Головна
Адвокатура Росії / Адвокатура України / Адміністративне право Росії і зарубіжних країн / Адміністративне право України / Арбітражний процес / Бюджетна система / Цивільний процес / Цивільне право / Цивільне право Росії / Договірне право / Житлове право / Земельне право / Конституційне право / Криміналістика / Лісове право / Міжнародне право (шпаргалки) / Нотаріат / Оперативно-розшукова діяльність / Правова охорона тваринного світу ( контрольні) / Правознавство / Правоохоронні органи / Підприємницьке право / Прокурорський нагляд в Україні / Судова бухгалтерія України / Судова психіатрія / Судова експертиза / Теорія держави і права / Транспортне право / Трудове право України / Кримінальне право Росії / Кримінальне право України / Кримінальний процес / Фінансове право / Господарське право України / Екологічне право (курсові) / Екологічне право (лекції) / Економічні злочини
ГоловнаПравоАдміністративне право України → 
« Попередня Наступна »
Конспект лекций по административному праву Украины, 1998 - перейти до змісту підручника

II. СИСТЕМА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

1. Кабінет Міністрів України - вищий орган в системі органів
виконавчої влади
Кабінет Міністрів України, як уряд, очолює систему органів виконавчої влади, спрямовує і координує діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади.
Стратегічною метою реформування Кабінету Міністрів України є забезпечення максимально повного й точного втілення в життя конституційного статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади України. Згідно з цим Кабінет Міністрів повинен стати центром державного управління, ефективність роботи якого грунтується на підтримці Парламенту та Президента України. Він є відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85 і 87 Конституції України.
Концептуальною основою реформування уряду має бути законодавче визначення таких основоположних напрямів його діяльності, як:
вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, спрямованої на розвиток громадянського суспільства;
розроблення проектів законодавчих актів та підзаконної нормативно-правової бази на виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
* Органи виконавчої влади в Автономній Республіці Крим входять в єдину систему органів виконавчої влади України, мають особливості, що визначаються спеціальним законодавством України, і в цій Концепції окремо не розглядаються.
186
ефективне управління державними фінансами та державним майном і контроль за їх використанням;
спрямування і координація діяльності органів виконавчої влади та її орієнтація переважно на забезпечення прав і свобод громадян та надання їм державних (управлінських) послуг. (Управлінські послуги визначаються як послуги із боку органів виконавчої влади, що є необхідною умовою реалізації прав і свобод громадян - зокрема реєстрація, ліцензування, сертифікація і т. п.)
Підтвердженню статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади відповідатиме законодавче впровадження принципу, за яким в цій системі не може бути органів, які б не були безпосередньо чи опосередковано підпорядковані уряду. Згідно з цим в межах конституційно визначеного статусу Кабінету Міністрів його повноваження мають поширюватися на всі ланки системи органів виконавчої влади. Правовий статус центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) та їх взаємовідносини з урядом повинні регулюватися законами, що визначають повноваження і порядок діяльності цих органів.
В межах встановленого Конституцією і законами України правового статусу Кабінету Міністрів, актами Президента України згідно до п. 10 статті 116 Конституції України можуть визначатися конкретні функції уряду, а відповідно до частини третьої Ст. 113 Конституції України можуть також вирішуватись інші питання щодо пріоритетів в діяльності Кабінету Міністрів України.
При практичному запровадженні зазначеного статусу Кабінету Міністрів слід враховувати те, що згідно з Конституцією Президент України хоч і не є главою виконавчої влади чи уряду, проте має значні компетенційні преференції щодо виконавчої гілки державної влади. Ключовими серед них є повноваження з питань формування та зміни персонального складу Кабінету Міністрів України, утворення, реорганізації та ліквідації міністерств, інших ЦОВВ, призначення на посади та звільнення з посад керівників цих органів, а також скасування актів уряду.
Для забезпечення більш конструктивної участі Кабінету Міністрів у сприянні здійсненню окремих повноважень Президента України доцільно, зокрема, надати Прем'єр-міністрові право на подання Президентові пропозицій не тільки щодо призначення, а й
187
щодо звільнення з посад членів Кабінету Міністрів України, а також на подання аналогічних пропозицій щодо вирішення усіх інших, віднесених Конституцією України до відання Президента, кадрових питань в органах виконавчої влади. Згідно з Конституцією України реалізація Прем'єр-міністром зазначених прав не означає покладення на Президента України додаткових обов'язків щодо розгляду відповідних пропозицій.
Важливою умовою реалізації конституційного статусу Кабінету Міністрів є забезпечення гармонійних відносин уряду з Адміністрацією Президента. Доцільно законодавче встановити, що у відносинах служб Кабінету Міністрів з Адміністрацією Президента, консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами, утвореними Президентом, беруть участь посадові особи апарату Кабінету Міністрів.
Для ефективного здійснення Кабінетом Міністрів України функцій, пов'язаних з керівництвом підвідомчими органами виконавчої влади, йому повинні бути надані права щодо:
скасовування повністю чи в окремій частині актів центральних і місцевих органів виконавчої влади (можливість надання цього повноваження шляхом прийняття відповідного закону передбачена частиною другою ст. 120 Конституції України);
погодження кандидатур для призначення їх на посади керівників (крім міністрів) ЦОВВ перед поданням Прем'єр-міністром відповідних матеріалів на розгляд Президенту України;
призначення на посади та звільнення з посад усіх заступників міністрів та заступників керівників інших ЦОВВ, а також заслуховування звітів керівників інших ЦОВВ.
