Головна
ГоловнаІсторіяІсторія України (підручники) → 
« Попередня Наступна »
Малик Я., Вол Б., Чуприна В.. Історія української державності, 1995 - перейти до змісту підручника

УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТИ У БОРОТЬБІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ


Наприкінці XIX - на початку XX ст. українська національна ідея набула більшого поширення, ніж за попередні сто років з часу втрати Україною своєї державності. Цьому сприяли головним чином українські політичні партії та організації, створені як в Галичині, так і в Наддніпрянській Україні.
Найсприятливіші політичні умови для розвитку української державної ідеї склалися в Галичині. Постулат політичної самостійності України першою тут висунула Русько-українська радикальна партія, створена в жовтні 1890 р. її очолювали Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький. Безпосередній вплив на формування партії мав Михайло Драгоманов. Його соціалістичні ідеї потрапили на сприятливий грунт. Але незабаром молоді радикали відійшли від цих утопічно-соціалістичних ідей і стали виключно національною групою. У центрі її радикальної концепції був український народ.
Спочатку члени молодої української партії стояли на драгомановських засадах федерації, однак скоро зрозуміли, що досягти справедливості в тогочасних умовах України - значить досягти самостійності. Про формування їхніх поглядів Іван Франко писав: "їх змагання - погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом, "марксівський матеріалістичний світогляд" з даними української історії - це вельми займаючий образ ферментації, яку викликали у нас думки, пропаговані Драгомановим. Бо ж не забуваймо, що соціалістами ці люди поробилися в значній мірі під впливом Драгоманова, і
українського націоналізму нассалися, крім з Шевченка, головно з його писань"*.
4-5 жовтня 1890 р. відбувся І з'їзд Русько-української радикальної партії. Він затвердив програму партії, "головна" частина якої з позицій соціалізму проголошувала необхідність "колективного устрою праці й колективної власності". "Мінімальна" частина програми ставила більш практичні завдання. У ній вказувалося, що прогрес народних мас можливий тільки на національній основі. Програма звертала особливу увагу на виховання почуття національної свідомості й солідарності в масах українського народу.
На з'їзді 1895 р. Русько-українська радикальна партія проголосила ідею самостійності України. Молоді ідеалісти пройнялися ідеями нації та політичної самостійності. Такі ідеї, з одного боку, налякали противників зростання національної свідомості, а з іншого - активізували суспільно-політичне життя українців у Галичині.
У 1895 р. соціаліст Юліан Бачинський опублікував працю "Україна іггедепіа". Це була перша в новітній історії концепція політичної самостійності України. На видання великою рецензією в журналі "Житє і слово" відгукнувся Іван Франко, високо оцінивши працю Юліана Бачинського: "Для мене вона важлива як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості, хоч прояв цей і прибраний на разі в доктринерську тогу-Будь-що-будь, це є перша на галицько-руськім грунті спроба синтези певних поглядів і наукового обставлення того, що автор відчув як потребу свого розуму і своєї душі. Може, прогрішуся проти матеріалістичного світогляду, коли скажу, що такі потреби, так само, як і потреби життя, матеріально народжують великі історичні події. А раз відчута буде - у кого з національних, у кого з економічних причин - потреба самостійності України, то справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, коли не здійсниться".
Ідея самостійності України набувала дедалі більшого поширення. На політичну незалежність як одну із засад соціал-демократії 1896 р. вказувала газета "КоЬіШук". У 1897 р. на святковому вечорі пам'яті Тараса Шевченка у Львові голова Академічної громади Ісидор Голубович проголосив політичну самостіііність України найважливішим ідеалом української молоді. Але, незважаючи на значне
У цитованих першоджерелах збережений правопис оригіналу.
поширення, ідея самостійності України не вкорінилася остаточно у свідомості української громадськості Галичини. Так, народовська газета "Діло" на початку 1899 р. опублікувала статтю, в якій висміювалася ідея політичної самостійності "як утопічна мрія". З цього приводу 24 березня 1899 р. група віденських студентів змушена була написати протест.
