Головна
ГоловнаІсторіяІсторія України (підручники) → 
« Попередня Наступна »
Малик Я., Вол Б., Чуприна В.. Історія української державності, 1995 - перейти до змісту підручника

СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ


Становлення української державності у XX ст. було підготовлене попередніми етапами національного відродження XIX ст. та зародженням і втіленням новітньої політичної думки XX ст. Тяжкий економічний стан, політична криза, поразка російських військ на фронті, національно-визвольний рух поневолених народів імперії значно полегшували українцям поступ до своєї державності.
Загальне невдоволення широких народних мас царським режимом на всій території імперії привело до соціального вибуху. Цар Микола II 27 лютого 1917 р. зрікся престолу. Ситуацію використали опозиційні партії: кадети, меншовики, есери, які 2 березня 1917 р. утворили Тимчасовий уряд на чолі з князем Георгієм Львовим. В опозицію до цього уряду стали більшовики, які виступали від імені Совєта робітничих і солдатських депутатів. Загалом революційні події в Росії мали анархістський характер і Тимчасовий уряд був неспроможний оволодіти ситуацією і забезпечити в державі порядок.
З революційної ситуації вирішили скористатися демократичні сили України, які крім соціальних завдань на перший
план висунули національно-політичні вимоги. За декілька днів представники найголовніших установ і організацій, губернської, міської та повітових управ, Земського союзу, Союзу міст, Воєнно-промислового й Біржового комітетів створили в Києві Раду об'єднаних громадських організацій. Вона обрала Виконавчий комітет із 12 осіб, серед яких було 5 українців. Комітет очолив барон Федір Штейнгель, секретарем став редактор газети "Нова Рада" Андрій Ніковський, членами були відомі на той час політичні діячі Сергій Єфремов, Микола Порш та ін. Завдання Виконавчого комітету полягало в тому, щоб діяти від імені Тимчасового уряду, утримуючи в місті порядок.
Такі громадські комітети були створені в усіх українських губерніях. Вони виступали як представницькі органи місцевої влади. Провідну роль у них відігравали представники торговельно-промислових кіл і управлінської бюрократії. За партійним складом комітети були здебільшого кадетськими. Після Лютневої революції кадети (Партія народної свободи) мали значний вплив на державні органи в багатьох містах України.
На місцях виконавча влада з волі Тимчасового уряду переходила до рук губернських і повітових комісарів, що спиралися на ліберальні громадські комітети.
Революцію в столиці імперії активно підтримали українські робітники, солдати, інтелігенція. На заводах, фабриках, на міських площах та у військових залогах з ініціативи революційних організацій - російських та українських соціал-демократів, есерів, поступовців і кадетів відбулися збори, мітинги й демонстрації, учасники яких висловлювали своє прагнення ліквідувати залишки монархії.
З участю загальноросійських соціалістичних партій - есерів і соціал-демократів - утворювалися Ради робітничих і солдатських депутатів. У солдатському середовищі формувалися Ради солдатських депутатів і солдатські комітети. В селах обиралися волосні й сільські виконавчі комітети, а іноді й Ради селянських депутатів. Протягом місяця в Україні з'явилося 113 Рад, більшість із них у Донбасі та прифронтовій смузі.
Ради як форма політичної організації трудящих мас виникли в умовах російської дійсності, надзвичайного зубожіння і страждань простих людей. Чим далі затягувалася війна, загострювалося економічне становище, тим більше зростали в народі недовіра до панівних класів, озлобленість і відчай, тим популярнішими ставали ліворадикальні лозунги про знищення буржуазного ладу.
Частина Рад у містах уже на початку Лютневої революції діяла досить активно. За допомогою солдатських і робітничих загонів Ради роззброювали поліцію і жандармерію, створювали робітничі дружини для охорони підприємств і дотримання порядку. Ради запроваджували 8-годинний робочий день, розв'язували невідкладні питання соціально-економічного і культурного життя.
Лютнева революція активізувала боротьбу українського народу не тільки проти будь-яких політичних і соціальних, а й проти національних утисків. Виникла потреба у створенні центру, який би об'єднав усі прогресивні українські сили. Важливу роль у цьому відіграв міжпартійний політичний блок - Товариство українських поступовців, яке виникло після першої російської революції і виступало як організація всеукраїнського масштабу. Його лідерами були такі визначні політичні діячі, як Андрій В'язлов, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Євген Чикаленко, Федір Штейнгель та ін.
