|
Аналізована група суб'єктів міжнародного права належить до суб'єктів з обмеженою міжнародною правосуб'єктністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відношення васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значимість, території, що не самоврядовуються, підмандатні і підопічні території, а також території, що не визначилися зі статусом, (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці відносини і територіальні утворення характеризувалися або відсутністю або істотним обмеженням суверенітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати, припинившись в основному до початку другої половини XX сторіччя.
Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобританією і численними індійськими князівствами ще в XIX сторіччі і продовжувалися фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного піклування, при якому в міжнародних відносинах держа-ва-сюзерен цілком або у найважливіших справах представляє васальну державу. Васалітет виникав на основі договорів, що укладлися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки певної автономії васала стосовно сюзерену. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати міжнародні договори.
Історично колонії - це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні в більшій або меншій мірі від метрополії - країни, що заснувала це поселення або взяла їх під свою юрисдикцію.
Розрізняють внутрішню колонізацію, що має за мету як заселення (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної меншості або етнічного закріплення території зі спірним статусом, як це мало місце в Древньому Римі при розселенні ветеранів війн у приєднаних провінціях, у Польщі першої чверті XX сторіччя при направленні демобілізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду - румун у Бессарабію. Слід мати на увазі, що при усіх варіантах процес внутрішньої колонізації не створює в регіонів її здійснення статусу, відмінного від всієї іншої території держави.
Колонізація зовнішня у своїй основі припускає не тільки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але і формальне включення нових земель під юрисдикцію держави-метрополії. Найбільш відомі приклади колоніальних територій - Макао (Аоминь) - колишня «заморська провінція» Португалії, що знаходилася під її управлінням до кінця 1999 року, нині - територія Китаю; Гонконг (Сянган) - колишнє колоніальне володіння Великобританії, з 1 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю в якості особливого адміністративного району.
Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонів її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесеної ззовні юрисдикції поза залежністю від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у міжнародному аспекті, колоніальні держави або частіше усього взагалі не мали право виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метрополії. Близькі колоніям за своїми правовими характеристиками і території, у відношенні яких здійснюються спільні суверенітети, насамперед, кондомініуми.
Захоплення колоній із метою їхнього грабежу, економічної експлуатації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) починаючи з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею до початку XX сторіччя, коли велика частина світу виявилася поділеною між кількома імперіями. До старих колоніальних держав до цього часу додалися нові - США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.
Крах колоніальної системи був викликаний стрімким зростанням національно-визвольного руху, що розгорнувся в результаті другої світової війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній стали незалежними і суверенними державами. У I960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, у яких колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.
Останньою значною колоніальною територією, що одержала незалежність, стала в 1990 році Намібія. В даний час під владою США, Великобританії, Франції, Нідерландів і ряду інших країн залишаються невеликі, головним чином, острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають права, що аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами в сфері місцевого самоврядування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метрополій, що дає всі підстави говорити про припинення існування колоніалізму в його класичному виді.
У залежності від ступеня самоврядності колони ДІЛИЛИСЯ на групи:
самоврядні колонії (домініони);
колонії, що користуються самоврядуванням у питаннях внутрішньої політики;
колонії, державне управління в яких здійснюється метрополією;
протекторати;
підмандатні території.
Домініони - це території, на яких складається протистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суверенітетом, що ще тільки формується. У результаті формування націй і розвитку національної державності на таких територіях складається народний суверенітет. Зрозумівши останній, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого розширення своїх прав, а потім у тій або іншій формі - реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму території на статус домініону, потім на режим опіки або суверенної держави.
Міжнародна правосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої, до часткової правосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами.
Статус домініону мали самоврядні території Британської імперії Австралія, Канада, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Ньюфаундленд.
Протекторат (заступницькі відносини) - це договірні відносини між двома державами (сильною і слабкою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки і права, у результаті яких слабка держава знаходиться під владою сильної держави-протектора. Згідно договору більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зобов'язання, обговорені договором. Недотримання договору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустрічних зобов'язань й іншої сторони.
Протекторати були колоніями, стосовно котрих метрополія здійснювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом міжнародного права була держава-протектор, а не держава, що протегується.
Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки криються в ранньофеодальних ленних зобов'язаннях. З ленних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції в 1793-1814 роках включала Монако до складу державної території).
Слід зазначити, що договірний характер протекторату еволюціонував убік одностороннього абсолютного владарювання і підпорядкування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (по Андріанопільському миру, укладеному за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васальними володіннями, перейшли (до 1856 року) під протекторат Росії). У XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння територією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випадково Африканська конвенція 1885 року з'єднала поняття протекторату на африканській території з окупацією.
