Головна
ГоловнаІсторіяІсторія України (підручники) → 
« Попередня Наступна »
Малик Я., Вол Б., Чуприна В.. Історія української державності, 1995 - перейти до змісту підручника

ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ


Програмна декларація Української Національної Ради була опублікована 9 листопада 1918 р. У ній проголошувалося створення демократичної держави, де не буде національного поневолення та соціального гніту, де забезпечуватиметься усім рівність перед законом, вибори усіх ступенів здійснюватимуться на основі загального, рівного, прямого, таємного і пропорційного виборчого права, а основною і керівною силою держави будуть робітники і селяни. Одразу ж після досягнення військово-політичної стабільності передбачалося скликати парламент, який повинен був прийняти справедливу земельну реформу, згідно з якою поміщицькі землі перейшли б у власність малоземельних та безземельних селян. Мстою робітничого законодавства проголошувалося встановлення 8-годинного робочого дня, соціальне забезпечення тощо.
Проте реалізувати на практиці проголошену програму заважало декілька обставин. По-перше, до складу Української Національної Ради увійшло багато українських послів до австрійського парламенту, галицького та буковинського сеймів, обраних ше до першої світової війни. Українське суспільство з того часу значною мірою ради-калізувалося і розклад політичних сил в Українській Національній Раді чи в Державному секретаріаті далеко не повністю відображав реальний рівень політичної самосвідомості народу, внаслідок чого устремління останнього часто випереджували дії поміркованого державного керівництва.
По-друге, керівники українських політичних партій Галичини формувалися в період відносно мирного і поступового розвитку капіталізму в умовах тривалої боротьби із засиллям польських земельних магнатів та урядовців при постійних апеляціях до центральної австрійської влади. Просування вперед здійснювалося невеликими кроками шляхом тривалих переговорів, звернень, компромісів. Досвіду державного будівництва галицькі політичні лідери не мали, не кажучи вже про досвід глибоких політичних та економічних перетворень, соціальних маневрів тощо. А саме такий досвід був вкрай необхідний керівництву Західноукраїнської Народної Республіки у 1918-1919 рр."
По-третє, у своїй внутрішній політиці Українська Національна Рада постійно змушена була зважати на зовнішній чинник, особливо на те, який відгук її дії матимуть в уряді країн Антанти.
Крім цього, втілення у життя положень програмної декларації стримувалося і об'єктивними факторами, передусім продовженням інтенсивних воєнних дій, розрухою, відсутністю відповідних фахівців та матеріальних ресурсів.
З 2 січня 1919 р. Державний секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки переїхав до Станіслава. Тут уконституювалася доповнена Українська Національна Рада. До її складу увійшли також делегати повітів і міст, обрані 22-26 листопада 1918 р. Тепер вищий законодавчий орган державної влади налічував 150 осіб. У соціальному плані переважали представники середнього і заможного селянства, світської інтелігенції і духовенства. Щодо партійності, то тут утворилася, окрім Української націонал-демократичної, Української соціал-демократичної та Української радикальної партій, ще одна помітна фракція - селянсько-радикальна група під керівництвом Кирила Трильовського, що відокремилася від радикалів. Інші члени Української Національної
Ради були безпартійними або належали до дрібних партійних
груп.
4 січня 1919 р. був прийнятий закон про Виділ Української Національної Ради з функціями колективного президента держави. До складу Виділу увійшли: президент Ради Євген Пструшевич (націонал-демократ), Антін Горба-чевський (націонал-демократ), Лев Бачинський (радикал), Семен Вітик (соціал-демократ), Григорій Дувірак (радикал), Михайло Новаківський (безпартійний), Теофіл Окуневський (націонал-демократ), Андрій Шмигельський (радикал), Степан Юрик (націонал-демократ). Обрано було також президію Української Національної Ради у складі Євгена Петрушевича і чотирьох його заступників: Лева Бачинського, Омеляна Поповича, Семена Вітика, Андрія Шмигельського.