Центральна Рада була створена 4 березня 1917 р. спочатку як всеукраїнське громадсько-політичне об'єднання, а згодом як представницький орган народної влади. Крім лідерів Товариства українських поступовців до неї увійшли представники українських соціал-демократів, солдатів, робітників, студентів, православного духовенства, культурно-освітніх організацій, кооперативів, а також наукових осередків - Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства, різноманітних гуртків і громад. Місце голови було призначене для Михайла Грушевського, а заступником обрано Володимира Науменка.
На початку своєї діяльності Центральна Рада надіслала вітальні телеграми Голові Тимчасового уряду князеві Георгію Львову та міністрові юстиції Олександру Керенському. Вона звернулася 9 березня 1917 р. з відозвою до українського народу, закликаючи зберігати спокій, обирати українців на всі посади, збирати гроші в український національний фонд, об'єднуватися в політичні, культурні та економічні спілки, творити нове, вільне життя.
Україна оживала, падали вікові пута національного і соціального гніту. Звістка про заснування Центральної Ради дала могутній поштовх до організації провінційних українських Рад, створення громадсько-політичних організацій.
Із заслання в Україну 14 березня 1917 р. повернувся Михайло Грушевський - досвідчений і авторитетний лідер національно-визвольного руху. Він очолив Центральну Раду
і вперше після перемоги Лютневої революції сформулював мету - автономія України в складі Російської федеративної демократичної республіки.
Важливою подією українського життя стала національна маніфестація 19 березня 1917 р. у Києві, в якій взяли участь понад 100 тис. осіб. Михайло Грушевський писав, що маніфестація "вийшла дуже величавою і показала явно, що українство зовсім не являється набутком якогось інтелігентського гуртка, а справді пішло широко в маси". Під українськими блакитно-жовтими прапорами йшли солдати, студенти, учні, робітники. На майданах Міської Думи і Софійському Михайло Грушевський виголосив промови, в яких закликав домагатися автономії України. Біля пам'ятника Богданові Хмельницькому відбулися віче і панахида по мучениках, які поклали життя за волю України. Віче прийняло резолюцію підтримати Тимчасовий уряд, зажадати від нього декларації про широку автономію України, домагатися скликання Установчих зборів та Українського національного конгресу, який би зайнявся питаннями підготовки до запровадження автономії.
Пробудження українського національного життя, вимоги про надання Україні автономії викликали глибоке занепокоєння у керівництва загальноросійських, у тому числі соціалістичних, партій в Україні. У Києві 4 квітня 1917 р. відбулося об'єднане засідання президій Комітету громадських організацій, Ради робітничих депутатів, Ради солдатських депутатів і коаліційної Ради студентів. На засідання запросили керівників Центральної Ради і попередили їх про недопустимість самочинного здійснення автономії України. Голова виконкому Ради робітничих депутатів заявив, що революційна демократія багнетами відповість на проголошення Українським національним конгресом автономії України. Михайло Грушевський намагався заспокоїти присутніх, запевняючи, що українці не мають наміру проголошувати конгрес Установчими зборами.
Стало очевидно, що між українською і російською демократіями в Україні існують розходження в розумінні завдань і кінцевої мети національно-визвольного руху. Загальноросійські партії та організації рішуче заперечували право Центральної Ради стати справжнім органом державної влади. Треба зауважити, що в Україні розгортали активну діяльність загальноросійські ліберальні партії кадетів і октябристів, соціалістичні партії есерів, меншовиків, більшовиків, анархістів та ін.
Складовою частиною національно-визвольного руху стало відновлення діяльності старих і утворення нових українських політичних партій та організацій. Однією із впливових українських організацій, яка існувала з 1908 р. і не припиняла своєї діяльності під час першої світової війни, як уже зазначалося, було Товариство українських поступовців. Воно 25-26 березня 1917 р. провело свій з'їзд, на який прибули делегати із 17 міст, в тому числі від трьох, які знаходилися за межами українських губерній - з Петрограда, Москви і Катеринодара. Головував на з'їзді Михайло* Грушевський. З'їзд заявив про підтримку Тимчасового уряду, зобов'язався всіма силами й засобами творити автономію України з тим, щоб Всеросійські установчі збори тільки затвердили її, вирішив ввести до статуту автономії України принцип забезпечення прав національних меншин, закликав українську громадськість взяти діяльну участь у підготовці Національного конгресу. З'їзд ухвалив перейменувати Товариство українських поступовців у Спілку українських автономістів-федералістів. З червня 1917 р. вона реорганізувалася в Українську партію соціалістів-федералістів, яку на той час очолила президія ЦК - Сергій Єфремов (голова), Володимир Леонтович і Андрій Ніковський (заступники), Федір Матушевський (скарбник) і Ольга Андрієвська (секретар). Центральним органом партії виступала газета "Нова Рада".