Підмандатні і підопічні території за своїм правовим статусом беруть свій початок від режиму протекторату. Ще Статут Ліги Націй (стаття 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом призначення опіки з боку ООН, надавала особливий статус певним територіям і проживаючим на них жителям.
Мандат Ліги Націй давав можливість на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й От-томанська імперія, що потерпіли поразку в Першій світовій війні. Мандати були встановлені угодами між союзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні території були розділені на три категорії, що відрізнялися ступенем колоніальної залежності від держав-ман-датаріїв.
Території, що потрапили під мандат категорії «А», формально признавалися самостійними державами, що знаходяться «під керівництвом» держави-мандтарія доти, поки вони не будуть в змозі самоврядовуватися без сторонньої допомоги і рад. До таких територій належали території колишньої Османської імперії: Си-рія, Палестина, Ліван, Мессопотамія.
Території, що підпадали під мандат категорії «В», знаходилися в мандатарія в адміністративному управлінні під умовою певних зобов'язань у відношенні місцевого населення (наприклад, у непритягненні його до військової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). У коло таких територій включалися колишні німецькі колонії в Середній Африці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді та ін.
При наявності мандата категорії «С» мандатарію, через «віддаленість від центрів цивілізації», дозволялося включити (інкорпорувати) відповідну керовану територію до складу своєї території як «нероздільну частину». До таких територій відійшли колишні тихоокеанські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що знаходилася раніше під її владою.
Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосу-б'єктність території, яку на практиці здійснював мандатарій, то території, що володіли категоріями «В» і «С», такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на міжнародній арені їх у повному обсязі представляли мандатарії. У цьому відношенні суддя Міжнародного суду Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і буде належати новій державі».
Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені в неї наступними індивідуальними угодами і для спостереження за цими територіями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (стаття 75). Така система опіки ООН поширювалася-на території трьох категорій, що могли бути включені в неї угодами про опіку:
a) території, що знаходилися на той момент під мандатом;
b) території, що могли бути відірвані від ворожих держав у результаті Другої світової війни;
c) території, добровільно включені в систему опіки державами, відповідальними за їхнє управління. Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла
бути застосована і до підопічних територій, тому що призупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у системі опіки головною задачею керуючої держави є формування суверенітету. Встановлення опіки може припускати лише окремі елементи суверенітету для відповідної території та її жителів, у силу чого система опіки не може поширюватися на держави-члени ООН, відносини між котрими, відповідно до Статуту ООН, «повинні грунтуватися на повазі принципу суверенної рівності» (стаття 78).
Спостереження за управлінням підопічними територіями покладено на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).
Наприкінці другої половини XX століття з початкових 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того та ін.) 10 реалізували своє право на самовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські острови), що знаходилася під опікою США з 1945 року, знаходиться на завершальному етапі виходу з-під міжнародного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитар-них референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі США.
У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведеного цього року плебісциту народ Палау вибрав статус держави, що вільно приєдналася до США. Таким чином, своїм правом на самовизначення скористалися всі підопічні території. В даний час ці території ввійшли до складу різноманітних держав (наприклад, французька частина Камеруна конституювалася в I960 році в незалежну державу Камерун, а англійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні 1960 року до Федерації Нігерії, а південна - у жовтні 1961 року до Республіки Камерун), що є суб'єктами міжнародного права.
Території, що не самоврядовуються, відповідно до радянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав».
Декларація у відношенні народів, що не самоврядовуються, що була включена главою XI у Статут ООН, закріпила відповідальність членів Організацій за управління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до статті 73 Статуту дер-жави-члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих територій є першорядними, і, як священний обов'язок, приймають зобов'язання максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки... і з цією метою... допомагати їм у прогресивному розвитку їх вільних політичних інститутів у відповідності зі специфічними обставинами, властивими кожній території та її народам... ».
З цього формулювання можна зробити висновок, що території, що не самоврядовуються, не мають міжнародної правосуб'єктності, та їх на міжнародній арені представляє керуюча держава. У першому списку, складеному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобританією, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, СІЛА і Францією, нараховувалося 72 території, що знаходилися під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали незалежними державами-суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародної правосуб'єктності, а 21 територія (у тому числі Гавайї, Гренландія, Пуерто-Рико) де-факто втратили режим не-самоврядовуючихся з різних причин, часто одностороннім розсудом керуючої держави (наприклад, Гренландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953 року одержала статус заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправною частиною Датського королівства», у 1979 році була проголошена «самоврядною територією в складі Датського королівства»).
До територій, що не самоврядовуються, відразу ж були віднесені колоніальні володіння країн антигітлерівської коаліції, що не потрапляли під статус підмандатної або підопічної території. З 1960 до 1990 років 53 із цих територій одержали ту або іншу форму самоврядування. До 1995 року збереглося 17 територій, що не самоврядовуються. Серед них Західна Сахара, що управлялася до 1975 року Іспанією (у даний час під егідою ООН йде процес самовизначення народу цієї країни), і Східний Тімор, у відношенні якого Португалія проінформувала в квітні 1977 року Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.