Виділ призначив новий склад Державного секретаріату, який діяв до кінця 1919 р. Прем'єр-міністром, державним секретарем фінансів і промисловості став Сидір Голубович (націонал-демократ), державним секретарем закордонних справ - Василь Панейко (націонал-демократ); згодом його на цьому посту замінили спочатку Лонгин Цегельський (націонал-демократ), а потім Михайло Лозинський (націонал-демократ), секретарем внутрішніх справ - Іван Макух (радикал), секретарем військових справ - Дмитро Вітовський (радикал); після загибелі Дмитра Вітовського державним секретарем військових справ став Віктор Курманович (безпартійний), секретарем судівництва - Осип Бурачинський (націонал-демократ), секретарем земельних справ - Михайло Мартинець (безпартійний), секретарем освіти і віросповідання - Агенор Артимович (безпартійний), секретарем шляхів, пошти і телеграфу - Іван Мирон (безпартійний), громадських робіт - Мар'ян Казаневич (безпартійний).
Реорганізація Української Національної Ради та Державного секретаріату не прискорила реалізації головних перетворень. Щоправда, 15 лютого 1919 р. був прийнятий важливий закон "Про державну мову" (нею проголошувалося право національних меншин спілкуватися з адмі-ністрацією на місцях своїми рідними мовами), однак земельна реформа відкладалася.
За таких умов зростала суспільно-політична активність трудящих, передусім селянства, що вимагало негайного розв'язання аграрного питання шляхом розподілу поміщицької землі. У ряді повітів (Богородчанському, Бродівському, Борщівському, Збаразькому, Косівському, Печеніжинському, Яворівському та ін.) цей розподіл розпочався стихійно, що викликало негативну реакцію властей Західноукраїнської
Народної Республіки, які вдавалися навіть до репресій. Це породжувало додаткову напруженість. Подекуди виникали селянські заворушення.
Кульмінаційним виявом самостійної суспільно-політичної активності робітничого класу стало Дрогобицьке повстання 14-15 квітня 1919 р. Соціальне незадоволення пролетаріату посилювалося тяжкими матеріальними умовами життя, фактами корупції місцевої адміністрації, наявністю в містах значної групи старшин Української галицької армії, які ухилялися від перебування на фронті тощо. Ситуацію загострювали і суттєві зовнішні фактори: революція в Угорщині, наближення Червоної армії до кордонів Галичини. Підготовку до повстання здійснювала місцева організація під назвою "Соціал-комуністи", що виникла наприкінці листопада 1918 р. Вона відхилила пропозицію голови повітової Української Національної Ради соціал-демократа Семена Вітика делегувати своїх представників до її складу і спиралася на озброєне ополчення, сформоване під час захоплення влади австрійської адміністрації. Всього у повстанні взяло участь близько 500 чоловік, у тому числі деякі підрозділи гарнізону.
14 квітня 1919 р. була створена Дрогобицька рада робітничих, селянських і стрілецьких депутатів, яка проголосила себе органом державної влади, а радянським урядам України та Угорщини надіслала привітання. Але наступного дня повстанці здалися переважаючим силам військ Західноукраїнської Народної Республіки, що були зняті з фронту та перекинуті зі Стрия.
Дії уряду Західноукраїнської Народної Республіки були цілком зрозумілими, якщо врахувати логіку політичної боротьби: республіка перебувала у критичному стані і не могла спокійно сприймати проголошення в тилу іншої влади, яка в тих умовах протистояла офіційній, тим більше, що польські війська перейшли в наступ під Львовом вже через 4 дні після початку Дрогобицького повстання.
Повстання у Дрогобичі засвідчило, що зволікання з реалізацією основних загальнодемократичних завдань, особливо в умовах невдач на фронті, призвело до формування у галицькому суспільстві сил, готових боротися за негайну соціалістичну альтернативу.