На з'їзді у вересні 1917 р. Українська партія соціалістів-федералістів прийняла нову програму, у якій зазначалося, що партія не тільки національна українська, а й соціалістична. У національному питанні партія незмінно виставляла вимогу автономії України і перебудови Росії на засадах федералізму. У своїй програмі демократичні завдання вона поєднувала з кінцевими соціалістичними цілями, вважаючи, що соціалістичний лад, до якого прямує людськість, найкраще забезпечить інтереси народу.
Ведучи мову про соціалізм, Українська партія соціалістів-федералістів тільки віддавала належне загальній моді. Фактично члени партії не були соціалістами. За своїми політичними поглядами вони наближалися до російських кадетів. Партія проводила політичну роботу головним чином серед інтелігенції і фактично відображала інтереси ліберальних верств суспільства. Вона розгорнула чималу культурницьку діяльність і брала участь у роботі Центральної Ради.
Відновила свою діяльність Українська соціал-демократич-на робітнича партія, головними лідерами якої виступали
Володимир Винниченко, Дмитро Антонович, Микола Порш, Михайло Ткаченко, Симон Петлюра. Українські соціал-демократи видавали "Робітничу газету". На початку квітня 1917 р. відбулася загальнопартійна конференція, яка підтвердила програму, прийняту ще 1905 р. У ній поєднувалися демократичні і соціалістичні вимоги. Українські соціал-демократи вважали, що революція повинна усунути насамперед національне гноблення. В аграрному питанні партія відстоювала лозунг націоналізації землі, а в національному - необхідність автономії України в складі майбутньої Російської федеративної демократичної республіки. Партія вважала, що про соціалістичну революцію не може бути взагалі ніякої мови, тому слід переходити до мирного співробітництва з іншими класами і партіями. Українська соціал-демократична робітнича партія користувалася впливом в містах Правобережжя, у другій половині 1917 р. вона налічувала 40 тисяч осіб.
Найчисельнішою і найвпливовішою була Українська партія соціалістів-революціонерів, яка остаточно сформувалася на початку квітня 1917 р. Це була, по суті, революційно-демократична селянська партія. Центральним друкованим органом партії виступала газета "Боротьба". Восени 1917 р. у партії налічувалося 75 тисяч осіб. її головними діячами були молоді люди віком до 25 років: Микола Ковалевський, Левко Ковалів, Павло Христюк, Володимир Залізняк, Микола Шраг, Олександр Севрюк. З цією партією пов'язав свою долю Михайло Грушевський, вийшовши з Товариства українських поступовців.
Установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів, на якому головував Микола Ковалевський, висловився за негайне втілення у життя широкої національно-територіальної автономії України. Найкращою формою устрою Української держави з'їзд визнав федеративно-демократичну республіку.
Докладно розглядалося аграрне питання. Партія пропонувала всі державні, церковні, монастирські та приватні землі передати до Українського земельного фонду, який би роз-поділяв їх між громадськими організаціями. Власникам землі передбачалися відшкодування за рахунок держави. З'їзд обрав тимчасовий ЦК на чолі з Миколою Ковалевським.
У середині липня відбувся II з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів, який затвердив програму і статут. В основу програми було покладено програму російських есерів. Своїм кінцевим завданням партія ставила перебудову капіталістичного ладу у соціалістичний, диктатуру рево-
люційної демократії. На шляху до перемоги "повної соціальної революції" партія мала на меті провести часткові . соціальні реформи у різних сферах суспільного життя.
Українська партія соціалістів-революціонерів надавала першочергового значення національному питанню, повне вирішення якого вважала можливим лише при соціалізмі, а в умовах буржуазного ладу вимагала рівності та права націй на самовизначення, обстоювала лозунг автономії України у складі Російської федеративної республіки. В аграрному питанні була обгрунтована вимога щодо ліквідації приватної власності на землю і передачі великих землеволодінь в український земельний фонд для безоплатного розподілу серед селянства (тобто соціалізація землі).
У Центральній Раді Українська партія соціалістів-революціонерів виступала в блоці з Українською соціал-демо-кратичною робітничою партією та іншими партіями. Близько до Української партії соціалістів-революціонерів стояла станова організація - Українська селянська спілка, що утворилася майже одночасно з цією партією. Друкованим органом Спілки, а також і партії есерів стала газета "Народна воля", що видавалася на кошти Союзу кооператорів.
