виборців, то в цих округах повинні були проводитися повторні вибори. Однак при проведенні повторних виборів у вакантних округах балотувалося до 20 кандидатур. Така альтернативність виборів викликала бажання виборчих комісій скоротити число претендентів, щоб вибори таки відбулися і виявили переможця. Як наслідок, більшість конфліктів виборчих комісій з учасниками виборчої кампанії було пов'язано з відмовою окружних передвиборних зборів (з різних причин) реєструвати нових кандидатів, особливо тих з них, хто не проживав або не працював на території виборчого округу (у цьому випадку позначилася нечіткість законодавчих формулювань , коли обмовка «як правило» дозволяла окружним виборчим комісіям приймати по однотипним питань прямо протилежні рішення). 

 Законом РРФСР «Про вибори народних депутатів місцевих Рад народних депутатів РРФСР» також було встановлено нове правило, згідно з яким вибори мали проводитися по одномандатних і багатомандатних виборчих округах, при цьому за рішенням відповідних Рад вибори по багатомандатних виборчих округах могли проводитися на рівні міських, районних (у містах), селищних і сільських Рад. Практика реалізації нового виборчого законодавства на місцевому рівні також породила труднощі в роботі виборчих комісій. 

 Проте в той період, незважаючи на зазначені недоліки, в цілому відбувалося помітне збагачення функцій виборчих комісій. Зокрема, у зв'язку з розвитком безпосередніх форм здійснення народовладдя у виборчих комісій виникли додаткові обов'язки з організації та проведення всесоюзного і російського референдумів. З'явилися у них і такі повноваження, як перевірка правильності заповнення підписних листів на підтримку ініціативи про призначення референдуму. У соот- повідно до законом ініціатива проведення референдуму належала громадянам СРСР за умови утворення ними ініціативної групи та збору підписів не менше двох мільйонів громадян, що володіють правом брати участь у референдумі. При цьому Центральна комісія референдуму була зобов'язана перевірити дотримання ініціативною групою процедури збору підписів і занести результати збору підписів на підсумковий протокол, після чого направити документи до Верховної Ради СРСР. Остаточне право перевірки достовірності підписів громадян було надано виконкомам відповідних Рад народних депутатів. При цьому законодавець залишив відкритим питання про те, які дії могла вживати Центральна комісія референдуму у разі виявлення нею в підписних листах недостовірних підписів виборців. Російський закон на відміну від союзного не віднесено до повноважень Центральної комісії референдуму вчинення будь-яких дій, пов'язаних з перевіркою підписних листів референдуму. Дане повноваження належало Президії Верховної Ради РРФСР. 

 Ми не випадково звертаємо увагу на ці компетенційні і процедурні протиріччя, так як період 1991-1993 років характеризувався неодноразовими спробами органів державної влади виносити вельми суперечливі питання на всенародні голосування. Так, на 11 квітня 1993 року був призначено проведення всеросійського референдуму щодо основних положень нової Конституції (Основного закону) Російської Федерації потім референдум був скасований. 29 березня 1993 З'їзд народних депутатів Російської Федерації оголосив про чергове референдумі одночасно по чотирьох досить спірним з правової точки зору питань і відразу ж поклав повноваження з його проведення на Центральну виборчу комісію з виборів народних депутатів Російської Федерації. Однак у розвиток цього рішення не були забезпечені ні правові, ні інформаційні гарантії. У результаті виборці часто вводилися в оману, а референдум став знаряддям для з'ясування стосунків між інститутами влади. Це вкрай ускладнило роботу виборчих комісій, оскільки вони формувалися законодавчими органами державної влади та звітували лише перед ними. При цьому закон не встановлював належних правових та інших гарантій незалежного статусу виборчих комісій, хоча постійне поповнення законодавства нормами, які розширюють участь громадян Російської Федерації в управлінні державою, настійно вимагали цього. Більш того, збільшення обсягу завдань, що стоять перед виборчими комісіями, поставило на порядок денний питання про необхідність здійснення діяльності виборчих комісій (принаймні, верхніх ланок системи виборчих комісій) на постійній основі. 