Лише з виникненням Української націонал-демократичної та Української соціал-демократичної партій політична са-мостійність України стала гаслом української визвольної боротьби в Галичині.
У другій половині 90-х років XIX ст. у складі Русько-української радикальної партії сталося розмежування. У 1895 р. з неї вийшов, а згодом порвав з драгомановськими ідеями Іван Франко. У Львові 1899 р. відбулася нарада прихильників української національної ідеї. Ініціаторами її скликання були Михайло Грушевський, Юліан Романчук, Іван Франко, Юліан Охримович. На порядку дня наради стояло питання політичної консолідації українців. її учасники прийняли рішення створити Українську націонал-демократичну партію. Нарада уконституювалася як перший з'їзд цієї партії.
Більшість в Українській націонал-демократичній партії становили радикали, які пішли за ідеєю національної демократії. Друга частина радикалів сповідувала ідею соціал-демократії. Сама ж Русько-українська радикальна партія, хоч і продовжувала існувати, проте залишалася осторонь від українського життя.
У програмі Української націонал-демократичної партії одним із головних пунктів було питання про шляхи розв'язання проблеми українців Австро-Угорщини. Партія поставила за мету домагатися поділу Галичини на українську і польську частини та об'єднання Галичини й Буковини в українську автономію у складі Австро-Угорщини; обговорювалося питання необхідності викупу великої земельної власності і поділу її між селянами, а також ставилася вимога введення прибуткового податку.
Надзвичайно важливою була резолюція з'їзду про Наддніпрянську Україну й Закарпаття. Зокрема, щодо Наддніпрянщини в ній зазначалося: "Будемо підтримувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютичної Російської держави в конституційно-феде-ралістичну, оперту на автономії національностей".
Стосовно Закарпаття з'їзд прийняв ухвалу: "...Змагати, щоби серед угорських українців викликати подібний національний рух, який є між галицькими й буковинськими українцями, щоби загріти їх до вживання, плекання рідної мови, до боротьби проти денаціоналізації та до культурної, економічної й політичної праці в користь українського народу Закарпаття".
Керівний орган Української націонал-демократичної партії - Народний Комітет у день Різдва 1900 р. звернувся до народу з відозвою, в якій зазначалося: "Нашим ідеалом повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації об'єдналися в одну новочасну, культурну державу".
Об'єднання свідомих національних сил в одній партії дало практичний результат. До ідей, проголошених Українською націонал-демократичною партією, приєдналася більшість української громадськості.
У 1899 р. була заснована також Українська соціал-де-мократична партія, делегат якої на з'їзді австрійської соціал-демократії у Брно заявив, що її метою є "вільна держава українського люду, українська республіка". Постулат української самостійності був введений у програми трьох головних українських партій в Галичині: радикальної, націонал-демократичної, соціал-демократичної.
Звичайно, політичні діячі Галичини розуміли, що ідея державної самостійності України - це досить віддалена перспектива. "Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім,- писав Іван Франко на сторінках "Літературно-наукового вісника" у 1900 р.,- лежить для нас поки що з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого". Тому зусилля політичних партій скеровувалися на наближення цієї перспективи.
Суспільство на основі ідеалу самостійності ставало дедалі одностайнішим у своїх політичних змаганнях. Широко використовувалися парламентські форми боротьби. Постійно збільшувалася кількість українських послів в австрійському парламенті та галицькому Сеймі. Так, якщо на виборах до австрійського парламенту 1897 р., що проходили з грубими порушеннями законності, було обрано тільки 9 українців (і то 6 були ставлениками намісника), то на виборах 1907 р.- 30 послів-українців, що об'єдналися в Українську парламентську репрезентацію, з якою мусили рахуватися в парламенті. Навесні 1914 р., дійшовши згоди з польськими політичними колами, українці отримали 62 місця (більше третини) в галицькому Сеймі, а також ряд місць у найважливіших адміністративних установах краю. Під впливом українських
політичних партій, насамперед націонал-демократичної, перебували спортивні організації "Січ", "Сокіл", що густою мережею вкрили Галичину, економічні інституції "Дністер", "Крайовий союз кредитовий", "Народна торговля", "Сільський господар" та ін. Дуже прислужилася поширенню української національної ідеї греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Активізувалася молода українська інтелігенція.