Крім того, слід надати Прем'єр-міністрові право вживати заходів дисциплінарної відповідальності (крім звільнення з посади) до керівників центральних, а також інших органів виконавчої влади.
Посиленню ролі Кабінету Міністрів у законодавчому процесі повинне сприяти законодавче закріплення за ним прав на:
проведення експертизи будь-яких проектів законів перед їх розглядом Верховною Радою України незалежно від суб'єкта їх подання;
звернення до Президента України з пропозиціями щодо викорис-
188
тання ним права вето стосовно прийнятих Верховною Радою законів;
звернення до Верховної Ради щодо визнання поданих урядом законопроектів першочерговими.
Крім того, у відносинах уряду з Верховною Радою доцільно докладніше законодавче врегулювати процедури реалізації повноважень Кабінету Міністрів у процесі розгляду питань Верховною Радою, а також характер і механізми підконтрольності і підзвітності Кабінету Міністрів Верховній Раді.
Потрібно унормувати вимоги щодо запобігання невиправданому втручанню парламенту у сферу виконавчої влади, зокрема у діяльність уряду, міністерств, інших ЦОВВ.
В основу проведення організаційних змін в Кабінеті Міністрів та його апараті має бути покладено чітке уявлення про сукупність функцій уряду, визначених Конституцією і законами України.
Зокрема, слід розмежувати:
1) функції Кабінету Міністрів України як колегіального органу,
що виконуються шляхом проведення засідань уряду, а в окремих
випадках - шляхом опитування. В засіданнях беруть участь лише
особи, що входять до складу уряду - Прем'єр-міністр, Перший віце-
прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Можуть також
запрошуватись інші особи. До цих функцій, зокрема, належить:
вироблення та здійснення політики уряду;
- прийняття актів (постанов і розпоряджень) Кабінету Міністрів; ;> реалізація права законодавчої ініціативи;
обговорення найважливих питань життя держави та суспільства, а також діяльності самого Кабінету Міністрів;
заслуховування звітів членів Кабінету Міністрів та керівників інших органів виконавчої влади.
2) функції Кабінету Міністрів України, що виконуються члена
ми уряду відповідно до вимог закону або конкретного доручення
Кабінету Міністрів. Виходячи із стратегічного завдання діяльності
Кабінету Міністрів, що полягає у виробленні та здійсненні політики
уряду, до цих функцій належить:
керівництво з боку Прем'єр-міністра роботою Кабінету Міністрів та його апарату;
спрямування, координація та контролювання діяльності
189
міністерств та інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади;
ведення переговорів і підписання міжнародних договорів від імені Кабінету Міністрів.
3) функції Кабінету Міністрів України, що забезпечуються такими організаційними формами роботи Кабінету Міністрів, як урядові комітети (ради). Основним призначенням цих комітетів є сприяння Прем'єр-міністрові у здійсненні ним координації діяльності міністерств щодо реалізації виробленої політики уряду, попереднього усунення розбіжностей та узгодження проектів урядових рішень міжвідомчого характеру, а також проектів законодавчих актів. Окремі комітети (ради) можуть створюватися як тимчасові. Як правило, урядові комітети (ради) повинні очолюватися відповідними віце-прем'єр-міністрами. Членами цих комітетів (рад) є міністри, а за необхідності до складу комітетів (рад) можуть входити керівники інших ЦОВВ. Перелік урядових комітетів (рад) та їх склад затверджує Кабінет Міністрів за поданням Прем'єр-міністра.
Заснування урядових комітетів (рад) має на меті:
а) зменшення навантаження на Прем'єр-міністра та Кабінет
Міністрів в цілому шляхом делегування попереднього розгляду
питань та проектів до урядових комітетів (рад). Кабінет Міністрів в
цілому повинен приймати рішення щодо остаточного схвалення всіх
рішень урядових комітетів (рад). Робота урядових комітетів (рад)
сприятиме більш ефективному вирішенню питань, які виносяться
на розгляд Кабінету Міністрів в цілому.
У подальшій перспективі слід розглянути можливість внесення змін до Конституції України, що дозволить надати згаданим комітетам (радам) право остаточного схвалення рішень з обмеженого законами кола питань;
б) підвищення рівня колегіальності в роботі уряду шляхом за
побігання надмірному впливу окремих міністрів на вироблення та
здійснення політики уряду та надання рівних можливостей всім
міністрам спільно формувати та проводити цю політику;
в) чітке визначення місця і ролі віце-прем'єр-міністрів в про
цесі формування та реалізації політики уряду.
Грунтуючись на викладеній функціональній моделі, слід здійсни-
190
ти ряд заходів щодо поліпшення організації роботи уряду. Першорядне значення має реалізація такої умови: робота апарату Кабінету Міністрів не повинна підміняти діяльність міністрів. Прем'єр-міністр працює з міністрами безпосередньо, а не через апарат уряду. Це зокрема, означає, що основна робота з підготовки проектів законів та актів Кабінету Міністрів має виконуватися міністерствами з власної ініціативи, а також згідно з рішенням уряду або урядових комітетів (рад).
У межах нормотворчої ініціативи міністерств, інших ЦОВВ міжгалузеве (міжвідомче) узгодження проектів законів та актів Кабінету Міністрів у разі потреби здійснюють урядові комітети (ради). Проекти актів Кабінету Міністрів готуються в міністерствах, інших ЦОВВ і надсилаються для розгляду на засіданні Кабінету Міністрів або відповідного урядового комітету (ради), організації їх експертизи, ознайомлення з іншими зацікавленими органами виконавчої влади.