 Таким чином, проведений аналіз дозволяє зробити загальний висновок про те, що основні принципи формування виборчої системи, а також система органів, які організують проведення виборів і контролюючих їх хід, стали активно оформлятися тільки починаючи з кінця 1980-х років і склалися лише протягом двох останніх десятиліть. Характерною рисою даного етапу історичного розвитку системи народовладдя та механізмів їх правового регулювання є те, що система виборчих комісій стала претендувати на виконання ряду найважливіших державних і суспільних функцій, яких до цього зовсім не було в російському суспільстві і державі. 

 Разом з тим нове законодавство про альтернативні виборах зберігало в собі багато елементів старої системи (інститут наказів виборців, право відкликання депутата виборцями). Трудовий колектив, збори виборців за місцем проживання або громадська організація, що висунули кандидата, мали право в будь-який час до виборів скасувати своє рішення про висунення кандидата. 

 До іншим демократичним процедурам слід віднести право кандидатів брати участь у виборчій кампанії з моменту їх висунення на рівних підставах з іншими претендентами. Принцип рівності формально поширювався і на передвиборну агітацію, організацію зустрічей кандидатів з виборцями, виступи кандидатів у пресі, по телебаченню і радіо. Однак детальної регламентації цих процедур не було. 

 У виборчому законодавстві також була вперше встановлена ??відповідальність зареєстрованого кандидата за порушення ним вимог закону. Спочатку він отримував попередження відповідної окружної виборчої комісії, а при повторному порушенні Центральна виборча комісія за поданням окружної мала право скасувати рішення про реєстрацію даного кандидата, проінформувавши про це населення відповідного виборчого округу. 

 Таким чином, був зроблений серйозний практичний крок у закріпленні у вітчизняному законодавстві інституту конкурентних виборів, які в цей період представляли собою швидше механізм додаткових гарантій для участі у виборах так званих незалежних кандидатів. Говорити про те, що принципи конкурентності, змагальності поширювалися на всю політичну систему суспільства в цілому, в тому числі на нові партії, виборчі блоки, поки не доводилося. Однак і ці зрушення істотно стимулювали процес розвитку в Росії багатопартійності. 

 Адже формальне виключення з Конституції СРСР положення про монополію КПРС не могло відразу звільнити країну від диктату однієї партії. 

 Надалі було потрібно прийняти цілу низку рішень, спрямованих на подальшу демократизацію політичного життя в країні. При цьому набагато більш послідовними виявлялися не союзні структури влади, як і раніше знаходилися під щільною опікою ЦК КПРС, а російські. Наприклад, якщо з союзної Конституції були виключені лише положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС, то аналогічна стаття Конституції РРФСР взагалі не містила жодної згадки про КПРС. Всі політичні партії згідно Конституції РРФСР хоча б формально ставилися в рівне становище перед законом. 

 Декларація про державний суверенітет РРФСР, прийнята I З'їздом народних депутатів РРФСР, пішла ще далі.

 Вона проголосила гарантії рівних правових можливостей участі в управлінні державними і громадськими справами для всіх громадян, політичних партій, масових рухів, громадських і релігійних організацій72. Декларація також вперше в російській історії встановила, що поділ законодавчої, виконавчої та судової влади є найважливішим принципом функціонування РРФСР як правової держави. Як ми побачимо надалі, реалізувати це положення Декларації виявилося досить непросто. Воно було схильне політичну кон'юнктуру не менше, ніж доктрина повновладдя Рад, але вже в антикомуністичний контексті. 

