Головна
ГоловнаІсторіяІсторія України (підручники) → 
« Попередня Наступна »
Малик Я., Вол Б., Чуприна В.. Історія української державності, 1995 - перейти до змісту підручника

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ПЕРІОДУ ГЕТЬМАНАТУ


Відхід з історичної арени Центральної Ради не означав кінця української державності. До влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, який походив із старовинного козацького роду, був наближений до царського двору, під час війни займав високі генеральські посади. Влітку 1917 р. він здійснив українізацію 1 корпусу і перетворив його на грізну бойову силу. На з'їзді вільного козацтва в Чигирині Павла Скоропадського було обрано почесним отаманом. Однак керівництво Центральної Ради ставилося до цього енергійного і популярного генерала недоброзичливо, вбачаючи в ньому ворога української демократії і прихильника російської реакції.
Йдучи до влади, Павло Скоропадський спирався на ті сили, які були незадоволені Центральною Радою,- на Українську народну громаду, що згуртувала землевласників та колишніх військових, вільне козацтво, яке об'єднувало здебільшого селян-власників, поміщиків різних національностей, прихильників приватної власності, а також на німецьку військову адміністрацію, фактично очолювану генералом Вільгсльмом Тренером. Павла Скоропадського підтримували в основному дві партії - Українська дсмо-кратично-хліборобська партія, яка відбивала інтереси заможного селянства, та Союз земельних власників.
Під час таємних переговорів з німецькою адміністрацією Павло Скоропадський прийняв умови, запропоновані Віль-гельмом Грснсром. Гетьман м;ів визнати Брестський мир, розпустити Центральну Раду, провести вибори до законодавчих установ з урахуванням побажань німецької адміністрації. Уряд повинен був заборонити антинімецькі виступи, ліквідувати земельні комітети, відновити земельну власність і усунути від влади всі "непевні" елементи.
Гетьманський переворот відбувся майже безкровно. Прибічники гетьмана 29 квітня 1918 р. захопили всі державні установи без боротьби. Тільки галицькі Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, ибили трьох гетьманських старшин. У Києві, переповненому німецькими військами,
ніхто не відважився виступити на захист законної влади - Центральної Ради.
29 квітня 1918 р. була опублікована Грамота до всього українського народу, згідно з якою Павло Скоропадський взяв на себе всю повноту державної влади. У ній містилося зобов'язання "негайно збудувати таку державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці". Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися, міністри та їхні заступники звільнялися з посад, але всі урядовці повинні були продовжувати працю. Зазначалося, що незабаром буде виданий закон про вибори до Українського сейму. Поновлювалося право приватної власності на землю. Передбачалося вивласнення великих землеволодінь за оплату й наділення землею малоземельних хліборобів, а також забезпечення прав робітників.
Одночасно з грамотою публікувалися закони про тимчасовий державний устрій України, в яких накреслювалися головні напрями діяльності нового уряду, визначалися права населення, організація управління. На Генеральний суд покладалося завдання охороняти законність. Замість Української Народної Республіки проголошувалася Українська держава. Законодавча влада тимчасова зосереджувалася в руках гетьмана. Однак строки скликання парламенту не визначалися. Гетьманові належала також вся повнота виконавчої і судової влади. Головою (отаманом) Ради Міністрів призначався полтавський поміщик, виходець із старовинного козацького роду Федір Лизогуб. До Ради Міністрів увійшли відомі українські діячі Дмитро Дорошенко (міністр закордонних справ), Микола Василенко (міністр освіти). Інші міністри належали до російських партій, переважно кадетів. Характерно, що соціалісти-фсдералісти відмовилися брані участь у гетьманському уряді. Загалом, потрібно підкреслити, до Кабінету Міністрів добиралися не політичні лідери, а фахівці.
З перших днів правління Павло Скоропадський приступив до виконання даного зобов'язання щодо охорони порядку й законності н Українській державі, зміцнення авторитету влади, вдаючись до суворих заходів. Гетьман чітко визначив своє ставлення до більшовиків, анархістів і лівих есерів, спрямувавши репресивний апарат насамперед проти них. Розпочалося також переслідування демократичної преси, зокрема заборонялися друковані органи української партії соціалістів-революціонерів "Боротьба' та селянської спілки "Народна воля". Інші газети потрапили під жорстку
попередню цензуру. Заборонялися критика уряду, проведення зборів, мітингів та маніфестацій. Навіть кооперативи тривалий час не могли скликати зборів.