Зміни в організації роботи Кабінету Міністрів зумовлюють необхідність реорганізації його апарату, завданням якого повинно бути, зокрема, організаційне, інформаційно-аналітичне, правове, матеріально-технічне і інше обслуговування Кабінету Міністрів, урядових комітетів (рад).
Апарат Кабінету Міністрів пропонується назвати Секретаріатом Кабінету Міністрів, що більшою мірою відповідає визначеним для нього завданням та функціям.
Секретаріат Кабінету Міністрів забезпечує створення умов для колективної роботи Кабінету Міністрів в цілому та урядових комітетів (рад), а також міністрів як членів Кабінету Міністрів. Секретаріат не дає доручень міністрам, і його робота не замінює діяльності міністрів, як членів уряду.
Секретаріат Кабінету Міністрів:
а) допомагає Прем'єр-міністру та віце-прем'єр-міністрам в органі
зації роботи уряду;
б) інформує відповідні міністерства про документи, які подають
ся до Кабінету Міністрів та урядових комітетів (рад);
в) забезпечує документування рішень Кабінету Міністрів та уря
дових комітетів (рад), надсилання цих рішень до міністрів і отри
мання урядом інформації про їх виконання;
191
г) здійснює контроль виконання рішень Кабінету Міністрів;
д) надає експертні висновки Прем'єр-міністрові та віце-прем'єр-
міністрам з питань галузевої (секторної) політики;
е) організаційно обслуговує засідання урядових комітетів (рад);
ж) забезпечує зв'язок з Секретаріатом Верховної Ради та Адмі
ністрацією Президента і інформує Адміністрацію Президента про
рішення Кабінету Міністрів;
з) забезпечує правову експертизу проектів рішень Кабінету
Міністрів та інших актів законодавства.
З урахуванням того, що Секретаріат Кабінету Міністрів повинен зберігати "інституційну пам'ять" та наступництво у роботі Кабінету Міністрів як колегіального органу - очолювати Секретаріат повинен державний службовець, призначений на цю посаду Кабінетом Міністрів України. Дану посадову особу пропонується назвати Державним секретарем (Главою .Секретаріату Кабінету Міністрів, Міністром Кабінету Міністрів). Він не може бути звільнений з посади з мотивів формування нового складу Кабінету Міністрів чи обрання нового Президента України. Порядок звільнення Державного секретаря з посади має визначатися законодавством про державну службу.
Державний секретар забезпечує діяльність Кабінету Міністрів України як колегіального органу, а також Прем'єр-міністра з керівництва роботою уряду. Державний секретар здійснює керівництво роботою апарату Кабінету Міністрів України безпосередньо, а також через своїх заступників і несе відповідальність за виконання покладених на апарат завдань і функцій, організовує його взаємодію із Секретаріатом Верховної Ради України, Адміністрацією Президента України у процесі поточної діяльності. Він бере участь у реалізації заходів щодо розвитку державного управління, вдосконалення організаційних структур виконавчої влади, координації, спрямовування та контролювання роботи керівного органу управління державною службою.
Державний секретар повинен мати заступників, які призначаються Кабінетом Міністрів України за поданням Державного секретаря.
Секретаріат Кабінету Міністрів складається з підрозділів, які згідно з їхніми завданнями і функціями поділяється на:
загальнофункціональні підрозділи;
192
підрозділи за окремими напрямками діяльності Кабінету Міністрів України, які організаційно і інформаційно-аналітично обслуговують урядові комітети (ради) і не повинні дублювати функції міністерств та інших ЦОВВ;
патронатні служби Прем'єр-міністра та віце-прем'єр-міністрів.
2. Центральні та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи виконавчої влади
Реалізація визначених вище напрямів реформування Кабінету Міністрів України має проводитися паралельно з реформуванням системи ЦОВВ. Ці органи здійснюють свої повноваження на всій території України як безпосередньо, так і через утворені ними територіальні (регіональні) підрозділи (органи).
Реформа ЦОВВ тісно пов'язана, а в деяких випадках і зумовлена іншими реформами. Так, секторні міністерства повинні бути повноправними представниками держави в своїх секторах. Проте вони можуть взяти на себе ці функції, лише звільнившись від відповідальності за роботу кожної державної господарюючої одиниці в своєму секторі.
Таким чином, реформа секторних міністерств повинна відбуватись паралельно з реформою всього державного сектору економіки - приватизацією, корпоратизацією залишених у власності держави підприємств виробничого сектору, переведенням на самоврядування державних підприємств соціальної сфери. В свою чергу, реформа секторних міністерств дозволить звільнити існуючий апарат Кабінету Міністрів від контролю за реалізацією державних інтересів в галузях національної економіки, оскільки така функція апарату ставить його над міністерствами.
Вихідними концептуальними засадами реформування ЦОВВ є визнання необхідності:
по-перше, врахування об'єктивної тенденції мінімізації втручання держави в особі органів виконавчої влади в життєдіяльність суспільства, особливо в діяльність господарюючих суб'єктів;
по-друге, переорієнтації діяльності цих органів з суто адміністративно-розпорядчих функцій на надання державних управлінських послуг громадянам та юридичним особам, а також забезпечення дії принципу верховенства права;
193
по-третє, збереження (за умови зменшення кількості або іншої трансформації сфери відповідальності ЦОВВ) за виконавчою владою достатніх важелів управління соціально важливими процесами, які потребують державного втручання.