 У Постанові I З'їзду народних депутатів РРФСР «Про механізм народовладдя в РРФСР» вводилася заборона на суміщення посади керівника державного органу влади і управління з будь іншою посадою, у тому числі в політичних і суспільно-політичних організаціях, а в прийнятому за основу на З'їзді Декреті про влади, крім того, встановлювалося, що «всяке протиправне втручання політичних партій, партійно-політичних органів та інших громадських організацій у діяльність державних підприємств, установ і організацій має припинятися негайно і з усією рішучістю». Ці новації, звичайно, мали переважно антикомуністичну спрямованість. Йшлося про виведення самого З'їзду народних депутатів РРФСР, Верховної Ради, крайових, обласних і місцевих Рад під опіки апарату виконкомів, які, в свою чергу, перебували під сильним впливом партійної номенклатури. Зокрема, голови Рад, їх заступники, начальники відділів та управлінь були за сумісництвом і депутатами, і секретарями партійних комітетів. Хоча зазначена постанова намітило тенденцію поділу функцій та діяльності державних і партійних органів в умовах зароджується мно- гопартійності, проте надалі цей намір знову було переглянуто на догоду політичній кон'юнктурі. 

 Наступним найважливішим кроком у розвитку демократії стало оформлення та розвиток інститутів безпосереднього (прямого) народовладдя. Проте перш за все треба сказати про перегляд правової природи російської державності і влади. З Конституції РРФСР були вилучені характеристики російської держави як «радянського» і «соціалістичного». Нарешті, одночасно з підтвердженням положення про те, що народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу РРФСР, в Конституції було зроблено важливе додавання: «і безпосередньо». Тим самим ідея прямого народовладдя народу, крім здійснення влади через державні органи, вперше отримала своє конституційне закріплення в російському законодавстві. 

 На базі даного конституційного положення 16 грудня 1990 був прийнятий Закон «Про референдум РРФСР». Фактично одночасно на союзному рівні було прийнято Закон «Про всенародне голосування (референдум СРСР)». За цими двома законами вже в березні 1991 року відбувся союзний референдум з питання про збереження Союзу РСР і референдум РРФСР про заснування посади Президента Росії. На російському референдумі голосувався питання: «Чи вважаєте Ви за необхідне введення поста Президента РРФСР, що обирається всенародним голосуванням?» У голосуванні взяло участь 75,42% зареєстрованих виборців, з них сказали «так» - 69,85% 73. Наведені цифри говорять не тільки про високий ступінь готовності виборців користуватися новим інструментом народовладдя, а й про настільки ж високою легітимності рішення про заснування посади Президента РФ. Було б великою несправедливістю промовчати про те, що і громадяни Союзу РСР також більшістю голосів висловилися за збереження союзної державності. Проте їх воля виявилася нереалізованою. 

 Що ж стосувалося результатів російського референдуму, то вони відповідно до Закону про референдум носили обов'язковий характер. На їх підставі було внесено відповідні зміни в Російську Конституцію. Президент Російської Федерації став вищою посадовою особою і главою виконавчої влади в Російській Федерації. Згідно з Конституцією президентом міг бути обраний тільки громадянин Російської Федерації, не молодший 35 і не старше 65 років, що володіє виборчим правом. Президент обирався строком на п'ять років. Одне і те ж особа не могла бути президентом більше двох термінів поспіль. Вибори президента мають здійснюватися російськими гражда- нами на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. У Конституції особливо підкреслювалося, що ніякі інші вибори чи призначення на посаду, так само як присвоєння повноважень президента незаконні і недійсні. Одночасно з Президентом Російської Федерації передбачалося обрання віце-президента. Кандидатуру віце-президента пропонував кандидат в президенти. Віце-президентом міг бути обраний російський громадянин не молодше 35 і не старше 65 років, що володіє виборчим правом. 

 Повноваження Президента РРФСР відповідно до зазначених конституційних поправок були досить широкі. Він володів правом законодавчої ініціативи, підписував і оприлюднив закони РРФСР, накладав на них вето, представляв не рідше одного разу на рік З'їзду народних депутатів доповіді про виконання прийнятих З'їздом і Верховною Радою соціально-економічних та інших програм про становище в РРФСР, звертався з посланнями до народу, З'їзду і Верховній Раді. 