Такі заборони й переслідування призвели до рішучої протидії більшості українських політичних партій. Так, після розгону в Києві на початку травня 1918 р. гетьманською вартою (поліцією) делегатів II Всеукраїнського селянсь-кого з'їзду вони зібралися нелегально в Голосіївському лісі під Києвом. Від імені більшості сільського населення з'їзд заявив, що не визнає обраного поміщиками гетьмана. Його делегати висловилися за збереження Української Народної Республіки та негайне скликання Установчих зборів. Для захисту здобутків періоду Центральної Ради було вирішено створювати в повітах бойові дружини. У відозві до селян пролунав заклик: "Умрем, а землі й волі не віддамо!"
Через декілька днів у Києві також нелегально відбувся II Всеукраїнський робітничий з'їзд. У відозві він сформулю-вав найважливіші завдання, що стояли перед українським робітництвом - захист Української Народної Республіки та її законів, скликання Установчих зборів.
В нелегальних умовах у середині травня в околицях Києва проводили свою роботу V з'їзд Української соціал-де-мократичної робітничої партії та IV з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів, які різко висловилися проти гетьманської влади. Українські соціал-демократи відмежувалися від гасла федерації України та Росії, яке загрожувало відновленням "єдиної і неподільної держави". З'їзд вважав, що тільки повна самостійність України може забезпечити її безперешкодний національно-культурний і соціально-економічний розвиток.
На IV з'їзді Української партії соціалістів-революціонерів стався розкол. Праве крило партії вважало, що революція закінчилася і потрібно, здійснюючи поміркованішу політику, боротися за демократизацію суспільно-політичного життя, за утворення Української національної держави. Ліві есери закликали Українську партію соціалістів-революціонерів очолити збройну боротьбу трудящих проти гетьманщини й окупантів. Ліва частина партії при виборах ЦК одержала більшість, перевела партію на нелегальне становище, видавала нелегальний тижневик "Боротьба". Вона утворила окрему партію - Українську партію соціалістів-революціонерів (боротьбистів). її лідерами були Григорій Гринь-ко, Василь Блакитний, Панас Любченко, Гнат Михайличенко та ін. Вони закликали до порозуміння з більшовиками і
відновлення радянської влади в Україні. А права частина партії утворила свій центр і сформувалася в самостійну партію під назвою Українська партія соціалістів-революціонерів (центральної течії).
До гетьманського уряду ставилися негативно і більш помірковані українські партії - Українська партія соціа-лістів-самостійників, Українська демократично-хліборобська партія, Українська трудова партія. Зокрема, з'їзд Української партії соціалістів-федералістів, що відбувся в Києві на початку травня 1918 р., засудив ідею федеративного зв'язку з Росією, визнав гетьманський лад абсолютистським і антидемократичним, а кабінет гетьмана - реакційним. Членам партії заборонялося вступати до складу уряду. Названі партії підтримували профспілки - Об'єднання ради залізниць України та Ради всеукраїнської поштово-телеграфної спілки. З метою боротьби проти гетьманського правління та порятунку української державності ці партії і профспілки в середині травня 1918 р. утворили опозиційний центр - Український національно-державний союз.
Одночасно консолідувалися політичні сили, які підтримували політику гетьмана Павла Скоропадського - поміщиків і капіталістів різних національностей - українських, російських, польських, німецьких, російських і українських кадетів. Так, у травні 1918 р. в Києві з участю міністрів Миколи Василенка, Антона Ржепецького та Сергія Гутника проходив крайовий з'їзд Партії кадетів, більшість членів якої були українці. Партія вирішила пристосуватися до нових умов життя і визнати тимчасово самостійну Україну, але її ідеалом залишалася єдність колишньої Російської імперії. Був створений Головний комітет партії, незалежний від загаль-норосійського. З'їзд визнав, що окремі члени партії можуть вступати до складу нового уряду.
Уряд гетьмана був підтриманий з'їздом представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства (так званим Протофісом), що відбувся в той же час у Києві. Делегати з'їзду вітали відновлення приватної власності на землю, вимагали кредитів на відбудову великих маєтків. Водночас з'їзд ставив питання про заборону страйків, втручання робітників у господарські справи підприємств і функції адміністрації. На ньому був створений постійний представницький орган - Рада промисловості, торгівлі і сільського господарства. З'їзд засвідчив, що гетьманську владу крім хліборобів-власників, середньої інтелігенції та кадетів підтримують великі промисловці, фінансисти та поміщики.
