| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ |
||
|
Український народ, втративши державність наприкінці XVIII ст., не припиняв боротьби за її відновлення. Українська державницька ідея знайшла втілення у діяльності Кирило-Ме-фодіївського товариства і "Руської трійці", у творчості Тараса Шевченка, Михайла Драгоманова, Івана Франка. Вищого ступеня розвитку вона досягла у програмах і діяльності українських політичних партій та організацій наприкінці XIX - на початку XX ст. Українське національне відродження, як і відродження інших слов'янських народів, що втратили державність, розпочалося у 80-х роках XVIII ст. Ідея державності побутувала в основному в тій частині українських земель, які ще зовсім недавно жили власним державним життям, зберігаючи політичну і культурну автономію - в Гетьманщині та Слобідській Україні. Прогресивна частина колишньої козацької старшини на грунті власних станових дворянських інтересів, спираючись на історичні традиції, особливо на історію козацького періоду, висувала певні вимоги щодо української державності. Серед найбільш патріотично настроєних представників української громадськості вирізнялася постать Василя Капніста. У 80-х роках XVIII ст. він був відомий як поет і користувався авторитетом серед дворянства на Полтавщині. У 1782 р. Василя Капніста обрали предводителем дворянства Київського намісництва. Відповідно до табеля про ранги цей чин вважався на ступінь нижчим, ніж чин губернатора. Того ж року Василь Капніст став членом Російської академії наук. Опозиційність Василя Капніста до існуючого ладу була яскраво виражена, за що в Києві його називали Ваською Пугачовим. У 1783 р., після скасування полкового устрою в Україні, Василь Капніст написав і поширював у рукописних копіях "Оду на рабство", в якій виступав проти поневолення України російським царизмом. Він вважав, що одним із етапів відновлення української державності є власна армія. У 1787 р. Василь Капніст очолив групу аристократів-автономістів, яка розробила проект відновлення козацького війська. Його можна пов'язувати з подіями тогочасної російсько-турецької війни. Але проект Василя Капніста був провалений в Петербурзі земляком-українцем графом Олександром Безбородьком. У середовищі автономістів, якими, ймовірно, продовжував керувати Василь Капніст, виникали нові, набагато ради-кальніші, відверто сепаратистські (з точки зору Росії) ідеї. Василь Капніст пішов на якісь непевні контакти з анти-російськими і водночас пропрусськими колами у Польсько-Литовській державі. Врешті він зважився на рішучий крок - встановлення безпосередніх зв'язків з прусським двором, який, на його думку, прагнув нової війни з Росією. Василь Капніст прибув до Берліна наприкінці квітня 1791 р. На зустрічі з королівським канцлером графом Евальдом Фре-деріком Герцбергом він представив себе посланцем поневоленого російським урядом українського народу, доведеного до відчаю, і запитав, чи можна сподіватися на допомогу Пруссії, якщо українці піднімуться на боротьбу з російськими гнобителями. Позитивної відповіді від прусського уряду він не одержав. Треба визнати, що подібні протести були поодинокі. Більшість вихідців з колишньої козацької старшини, одержавши стан дворянства, прагнули встановити добрі відносини з Росією, сподіваючись, що своєю лояльністю здобудуть деякі успіхи. У той період прогресивна українська громадськість великого значення надавала вивченню історичного минулого України. Як писав історик українського дворянства Дмитро Міллер, з-посеред дворянства вирізняються постаті Андріана Чепи, Василя Чарниша, Василя Полетики, Григорія Мило- радовича, Тимофія Калиновського, Якова Маркевича як добрих патріотів і завзятих оборонців дворянських інтересів. Усі ці люди старанно збирали історичні докумснти-літописи, хроніки, грамоти, акти, щоб з їх допомогою мотивувати свої домагання щодо української державності. На своє заняття вони дивилися як на подвиг, розпочатий заради слави Батьківщини. В результаті історичних студій наприкінці XVIII ст. з'явилися перші історичні аматорські праці з історії України. Одна з них - "Записки о Малороссии", видана в Петербурзі 1798 р. Це невелика енциклопедія відомостей про Україну, її природу, історію, населення, мову й поезію. її написав Яків Маркович, онук відомого мемуариста першої половини XVIII ст., генерального підскарбія Якова Марко-вича. Зміст книжки високопатріотичний, проте наукового