 Президент керував Радою міністрів - Урядом РРФСР, призначав його голови за згодою Верховної Ради, а членів уряду призначав і звільняв з посади за поданням голови уряду, брав відставку уряду за згодою Верховної Ради. Президент відповідав за забезпечення державної і суспільної безпеки, очолював Раду Безпеки, оголошував надзвичайний стан. Президент міг вести переговори і підписувати договори від імені РРФСР. 

 Треба визнати, що, хоча конституювання поста Президента РРФСР і сталося на основі всенародного голосування, можна говорити про його певної адаптації до діючої радянській системі влади при прийнятті поправок до Конституції РРФСР, а також при розробці спеціального Закону «Про Президента РРФСР». З'їзд народних депутатів і Верховна Рада змогли отримати серйозні можливості впливу на президента. Наприклад, З'їзд міг зажадати від президента позачергового доповіді (ст. 121-5, п. 3), скасувати його акти (ст. 104, п. 14, ч. 3), отрешить президента від посади у разі порушення ним Конституції РРФСР, законів РРФСР, а також даної ним присяги (ст. 121-8). 

 Разом з тим конституювання поста президента в російську політичну систему не супроводжувалося адекватним розвитком положень Конституції в частині професіоналізації російського парламенту. Принцип повновладдя Рад продовжував надавати стримуючий вплив на всю структуру державних органів РРФСР, в тому числі і на формування сильного багатопартійного парламенту. У Конституції РРФСР виявилися закріплені суперечливі положення про те, що система державного- кої влади Російської Федерації заснована на принципах поділу законодавчої, виконавчої та судової влади, а також розмежування предметів ведення і повноважень між Російською Федерацією, складовими її республіками, краями, областями, містами Москвою і Санкт-Петербургом, автономними областями, автономними округами і місцевим самоврядуванням. Разом з тим в порушення цього нового принципу конституційного ладу Росії тут же, в Конституції, встановлювалося, що «вищим органом державної влади Російської Федерації є З'їзд народних депутатів Російської Федерації». Тим самим З'їзд ставилося над всією системою державних органів, що передбачає якщо не принцип поділу влади, то хоча б розмежування предметів ведення і повноважень. Більш того, в компетенції З'їзду було і його право «прийняти до свого розгляду будь-яке питання, віднесене до відання Російської Федерації», тим самим намічалося ще одне протиріччя в повноваженнях органів влади по горизонталі і по вертикалі (між федерацією, її суб'єктами та місцевим самоврядуванням) . 

 І все ж головним недоліком з'їздівської системи був непостійний характер роботи і непрофесіоналізм депутатського корпусу. Саме внаслідок цього З'їзд не зміг претендувати на роль російського парламенту, оскільки парламент - це постійно діючий, мобільний, структурований за партійними уподобаннями представницький орган влади, здатний виконувати складні законотворчі та контрольні функції. 

 Об'єктивності заради треба сказати, що Верховна Рада Росії як орган З'їзду народних депутатів досить близько підійшов до статусу законодавчого органу, однак він не спирався на процедури всенародного обрання. На наш погляд, саме багаторічна практика безальтернативних виборів Верховної Ради і всіх нижчестоящих Рад народних депутатів призвела до втрати ними не тільки легітимності, але й можливості самореформування з опорою на споконвічно властиві російської державності початку народного представництва. Тільки цим можна пояснити революційну спробу З'їзду і Верховної Ради реалізувати у своїй роботі нетрадиційний для нашої країни принцип поділу влади. Цілком очевидно, що даний принцип зовсім не є самоціллю будь державності. Він у підсумку реалізується в чітких механізмах взаємодії всіх гілок влади з урахуванням специфіки конкретної країни. Проте джерелом будь-якої з гілок влади є народ. Дотримання цього правила в рівній мірі гарантує демократизм як конституційної монархії, так і президентської республіки. 