Діяльність політичних партій на самостійницькій платформі на початку XX ст. дала їм змогу об'єднати зусилля у боротьбі за українську державність у роки першої світової війни та в період революції 1917-1920 рр. в Україні.
Ідея самостійності України приходить на зміну федералізмові Михайла Драгоманова і в Наддніпрянську Україну. Влітку 1892 р. українські студенти Микола Вороний, Борис Грінченко, Іван Липа, Олександр Черняхівський на могилі Тараса Шевченка в Каневі ухвалили заснувати українське політичне товариство "Братство тарасівців". Згодом до них приєднався молодий адвокат Микола Міхновський. У про-' грамі, надрукованій у львівському часописі "Правда", "тарасівці" зобов'язувалися захищати скрізь права українського народу, дбати про те, щоб українська мова панувала в родині, установах, школах.
У 90-х роках XIX ст. учнівська та студентська молодь почала засновувати українські громади - підпільні гуртки. Активно діяв такий гурток у Київському університеті. Його членами були Дмитро Антонович, Іринарх Черкаський, Олександр Черняхівський, Іван Стешенко та ін. 1897 р. у Києві відбувся з'їзд громад, на якому вони об'єдналися в загальну українську безпартійну демократичну організацію.
У лютому 1900 р. гурток студентів у Харкові на чолі з Дмитром Антоновичем проголосив створення Революційної української партії. Програмою їй спочатку слугувала брошура Миколи Міхновського "Самостійна Україна", котра вийшла того ж року у Львові як перше видання партії. Вона закликала до рішучої боротьби за відновлення української держави, що існувала до 1654 р. Ідеал партії - "одна-єдина, нероздільна самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ", а боротьба за таку державу була її найближчою метою. Україна повинна була стати республікою, вільною від іноземного панування. У брошурі Миколи Міхновського висувався лозунг "Україна - для українців", однак суспільно-політичний лад майбутньої Української держави не був накреслений.
Революційна українська партія перетворилася в партію соціал-демократичного спрямування, що вплинуло на її ставлення до української державницької ідеї. Так, у другому числі друкованого органу партії - часопису "Гасло", який видавався у Чернівцях з 1902 р. і нелегально переправлявся в Наддніпрянську Україну, вказувалося, що ідеалом партії є "вільна самостійна Україна з широкорозвиненим соціалістичним державним устроєм". Ще чіткіше позицію революційної української партії з питання української державності було висловлено у грудневому випуску "Гасла" за 1902 р.: "Застерігши згори свою мету, свій ідеал самостійної, непідлеглої української республіки робочих мас з усуспільненням засобів продукції, націоналізацією землі і диктатурою пролетаріату, власне українську соціалістичну державу, ми не спинялися на розжовуванні ідеологічної будівлі для віддаленої будучності, але передовсім звернули увагу на справи дня, на обговорення чинників сучасної еволюції і на свою роль в державній акції".
В результаті такої еволюції в 1903 р. Революційна українська партія відмовилася від брошури Миколи Міхновського "Самостійна Україна" як програмної. Незабаром на сторінках "Гасла" (1903, № 4) Київська вільна громада опублікувала нарис програми партії, в якому вже не було жодної згадки про ідеал самостійної України. Своїм найближчим завданням партія вважала повалення царизму спільно з революційними партіями інших народів Російської імперії і заміну його федеративною республікою з наступним поділом відповідно до історичної і національної належності земель та забезпеченням прав кожній національності. Нарис програми партії ставив вимогу "повної автономії України у внутрішніх справах із забезпеченням рівності населяючих її національностей на підставі найширшої конституції з Народною Радою як законодавчими зборами".
У 1902 р. з Революційної української партії виділилася група, яка створила Народну українську партію на чолі з Миколою Міхновським, а сама Революційна українська партія 1905 р. була перейменована в Українську соціал-де-мократичну робітничу партію.
З початком революції 1905 р. Російську імперію охопили масові страйки і демонстрації. Царський уряд змушений був піти на поступки. 17 жовтня того ж року він проголосив маніфест, в якому обіцяв "дарувати населенню свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів". Права законодавчого органу надавалися новоствореній Державній Думі.