Виступи робітників і селян підштовхнули керівництво Західноукраїнської Народної Республіки до прискорення соціальних реформ. Так, 14 квітня 1919 р. Українська Національна Рада прийняла закон, що визначив основи аграрної реформи. Головною її метою було визнано наді-
лсння землею малоземельного і безземельного селянства на правах приватної власності. У зв'язку з цим проголошувалася експропріація й перехід у земельний фонд Західноукраїнської Народної Республіки для подальшого розподілу земель поміщиків, монастирів, спископів, церков, приватних фундацій і установ, земель, які не оброблялися власними силами, а також інших маєтностей, що перевищували необхідний для однієї сім'ї розмір. Останнє означало, що під дію закону частково підпадало землеволодіння заможного селянства, яке використовувало найману робочу силу. Поміщицькі, церковні та лихварські землі підлягали експропріації в цілому, а для господарств заможних селян певну верхню межу повинні були встановити на місцях земельні комісії повітів і громад. У власність сільських громад переходили водні ресурси місцевого значення, а також пасовиська і полонини, користування якими в минулому було сервітутним правом. Ліси, води й земельні надра ставали власністю держави.
Першочерговість в отриманні земельних наділів встановлювалася для інвалідів війни, сиріт і вдів. Позбавлялися права на землю дезертири з Української галицької армії та особи, що скоїли злочини проти Української держави та її Збройних Сил. Положення про експропріацію великої земельної власності вступали п силу одразу після прийняття закону, однак окремі його статті застерігали проти здійснення поділу землі до закінчення військових дій і встановлювали адміністративні покарання за її самочинне захоплення. Ряд важливих питань, таких, як розміри наділу, викуп землі чи безоплатна передача у приватну власність, проблема іпотечних заборгованостей тощо, викликали політичні суперечки і труднощі, тому їх розв'язання покладалося на майбутній Сейм.
Отже, закон від 14 квітня 1919 р. тільки окреслив основи земельної реформи, але ще не означав її реалізації на практиці. Фактично вирішувалося тільки одне ключове завдання, а саме: здійснювалася ліквідація великого землеволодіння. Звичайно, цс було революційним актом, проте втілити в життя закон уряд Західноукраїнської Народної Республіки не встиг через польський наступ.
15 квітня 1919 р. вийшов також закон про сейм як законодавчий орган Західноукраїнської Народної Республіки. Передбачалися вибори 226 послів (у тому числі 160 українців, 33 поляків, 27 євреїв, 6 німців), створення національних виборчих округів, активне виборче право після досягнення 20 років і пасивне після досягнення 28 років.
Цей закон забезпечував пропорційне представництво усіх національних груп і відповідне відображення в Сеймі рівня політичної свідомості мас, однак не був реалізований з тих же причин, що й закон про аграрну реформу.
Отже, загалом внутрішня політика Західноукраїнської Народної Республіки характеризувалася непослідовністю в реалізації проголошених завдань, що спричинялося до соціально-політичного розмежування в суспільстві і негативно впливало на обороноздатність в умовах війни.
Зовнішньополітична діяльність Державного секретаріату здійснювалася у двох головних площинах: 1) стосунки з Українською Народною Республікою; 2) справа визнання Західноукраїнської Народної Республіки іншими державами, передусім Антантою.
Щодо Української Народної Республіки, то головною метою було державне об'єднання, що розглядалося, по-пер-ше, як втілення в життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності і, по-друге, як засіб згуртування у боротьбі проти експансії буржуазно-поміщицької Польщі на українські землі. Такі устремління збігалися з інтересами Української Народної Республіки, тим більше, що Директорія розраховувала на допомогу галицьких сил у розв'яза-нні власних специфічних військово-політичних і державних проблем.