 На жаль, в Росії після виборів Установчих зборів в 1917 році З'їзд робітників і солдатських депутатів, а потім і З'їзд народних депутатів у 1990-х роках привласнили собі, по суті, установчі полномо- чия, у тому числі і по відношенню до органів виконавчої та судової влади. Ці спроби входили в пряме протиріччя з приналежністю повноти влади народу. Таким чином, З'їзд народних депутатів, що став перехідною моделлю радянсько-парламентської державності, замість посилення почав парламентаризму у своїй діяльності став не тільки конкурувати з виконавчою та судовою владою, а й привласнювати собі установчі повноваження, що явно не відповідало ні правовій природі російської державності, ні традиціям російського народоправства. Криза цієї перехідної форми правління в Росії був визначений. 

 Підводячи підсумки аналізу структурних змін російської державності, необхідно відзначити, що за роки так званої перебудови вона так і не змогла оформитися в цілісну, струнку систему державних органів, підлеглих народному волевиявленню. 

 Російська система державності багато в чому виявилася заручником союзної організації влади. Росія не повторила долю СРСР тільки завдяки спільним рішенням влади про проведення референдуму про заснування посади президента і прямих виборів першого Президента РРФСР. Акт всенародного голосування з даного питання став важливим етапом консолідації суспільства, показником готовності виборців нести свою частку відповідальності за долю російської держави. 

 Разом з тим продемонстрована в ході виборів абсолютна підтримка першого Президента РРФСР була багато в чому несподівана для З'їзду народних депутатів, який, за великим рахунком, контролював проведення виборів президента, оскільки згідно із Законом РРФСР «Про вибори Президента РРФСР» вибори ці призначалися З'їздом народних депутатів. Формально кандидати на пост президента могли висуватися республіканськими політичними партіями, профспілками і масовими суспільно-політичними рухами, зареєстрованими в установленому порядку, а також республіканськими органами зареєстрованих всесоюзних політичних партій, профспілок та масових суспільно-політичних рухів. Трудові колективи підприємств, установ, організацій, колективи середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, зборів громадян за місцем проживання і військовослужбовців по військових частинах мали право безпосередньо висувати кандидатів на пост президента за умови підтримки висунутою кандидатури не менш ніж 100 тисячами російських громадян, що володіють виборчим правом . 

 Однак Закон «Про вибори Президента РРФСР», додавши до традиційних для колишньої виборчої системи суб'єктам висування політичні партії, ввівши новий інститут висування кандидатів шляхом збору підписів виборців на їх підтримку, разом з тим залишив за З'їздом народних депу- татов право втручатися у перебіг виборчої кампанії. Так, в бюлетень для таємного голосування з виборів президента включалися лише кандидати, що отримали підтримку 100 тисяч громадян, а також кандидати, яких не пізніше ніж за 15 днів до виборів таємним голосуванням на засіданні З'їзду народних депутатів або шляхом збору підписів підтримало не менше однієї п'ятої від загальної кількості народних депутатів РРФСР. Якщо на пост президента не було висунуто жодного кандидата або всі висунуті кандидати зняли свої кандидатури, кандидати могли висуватися виключно на засіданнях З'їзду. Висунутими в цьому випадку вважалися кандидати, які отримали в результаті таємного голосування підтримку також не менше однієї п'ятої від загальної кількості народних депутатів. Тим самим З'їзд залишав за собою можливість впливати на процедуру висування кандидатів, фактично виконуючи функції окружних передвиборних зборів. 

 Вибори президента проходили за радянською мажоритарною виборчою системою абсолютної більшості (у першому турі) і відносної більшості (у другому турі), за виборчими округами, утвореним Центральною виборчою комісією в межах республік, що входять до складу РРФСР, країв, областей, автономних областей і автономних округів , міст Москви і Санкт-Петербурга. Обраним вважався кандидат, що отримав в ході виборів більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, за умови, що в голосуванні брало участь не менше половини громадян, внесених до списків виборців. У разі якщо жоден з кандидатів у першому турі не був обраний, передбачалося проведення повторного голосування: обраним вважався кандидат, який отримав у другому турі найбільшу кількість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, за умови, що кількість голосів, поданих за кандидата, більше числа голосів, поданих проти нього, якщо у виборах взяло участь не менше 50% громадян, внесених до списків виборців. 