значення вона не мала. Більшу цінність становила інша книжка - "Енеїда" Івана Котляревського, що дала початок новій українській літературі - народній мовою і змістом. Поряд з любительськими творами української історії з'явилися праці професійних істориків. Перший повний курс української історії, виданий 1822 р. під назвою "Історія Малой России", написав Дмитро Бантиш-Камснський. Іншу працю - "Историю Малороссии" підготував Олексій Мартос, український патріот і шанувальник Івана Мазепи. На жаль, його праця, за ВИЕІЯТКОМ КІЛЬКОХ уривків, не була опублікована. Ці твори поклали початок науковим дослідженням української старовини й популяризували знання минувшини серед широких кіл української громадськості. Найвизначнішим твором цього періоду була, безперечно, "Історія Русів". Автора не вдалося встановити й досі, хоча авторство у різні часи приписували Олександру Кенійському, Василю Полети ці, Олександру Бсзбородьку. Без сумніву залишається одне - автор був українським патріотом, глибоким дослідником минулого. "Історія Русів" - це твір, який дуже вплинув на сучасників, підносячи їхню самосвідомість. Як зазначає сучасний український письменник Валерій Шевчук, "Історія Русів" дала підстави до національного пробудження в освічених сферах суспільства при допомозі історіософічного трактату, що мав форму політичного памфлету і гостро нагадував нашим інтелектуалам, які вже починали губити національне обличчя, скинувши козацький кунтуш та жупан і одягши російського крою камзол та імперський мундир, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння". В Україні зростала ненависть до російського царизму, яка переносилася на всіх росіян. Так, російський мандрівник Іван Долгорукий 1817 р. писав: "Наскільки я помітив, придивляючись і прислухаючись, Україна не почуває себе щасливою, незважаючи на всі благодаті природи. Політичне сонце її не гріє так, як небесне світило. Вона змучена, терпить різні тягарі і почуває повністю втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне". Німецький дослідник Йоганн Георг Коль, вказуючи на зростання ненависті українського народу до своїх гнобителів, підкреслював: "Немає найменшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці - нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української держави лежить готовий: "Коли не сьогодні, то завтра з'явиться будівничий, що збудує з цього матеріалу велику і незалежну Українську державу". Проблема відновлення державності в Україні була в центрі уваги високоосвіченої демократичної інтелігенції, яка походила з різних суспільних верств - міщанства, дрібної шляхти, козаків, селян. Освіту вона здобувала як в Україні, де у той час почали діяти перші університети - Львівський (1784), Харківський (1805), Київський (1834), ліцеї - Ніжинський, Кременецький та Одеський, середні школи, так і в російських та західноєвропейських університетах. Нова демократична інтелігенція, не відкидаючи давніх політичних та культурних традицій, спираючись на народні маси, шукала нових шляхів для здійснення ідеалів українського народу. На початку XIX ст., особливо після війни 1812 р., в Росію та Україну почали проникати революційні ідеї з Заходу (їх приносили російські офіцери, а також численні емігранти), нелегально поширювалися революційна література, набуло розповсюдження масонство. Найбільша масонська організація "Любов до істини" була заснована 1818 р. у Полтаві. Один з її учасників повітовий маршал дворянства Василь Лукашсвич створив власну організацію "Визволення України", яка ставила за мсту здобути політичну незалежність України. У Росії у той час створювалися таємні організації, відомі в історії як декабристські. Декабристські товариства виникли і в Україні. Так, Південне товариство на чолі з Павлом Пестслсм, що діяло в Тульчині, ідеалом майбутнього устрою Росії вважало федерацію і ставило на порядок днр національне питання. Сформульована в документі під назвою "Руська правда" програма Павла Пестеля була більш радикальною, ніж програма північних конституціоналістів. Вона передбачала скасування будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства, сувору централізацію управління. Проте Павло Пестель не визнавав національних прав за жодним народом, крім поляків. Його ідеалом була централізована республіка, у якій усі народи злилися б в "один русский народ". Зокрема, щодо українців Пестель заявляв: "Малоросія ніколи не