Політика гетьмана Павла Скоропадського, його уряду та адміністрації була причиною невдоволення широких верств трудящих. Селяни відмовлялися повертати поміщикам землю і конфісковане майно. Крім цього, влітку 1918 р. гетьман підписав закони про примусове використання тяглової сили та інвентаря для державних перевезень, про обов'язкову передачу врожаю 1918 р. у розпорядження держави. У випадку нездачі зерна закон передбачав конфіскацію всього селянського майна. Підвищувалися податки, поширювалися штрафи, арешти, екзекуції і розстріли селян.
Гетьман дав згоду на вивіз з України значної кількості продовольства та сировини. За німецькими даними, з України до вересня-жовтня 1918 р. було відправлено до Німеччини та її союзників близько 2 мільйонів пудів цукру, 9132 вагони зерна, 22148 вагонів іншого продовольства, 105 тисяч голів великої рогатої худоби, 96 тисяч коней, вивезено велику кількість різноманітної сировини.
У вересні 1918 р. окупаційні власті підписали з гетьманським урядом нову угоду, за якою німці й австрійці одержали право на вивезення з України додаткової кількості продовольства і сировини. Все цс можна було взяти у населення за допомогою військової сили.
Озлоблені селяни створювали повстанські загони. Розповсюдженим явищем були підпали маєтків, потрави посівів, убивства поміщиків та їхніх управителів. Російські ліві есери вирішили ліквідувати німецького фельдмаршала Германа фон Ейхгорна та гетьмана Павла Скоропадського. За санкцією Центрального комітету українського відділення Партії лівих есерів ЗО липня 1918 р. кронштадтський матрос Борис Донський убив Германа фон Ейхгорна.
Найбільшого розмаху селянська боротьба проти окупантів і гетьманщини набула на Київщині, Чернігівщині і Катсри-нослаішшні. У Правобережній Україні влітку 1918 р. діяло понад 40 тисяч добре озброєних повстанців. Щоб утримувати контроль над Україною, німці вимушені були розмістити тут шість армійських корпусів, австрійці - чотири корпуси і дві кавалерійські дивізії.
Значно погіршилися умови праці і життя робітників. Створений при міністерстві праці комітет хоча і мав представників від робітників, але не спромігся захистити їхні інтереси. Власники підприємств, окупаційна влада та гетьманська адміністрація збільшували тривалість робочого дня до 12 юдим, влаштовували локаути та карали робітників за участь у страйках (арешти до двох років, великі штрафи), нерідко проти страйкарів застосовувалися методи насильства,
але боротьба не припинялася, а ставала дедалі гострішою. Навіть економічні виступи набували політичного спрямування. Найвище хвиля страйкового руху піднялася в липні- серпні 1918 р., коли роботу припинили близько 200 тисяч залізничників. Цей загальний страйк став істотною перешкодою вивезенню продовольства і сировини до Німеччини та Австро-Угорщини.
За таких умов пожвавили свою діяльність більшовицькі організації, що перебували в підпіллі. На початку липня 1918 р. у Москві відбувся І з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. На той час у більшовицьких організаціях налічувалося 4400 членів партії. На з'їзді була відкинена ідея створення незалежної від російської комуністичної партії (більшовиків) України. Комуністична партія (більшовиків) України оголошувалася складовою частиною Російської комуністичної партії (більшовиків) і діставала прав не більше, ніж будь-яка губернська організація Росії. З'їзд обрав Центральний комітет, секретарем якого став Георгій П'ятаков. Зі складу Центрального комітету було виділене Закордонне бюро. Ігноруючи національні прагнення українського народу, з'їзд висунув завдання революційного возз'єднання України з Росією. Така позиція пояснюється не тільки чисельною перевагою в партії неукраїнців (росіян, євреїв і зрусифікованих українців), а й утопічними сподіваннями більшовиків на світову революцію, покликану ліквідувати державні кордони й утворити "всесвітню пролетарську комуну".
Уряд Павла Скоропадського зіткнувся на своєму шляху з великими труднощами. Незадоволення гетьманською політикою висловлювали іноземна окупаційна адміністрація, широкі верстви українського населення й українські політичні партії, більшовики, російські політичні партії, монархічні організації і білогвардійські офіцери.