Запропонований комплекс заходів реформування ЦОВВ спрямований на:
а) уточнення та зміну функцій ЦОВВ, перегляд їх статусу, і на
цій основі - оптимізацію кількісного складу ЦОВВ;
б) забезпечення провідної ролі міністерств серед інших підвідом
чих Кабінету Міністрів органів як головних суб'єктів вироблення і
реалізації урядової політики в тій чи іншій сфері;
в) підвищення ролі міністрів як політичних діячів (політиків) і
відокремлення статусу міністрів від статусу державних службовців;
г) запровадження нових форм і процедур діяльності ЦОВВ та
відповідних організаційних структур.
Концептуальні засади реформування ЦОВВ базуються на визнанні того положення, що ефективній діяльності цих органів сьогодні значно перешкоджає:
невизначеність у розмежуванні статусу міністерств, державних комітетів і так званих "інших центральних органів виконавчої влади";
нечіткість у співпідпорядкованості ЦОВВ, дублювання і суперечливість їх функцій та повноважень;
невідповідність фактичної ролі окремих ланок їх формально продекларованому статусу як ЦОВВ;
відсутність у Кабінету Міністрів достатніх засобів впливу на діяльність певної частини ЦОВВ;
наявність майже повної змістової відповідності статусів міністра і керівника іншого ЦОВВ.
Виходячи з цього, вважаємо за доцільне концептуально по-новому провести класифікацію підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади, визначивши такі групи органів, правове становище яких не однакове за суттєвими ознаками, а саме:
І група - центральні органи виконавчої влади:
а) міністерства (визначення див. на с. 196);
б) державні комітети (визначення див. на с. 197);
в) ЦОВВ із спеціальним статусом (визначення див. на с. 197).
194
Центральні органи виконавчої влади - це група підвідомчих Уряду органів виконавчої влади, щодо яких ключові установчі та кадрові питання вирішуються Президентом України відповідно до його конституційне визначених повноважень (пункти 10 і 15 частини першої статті 106).
Певним винятком є ЦОВВ із спеціальним статусом, до яких віднесені органи, особливості статусу котрих встановлюються у кожному випадку законами України. Існування таких органів або вже передбачено Конституцією України (пункт 14 частини першої статті 106, пункт 22 частини першої статті 85), або може бути передбачено новими законами, що визначають повноваження та порядок діяльності цих органів. У звичайних (загальнорегулятивних) законах питання утворення і визначення конкретної організаційно-правової форми таких ЦОВВ вирішуватися не можуть.
II група - урядові установи і організації:
а) установи і організації, підпорядковані безпосередньо Кабінету
Міністрів;
б) установи і організації, підпорядковані Кабінету Міністрів опо
середковано - через підпорядкування тому чи іншому ЦОВВ.
До групи урядових установ і організацій повинні бути віднесені установи і організації, ключові установчі та кадрові питання щодо яких вирішуються Кабінетом Міністрів України, в тому числі стосовно тих урядових установ і організацій, що безпосередньо підпорядковані міністерствам, - за поданням відповідних міністрів.
Правовою підставою існування таких установ і організацій є положення пункту 9 статті 116 Конституції України, згідно з яким Кабінет Міністрів "спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади" (курсив розробників Концепції). Надання законодавчим шляхом уряду повноважень стосовно вирішення установчих і кадрових питань стосовно цих органів можливе на підставі положення частини другої статті 120 Конституції України, згідно з якою повноваження Кабінету Міністрів визначаються Конституцією і законами України,
III група - установи і організації при Кабінеті Міністрів Украї
ни. Ці структури пропонується вивести за межі поняття "органи
виконавчої влади", оскільки вони не є суб'єктами виконавчої влади,
тобто не мають державно-владних повноважень.
195
До складу групи установ і організацій при Кабінеті Міністрів повинні бути віднесені:
а) структури, що утворені внаслідок перетворення окремих існу
ючих нині органів виконавчої влади, які підвідомчі Кабінету
Міністрів, але фактично не мають владно-розпорядчих повноважень;
б) структури, що й на даний час мають статус установ і органі
зацій при Кабінеті Міністрів.
Всі установчі та кадрові питання стосовно цих структур вирішуються Кабінетом Міністрів України.
Грунтуючись на запропонованій класифікації підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади, доцільно на законодавчому рівні закріпити такі визначення понять, функціонального призначення та загальних субординаційних зв'язків органів кожної з наведених вище груп.
1. Міністерства - це центральні органи виконавчої влади, покликані формувати та реалізувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя (секторах державного управління), їх очолюють міністри, які за посадою є членами Кабінету Міністрів України і відповідно до цього мають статус політичних діячів (політиків).
Міністерства займають провідне місце серед ЦОВВ та інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів і фінансуються із державного бюджету. Між міністерствами розподіляється весь спектр урядової політики, за винятком тих напрямів, реалізація яких віднесена до повноважень ЦОВВ із спеціальним статусом.
Міністерства є єдиноначальними органами. Міністр входить до складу Кабінету Міністрів, і тому як політичний діяч (політик) не є державним службовцем. Міністр доручає виконання частини своїх посадових повноважень заступникам Міністра, які можуть виконувати їх від імені міністерства відповідно до затвердженого Міністром розподілу службових обов'язків між заступниками.
Міністерства повинні мати право видавати загальнообов'язкові нормативно-правові акти в межах повноважень, визначених Конституцією і законами України, а також відповідно до указів Президента України та актів Кабінету Міністрів України.