У перші дні листопада 1918 р. Українська Національна Рада у Львові прийняла відповідні політичні рішення, а 1 грудня, коли в Києві ще існувала влада гетьманату, у Фастові повноважні представники Державного секретаріату Західноукраїнської Народної Республіки уклали попередній договір з Директорією про державну єдність. З січня 1919 р. Українська Національна Рада проголосила у Станіславі Акт Злуки (державного об'єднання) Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки. 22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві прилюдно і в присутності представників інших країн делегати Західноукраїнської Народної Республіки обмінялися відповідними грамотами з керівництвом Української Народної Республіки. Було проголошено, що "однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна". Західноукраїнська Народна Республіка перейменовувалася у Західну області. Української Народної Республіки. Слиним державним гербом став тризуб. Процес злиття урядів, армій, законодавчих органів відкладався до скликання Установчих
зборів об'єднаної України, як це передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня 1919 р.
Отже, Акт Злуки 22 січня став виявом єдності українських земель у міжнародно-правовому і морально-політичному відношеннях. Проте фактичне державне об'єднання так і не відбулося. Існування окремих урядів і армій цілком закономірно породжувало розходження з тих чи інших конкретних питань, оскільки Східна Галичина і Наддніпрянщина мали свої відмінності в рівнях розвитку політичної культури, національної свідомості, історичного досвіду тощо. Тому перед загрозою військової катастрофи уряди та військове командування Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки дбали насамперед про свої регіональні інтереси.
Все ж таки у військовому аспекті Акт Злуки забезпечив певну координацію зусиль на фронті (армія Української Народної Республіки також вела бойові дії з польськими інтервентами на Волині) та на міжнародній арені, дав змогу отримувати допомогу, хоча й незначну, озброєнням, амуніцією, спорядженням, військовими спеціалістами. Але у зв'язку з хиткістю військового, політичного, міжнародного становища самої Української Народної Республіки усе це не могло мати для Західноукраїнської Народної Республіки вирішального значення.
Більш важливим завданням для Західноукраїнської На-родної Республіки, як і для Української Народної Республіки, було домогтися визнання на міжнародній арені. З формального боку справи щодо цього були не такі вже й погані: Західноукраїнська Народна Республіка встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Однак головне завдання полягало в реальному визнанні Західноукраїнської Народної Республіки на Паризькій мирній конференції, яка мала вирішальний вплив на формування кордонів Версальської Європи і де домінували передусім інтереси Великобританії та Франції. Міжнародно-правове становище Західноукраїнської Народної Республіки ускладнювалося ще й тим, що Австрія за Сен-Жерменським договором усі свої права на Галичину передала Раді країн Антанти.
Цілком очевидно, що про справедливе ставлення великих європейських держав до Західноукраїнської Народної Республіки та України взагалі говорити не доводилося: переважали геополітичні розрахунки та стратегічні інтереси. Антанта у той час робила ставку на дві сили: російську
контрреволюцію (Олександр Колчак, Антон Денікін) та новостворену буржуазно-поміщицьку Польщу. Якщо б у громадянській війні в Росії перемогли білогвардійці, то відновилася б "єдина і неподільна" Російська імперія з Наддніпрящиною у своєму складі, а Галичина була б для неї винагородою за участь в імперіалістичній війні. Якщо ні - то буржуазно-поміщицька Польща дістала б Східну Галичину як заохочення до ролі жандарму Східної Європи та союзника Франції проти Німеччини. Про ігнорування інтересів Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки свідчить той факт, що Антанта без них узгоджувала питання про анексію Закарпаття Чехословаччиною, Буковини та Бессарабії Румунією, обминала українську проблему у взаємовідносинах з Олександром Колчаком.
У полі зору Антанти перебував ще один момент, а саме - намагання максимально використати українські та польські війська проти Червоної армії. Власне тому місія генерала Бертелемі в лютому 1919 р. до ставки Української галицької армії мала на меті досягти перемир'я на українсько-польському фронті, щоб спрямувати сили обох сторін на боротьбу проти радянських військ. Перемир'я було підписане і вступило в силу 25 лютого 1919 р.