У цих умовах національний рух в Україні активізувався і став масовим. Українські політичні партії, які очолили його, повели енергійну агітацію за автономію України. Рух розвивався в атмосфері непримиренної боротьби з царським урядом і набував гострих форм соціальної революції, до якої прагнули революційно-соціалістичні партії. Пропагандистом української національної ідеї стала нова преса, яка з'явилася в Києві, Катеринославі, Полтаві, Лубнах, Одесі, Харкові, Могильові, Петербурзі й Москві.
Навесні 1906 р. була скликана І Державна Дума, в якій сформувалася Українська парламентська громада в кількості 45 делегатів. її політичною платформою була автономія України. Ідейним натхненником Української парламентської громади був професор української історії Львівського університету Михайло Гру шевський, котрий прибув до Петербурга.
Ще напередодні революції 1905 р. Михайло Грушевський приділяв значну увагу питанням суспільно-політичної пере будови Російської імперії. З початком першої російської революції, коли життя само поставило це питання на порядок дня, Михайло Грушевський включився в обговорен ня таких конституційних змін. У статті "Українство і питання дня в Росії", опублікованій 1905 р. у "Літературно- науковому віснику", він доходить висновку, що розвал російського бюрократично-політичного самодержавства ство рив сприятливі умови для того, щоб в Росії українство вийшло поза межі етнографічної народності, стало політич ною й економічною силою та почало організовувати українське суспільство як націю. /
Проект конституції, якої домагався Михайло Грушевський в Росії, повинен був, на його думку, забезпечити збереження і розвиток усіх народів, що населяли імперію. В основі проекту лежала ідея національно-територіальної децентралізації Російської імперії й утворення культурно-національних автономій.
Звичайно, проект Михайла Грушевського здійснити було дуже важко, тому що національно-територіальну децентралізацію відкидали не тільки керівники російського визвольного руху, які вважали, що малочисельні нації повинні розчинитися в російському народі, а й окремі представники тих народностей, що прагнули незалежності чи автономії. Деякі ж діячі (наприклад, Микола Міхновський) взагалі не вірили в можливість реформування Російської держави.
Михайло Грушевський підготував декларацію про авто-номію України, яка від імені Української парламентської
громади мала бути виголошена з трибуни І Державної Думи. Але напередодні, 8 липня 1906 р. Дума була розпущена.
У II Державній Думі українські депутати знов об'єдналися в громаду, що налічувала 47 членів. Громада видавала часопис "Рідна справа - вісті з Думи". В ньому друкувалися промови членів, заяви громади, в яких ставилася вимога автономії України, запровадження місцевого самоуправління, введення української мови у школах, учительських семінаріях, судах, церкві, створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах. Але й II Державна Дума, пропрацювавши тільки 103 дні, була розпущена.
Українське питання залишалося одним із головних у III та IV Державних Думах, хоча у зв'язку зі зміною виборчого закону українські депутати своєї фракції не створили.
Російський уряд хоча й пішов на поступки загальному визвольному рухові, проте не припиняв з ним боротьби, мобілізувавши для цього всі реакційні та консервативні сили в державі. Український рух у його очах був однією з найнебезпечніших частин загального революційного руху, тому після розпуску II Державної Думи царизм почав ліквідовувати здобутки революційних років. Багато українських періодичних видань було припинено, українські товариства закрито, ряд українських діячів заарештовано й заслано, дехто емігрував за кордон. І все ж придушити український національний рух, незважаючи на переслідування та репресії, не вдалося.
У тяжкі роки реакції українську державницьку ідею пропагувало засноване 1908 р. всеукраїнське політичне об'єднання - Товариство українських поступовців, що стояло на позиціях конституційного парламентаризму й автономії України. В складних умовах воно зуміло налагодити співпрацю з російськими політичними партіями та знайти в них підтримку.