була й бути не може самостійною. Відтак, вона повинна поступитися своїм правом бути окремою державою". Аналогічних поглядів в українському питанні дотримувалися російські революціонери протягом тривалого часу. До Південного товариства приєдналося Товариство об'єднаних слов'ян, головна мета якого - звільнення всіх слов'янських народів від абсолютистської влади, ліквідація національного автономізму між деякими слов'янськими народами й об'єднання їх в єдиному федеративному союзі. Малося на увазі детально означити кордони кожної окремої слов'янської держави, запровадити в усіх народів демократичну парламентську форму правління, створити конгрес для керівництва справами цілого союзу й для зміни, в випадку потреби, загальних основних законів. Кожній окремій державі мала надаватися повна свобода і незалежність у вирішенні її внутрішніх справ. Насправді ж цих прав товариство не визнавало ні за українцями, ні за білорусами. Для товариства існував тільки "один русский народ", а всі інші повинні підлягати обов'язковій русифікації. У названих товариствах українці становили значну частину, і це засвідчувало, що не тільки українські дворяни - монархісти й реакціонери, а й республіканці ставали російськими патріотами і забували про давню боротьбу українського народу за незалежність. А втім, ідея української державності не зовсім згасла серед тодішнього передового дворянства в Україні. Ідею передових українських діячів висловив Микола Маркевич, який восени 1825 р. у листі до російського поета-декабриста Кіндрата Рилєєва писав: "Ми не спустили ще з очей дій великих мужів України, в багатьох серцях не ослабла давня сила почувань і відданості Вітчизні. Ви знайдете ще в нас живий дух Полуботка". Велику роль у піднесенні національної свідомості українського народу відіграли письменники-романтики. Центром тодішнього літературного життя став Харків, зокрема Харківський університет. Ректором університету тривалий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовсь-кий. У Харкові виходили журнали "Украинский вестник", "Украинский журнал" та ін. У літературному житті активну участь брали Григорій Квітка-Основ'яненко, Ізмаїл Срезнев-ський, Микола Костомаров, Амвросій Метлинський. Свої літературні зацікавлення вони поширили аж до загальнослов'янського масштабу, ставши виразниками духовної взаємності й братерства всіх слов'янських народів. Тогочасні українські письменники збуджували почуття народності, не давали заснути національним прагненням, зміцнювали політичну свідомість і плекали її, за висловом Тараса Шевченка, "во время люте". Визволення України Тарас Шевченко бачив на руїнах самодержавної Росії. У поезії "Бували войни й військовії свари" він писав: Бували войни й військовії свари, Було добра того чимало. Минуло все, та не пропало. Остались шашелі: гризуть, Ж[е]руть і тлять старого діда... А од коріння тихо, любо Зелен [і парості] ростуть. І виростуть і без сокири Лж зареве та загуде, Козак безверхий упаде, Розтрощить трон, порве порфіру, Роздавить вашого кумира, Людськії шашелі. Поет беззастережно вірив у майбутню вільну незалежну державу Україну. Він повернув до життя приспану, майже перервану традицію боротьби за її волю. Державницькі ідеї Тараса Шевченка мали безпосередній вплив на програмні документи та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що виникло в Києві наприкінці 1845 - на початку 1846 р. Складалося воно з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції - Микола Гулак, Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, а згодом і сам Тарас Шевченко. Найважливіші програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства були сформульовані Миколою Костомаровим у праці "Книга буття українського народу". Цей твір, що зазнав сильного польського впливу, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Особлива увага зверталася на визволення селян від кріпацтва. Національне питання з усією очевидністю розглядалося як складова частина можливої у майбутньому слов'янської федерації. "Всі слов'янські народи мають право розвивати свої культури і, що найважливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах". У слов'янському об'єднанні чільне місце повинна була посісти Україна. "Книга буття українського народу" визначала їй месіанське завдання: "Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи вказувати можуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: "Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем". Програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства виключали ідею повної незалежності України. Дехто з членів товариства сумнівався у здатності українців збудувати незалежну державу. Та все ж більшість кирило-мефодіївців сповідувала спільні цінності й ідеали та прагнула поліпшити соціально-економічну, культурну й політичну долю України. Ідеали братерства глибоко ввійшли у світогляд тогочасної інтелігенції, ознаменували початок тривалої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царизмом. У центрі цієї боротьби перебувала ідея української державності. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства не зупинив українського національного руху. Після тяжкого десятиліття реакції, коли в центрі політики офіційної Росії був принцип "самодержавство, православіє, народність" (розумілася російська народність на всій території імперії), настав період активізації суспільних сил. Росія, зазнавши поразки у Кримській війні, змушена була піти шляхом реформ. Першою відчула зміни Україна. Вже 1885 р. Олександр II надав амністію членам Кирило-Мефодіївського товариства (крім Тараса Шевченка), які перебували на засланні. Члени товариства Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Василь Білозерський, а згодом і Тарас Шевченко поселилися в Петербурзі, де проживала велика українська громада. Петербург на певний час став центром українського національного руху. Українські діячі в Петербурзі своїм головним завданням вважали поліпшення долі українців, насамперед звільнення селянства з кріпацької неволі. Цей напрям діяльності одержав назву "народництво". Головною рисою народництва в Україні була не лише ідеалізація селянства, а й переконання, що тільки селяни та рядові козаки були і залишилися носіями українських національних традицій. Тому для українських народників наближення до народу, його мови, поезії було водночас і поверненням до власної національності. Народники почали критично ставитися до національної минувшини, зокрема Гетьманщини, оскільки саме в той період Україна втратила державність. У їхніх очах героями були тільки ті козацькі провідники, які по-справжньому боролися за народну волю й яких за те зберіг у своїй пам'яті вдячний народ. Таким поборником демократичних, народолюбних ідеалів уявлялося Запоріжжя. Народництво, що брало початок з етнографічних творів Миколи Цсртслєва, Ізмаїла Срезневського, Михайла Максимовича, у 50-х роках XIX ст. набуло нового, активного характеру і зосередило увагу на викритті жахливої природи кріпацтва. Суцільним актом звинувачення цього явища були твори Тараса Шевченка і Марка Вовчка. Практичним напрямом діяльності української прогресивної інтелігенції в Петербурзі стало налагодження видавничої справи. На кошти заможних українців Василя Тарнавського та Григорія Галагана була заснована друкарня, в якій друкувалися "Записки о Южной Руси", роман "Чорна Рада" Пантелеймона Куліша, твори Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, проповіді отця Василя Гречулевича та ін. У Петербурзі 1861 р. почав виходити перший український журнал "Основа", який став засобом спілкування та збудження національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії. З появою "Основи" розпочався широкий національний рух і в самій Україні. У Києві та Полтаві виникли українські "громади". Київська громада об'єднала понад 300 членів. Громадівці створювали недільні українські школи для дорослих і дітей, видавали популярні та доступні за купівельною ціною книжки. Проте таким вільним національний рух в Україні був недовго. Російський уряд побачив у цій діяльності небезпеку для імперії. І коли 1863 р. вибухнуло польське повстання і спостерігалися прояви соціального невдоволення, він почав звинувачувати українців у підтримці антиімперських виступів. Зрештою, в Україні ніколи не зникало прагнення до автономії, державної незалежності, і жодні запевнення, що український рух має чисто літературні й просвітні цілі, не могли заспокоїти царських правителів. Українська інтелігенція була звинувачена у "сепаратизмі", "нігілізмі" та участі в "польській інтризі". Треба, звичайно, визнати, що ці звинувачення мали певну підставу. Серед тодішньої української молоді було чимало таких, що мріяли про козацьку республіку, дехто пішов добровольцем у ряди польських повстанців, були також прихильники західноєвропейських