Проте за нетривалий час правління гетьманський уряд, незважаючи на всілякі перешкоди, домігся певних успіхів у розбудові Української суверенної держави, а також у галузях зовнішньої політики, науки і культури. Маючи обмежені можливості та потрапляючи на перешкоди з боку німецької військової адміністрації, Павло Скоропадський намагався створити дієздатну українську національну армію. Важливого значення він надавав планові відновлення козацького стану та формуванню на цій основі козацьких частин. Чимало надій щодо поповнення армії покладалося на мобілізації восени 1918 р. та навесні 1919 р. Однак реальні успіхи у створенні армії були незначними. Восени 1918 р. загальна
чисельність гетьманських збройних формувань досягла тільки 65 тисяч.
Значних зусиль доклало міністерство шляхів до налагодження роботи залізничного транспорту, міністерство фінансів - до створення державного бюджету та стабілізації валюти, міністерство народної освіти - до українізації початкової, середньої і вищої школи. У галузі освіти, науки і культури успіхам сприяла активна діяльність міністра народної освіти Миколи Василенка. Відкрилося 54 українські гімназії, а в російських запроваджувалися як обов'язкові предмети українська мова, історія та географія України, історія української літератури. Київський народний український університет був реорганізований у Київський державний університет, заснований Державний український університет у Кам'янці-Подільському. У всіх університетах України відкрилися кафедри української мови, літератури та історії. Розпочали діяльність Український державний театр, Державна драма-. тична школа в Києві, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека України та інші наукові й культурні заклади. Найбільшим досягненням України в той час у галузі науки і культури стало відкриття в листопаді 1918 р. Української академії наук, яка згуртувала навколо себе найкращі наукові сили. Першим її президентом став визначний учений-геолог Володимир Вернадський.
Гетьманський уряд мав певні успіхи також у галузі зовнішньої політики. Міністерство закордонних справ передусім домагалося визнання Української держави іншими країнами. Першою чергою дипломатичні стосунки розвивалися з державами Четвірного союзу. В Німеччині функціонувала Українська дипломатична місія, яку спочатку очолював Олександр Севрюк, а згодом - барон Федір Штейнгель. Зміцненню українсько-німецьких відносин сприяли поїздки до Берліна Голови Ради Міністрів Федора Лизогуба, а восени 1918 р.- гетьмана Павла Скоропадського. Німеччина ратифікувала Брестський договір і обіцяла сприяти Україні у розв'язанні територіальних питань.
Складнішими були взаємовідносини з Австро-Угорщиною, яка під різними приводами відтягала ратифікацію Брестського мирного договору, під впливом Польщі анулювала таємний договір про утворення зі Східної Галичини й Буковини коронного краю і намагалася відступити Польщі Холмщину. Українським дипломатам вдалося дещо локалізувати наміри Австро-Угорщини. Брестський мирний договір ратифікували Болгарія і Туреччина.
Гетьманський уряд налагодив добрі відносини з державами, що утворилися на території колишньої Російської імперії - Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією. Велися переговори з Голландією, Іспанією, Данією, Італією, Норвегією, Швецією та іншими країнами.
Особливе місце у зовнішній політиці гетьманського уряду посідали відносини України з РРФСР. З 23 травня до 7 жовтня 1918 р. повноважна делегація радянської Росії, яку очолювали Християн Раковський і його заступник Дмитро Мануїльський, проводила в Києві мирні переговори. Головою української делегації був професор права Сергій Шелухін. Обговорювалися питання про припинення воєнних дій, про фінанси, транспорт, поштовий зв'язок, про обмін полоненими, економічні та культурні відносини. Надзвичайно гостро стояла проблема кордонів між обома державами.
12 червня 1918 р. був підписаний прелімінарний (попередній) мирний договір про припинення .стану війни та відновлення залізничних і поштово-телеграфних сполучень. Українська держава здобула право на заснування в багатьох містах Росії своїх консульств.
Радянська делегація, виконуючи вказівки Володимира Леніна, весь час затягувала переговори і вичікувала закінчення першої світової війни. А втім російські дипломати проводили антиукраїнську агітацію. Ведучи офіційні переговори, російська делегація встановила таємні зв'язки з лідерами Українського національного союзу. У вересні 1918 р. Християн Раковський і Дмитро Мануїльський зустрічалися з Володимиром Винниченком і Микитою Шаповалом, які готували повстання проти гетьмана. Радянська делегація обіцяла визнати самостійність відновленої Української Народної Республіки, а Володимир Винниченко гарантував легальну діяльність більшовиків в Україні. На початку жовтня 1918 р. переговори перервалися. Сторони домовилися залишити в силі попередні умови миру. Російські війська вже сконцентрувалися на кордонах України, щоб під час повстання проти гетьмана вторгнутися на українські землі.