 Цією нормою фактично встановлювалися подвійні гарантії легітимності обраного посадової особи: 50-відсоткова явка була потрібна як у першому, так і в другому турі. Більш того, при проведенні повторного голосування переможець визначався не по чисто формальної різниці голосів між рештою претендентами, а з урахуванням реальної більшості виборців, що проголосували за конкретного кандидата. Таким чином, законодавець в особі З'їзду народних депутатів встановив для обрання Президента РРФСР більш високі вимоги не тільки представницького характеру, а й легітимності в цілому. Фігура Президента РРФСР, вперше обирається на альтернативній багатопартійній основі і по настільки високим стандартам показності, виявлялася фактично наділеною тими ж установчими повноваженнями, на які претендував сам З'їзд народних депу- татов. Подальший хід подій тільки погіршив цю конкуренцію. 

 Перші у вітчизняній історії вибори Президента РРФСР відбулися 12 червня 1991 року. На посаду президента претендували п'ять кандидатів. Президентом був обраний Б.М. Єльцин, який отримав вже в першому турі 57,3% голосів виборців. Фактично одразу після його обрання загострилися протиріччя між З'їздом, Верховною Радою і Президентом РРФСР з приводу повноважень законодавчої та виконавчої гілок влади. У ході цього протистояння З'їздом народних депутатів робилися спроби послабити позиції президента при формуванні уряду. Зокрема, чотири ключових міністра - закордонних справ, оборони, безпеки, внутрішніх справ - за прийнятим З'їздом народних депутатів у грудні 1992 року Закону «Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Російської Федерації - Росії» могли призначатися президентом тільки за згодою Верховної Ради . Крім того, уряд ставало підзвітним не тільки президенту, але також З'їзду народних депутатів і Верховній Раді. 

 Одночасно Конституція була доповнена положеннями, які передбачають відповідальність президента при спробі розпуску їм законно обраних органів державної влади. Конституція говорила про негайне припинення повноважень президента, не передбачаючи при цьому конкретного механізму усунення від влади вищої посадової особи держави. 

 Таким чином, протистояння З'їзду народних депутатів і Президента РРФСР було зумовлено самою суперечливою конструкцією цих органів. І як наслідок - загальмувався процес конституційної реформи. Ідею провести конституційний референдум тепер важко було здійснити не тільки через гострої полеміки між президентом, Верховною Радою і Конституційним Судом, негативно були налаштовані і законодавчі органи ряду суб'єктів Федерації, також втягнулися в конфлікт. Це протистояння вилилося у проведення 25 квітня 1993 зовсім іншого референдуму - вже не за новою Конституцією, а з питання про довіру президенту і про дострокові вибори у федеральні органи влади. 

 Ми вже відзначали фактично повна відсутність в цей час інформаційних гарантій для об'єктивного сприйняття населенням винесених на референдум питань і їх юридично неясну формулювання. Однак, спираючись саме на підсумку цього референдуму, президентська влада змогла істотно посилити свої позиції, доля Рад народних депутатів була вирішена. 