У змісті діяльності самого міністерства потрібно чітко визначити і розмежувати його функції:
196
а) як органу, який забезпечує аналітико-консультативну допомо
гу у виробленні та здійсненні політики Міністра у відповідному
секторі державного управління;
б) як органу, який забезпечує задоволення певних потреб сус
пільства і держави. Ці функції пов'язані, зокрема, з наданням уп
равлінських послуг населенню і підлягають широкій децентралі
зації, в тому числі шляхом їх делегування окремим госпрозрахун
ковим підрозділам, підпорядкованим відповідному міністерству.
Міністерство може мати підпорядковані йому підрозділи (органи), в тому числі територіальні (регіональні), які становлять так звану "систему міністерства".
Апарат міністерства складається з державних службовців і очолюється державним службовцем - одним із заступників Міністра.
2. Державні комітети - це центральні органи виконавчої влади,
які, безпосередньо не формуючи урядову політику, покликані спри
яти міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики
шляхом виконання функцій державного управління, як правило,
міжгалузевого чи міжсекторного характеру.
Відповідно до частини першої статті 114 Конституції України голови державних комітетів не входять до складу Кабінету Міністрів, отже, самостійно не виробляють політики уряду і не є політичними діячами (політиками), а мають статус державних службовців.
Державні комітети можуть видавати загальнообов'язкові нормативно-правові акти лише у межах повноважень, визначених для них законами.
Державні комітети є зараз єдиноначальними органами виконавчої влади, хоча сама назва "комітет" властива саме колегіальним органам. Зважаючи на це, пропонується змінити назву "Державний комітет" на іншу, що більш відповідає природі єдиноначального органу, наприклад "Державне агентство".
Державний комітет може мати підпорядковані йому підрозділи (органи), в тому числі територіальні (регіональні), які становлять так звану "систему державного комітету".
3. ЦОВВ із спеціальним статусом - це новий вид органів вико
навчої влади, який входить до групи ЦОВВ. Особливість даного виду
органів полягає, зокрема, в тому, що всі питання їх правового стату
су та взаємовідносин з іншими органами мають вирішуватися шля-
197
хом прийняття законів, що визначають повноваження і порядок діяльності саме цих ЦОВВ.
4. Урядові установи і організації - це також новий вид органів виконавчої влади, який згідно з цією Концепцією не відноситься до групи ЦОВВ. Серед урядових установ і організацій слід виділити наступні органи.
4.1. Урядові установи і організації, що безпосередньо підпоряд
ковані (входять до системи) відповідного міністерства (або, як ви
няток, ЦОВВ із спеціальним статусом). Залежно від покладених на
них функцій пропонується визначити такі різновиди урядових ус
танов і організацій, безпосередньо підпорядкованих міністерствам:
департаменти - утворюються, як правило, для здійснення функцій керівництва окремими підгалузями в межах відповідних секторів державного управління;
інспекції - утворюються, як правило, для здійснення контрольно-наглядових функцій;
виконавчі бюро - утворюються для здійснення реєстраційно-дозвільних функцій щодо фізичних і юридичних осіб, в тому числі, на платних засадах (ці органи, на відміну від інших, можуть мати змішане фінансування - з бюджету та за рахунок власного доходу). При цьому важливо не допускати комерціалізації органів виконавчої влади.
Всі ці установи і організації функціонують як єдиноначальні, очолюються державними службовцями і не мають права видавати загальнообов'язкові (нормативні) правові акти.
Бюджет, для них затверджує Міністр в межах бюджету відповідного міністерства.
4.2. Урядові установи, і організації, які підпорядковані безпосе
редньо Кабіну Міністрів України і які за сферою діяльності не мо
жуть бути структурно включені до того чи іншого ЦОВВ. (Окремі з
них наприклад, ВАК та комісії з премій, мають змішану - держав
но-громадську природу). Ці органи можуть функціонувати на заса
дах як єдиноначальності, так і колегіальності, і мають право вида
вати загальнообов'язкові (нормативні) акти лише в межах повнова
жень делегованих їм Кабінетом Міністрів України.
Запровадження запропонованих концептуальних змін в побудові системи міністерств, інших ЦОВВ передбачає перехід до вико-
198
ристання функціонального принципу утворення міністерств у поєднанні з галузевим принципом у тому разі, коли це зумовлено специфікою відповідних секторів державного управління та поточним станом соціально-економічного розвитку держави.
Окремі міністерства можуть бути багатогалузевими або надга-лузевими (наприклад охоплювати такі галузі, як промисловість, сільське господарство, транспорт і зв'язок, енергетика).
У цілому структурна реорганізація органів виконавчої влади повинна проводитись обов'язково за умови попереднього визначення реальної необхідності та напрямів зміни функцій, компетенції або методів діяльності відповідних структур.
Кількість міністерств, з одного боку, не повинна бути надто малою, щоб кожен з міністрів мав можливість охопити все коло питань, віднесених до його відання, а з іншого боку - надто великою, щоб якомога рідше виникали ситуації, коли вирішення однакових питань покладається водночас на кількох міністрів, що загрожує виникненню колізій та конфліктів інтересів.
Існування державних комітетів виправдано лише в тому разі, коли певні функції виконавчої владні неможливо або небажано віднести до відання якогось одного міністерства або коли існує необхідність організаційно (структурно) розмежувати відповідальність за прийняття політичних рішень та за їх реалізацію.