Менш впливовою партією була Українська партія са-мостійників-соціалістів, яка остаточно сформувалася в грудні 1917 р. Головою її став Павло Макаренко. Серед інших партій, що не мали великої популярності, відомі Українська демократично-хліборобська партія (ідеолог Вячеслав Липин-ський), Українська трудова партія (лідер Федір Кри-жанівський) та Українська федеративно-демократична партія, до якої входили здебільшого члени київської "Старої громади".
У Києві 6 квітня 1917 р. зібрався Український національний конгрес. На нього прибуло близько 900 делегатів від політичних партій і різноманітних політичних організацій - селянських, військових, робітничих, економічних, культурних. Серед них були представники не тільки Наддніпрянської України, а й Кубані, Галичини та усіх воєнних фронтів. Крім цього, були присутні близько 600 гостей від українських установ Києва. Після вступної промови Михайла Грушевського конгрес заслухав і обговорив ряд доповідей і прийняв відповідні резолюції. Конгрес висунув вимоги щодо національно-територіальної автономії України, федеративного устрою в Росії, участі представників України в майбутній міжнародній мирній конференції. Соціально-економічних питань конгрес майже не порушував.
На третій день роботи конгресу відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Було вирішено виділити дві третини депутатських мандатів губерніям та містам, одну третину - центральним комітетам партій та інших центральних установ. Усього налічувалося 150 мандатів. Центральній Раді надавалося право розширити свій склад на 15% з тим, щоб залучити до органу крайової влади представників національних меншин. Головою Центральної Ради конгрес таємним голосуванням обрав Михайла Грушевського, а його заступниками Сергія Єфремова та Володимира Винниченка. За своїм значенням конгрес став ніби Установчими зборами, які перетворили Центральну Раду на своєрідний парламент.
Після Українського національного конгресу для проведення поточної роботи був створений Виконавчий комітет Центральної Ради, який згодом одержав назву Малої Ради. Він скликав сесії Центральної Ради і певною мірою виступав як законодавчий орган.
Одночасно з утворенням Центральної Ради та масових організацій трудящих на місцях - просвіт, селянських спілок, національних клубів і Рад, військових, студентських, жіночих та інших організацій - відбувалася їх консолідація у всеукраїнському масштабі.
В умовах загального розкладу військ на російських фронтах серед солдатів-українців швидко розгортався рух за створення національних частин. У Києві 6-8 травня 1917 р. відбувся І Всеукраїнський військовий з'їзд. Близько 700 його делегатів виступали від імені 1580 тисяч організованих українських солдатів та офіцерів фронту і тилу. Висловившись за підтримку воєнної політики Тимчасового уряду, з'їзд при цьому заявив, що вважає Центральну Раду єдиним колективним органом у вирішенні всіх справ, які стосуються України. На з'їзді обрали Генеральний військовий комітет, який у погодженні з російським Генеральним штабом мав проводити українізацію армії. На початку червня всупереч забороні військового міністра Олександра Керенського відбувся II Всеукраїнський військовий з'їзд. На ньому 2500 учасників представляли 1732 тисячі солдатів та офіцерів фронтових і тилових військових частин. Учасники з'їзду на Софійському майдані після молебня й урочистого виконання гімну України заприсяглися не повертатися до своїх частин без надання Україні автономії. Ціною великих зусиль Володимирові Винниченку й Симону Петлюрі вдалося вгамувати мітинговий запал.
З'їзд висловився за найактивнішу підтримку Центральної Ради і запропонував їй негайно приступити до закладення
підвалин автономного ладу. Було підтверджено постанову І Всеукраїнського військового з'їзду про українізацію війська і схвалено статут Українського генерального військового комітету - найвищого військового органу України. Його очолив Симон Петлюра. З'їзд обрав Раду військових депутатів у кількості 132 осіб і ухвалив включити їх до складу Центральної Ради.
Після з'їзду українізація армії набула дальшого поширення. На всіх фронтах Росії створювалися українські військові ради та комітети. Вони керували роботою з'їздів солдат-ук-раїнців, формували національні земляцтва, громади та клуби. Негативне ставлення до українізації війська вищої російської військової влади та Совєтів солдатських депутатів не могло зупинити цього могутнього процесу.
Центральна Рада в своїй діяльності, передусім щодо домагання автономії України, спиралася також на підтримку І Всеукраїнського селянського з'їзду (28 травня-3 червня 1917 р.) та Всеукраїнського робітничого з'їзду (липень 1917 р.).