соціалістичних ідей. Але більшість молодої української інтелігенції стояла осторонь від політичного життя, в тому числі й від ідеї сепаратизму. Та навіть поодинокі факти українського національного руху призвели до масових репресій. У Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах були проведені численні арешти серед української інтелігенції, ряд діячів (Павло Чубинський, Олександр Кониський, Віктор Лобода, Петро Єфименко та ін.) заслані в далекі північні губернії. Завершував розправу в 1863 р. циркуляр міністра внутрішніх справ Петра Валуєва, який забороняв друкувати книжки українською мовою з поясненням, що "не було, немає, й не може бути ніякої української мови". Національна свідомість та державницькі погляди молодого покоління українських діячів 60-х років XIX ст. формувалися під впливом двох ідейних течій: з одного боку, це були ідеї Кирило-Мефодіївського товариства і творчість Тараса Шев- ченка, а з іншого - народницько-соціалістичні ідеї Олександра Герцена, Миколи Чернишевського і Миколи Добро-любова. Валуєвський циркуляр про заборону українського слова не міг припинити розвиток української літератури, науки, суспільно-політичної думки. Київська громада нарівні з вимогами часу сформулювала наново українську національну програму. Шляхи перебудови державного устрою Росії вона вбачала у федеративному устрої з широкою автономією для України. Київська громада стояла на досить радикальних позиціях. Ще радикальнішою з цього погляду була Одеська громада. Як київські, так і одеські громадівці підтримували зв'язки з російськими революційними діячами та організаціями. Розвиток українського національного руху стривожив уряд, який побачив у ньому новий вияв українського політичного сепаратизму. В результаті у травні 1876 р. Олександр II в німецькому місті Емсі підписав указ, згідно з яким було заборонено друкувати українською мовою твори літератури, в тому числі музичні тексти і народні пісні. Ці надзвичайно тяжкі умови, в яких опинилася ук-раїнська політична думка, змусили українських діячів перенести за кордон боротьбу за державність. Головним ідеологом української державницької думки став Михайло Драгоманов. Найбільш чітко і повно ідеї майбутнього суспільно-політичного ладу в Україні він висвітлив у праці "Истори-ческая Польша і великорусекая демократия", що вийшла друком 1882 р. Михайло Драгоманов уперше на повний голос наважився сказати, що не тільки відверті реакціонери, а й діячі польського та загальноросійського національних рухів нехтували національними правами українського народу. Він довів, що зовсім не помічали існування українського народу як окремого етносу чи нації ні Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, ні Олександр Герцен та Микола Чєрнишевський, ні російські народники та соціал-демократи. Те ж стосувалося і польських революціонерів. Російські та польські революціонери, на думку Михайла Драгоманова, в ігноруванні самостійних національних та соціальних інтересів українського народу не відрізнялися від російського уряду й правлячих кіл Речі Посполитої. Михайло Драгоманов у цій та інших працях створив платформу українського визвольного руху, який мав грунтуватися на засадах демократичних свобод і права усіх народів на самостійне політичне життя. Саме це викликало У значно складніших соціально-політичних умовах порівняно з Наддніпрянщиною була Галичина. Загарбана польською шляхтою ще в середині XIV ст., вона аж до 1772 р. перебувала під польським гнітом. Сюди майже не доходив козацький визвольний рух. Цей край був підданий цілковитій полонізації. Вона охопила не тільки шляхту, а й духовенство та міщанство. Дух рабства і послуху пустив глибоке коріння у психіку галичан. "У XVIII ст.,- зазначав історик української політичної думки Юліан Охримович,- українську націю в Галичині творив виключно мужик зневолений, затурканий, прибитий, несвідомий ні людських, ні національних прав, що тільки з стихійною впертістю консерватиста зберігав старосвітський побут". Наприкінці XVIII ст. становище українського населення Галичини змінилося на краще. По-перше, позитивну роль відіграла тут тактика австрійського уряду, який з метою утримання і розширення своєї влади дотримувався давньоримської засади СІІУІСІЄ сі ітрсгіа (розділяй і владарюй). Але ця політика в основі своїй не була націоналістичною і цим відрізнялася від політики російського уряду. Вона сама збуджувала