На переговорах за участю делегацій Західноукраїнської Народної Республіки та Польщі в Ходорові, а потім у Львові Бертелемі в ультимативній формі виклав пропозицію щодо демаркаційної лінії. Його план передбачав відхід українських військ на схід за річку Буг. На заході кордон визначали межі Львівського, Перемишлянського і Бібрського повітів, а далі - по річці Стрий. Отже, до Польщі відходила значна частина українських земель Східної Галичини з Дрогобиць-ко-Бориславським нафтовим басейном включно. Це було, як зазначав учасник переговорів Михайло Лозинський, "одностороннім диктатом, який комісія на основі порозуміння з поляками рішила накинути українцям". За дорученням Євгена Петрушевича делегація Західноукраїнської Народної Республіки рішуче відкинула претензії на галицькі землі і визначила тільки лінію по Сяну, тобто по кордону республіки.
Генерал Бертелемі 28 лютого 1919 р. востаннє попередив представників Західноукраїнської Народної Республіки Осипа Бурачинського, Степана Витвицького і Михайла Лозинського: якщо галичани не приймуть умов миру, то незабаром пошкодують, бо матимуть справу з армією генерала Юзефа Галлера. Але навіть при великій необхідності встановити добрі стосунки з Антантою делегація Західноукраїнської
Народної Республіки не могла прийняти такої ганебної пропозиції. У зв'язку з розбіжністю позицій переговори припинилися.
Отже, спроба Антанти досягти миру за рахунок Західноукраїнської Народної Республіки і повернути обидві воюючі армії на схід провалилася. Залишалося, як писав тодішній міністр англійського військово-морського флоту Уінстон Чсрчілль у книзі "Світова криза", "створити з Польщі здоровий, життєздатний, могутній організм, який міг би стати необхідною перепоною між російським більшовизмом - на весь час його існування - і усісю рештою Європи".
На загальний настрій Паризької конференції вплинула також широка антиукраїнська пропаганда польського уряду. Зокрема, Галицька армія звинувачувалася у неіснуючих масових військових злочинах проти цивільного польського населення, Державний секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки - у "більшовизмі", а український народ - у
національної свідомості та схильності до анархії
відсутності тощо.
За цих умов апеляція дипломатії Західноукраїнської Народної Республіки до Паризької мирної конференції, до урядів Великобританії, Франції та інших держав не могла мати якихось позитивних наслідків. Прикладом можуть слугувати вже згадувана місія на чолі з генералом Бсртслсмі, потім місія генерала Боти, виразні симпатії яких були на боці польських інтервентів. Голові дипломатичної делегації Західноукраїнської Народної Республіки у Парижі Василеві Пансйкові 19 квітня 1919 р. вдалося добитися запевнення прем'єр-міністра Польщі Ігнація Падсрсвського, що сформонана у Франції польська армія генерала Юзефа Галлсра не буде скерована у Східній Галичині та на Волині проти українських військ. Проте у той же день під Львовом дивізія Юзсфа Галлера перейшла у наступ проти Української галицької армії.
при цьому самовизначення насе-свою цивільну адмі-угодн з державами
Коли останнії! наступ Української галицької армії зупинився, найвища рада Антанти 25 червня 1919 р. офіційно уповноважила Польшу зайняти Східну Галичину до річки Збруч і використати для цього армію Юзефа Галлера. Зроблені застереження про тс, що Польща повинна шанувати право державного ЛСНІІЯ краю і може запроваджувати
НІСТраЦІЮ ТІЛЬКИ ПІСЛЯ ВІДПОВІДНОЇ ^.~".. ~ и^рл,иииі.ігі
Антанти, практично не мали значення і свідомо ігнорувалися окупантами.