Запропоновані зміни в системі ЦОВВ можуть сприяти раціоналізації чисельності працівників цих органів, інтенсифікації їх роботи і покращанню матеріально-технічного забезпечення. В той же час слід уникати механічного скорочення чисельності управлінських кадрів, коли це не є природним наслідком удосконалення управління, а тим більше може погіршити його результати.
Після ґрунтовного аналізу функцій та повноважень діючих центральних органів виконавчої влади необхідно провести консолідацію в поєднанні із змінами, що будуть проходити насамперед на мікрорівні, та децентралізацією функцій на рівень місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування відповідно до вимог, встановлених законами України.
Реформування процедур управління (адміністративного менеджменту) має враховувати такі вимоги:
199
жодний орган виконавчої влади не повинен реалізовувати ті функції, між якими можливий конфлікт інтересів. Тільки відкрита суспільству процедура розв'язання конфлікту забезпечує ефективний компроміс. Це стосується більш за все потенційного конфлікту між такими функціями в будь-якому секторі суспільного виробництва, як вироблення політики та норм для даного сектору, представлення інтересів держави як власника і регулювання (зокрема, встановлення обмежень) діяльності господарюючих одиниць в цьому секторі;
функція розроблення і коригування стратегії та функція вдосконалення процедур і організаційних структур відповідно до завдань, що змінюються, є постійними, обов'язковими, організаційно уособленими для будь-якого органу виконавчої влади;
політична та ідеологічна єдність управлінських рішень процедурно забезпечується шляхом цілеспрямованого контролю за їх виробленням і виконанням;
на всіх структурних рівнях виконавчої влади обов'язково визначаються особи (посади), що приймають рішення і персонально відповідають за них, з відповідним розподілом прав і відповідальності;
особа, яка приймає рішення, повинна нести відповідальність за невирішені проблеми, за бездіяльність щодо запобігання виникненню збитків;
процедура узгодження має носити дорадчий характер, за винятком випадків, передбачених законами;
обмеження на отримання інформації повинні бути вичерпними, обгрунтованими і формалізованими в нормативно-правових актах.
Важливим питанням реформування міністерств є зміна їх внутрішньої організації та засад діяльності керівних працівників.
Вважаємо за доцільне запровадити порядок, згідно з яким Міністр (так само як Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр та віце-прем'єр-міністри) займає свою посаду як політичний діяч (політик). За допомогою поняття "політичний діяч (політик)" в цій Концепції визначається правовий статус окремих керівних посад у сфері виконавчої влади (зокрема, членів уряду), який відмежовується від статусу державного службовця, встановленого Законом України "Про державну службу".
200
Політичний характер зазначеної посади зводиться не до факту обов'язкової належності особи, що обіймає дану посаду, до певної політичної партії. Це - можливий варіант (особливо з огляду на розвиток у найближчій перспективі політичної структурованості суспільства), але не обов'язковий.
Особливості статусу посади "політичного діяча (політика)" виявляються у трьох ключових моментах:
по-перше, в особливому порядку призначення на посаду;
по-друге, в особливому порядку звільнення з посади;
і по-третє, в особливих рисах відповідальності, яка має ознаку публічної (тобто перед главою держави, парламентом, а також в певних формах - перед населенням) відповідальності за наслідки діяльності.
Міністр повинен взяти на себе виконання всіх політичних функцій в міністерстві, головні з яких полягають у визначенні відповідного напряму урядової політики та в його реалізації в довіреному міністерству секторі державного управління.
Міністр має право формувати власну патронатну службу. Патро-натна служба Міністра як його особистий апарат має бути спрямована на підготовку необхідних матеріалів для Міністра, організацію його контактів з громадськістю та засобами масової інформації. Водночас вона повинна виконувати роль сполучної ланки між Міністром та колективом службовців апарату міністерства, а також між певним міністром та іншими міністрами.
Інші посадові особи міністерства є державними службовцями, які разом з технічними та обслуговуючими працівниками становлять апарат (персонал) міністерства. Його очолює один з заступників Міністра, який є державним службовцем і призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів за поданням керівного органу управління державною службою. Орієнтовна назва посади цього заступника Міністра, що пропонується, - Керівник апарату міністерства. Запровадження цієї посади дозволить звільнити Міністра від обов'язків щодо адміністративно-оперативного керівництва апаратом і водночас - забезпечити стабільність і певну незалежність апарату від змін політичного курсу і політичних діячів, а також професійне наступництво в роботі апарату міністерства.
Решта заступників Міністра повинна бути також державними
201
службовцями, призначатися на посаду та звільнятися з посади Кабінетом Міністрів за поданням Міністра. Було б доцільно, щоб попередній відбір кандидатів на посаду цих заступників Міністра здійснював керівний орган управління державною службою (за спеціальною процедурою, що має бути законодавче унормована). Зазначені заступники Міністра керують роботою міністерства за відповідними функціональними чи галузевими напрямами і в їх підпорядкуванні перебувають відповідні основні структурні підрозділи міністерства.
3. Місцеві органи виконавчої влади
Виконавчу владу на місцевому територіальному рівні тобто в областях, районах, містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські та районні в містах Києві і Севастополі державні адміністрації. Місцеві (територіальні) органи (підрозділи) міністерств та інших ЦОВВ також здійснюють визначені законодавством функції виконавчої влади.
Правовою основою організації та діяльності місцевих органів виконавчої влади є положення статей 118 і 119 Конституції України, згідно з якими виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, а також відповідні положення майбутніх законів "Про місцеві державні адміністрації", "Про Кабінет Міністрів України" та "Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади".