Опозиція проти гетьманської влади, починаючи з літа 1918 р., значно посилилася. її очолив Український національний союз, головою якого був Андрій Ніковський, а 18 вересня 1918 р. його замінив Володимир Винниченко, котрий на той час був дуже популярною особою. Український національний союз проголосив, що виступає за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, і бореться за демократичний виборчий закон. Він повів
активну боротьбу проти гетьманського режиму, став на шлях підготовки повстання. З літа 1918 р. гетьман і його оточення намагалися піти назустріч національним вимогам і пропонували Українському національному союзові рекомендувати своїх представників до уряду. На початку жовтня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський зустрівся з Володимиром Винниченком, Андрієм Ніковським і Федором Швсцсм, щоб з'ясувати програму Кабінету Міністрів, до якого мали ввійти представники Українського національного союзу, що поставив такі вимоги: проведення аграрної реформи на основі ліквідації великого землеволодіння та забезпечення землею трудового селянства, встановлення демократичних свобод і вироблення демократичного виборчого закону. Лідери Українського національного союзу також подали свій список кандидатів на пости міністрів.
Проти наміру гетьмана піти на поступки партіям, що стояли на платформі самостійності України, запротестували міністри-кадсти і торговсльно-промислові кола, яких об'єднував Протофіс. Враховуючи близьку поразку Центральних держав у першій світовій війні, нони вимагали переорієнтування на Антанту та об'єднання України з біло-гвардійськими силами Росії.
Павло Скоропадський не міг не зважати на ті сили, які підтримувала Антанта. Разом з тим він добре розумів, що білогвардійці спільно з Антантою ліквідують Українську державу. Тому гетьман не відмовлявся від налагодження відносин з Українським національним союзом. До складу нового Кабінету Міністрів, сформованого Федором Лизогубом наприкінці жовтня 1918 р., увійшло 5 представників Українського національного союзу (4 есери та один безпартійний). Однак українські партії не задовольнялися компромісом. Вони продовжували готувати збройне повстання. А тим часом різко змінилася міжнародна ситуація. Потерпіли поразку держави Чствірного союзу. Розпалася Австро-Угорська імперія. Розпочалася революція в Німеччині. Антанта підтримувала російські монархічні організації і негативно ставилася до "сепаратизму" народів колишньої Російської імперії. Українська держава опинилася в критичному становищі, їй загрожувала окупація військами Антанти.
Гетьман Павло Скоропадський шукав шляхів згоди з державами Антанти. Він 14 листопада 1918 р. затвердив новий уряд на чолі з Сергієм Гербслем, який складався переважно з російських монархістів. Була оголошена також гетьманська грамота, що скасовувала державну самостійність
України та проголошувала федеративний союз з Росією (небільшовицькою). Гетьман вважав цей крок єдиним, який на той час міг врятувати Україну.
Того ж самого дня на таємному засіданні Українського національного союзу в Києві була створена Директорія - верховний орган Української Народної Республіки, яку передбачалося відновити в результаті повстання. Головою Директорії став соціал-демократ Володимир Винниченко, членами - Симон Петлюра (головний отаман, член Української соціал-дсмократичної робітничої партії), Федір Швець (професор геології, член Української партії соціа-лістів-революціонерів), Панас Андрієвський (адвокат, член Української партії соціалістів-самостійників) та Андрій Ма-каренко (керівник профспілки залізничників, безпартійний). Завдання Директорії полягало в тому, щоб шляхом збройного повстання ліквідувати режим гетьмана Павла Скоропадського.
Зібравшись у Білій Церкві, Директорія заручилася підтримкою корпусу Січових Стрільців, яких очолював Євген Коновалець, і уклала угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою, що виникла в окупаційних військах після революції в Німеччині.
Директорія спиралася не тільки на Січових Стрільців, а й на численних добровольців із селян, міського населення та інтелігенції. Під Мотовилівкою (за ЗО кілометрів від Києва) 18 листопада 1918 р. відбувся вирішальний бій. Повстанська армія розбила гетьманські частини. Військові сили Директорії швидко зростали. На її бік перейшли Дивізія сірожупанників, Запорозька дивізія, Чорноморський козачий кіш та ін. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва. Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав за кордон.