Український національний рух став перехідним щаблем до пожвавлення самостійницьких тенденцій у Наддніпрянщині. "Сепаратичні течії,- зазначав ідеолог українського самостійництва Дмитро Донцов,- спершу слабі, поборювані "автономістами" й соціал-демократами, скоро дістали грунт під ногами. Постала сепаратична література, декілька часописів на російській Україні стали на службу цій ідеї". Безпосередній вплив на розвиток й поширення ідеї самостійництва мала Галичина, яка досягла певних успіхів в українському національному русі. Зрештою, представники державної влади - від прем'єр-міністра Петра Столипіна до
звичайного жандармського офіцера - напередодні першої світової війни вбачали сепаратиста в кожному українцеві, що, як згадував Олександр Русов, "хоче відділення України від Російської держави в окрему самостійну державу зі своїм гетьманом, своїми послами і консулами в чужих державах, своєю окремою монетною системою й своїм власним військом".
"Нове дихання" у своєму розвитку українська державницька ідея одержала в роки першої світової війни, з початком якої з'явилася надія на розпад двох імперій - Російської та Австро-Угорської, між якими була поділена Україна.
Більш помірковані вимоги висувалися українськими політичними організаціями та діячами в Наддніпрянській Україні. "Всякий слід патріотичного запалу зник, і люди тверезо глянули дійсності у вічі",- підкреслював історик і політичний діяч Дмитро Дорошенко. Рада Товариства українських поступовців прийняла ухвалу, що у першій світовій війні українці повинні зайняти нейтральну позицію. Проте з ходом війни український суспільно-політичний рух активізувався. Про це засвідчила декларація Ради Товариства українських поступовців, що під назвою "Наша позиція" була опублікована в грудні 1916 р. У ній підкреслювалося: "Ми, українські поступовці, стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала історична доля; державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Адже боролись ми й боротимемося за демократичну автономію України, гарантовану таку ж федерацію рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу".
Активізувалися й домагалися розв'язання українського національного питання земства, студентські організації, партії соціалістичного напряму.
Значно радикальнішими були державницькі вимоги в Галичині. 1 серпня 1914 р. у Львові була створена Головна українська рада. До її складу ввійшли представники трьох українських політичних партій: націонал-демократичної, со-ціал-демократичної і радикальної. Головну українську раду очолив Голова Української парламентської репрезентації Кость Левицький. Вона опублікувала 3 серпня 1914 р. маніфест до українського народу. Заява в цілому була австрофільською, хоча звучала тема вільної України. "Перемога Австро-Угорської монархії,- зазначалося в мані-
фесті,- буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше проб'є година визволення України... Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України"!
Головна українська рада стала ініціатором створення в Галичині Легіону українських Січових Стрільців. Мотиви формування Легіону вона пояснювала так: "Ми, українці, повинні бажати, щоб від Росії відірвали всю Україну з Київом, Полтавою, Черніговом, Харковом, Донщиною, Ку-банщиною та берегами Чорного моря. З такої великої землі утворено би напевно самостійну Українську державу з столицею в нашім стародавнім Київі, де було би українське правительство і український парламент, вибраний всім нашим народом". Легіон відіграв надзвичайно велику роль у формуванні збройних сил України в період визвольних змагань 1917-1920 рр.
Група політичних емігрантів з Наддніпрянської України 4 серпня 1914 р. створила у Львові Союз визволення України як безпартійну політичну організацію для пропаганди ідеї самостійної України. У його платформі, складеній Дмитром Донцовим, зазначалося: "Об'єктивна історична конечність вимагає, щоби поміж Західною Європою й Москвою постала самостійна Українська держава". Формою її правління мала бути "конституційна монархія з демократичним внутрішнім устроєм політичним, однопалатною системою законодавства, горожанськими язиковими і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою". На випадок приєднання до Австро-Угорщини частини українських територій, що належали Росії, Союз визволення України ставив завдання домагатися створення автономного краю з усіх земель, заселених українцями в Австрії.