національну свідомість у народів, які входили до Австрійської імперії, в той час коли російський уряд цю свідомість гасив, намагаючись усе допасувати до інтересів російської нації. По-друге, між українським народом та урядом стала польська шляхта, а згодом вся польська громадськість, яка була ворогом вільного розвитку українського народу. Австрійський уряд відігравав тут роль судді і намагався підтримувати рівновагу між гнобителями і пригнобленими. Крім цього, в державі діяла конституція, яка, незважаючи на недосконалість і недемократичність, була єдиною в Європі, що надавала народам свободу для боротьби за їхні права. Ці обставини спонукали українців Галичини виступити разом з усім українським народом на боротьбу за національне визволення й державність України. У житті української громадськості Галичини чільне місце посідало духовенство, проте воно, як і дворянство на Лівобережжі, спочатку не мало ніяких національних ідеалів, хоча й виявляло протест проти спроб у греко-католицькій церкві ввести латинський обряд і висловлювалося за викладання українською або церковнослов'янською мовою в школах. Перші промені світла у темряву рутенства Галичини почали проникати у 20-х роках. Цьому сприяли певні фактори. Насамперед економічний і культурний прогрес, зростання міст, розвиток промисловості, торгівлі й особливо освіти. Через зв'язки молодого покоління із Заходом, через німецьку і слов'янську літератури проникали ліберально-демократичні ідеї. Позначався також вплив польської революційної пропаганди щодо відновлення Польської держави шляхом загального повстання проти Росії, Австрії і Пруссії, між якими вона була розділена. Українську молодь, зокрема вихованців Львівської і Перемишльської греко-католицьких семінарій, ця пропаганда приваблювала в основному тому, що вона мала демократичний характер та значний запас ідей, запозичених у французької революції кінця XVIII ст. (конституція, республіканський устрій, ліквідація панщини, свобода совісті, громадянські права тощо). Особливо приваблювали наявні у польській пропаганді обіцянки надати самостійність українському народові. Хоча вони були досить невиразними, але на українську молодь Галичини мали значний вплив. В її середовищі почали створюватися таємні гуртки, окремі члени яких ставили вимогу політичного визволення українського народу. Але в той час такі вимоги лунали не часто. У 30-х роках XIX ст. ідея політичного визволення українського народу переросла у широку течію і дістала назву Галицького національного відродження. Особливе місце посів гурток вихованців Львівської духовної семінарії, який увійшов в історію під назвою "Руська трійця"*, гурток очолювали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. їхня національна свідомість формувалася під впливом національного відродження інших слов'янських народів, а також українського літературного відродження в Росії. Члени "Руської трійці" першими проголосили ок-ремішність галицьких русинів від поляків і росіян та їхню національну єдність з українцями Наддніпрянщини. Ці погляди вони висловили у виданому 1837 р. альманасі "Русалка Дністровая", вихід якого Іван Франко назвав явищем наскрізь революційним. * Галицькі українці називали себе у XIX ст. русинами. Звідси термін "руський" в розумінні "український". Ідеї Маркіяна Шашкевича та його побратимів більшість галицького духовенства зустріла вороже. Однак незабаром у них з'явилося багато послідовників. У 40-х роках XIX ст. "Руська трійця" сформулювала своє політичне і національне кредо, яке Яків Головацький висвітлив у статті "Становище русинів у Галичині", опублікованій 1846 р. у Лейпцігському часописі "ІаЬгЬііспег Шг зіауізЬе Шегаіиг". Національно-політична програма ставила перед українцями Галичини завдання домагатися політичної автономії українських земель в Австрії, а також звертала увагу наддніпрянських українців, що їм нічого чекати від Росії, яка не визнавала українців як самостійну націю. Особливо гостро постало українське питання в Австрії під час революції 1848 р. На противагу створеного поляками у Львові їхнього політичного органу - Польської ради народової українські діячі 2 травня 1848 р. створили першу українську політичну організацію - Головну руську раду. У своєму першому маніфесті вона проголосила, що галицькі русини є часткою великого українського народу, який мав в минулому власну державу. Основною вимогою Головної руської ради