Ким же був гетьман Павло Скоропадський у 1917-1918 рр.? Слухняним ставлеником німців чи вірним царським генералом, прихильником "єдиної і неподільної Росії?" Він був насамперед українським патріотом, який у неймовірно складних умовах намагався врятувати Україну, створи ги і зміцнити Українську державу. Але опинившись під активним натиском різних за політичним спрямуванням ворожих сил - Українського національного союзу, більшовиків, Антанти і білогвардійських військ, гетьман та його уряд змушені були капітулювати.
Період гетьманату, то тривав сім :І ПОЛОВИНОЮ МІСЯЦІВ, був надзвичайно складним етапом у розвитку української революції, будівництві Української держави. Це особлива сторінка в історії визвольних змагань українського народу.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна "УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ПЕРІОДУ ГЕТЬМАНАТУ"
  1. § 3. Ознаки держави, що відрізняють її від соціальної (публічної) влади первіснообщинного ладу
    державний апарат), яка виражає і захищає інтереси економічно найзабезпеченішої частини (класу) суспільства і виникла в результаті його соціального розшарування; 4) наявність апарату примусу (придушення) - загонів збройних людей у вигляді армії, поліції та ін., -- на який спирається державний апарат; 5) поява певних функцій (законодавчої, виконавчої) у окремих органів публічної влади; 6) поява
  2. 2.1. Передумови створення Конституції України
    державного життя - Запорозька Січ - традиційно функціонувала на засадах демократії навіть в умовах чужоземного панування на більшій частині України. Демократичний ідеал був покладений в основу державотворчих процесів у Гетьманщині - українській козацькій державі, заснованій під час Визвольної війни 1648-1657 років. "Однією з найцікавіших пам'яток української правничої думки є "Пакти й
  3. ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
    держави, де не буде національного поневолення та соціального гніту, де забезпечуватиметься усім рівність перед законом, вибори усіх ступенів здійснюватимуться на основі загального, рівного, прямого, таємного і пропорційного виборчого права, а основною і керівною силою держави будуть робітники і селяни. Одразу ж після досягнення військово-політичної стабільності передбачалося скликати парламент,
  4. ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
    держави. У 1169 р. зруйнував Київ 101 Анна (роки и. і см. невід.) - дочка візантійського імператора, дружина Ярослава Мудрого 18. Анна Ярославна [1024 (?) - 1075 (?)] - дочка Ярослава Мудрого, королева Франції. У 1049 р. одружилася з французьким королем Генріхом І. Після його смерті (1060) була регентшею під час правління свого сина Філіппа І 18 Антонов-Овсієнко Володимир (1884-1938) -
  5. Екологічне законодавство України: сучасний етап
    державу. Наслідки цієї катастрофи дуже значні і охоплюють майже всю територію країни. Але екологічна ситуація в цілому вимірюється значно ширшим спектром проблем. -Тривалий час наше господарство велось нераціонально - і занедбана економіка стала загрозливою для самого існування людини. Згадаймо цифри, що характеризують місце України у колишньому Радянському Союзі, де вона займала 2, 7 %
  6. Державна політика України у галузіохорони довкілля.
    державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду
  7. Поняття і особливості принципів екологічного права
    державного співробітництва. Зазначені загальні положення повною мірою відображаються і в принципах екологічного права, які можуть офіційно закріплюватись у законодавстві або ж виводитись з його змісту. Однак у деяких визначеннях відсутній юридичний аспект. * Зокрема, В.Петров визначає екологічні принципи як основні положення, керівні засади, що знаходяться в основі взаємодії суспільства і
  8. І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ
    державного управління. Необхідність формування нової системи державного управління як інструменту подолання кризи в Україні до останнього часу недооцінювалась. Нова система державного управління в Україні має бути створена шляхом проведення адміністративної реформи. Існуюча в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, що
  9. 16. Джерела міжнародного права.
    держави світу. Відповідно до цього документа до джерел міжнародного права належать: а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, точно визнані державами, що сперечаються; б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) судові рішення і доктрини, найбільш,
  10. 46. Міжнародно-правові питання громадянства
    державою, що виражається в наявності взаємних прав і обов'язків Стійкість цього зв'язку характеризується, по-перше, тим, що вона з'являється в людини, як правило, з народження й втрачається зі смертю й, по-друге, на неї не впливає просторовий фактор, тобто даний зв'язок зберігається для людини й за межами його держави У державах з республіканською формою правління для позначення цього зв'язку