У режимі територій, що не самоврядовуються, залишилися і знаходяться під управлінням: СІЛА - Американське Самоа, Гуам і Віргінські острови США; Великобританії - Шткерн, Ангілья, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Олени, острови Тертці і Кайкос; Нової Зеландії - Токелау; Франції - Нова Каледонія.
Правовий режим територій із статусом, що не визначився (sub judice), не припускає наявність над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Статус, що не визначився, слід визнати за територією, що знаходиться під окупацією або під незаконним володінням. У першому випадку ситуація продовжується до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому - до досягнення міждержавної домовленості.
Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) визначається тим, що:
а) такі території вільні для загального користування й експлуатації усіма:
б) збереженням правового захисту світового співтовариства за особами, на них проживаючих. Відсутність суверенітету якої-небудь держави перешкодою тому не є.
До Паризької конференції 1920 року нічийною територією були острови Шпіцберген, що підтверджувала угода між Росією, Норвегією і Швецією 1872 року. За колективним договором від 9 лютого 1920 року, учасниками якого виступили Великобританія, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, СІНА, Франція, Швеція і Японія,за архіпелагом Шпіцберген був закріплений суверені тет Норвегії (до. Другої світової війни до договору приєдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверенітет Норвегії над островами був визнаний повним і абсолютним, але за учасниками договору були закріплені права в сферах мореплавання, рибальства, полювання і гірського промислу; громадянам держав-учасниць договору гарантувалася свобода виробничої і комерційної діяльності на умовах повної рівноправністі.
Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівноправністі і самовизначення народів світовим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої території, що не самоврядовується, має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і відмінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або території, що не самоврядо-вується, не здійснить своє право на самовизначення згідно зі Статутом і особливо з його цілями і принципами.
Суб'єктами міжнародного права з обмеженою дієздатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави).
Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, перебуваючи як би міні-державами), не мають державний суверенітет, але виступають у якості самостійних, хоча й в обмеженім ступені, учасників міжнародно-правових відносин.
Такий спеціальний міжнародно-правовий статус дер-жавоподібних суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних договорів. їхня міжнародна правосуб'-єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародного права здійснювати встановлені права й обов'язки.
До числа квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін; у даний час - Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що знаходяться під протекторатом суміжних держав, і Мальтійський орден.
У минулому вільні міста мали спеціальний міжнародно-правовий статус, їхня правоздатність визначалася відповідними міжнародними договорами. Так, відповідно до Віденського трактату 1815 року «вільним, незалежним і цілком нейтралізованим» містом був проголошений Краків (1815-1846 роки), Версальський мирний договір 1919 року наділив статусом «вільної держави» Данциг (1920-1939 роки). Мирний договір з Італією 1947 року передбачав створення «Вільної території Трієст», що так і не була створена, і її частини ввійшли до складу Італії і Югославії.
Норми відповідних міжнародних договорів і дипломатичної історії свідчать про такі характерні риси їхньої міжнародної правосуб'єктності:
- вільні міста були похідними суб'єктами міжнародного права, оскільки їхній статус визначався групою держав і фіксувався в укладеному цими державами договорі;
- реалізація міжнародних прав і обов'язків була опосередкована участю в цій діяльності держав-«фундаторів» або міжнародної організації (Краків знаходився «під заступництвом» трьох держав - Росії, Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений «під захист» Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здійснювалося Польщею; статус Трієста повинний був забезпечуватися Радою Безпеки ООН);
- демілітаризація і нейтралізація вільного міста розглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-правового статусу, у зв'язку з чим заборонялося зведення військових споруд, створення військових баз, розміщення іноземних військових частин, залучення вільного міста у військові союзи.
Особливим статусом користувався Західний Берлін, що відповідно до чотирибічної угоди 1971 року між СРСР, СІЛА, Великобританією і Францією ставав специфічним суб'єктом міжнародного права. Відповідно до цієї угоди західні сектори Берліна (розташовувалися на території колишньої НДР) були об'єднані в особливе і самостійне політичне утворення зі своїми органами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Берліна як і раніше не є складовою частиною ФРН і не будуть управлятися нею надалі. Органам влади Західного Берліна була передана частина повноважень, наприклад право на нормотворчу діяльність. Ряд право-мочностей здійснювався владою держав-переможниць.
Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних питань. Так, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх зносин цього утворення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у міжнародних зносинах. Інтереси населення Західного Берліна в міжнародних відносинах представлялися і захищалися консульськими посадовими особами ФРН. Після об'єднання Німеччини дію чотирибічної угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був оголошений столицею єдиної німецької держави.