Союз визволення України взяв на себе репрезентацію Наддніпрянської України перед державами світу. Він розгорнув активну політичну діяльність, пропагуючи ідею визволення України і створення незалежної Української держави. У ряді європейських країн працювали представники Союзу. Так, у Берліні перебував Олександр Скоропис-Йолтуховсь-кий, в Болгарії - Лев Ганкевич, у Швеції та Норвегії - Осип Назарук. Крім цього, Союз видавав періодичну літературу, велику кількість книжок про Україну майже і всіма європейськими мовами, пропагував українське питання у країнах Європи. Така активна діяльність Союзу мала позитивні наслідки: світова преса заговорила про Україну.
Одним із найрезультативніших напрямів в діяльності Союзу визволення України була робота серед військовополонених українців у Німеччині та Австро-Угорщині, яка завершилася формуванням українських дивізій - ядра майбутньої української армії.
З кінця 1914 р. у зв'язку з окупацією Галичини російськими військами Головна українська рада та Союз визволення України перенесли свою діяльність до Відня. На початку травня 1915 р. Головна українська рада була реорганізована у Загальну українську раду. До її складу ввійшли 3 представники Союзу визволення України, які репрезентували Наддніпрянську Україну. 12 травня 1915 р. Загальна українська рада в своїй програмній Декларації до народів світу чітко і рішуче заявила, що ставить собі за мету на українських землях, які перебувають у складі Росії, збудувати вільну самостійну Українську державу, а на українських землях, що входять до Австро-Угорщини, домагається створення української національно-територіаль-ної області на засадах свободи і демократії, в якій будуть забезпечені права національних меншин. Щоб досягти цієї мети, Загальна українська рада вважала за необхідне сприяти Австро-Угорщині та її союзникам у розгромі царської імперії.
У зв'язку з поразкою та відступом російських військ з Галичини і Волині створилися умови для розв'язання ряду українських питань. Проте, незважаючи на зусилля діячів Загальної української ради, практично нічого, за винятком відкриття українських шкіл на Волині й Холмщині, не вдалося зробити. Австро-Угорський уряд не хотів вирішувати українські проблеми. Для нього значно важливіше було розв'язати польське питання, у чому виявляла зацікавленість і Німеччина. 5 листопада 1916 р. Австро-Угорщина і Німеччина проголосили утворення самостійного Польського королівства. Одночасно цісар Франц Йосиф надав Галичині повну автономію, не поділяючи її на польську й українську частини. Це означало крах політики українських діячів австро-угорської орієнтації. Як висловився один із провідних діячів Союзу визволення України Олександр Скоропис-Йол-туховський, "мрію про провідну історичну роль Австрії у відродженні самостійної Української держави довелося здати в архів".
Загальна українська рада на знак протесту проти політики австро-угорського уряду в українському питанні склала свої повноваження. Керівництво українським національним рухом перейняла Українська парламентська репре-
зентащя, яка й надалі залишалася на позиціях автономізму і сподівалася одержати автономію для України як подарунок цісаря. Українці ще більше сповнилися надією, коли після смерті Франца Йосифа став на престол цісар Карл, який в інавгураційній промові 31 травня 1917 р. виголосив що наближається час, щоб "у рамках однопільної держави дати місце для вільного національного і культурного розвитку рівноправних народів". З огляду на це депутат парламенту Кость Левицький за дорученням Української парламентської репрезентації зробив у парламенті заяву, що "українці домагаються від державноправової перебудови Австрії повної національно-територіальної автономії" на українських землях, які входять до складу Австро-Угорщини.