Навесні 1919 р. для уряду Західноукраїнської Народної Республіки з'явилася реальна можливість радикально змі-
нити міжнародне і внутрішньополітичне становище Східної Галичини та всіх західноукраїнських земель шляхом союзу з радянською Україною. Це був час, коли Червона армія зайняла Київ і просувалася на захід у напрямку до річки Збруч, а в Угорщині була проголошена радянська влада. За тих умов уряд УСРР, природно, був зацікавлений у якнайшвидшій ліквідації сил Директорії і встановленні прямого зв'язку з угорською революцією, а крім того, в поєднанні зусиль проти румунських військ у Бессарабії.
Офіційні пропозиції щодо союзу Державний секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки навесні 1919 р. отримав двічі: 7 березня та 9 травня. Умови другої пропозиції, зокрема, були такими: 1) уряд Західноукраїнської Народної Республіки пориває відносини з Директорією Української Народної Республіки та відкликає всіх галичан з її військ; 2) прилюдно оголошує про цс, а також про свій союз з радянською Україною; 3) укладає з радянським урядом угоду проти Польщі та Румунії; 4) Українська галицька армія підпорядковується командуванню Червоної армії; 5) у галицькі військові частини радянський уряд призначає своїх політичних комісарів; 6) радянський уряд не втручається у внутрішні справи Східної Галичини. Враховуючи внутрішньополітичне становище Східної Галичини та форму запропонованого військово-політичного союзу (контроль радянського уряду над Українською галицькою армією), прийняття цих пропозицій означало на практиці ліквідацію Західноукраїнської Народної Республіки та включення краю до складу УСРР. Про тс, що йшлося, власне, про перетворення західноукраїнських земель на плацдарм боротьби за європейську пролетарську революцію, свідчили заяви керівників Російської комуністичної партії (більшовиків) та Комуністичної партії (більшовиків) України, публікації радянської преси. Проте Державний секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки офіційно на радянські пропозиції не відповів.
Відсутність у Західноукраїнської Народної Республіки стабільного міжнародного становища розв'язувала руки польським інтервентам, давала їм змогу практично без перешкод нарощувати сили на фронті. В той же час у західноукраїнської сторони джерела надходження, зокрема вкрай необхідного озброєння, були обмежені, так само як і можливості організувати дипломатичний тиск на буржуазно-поміщицьку Польщу з боку інших країн. Фактично жодна держава не виявила реальної зацікавленості в існуванні Західноукраїнської Народної Республіки. Хиткість міжнародних позицій робила її уряд значною мірою залежним від
Антанти, що негативно позначалося на мобілізації національних сил проти зовнішньої агресії, а також на внутрішньополітичній ситуації.
Чи мала Західноукраїнська Народна Республіка історичні шанси вистояти?
Нині, простежуючи розвиток у 1918-1919 рр. військово-політичної ситуації, позиції зацікавлених урядів, співвідношення сил супротивних сторін, можна досить упевнено сказати: ні, таких шансів практично не було. Міжнародна ситуація в цілому виявилася несприятливою, а власних ресурсів було замало для відсічі інтервентів.
Чи означає це, що боротьба української громадськості Східної Галичини за національну державність була даремною?
Ні, даремною ця боротьба не була. За короткий час в умовах війни, саботажу чужоземних службовців та катастрофічної нестачі кваліфікованих національних кадрів уряди Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки налагодили роботу держапарату, створили боєздатну армію. Звичайно, чимало їхніх рішень мали незавершений характер, були тимчасовими, зумовлювалися факторами війни. Остаточно вирішувати майбутнє державного та суспільного устрою соборної Української Народної Республіки мали Всеукраїнські установчі збори.