був поділ Галичини на українську і польську частини з окремими адміністраціями. Українські національні вимоги наштовхувалися на сильну опозицію з боку поляків, які намагалися розколоти український національний рух. Галичани шукали зв'язків з іншими народами Австрійської держави і взяли участь у слов'янському з'їзді в Празі. Віденська влада також не задовольняла політичних вимог українців, тому основні успіхи українського руху обмежилися досягненнями в галузі культури: відбувся з'їзд інтелігенції (Собор руських учених), була відкрита кафедра української мови й літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький, здійснювалася підготовка до створення літературно-наукового товариства "Галицько-руська матиця", засновано першу українську газету "Зоря галицька". Незважаючи на ці невеликі здобутки, на те, що поширення ідей національного відродження, формування українського національного руху в Галичині було процесом складним і повільним, дедалі зростала національна свідомість українців-галичан. На Східній Україні, де ще збереглися традиції козаччини і пам'ять про часи автономії, діяльність, спрямована на піднесення національної свідомості, була більш багатообіцяючою. Проте жорстока розправа царського уряду з Кирило-Мефодїївським товариством показала, що український рух в Російській імперії в особі царизму зустрів жорстокого ворога. Умови, які склалися в Галичині після революції 1848 р., не були сприятливими для розвитку української національної ідеї. Правляча в Австро-Угорській імперії династія Габсбургів після придушення народного виступу зробила спробу ліквідувати революційні реформи і відновити абсолютну владу цісаря. Вона розпустила парламент і скасувала конституцію, що стало початком тривалого задушливого абсолютизму. Австрійська адміністрація в особі намісника Агенора Голу-ховського проводила відверто пропольську політику. Одним із небагатьох починань українців, яке пожвавлювало життя у провінції в 50-ті роки XIX ст., було спорудження у Львові на внески громадян Руського народного дому. Нове піднесення українського політичного руху в Галичині розпочалося у 1860 р. В Австрії 20 жовтня того ж року було проголошено нову конституцію, на основі якої запроваджувалися крайові сейми, що обирали зі свого складу делегатів до Державної Думи у Відні. До першого сейму українці обрали 49 депутатів (із загальної кількості 150), котрі, проте, не мали політичної програми для боротьби за українську національну ідею. Вони наївно вірили, що австрійський уряд з доброї волі поліпшить становище українців в імперії. Коли ж сподівання на допомогу австрійського уряду не виправдалися, депутати опинилися в стані розгубленості. Одна їх частина на чолі з Богданом Дідицьким та Іваном Наумовичем підпала під вплив російської пропаганди й у своєму друкованому органі "Слово" проголосила національну єдність з російським народом. Інша група депутатів сейму, очолювана Юліаном Лаврівським, намагалась дійти порозуміння з польською стороною, заради чого відмовлялася від вимоги поділу Галичини на українську і польську. Отже, замість цілеспрямованої боротьби за українську національну ідею в таборі українців розпочалося ' з'ясування стосунків. І це було характерним аж до кінця XIX ст. Незважаючи на розкол, український рух у Галичині зупинити було вже неможливо. Безпосередню роль у його подальшому розвитку відіграло молоде покоління галицької інтелігенції, яке підкреслювало свій зв'язок з народом і називало себе народовцями. Значний вплив на формування народовського руху мав український національний рух у Наддніпрянщині, що відновився на початку 60-х років XIX ст. Своєю чергою народовський рух у Галичині безпосередньо спричинявся до активізації українського національного руху в Наддніпрянській Україні. Так, коли російський уряд застосував репресивні заходи проти українського руху, літературна діяльність письменників Наддніпрянщини була перенесена в Галичину. -Саме тут відкрилися періодичні видання, виникли товариство "Просвіта" та Наукове товариство імені Т. Шевченка. Хоча народовський рух мав загалом національно-культурний характер, ллє при безпосередній ідейній підтримці наддншрянських українців позитивно впливав иа маціанальну я політичну свідомість галичан,, допомагав усвідомити, що вони є частиною великого єдиного українського народу зі спільною історією. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ" |
||
|
||