Отже, весна і літо 1917 р.- це період вражаючих успіхів Центральної Ради у справі будівництва української державності, в об'єднанні з цією метою зусиль різних політичних партій, усіх демократичних сил України. Центральна Рада досягла апогею своїх успіхів. Вона здобула провід серед багатомільйонних мас українського народу, стала виразником його національно-державних прагнень.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна "СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ"
  1. Розділ II. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ І РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
    створений. Нагальні потреби подолання визначених недоліків адміністративного законодавства переважним чином обумовлюють і зміст інших конкретних напрямків сучасного розвитку і реформування адміністративного законодавства України. Глава 7. Оновлення змісту адміністративно-правового статусу громадян Зміст адміністративно-правового статусу фізичної особи, в тому числі громадянина України,
  2. 8. Обмеження міжнародної правосуб'єктності і міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень
    створення «Вільної території Трієст», що так і не була створена, і її частини ввійшли до складу Італії і Югославії. Норми відповідних міжнародних договорів і дипломатичної історії свідчать про такі характерні риси їхньої міжнародної правосуб'єктності: - вільні міста були похідними суб'єктами міжнародного права, оскільки їхній статус визначався групою держав і фіксувався в укладеному цими
  3. 54. Історичні аспекти створення міжнародних організацій
    створення постійно діючих колективних міждержавних органів, в історії людської цивілізації вже був накопичений певний досвід створення міжнародних об'єднань. Так, у Древній Греції в VI столітті до нашої ери були створені перші постійні міжнародні об'єднання - симмакїі й амфіктіо-нії. Вони являли собою релігійно-політичні союзи племен (громад) і міст із загальними святилищем, казною, правилами
  4. УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА
    створено 7 комісій, у тому числі 'Див. Грошевой Ю.М. Прокурорський нагляд в Україні. К.,1993, с.80. 2 Див. Винниченко В. Відродження нації. Ч. 1-І 11. Київ-Відень, 1920, с.10. 7 Див. Полонська-Василенко. Історія України. 1900-1928 pp. Київ, 1991, с.12. 22 правничу, яку очолив Михайло Ткаченко. Законодавче оформлення створеної Української Центральної ради відбулося на Українському національному
  5. §1. Загальні положення. Суть і завдання нагляду за додержанням законів у місцях позбавлення волі та при виконанні інших примусових заходів, винесених судами
    створення правових держав на тлі колишнього Східного блоку. Ці зміни забезпечують верховенство судового контролю під час слідства і судового розгляду, дають змогу визнати первинність загальнолюдських цінностей і прав людини. Вони дозволяють досягти рівноваги між обвинуваченням і захистом за рахунок поширення процесуальних прав захисту і обмеження прав прокурора під час слідства і судового
  6. УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТИ У БОРОТЬБІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ
    створені як в Галичині, так і в Наддніпрянській Україні. Найсприятливіші політичні умови для розвитку української державної ідеї склалися в Галичині. Постулат політичної самостійності України першою тут висунула Русько-українська радикальна партія, створена в жовтні 1890 р. її очолювали Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький. Безпосередній вплив на формування партії мав Михайло
  7. БРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР З КРАЇНАМИ ЧЕТВІРНОГО СОЮЗУ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ
    створення федеративного російського уряду стає на шлях самостійних міжнародних відносин, влада Раднаркому не поширюється па Україну, умови миру матимуть силу тільки тоді, коли їх підпише уряд Української Народної Республіки. Незабаром з Бреста на ім'я Володимира Винниченка та Олександра Шульгина надійшла відповідь, у якій зазначалося, що держави Четвірного союзу чекають представників Української
  8. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ПЕРІОДУ ГЕТЬМАНАТУ
    створений Головний комітет партії, незалежний від загаль-норосійського. З'їзд визнав, що окремі члени партії можуть вступати до складу нового уряду. Уряд гетьмана був підтриманий з'їздом представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства (так званим Протофісом), що відбувся в той же час у Києві. Делегати з'їзду вітали відновлення приватної власності на землю, вимагали
  9. ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
    створення демократичної держави, де не буде національного поневолення та соціального гніту, де забезпечуватиметься усім рівність перед законом, вибори усіх ступенів здійснюватимуться на основі загального, рівного, прямого, таємного і пропорційного виборчого права, а основною і керівною силою держави будуть робітники і селяни. Одразу ж після досягнення військово-політичної стабільності
  10. ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
    створення української соборної держави. У 1918 р. був членом Української Національної Ради в Галичині. У 1919 р.- представник УНР у Вашингтоні. Повернувся до УСРР, де в 1934 р. був репресований. Доля невідома 67 Безбородько Олександр (1746-1799) - київський полковник. У 1775 р. переїхав до Петербурга, де здобув блискучу кар'єру, спочатку як секретар Катерини II, а пізніше - канцлер. Мав великий