Метою реформування місцевих органів виконавчої влади є:
підвищення ефективності здійснення державної політики уряду на територіальному рівні;
спрямування їх діяльності на забезпечення реалізації прав і свобод громадян, розширення видів державних (управлінських) послуг та підвищення їх якості;
гармонійне поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів з урахуванням особливостей територіального розвитку;
сприяння становленню та розвитку місцевого самоврядування на основі його чіткого функціонального розмежування з повноваженнями виконавчої влади.
Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами виконавчої влади загальної компетенції, що уособлюються голо-
202
вами місцевих державних адміністрацій. Згідно з пунктом 10 статті 106 Конституції України голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду за поданням Прем'єр-міністра України і звільняються з посади Президентом України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед главою держави і Кабінетом Міністрів України. Районні державні адміністрації також підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Голови місцевих державних адміністрацій формують їх склад та приймають рішення, які повинні відповідати Конституції України, іншим актам законодавства.
Основними напрямами діяльності місцевих державних адміністрацій законодавче мають бути визначені такі:
виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;
забезпечення законності і правопорядку, додержання прав і свобод громадян;
загальний нагляд за дотриманням Конституції та інших актів законодавства України;
реалізація державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;
розроблення проектів відповідних бюджетів, забезпечення їх виконання та звітування про виконання бюджетів і програм;
взаємодія з органами місцевого самоврядування;
реалізація інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
У діяльності обласних державних адміністрацій має бути підвищена ефективність контрольно-наглядових функцій за додержанням Конституції і законів, а також щодо здійснення державного управління і місцевого самоврядування з одночасним посиленням У діяльності районних державних адміністрацій значення розпорядчо-виконавчих функцій.
До сфери контрольно-наглядової діяльності державних адміністрацій доцільно, зокрема, віднести:
203
* збереження і раціональне використання державного майна;
додержання фінансової дисципліни, порядку ведення обліку та звітності, виконання державних контрактів і зобов'язань перед бюджетом, належне і своєчасне відшкодування збитків, заподіяних державі;
використання та охорона земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів;
охорону пам'яток історії та культури, збереження житлового фонду;
одержання виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших вимог, пов'язаних з її якістю та сертифікацією;
додержання санітарних та ветеринарних правил, правил збирання, утилізації і захоронения промислових, побутових та інших відходів, додержання правил благоустрою населених пунктів;
додержання архітектурно-будівельних норм, правил і стандартів;
виконання правил торгівлі, побутового, транспортного і комунального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів;
додержання законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти, культури, охорони здоров'я, материнства і дитинства, сім'ї, молоді та неповнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури і спорту;
додержання громадського порядку, правил технічної експлуатації транспорту та дорожнього руху;
додержання законодавства про державну таємницю та інформацію.
Місцевим державним адміністраціям відповідно до законів України можуть передаватися (делегуватися) для здійснення окремих повноважень органів виконавчої влади вищого рівня. Надання таких повноважень повинне супроводжуватися передачею місцевим державним адміністраціям відповідних фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень.
Реформування організації та діяльності місцевих державних адміністрацій необхідно проводити поступово з урахуванням загальних тенденцій перетворення структурних та функціональних засад всієї системи органів виконавчої влади та інституту державної служби.
204
-і Особливу увагу слід приділити поетапності здійснення змін на рівні обласних державних адміністрацій, які є ключовою ланкою у реалізації державної політики уряду на територіальному рівні.
У міру накопичення досвіду функціонування місцевих державних адміністрацій обов'язково відпрацьовуються шляхи і засоби запровадження нової моделі організації державних адміністрацій обласного рівня, яка передбачає, що на заключному етапі реформування (орієнтовно з 2000 року) вони мають бути побудовані за наступною схемою:
а) голова обласної державної адміністрації повинен мати статус
політичного провідника єдиної державної політики в регіоні. Го
лова обласної держадміністрації призначається на посаду і
звільняється з посади Президентом України за поданням Прем'єр-
міністра України;
б) перший заступник, заступники голови обласної державної
адміністрації повинні мати (за аналогією із заступниками міністрів)
статус державних службовців з деякими особливостями, які мають
бути визначеними Законом України "Про державну службу". Вони
призначаються головою облдержадміністрацій за погодженням,
відповідно, з Першим віце-прем'єр-міністром України або з Віце-
прем'єр-міністром України з конкретного напрямку його функціо
нальних повноважень з урахуванням кандидатур, запропонованих
керівним органом управління державною службою;
в) сфери відання та відповідальності заступників голови облас
них державних адміністрацій, як правило, повинні відповідати роз
поділу функціональних повноважень між віце-прем'єр-міністрами
України. Це є підставою для обмеження кількості заступників го
лови обласної державної адміністрації;
г) запроваджується посада Секретаря обласної державної адмі
ністрації, який повинен здійснювати адміністративно-оперативне
керівництво апаратом цієї адміністрації. Призначення на цю поса
ду здійснюється головою облдержадміністрації з врахуванням кан
дидатур, поданих керівним органом управління державною служ
бою, за погодженням із Державним секретарем, а звільнення з по
сади у порядку, визначеному у законодавстві про державну службу;
д) між посадовими особами обласної державної адміністрації
повноваження повинні бути розмежовані таким чином, щоб голова
205
адміністрації був максимально звільнений від вирішення поточних, оперативних питань та зосереджували увагу на проблемах розроблення і здійснення державної політики з урахуванням специфіки відповідного регіону (регіональної політики).