 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "3.2. Перебудова і альтернативні вибори"
  1.  8. Про характер суспільного ладу в СРСР наприкінці 1930-х рр..
      перебудови з'явилася можливість критичного переосмислення пройденого шляху, подолання спрощеного уявлення про соціаліз-ме. Про це вперше відкрито було сказано в доповіді М.С. Горбачова «Жовтень і перебудова: революція продовжується», а в наступному, 1988 році, в журналі «Питання історії» пройшли два «круглого столу» - «СРСР в 20-ті роки» і «СРСР в 30-ті роки», де вже з вуст фахівців
  2.  Поняття вікової неосудності.
      перебудова особистості в цілому, що дозволяє виділяти цей етап психічного розвитку як особливий, якісно новий. Відбувається інтенсивне формування самосвідомості та самооцінки, з чим пов'язане поглиблення розуміння підлітком соціального значення своїх дій. В цілому інтелектуальний компонент вирішення питання про віковий порозі кримінальної відповідальності - це рівень розвитку волі, як
  3.  Глава восьма. ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
      перебудовою його відповідно з початками нового ладу. Державний кредит - звичайний джерело покриття витрат на подібні надзвичайні потреби зник разом з початком Жовтневої революції. Основна система державних доходів, що складається з податків, мита і доходів від державного майна та підприємств, зникла. За повної недостатністю звичайних доходів і зникненням
  4.  Глава 3.1. Навчання персоналу - необхідний етап розвитку персоналу
      перебудови, розширення виробництва, підвищення якості продукції і зростання продуктивності праці. Тому навчання, підвищення кваліфікації керівників і фахівців, навчання і перепідготовка по суміжних і другим професій фахівців і робітників, формування підприємницького корпусу компанії з урахуванням нових економічних умов і рішення в якості основної мети завдань щодо формування
  5.  ГЛОСАРІЙ
      альтернативні (змінні) витрати. Дивись також - точка беззбитковості. Зміна персоналу - необхідний захід при кількісному або якісному неспівпаданні наявності персоналу і потреби в ньому, реалізована у вигляді: залучення персоналу, вивільнення персоналу та / або розвиток персоналу. Надлишок робочої сили - ситуація, коли у виробничому процесі задіяно більше робочої
  6.  § 6. Німеччина в період фашистської диктатури
      перебудови економіки, розвитку наукоємних галузей, енергетики, мережі комунікацій. Відбувалося зрощення німецького та американського, англійського капіталу, створювалися спільні підприємства і банківські об'єднання. Концерни Круппа, Хен нікелю, Дорньє, Юнкерса відновлювали заборонене Версальським договором виробництво в своїх філіях на території інших країн, в тому числі СРСР. Вже в 1926 р. в
  7.  § 1. Перебудова в СРСР
      перебудови відбулися великі зміни в культурному житті країни. Вперше перед діячами культури відкрилася повна свобода творчості, при якій талановиті діячі культури створюють прекрасні твори мистецтва. У 1986 р. на екрани країни вийшов фільм Т. Абуладзе «Покаяння», побачив світ роман А. Рибакова «Діти Арбата», які з'явилися важливим моментом в переломі свідомості людей. У 1987 - 1989
  8.  8.О характері суспільного ладу в СРСР наприкінці 1930-х рр..
      перебудови з'явилася можливість критичного переосмислення пройдено-ного шляху, подолання спрощеного уявлення про соціаліз-ме. Про це вперше відкрито було сказано в доповіді М.С. Горбачова «Жовтень і перебудова: революція продовжується», а в наступному, 1988 році, в журналі «Питання історії» пройшли два «круглого столу» - «СРСР в 20-ті роки» і «СРСР в 30-ті роки», де вже з вуст фахівців
  9.  Спроби модернізації соціалізму («Перебудова»)
      перебудови, тобто модернізації соціалізму. У зв'язку з цим було висунуто завдання демократизації суспільного життя, оновлення кадрів. У червні на Пленумі ЦК було прийнято рішення про проведення економічної реформи. Була проголошена принципово важлива мета - перехід від адміністративних до переважно економічних методів керівництва. Однак ця мета не була підкріплена створенням механізму
  10.  10. ІСТОРІЯ ВІТЧИЗНЯНОГО КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ
      перебудови до Конституції СРСР були внесені істотні зміни. Була демократизоване виборча система, вибори до Рад народних депутатів стали альтернативними. Вищим органом державної влади став З'їзд народних депутатів СРСР, був заснований Комітет конституційного нагляду СРСР. Перша альтернативна виборча кампанія з виборів депутатів I З'їзду народних депутатів СРСР