Уже в перший день свого існування молода Західноукраїнська Народна Республіка була втягнена у війну з поляками, яким в Австро-Угорській імперії належала майже вся адміністративна влада на українських землях Галичини. Не хотіли вони позбутися колоніальних зазіхань. Проголосивши свою владу на всіх західноукраїнських етнічних землях, забезпечити виконання цього законного права молода держава не мала сили. Довговікова розчленованість між чужими державами - одна з найбільших історичних кривд українського народу - і тут зіграла свою фатальну роль. Розірвані поміж сусідами, віками пригноблювані, принижувані, виснажувані духовно, українці не могли одразу піднятися до розуміння ¦ своєї політичної волі, зрештою - історичного призначення на цій землі, до розуміння того, що і вони мають право на повноцінне, цивілізоване життя, і тому їхній святий обов'язок - збудувати свою незалежну національну державу, у якій були б зібрані всі етнографічні землі України.
Історичний досвід Західноукраїнської Народної Республіки актуальний і сьогодні, коли національне, демократичне й державне відродження України залежить від єдності усіх творчих сил українського народу.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна "ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ"
  1. ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ У ДОБУ ДИРЕКТОРІЇ
    Того ж дня, коли гетьман Павло Скоропадський підписав зречення від влади, військо Директорії вступило в столицю, а 19 грудня 1918 р. населення Києва палко вітало Директорію Української Народної Республіки. Перед новою владою постало питання: яку форму влади прийняти для УНР? Більшість українських політичних провідників була проти "диктатури пролетаріату" в формі більшовицьких Рад. Директорія
  2. УТВОРЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ І ФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
    Лютнева революція в Росії й утворення на початку березня 1917 р. у Наддніпрянській Україні Центральної Ради, курс на державну незалежність України безпосередньо позначалися на змаганнях за державність на західноукраїнських землях. З лютого 1917 р. парламентські засоби боротьби в Західній Україні вже не влаштовували нікого, а орієнтація на Австрію не була основною платформою української
  3. РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
    Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. розглянула надзвичайно важливе для майбутньої долі народу питання про політичну ситуацію в республіці, а також прийняла історичний Акт проголошення незалежності України. Треба наголосити, що думка про національний суверенітет зародилася не у зв'язку із державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., як зазначалося в проімперських
  4. Розділ II. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ І РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
    Глава 6. Забезпечення прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади - стратегічна - орієнтація розвитку і реформування ад- г міністративного законодавства Той факт, що виконавча влада, у порівнянні із законодавчою та судовою владами, найбільш наближена до забезпечення потреб людини і є тією владою, з якою особа має ті або інші контакти практично повсякденно, вимагає суттєвого
  5. 6. Держави - основні суб'єкти міжнародного права
    Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування. Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта
  6. 8. Обмеження міжнародної правосуб'єктності і міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень
    Аналізована група суб'єктів міжнародного права належить до суб'єктів з обмеженою міжнародною правосуб'єктністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відношення васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значимість, території, що не самоврядовуються, підмандатні і підопічні території, а також території, що не
  7. 14. Визнання держав і урядів.
    З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мартене, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він, у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить
  8. 10. Адміністративно - правовий статус міністерств.
    Указ Президента «Про систему центральних органів виконавчої влади» Указ Президента «Про Загальне положення про мiнiстерство, iнший центральний орган державноi виконавчоi влади Украiни» Указ Президента «Про змiни у структурi центральних органiв виконавчоi влади» Указ Президента «Про систему центральних органiв виконавчоi влади» Міністерство є головним органом у системі центральних органів
  9. АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
    В історії людства велике значення мало античне суспільство, досягнення якого лягли в основу розвитку європейських держав. Складовою частиною античного світу були грецькі міста-держави Північного Причорномор'я, що виникли на території сучасної України. Вони мали безпосередній вплив на східнослов'янські племена, які пізніше утворили Давньоруську державу. Соціально-економічний і політичний
  10. ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ
    Історія українського визвольного руху засвідчує неперервність ідеї незалежної держави у поколіннях. Коли боротьба Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки закінчилась поразкою, естафету підхопили наступні покоління і повели визвольні змагання так, як їм дозволяли ситуація і їхнє розуміння доцільності заходів. Змінився сталінський режим на хрущов-сько-брежнєвський