Районні державні адміністрації організовуються з урахуванням того, що функції голів цих адміністрацій за своїм змістом не мають ознак політичної діяльності. Відповідно до цього голови районних державних адміністрацій повинні мати статус державних службовців. Згідно з частиною 10 статті 106 і частиною IV статті 118 Конституції України вони призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.
У подальшому, з огляду на перспективи розвитку інституту державної служби, кандидатури на зазначені посади повинні пропонуватися керівним органом управління державною службою. Перебування їх на посаді не повинне обмежуватися строком повноважень Президента України, що забезпечить стабільність становища цих посадових осіб, їх певну незалежність від політичних змін.
Важливим питанням реформування місцевих органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (далі - місцеві органи) є забезпечення чітких субординаційних зв'язків між цими органами та органами виконавчої влади вищого рівня.
При цьому треба зазначити, що важливою особливістю правового статусу місцевих державних адміністрацій є те, що в ньому певним чином поєднуються повноваження загальної та спеціальної компетенції. Зокрема, повноваження спеціальної компетенції здійснюють структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, до відання яких віднесені питання галузевого чи функціонального управління на відповідній території (наприклад, управління охорони здоров'я, фінансове управління тощо). З огляду на це серед місцевих органів виділяються органи двох типів:
перший тип - органи, що підпорядковані міністерствам та іншим ЦОВВ, хоч і мають певні зв'язки з місцевими державними адміністраціями;
другий тип - органи, що підпорядковані голові відповідної державної адміністрації і водночас мають враховувати вимоги реалізації завдань відповідного міністерства чи іншого ЦОВВ.
206
Згідно із зазначеними типами місцевих органів визначається різний характер їх відносин з іншими органами виконавчої влади, а також порядок призначення керівників.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна "II. СИСТЕМА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ"
  1. VI. ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ
    система виконавчої влади має позитивно впливати на хід та наслідки проведення інших радикальних перетворень у нашому суспільстві - насамперед, економічної реформи, особливо з тих питань, де велике значення мають методи та форми державного регулювання і контролю. Подальше здійснення політики реформування державного управління прямо залежить від політико-правового становища у суспільстві, а
  2. Розділ II. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ І РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
    системі правового регулювання управлінських відносин. Саме виправленню такого становища має сприяти запровадження в законодавстві (викладеного вище у главі 1) нового погляду на суспільне призначення адміністративного права в демократичній, правовій державі. Однак вирішення цього дійсно історичного завдання є досить складною справою. Адже існуючий стан українського адміністративного
  3. V. ЗАСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ
    системи органів виконавчої влади, державної служби адміністративно-територіального устрою та системи місцевого самоврядування, окремих сфер державного управління. Загальне концептуальне супроводження проведення адміністративної реформи здійснює Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи. Для поточного керівництва запровадженням заходів по всіх 225 напрямках реформування,
  4. Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: НОВІ ПОГЛЯДИ НА ЙОГО РОЛЬ, ЗМІСТ І СИСТЕМУ В ДЕМОКРАТИЧНІЙ ПРАВОВІЙ ДЕРЖАВІ
    системи органів виконавчої влади, так і судовим шляхом. Глава 2. Збагачення змісту предмету адміністративного права У вітчизняному правознавстві традиційно вважалося, що адміністративне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює однорідні суспільні відносини в сфері державного 246 управління, яке організує, спрямовує у визначене законодавством русло суспільні
  5. § 2. Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності
    системи органів виконавчої влади, які беруть участь у загальному управлінні господарською діяльністю (без урахування галузевої специфіки), відносять: Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України; Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва; Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики України; Державний комітет
  6. 2. Організаційно-правові заходи охорони тваринного світу
    систему правових, організаційних, економічних, матеріально-технічних, освітніх та інших заходів, спрямованих на збереження, відтворення і використання об'єктів тваринного світу. Охорона тваринного світу передбачає комплексний підхід до вивчення стану, розроблення і здійснення заходів щодо охорони та поліпшення екологічних систем, в яких перебуває і складовою частиною яких є тваринний світ.
  7. Державна політика України у галузіохорони довкілля.
    системі законодавства, актів, нормативів, але ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною, тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів, вміти пристосовуватися до змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави. Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи
  8. Поняття і особливості принципів екологічного права
    системи органів управління, методів останнього, з урахуванням потреб ринку. Треба постійно пам'ятати, що багато екологічних відносин не підпадають під ринкові відносини. Однак екологічному праву, властиві правила правового регулювання відповідних видів екологічних відносин за принципами юридичної рівності сторін. Це має місце, наприклад, у договірних відносинах, пов'язаних з використанням
  9. Тема 1. Поняття, місце і роль адміністративного права в системі права України
    системах Стародавнього Сходу та античного Заходу (кодекс Хаммурапі, публічне право Стародавнього Риму). Як самостійна галузь права адміністративне право бере свій початок у XVIII столітті. Саме у Франції сформувалося спочатку поліцейське законодавство, потім - поліцейське право, яке переросло в "право управління" (друга половина XIX ст., Німеччина), а пізніше стало базою для розвитку
  10. Тема 2. Механізм адміністративно-правового регулювання
    система. Співвідношення адміністративного права та адміністративного законодавства. Поняття, ознаки і види адміністративно-правових відносин. Підстави виникнення адміністративно-правових відносин та їх класифікація. Обов'язковим елементом механізму адміністративно-правового регулювання виступають адміністративно-правові норми, тобто правила поведінки, які встановлюються або санкціонуються