Проте час заяв і декларацій минув. Революційні події в Росії спричинилися до утворення Української Центральної Ради, яка очолила боротьбу українського народу за державність у Наддніпрянщині. Союз визволення України заявив що свої повноваження виконав. На шлях збройної боротьби за державність у листопаді 1918 р. стали українці Іаличини, які нарешті зрозуміли, що за незалежність треба боротися. Настав період революційних та визвольних змагань, що тривав протягом 1917-1920 рр.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна "УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТИ У БОРОТЬБІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ"
  1. СТАНОВЛЕННЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ ЯК ДЕРЖАВИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
    Колонізаційна політика Польсько-Л итовської держави в Україні викликала соціальний і національний опір українського народу. Селяни тікали від панщини в південні, степові райони України. В результаті на рівнинах Придніпров'я сформувався новий суспільний стан - запорізьке козацтво. Тюркське за походженням слово "козак" означало вільну, незалежну від пана людину. Перші українські козаки з'явилися
  2. ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНИ В ПЕРІОД БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
    Богдан Хмельницький, будучи гетьманом Війська Запорізького, став носієм політичної влади, конкуруючи фактично з королем. Епопею своїх воєнних успіхів він завершив тріумфальним в'їздом до Києва, давньої столиці України. Цим він ніби підкреслив, що Військо Запорізьке переймає традиції епохи княжих часів. Міщани, духовенство, академія із захопленням сприйняли перемогу української зброї, вітали
  3. ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
    Програмна декларація Української Національної Ради була опублікована 9 листопада 1918 р. У ній проголошувалося створення демократичної держави, де не буде національного поневолення та соціального гніту, де забезпечуватиметься усім рівність перед законом, вибори усіх ступенів здійснюватимуться на основі загального, рівного, прямого, таємного і пропорційного виборчого права, а основною і керівною
  4. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ІДЕЇ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
    Національно-визвольний рух за відновлення самостійної Української держави був логічним продовженням визвольних змагань 1917-1920 рр. Проте у новий період боротьба за самостійність перейшла у теоретичну площину. Значним здобутком української державницької ідеї на початку 20-х років був навіть той факт, що думками про українське самостійництво захопилися окремі українські комуністи. Але їхня
  5. ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
    партизанські загони, які воювали проти більшовиків і денікінців 118, 120 Зопіріон (роки н. і см. невід.) - намісник Олександра Македонського у Понті. У 331 р. до н. є. очолив похід проти скіфів та грецьких міст Північного Причорномор'я 6 Ігор (913-945) - великий князь київський, за літописом - син Рюрика, здійснював походи на Каспій, Царгород і в Малу Азію. Загинув при зборі данини з древлян
  6. Тема 19. Адміністративно-правове забезпечення управління внутрішніми справами
    Правові засади управління внутрішніми справами. Система органів та їх повноваження щодо управління внутрішніми справами. Служби в органах внутрішніх справ. Державний пожежний нагляд. Державний нагляд за безпекою дорожнього руху. Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ. Управлінські послуги, що надаються органами внутрішніх справ. Адміністративна відповідальність за порушення громадського
  7. Від наукового редактора
    Україна - це милозвучне слово, назва великої держави, коріння якої виходить з сивої старини, держави, історія якої складає тисячоліття. Славетний шлях пройшла Україна за свою багатовікову історію. Корені нашої держави ведуть вглиб історії до Київської Русі. Наш край ще називали Велика Русь, Мала Русь, Україна-Русь, Русь. Сьогодні Україна це - самостійна, суверена, правова держава українського
  8. 2.1. Передумови створення Конституції України
    В Україні зародження конституційної думки належить ще до початку XVIII ст. Автономний осередок українського державного життя - Запорозька Січ - традиційно функціонувала на засадах демократії навіть в умовах чужоземного панування на більшій частині України. Демократичний ідеал був покладений в основу державотворчих процесів у Гетьманщині - українській козацькій державі, заснованій під час
  9. ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ
    Враховуючи революційні настрої і домагання українського народу, Центральна Рада почала висувати перед Тимчасовим урядом свої вимоги. Послаблення політичних позицій уряду давало певні шанси Раді. В середині травня 1917 р. до Петрограда виїхала делегація Центральної Ради, яку очолювали Володимир Винниченко, Микола Ковалевський і Сергій Єфремов - лідери найвпливовіших політичних партій. Делегація
  10. ХАРКІВСЬКИЙ ЦВК РАД У БОРОТЬБІ ЗА ВЛАДУ В УКРАЇНІ
    Більшовики під керівництвом Володимира Леніна 25 жовтня 1917 р. організували збройне повстання в Петрограді, повалили Тимчасовий уряд і утворили новий російський уряд - Раду Народних Комісарів (Раднарком). Жовтневий переворот, як вважали більшовики, встановив диктатуру пролетаріату в формі Совєтів, відкрив шлях до створення соціалістичного суспільного ладу. Після одержання телеграфних