Ватикан ~ місто-держава, що є міжнародним та ідеологічним центром римсько-католицької церкви. Історично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папської області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пшіин Короткий подарував папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході завершення об'єднання Італії, папська держава припинила своє самостійне існування поряд з іншими державами Апеннінського півострова.
Ватикан розташований у межах західної частини столиці Італії - Рима, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У самому Римі Ватикану належить три собори (Санта-Марія Маджоре, Сан-Джовані ін Лате-рно і Сан-Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0,7-км. км. У Ватикані знаходиться резиденція глави католицької церкви - Папи Римського. Постійне населення Ватикана складає біля 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.
Ватикан - абсолютна теократична монархія. Глава держави - Папа Римський, котрому належить законодавча і судова влада. Виконавча влада належить уряду - Римській курії, у яку входять Державний секретаріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 трибунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністративне управління територією здійснює губернатор, призначуваний папою.
Ватикан - виборна монархія. Папа обирається довічно колегією (конклавом) кардиналів католицької церкви з їхнього числа.
Правове положення Ватикана визначене Латерансь-кими угодами, підписаними між Італією і Святим престолом (так дотепер іменується в міжнародних договорах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом і був укладений з ініціативи глави фашистського уряду Б. Муссоліні, що після приходу до влади
потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикана договір був підписаний папським представником Гаспарі.
У преамбулі Латеранського договору міжнародно-правовий статус держави «Місто Ватикан» визначений у такий спосіб: для забезпечення абсолютної і явної незалежності Святому престолу, що гарантує явний суверенітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Святого престолу його повну власність, виняткову й абсолютну владу і суверенну юрисдикцію. У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде приймати участі в «світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закликом до миротворчої місії Святого престолу».
Відповідно до цих документів Ватикан користується визначеними суверенними правами: має свою територію, законодавство, громадянство (громадянами /підданими/ Ватикана є біля 700 чоловік), квазівійськові сили (роту швейцарських гвардійців) і т.д.
У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті у бік зниження формального втручання церкви в полі
тичні та цивільні справи Італії (так, відповідно до ново введень, католицизм уже не признається єдиною
релігією Італійської держави, італійським громадянам дозволене розірвання шлюбу і т.д.).
Роль Ватикана в міжнародній політиці, його вплив у світі базується на величезній кількості віруючих-католиків, яких налічується більше 800 млн. чоловік (у т.ч. 280 млн. - у Європі, 390 - в Америці, 60 - в Африці, 65 - в Азії і біля 5 млн. в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духівництво (1,7 млн. чоловік священнослужителів, 0,4 млн. священиків), біля 2 тис. чернечих орденів, найбільш великими з яких є ордени єзуїтів (26 тис), францисканців (40 тис), салезіанців, капуцинів, бенедиктинців, домініканців.
Ватикан активно бере участь у міжнародних відносинах, засновує в інших державах постійні представництва (представництво Ватикана є й в Україні), очолювані папськими послами (нунціями або інтернунціями), активно бере участь у діяльності міжнародних організацій, є членом ряду з них (МАГATE, MCE, Всесвітній поштовий союз та ін.), або виступає при них у якості постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО).
Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бонус», що вступила у силу 1 березня 1989 року, право представляти державу Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви - папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ватикана як глава католицької церкви у справах церкви (конкордати - Італійський конкордат /Латеранські угоди/, Польський конкордат та ін.), так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробітництва в Європі, що проходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами.
Андорра- це держава, що відносить себе до найбільш ранніх європейських демократій, що розташована на південному заході Європи між Францією й Іспанією. Перші літописні згадки про Андорру належать до 805 року.
У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксована офіційна назва держави - Принципат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення іспанського епіскопа Урхельского (Іспанія) і французького графа де Фуа (Франція) над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Франції. В даний час від імені Іспанії правління Андорри здійснює епіскоп міста Сео-де Урхеля, а від імені Франції - президент цієї країни, що автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля Наварри, що згодом став королем Франції Генріхом IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі мають рівні повноваження. Згідно статті 44 Конституції вони пов'язані зі «здійсненням арбітражу між публічною владою та її інститутами і стримуванням їхньої діяльності». До 1993 року, знаходячись під подвійним протекторатом, Андорра сплачувала символічну грошову данину Франції в розмірі 960 франків і єпископу Урхельському - 460 песет, а також останньому данина в натурі - 12 голівок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади французького й іспанського вікаріїв - представників президента Франції і епіскопа Урхельського.
Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її основі в 1933 році було впроваджене загальне виборче право для чоловіків, а в 1970 році - для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на референдумі, Андорра є суверенним парламентським князівством, а фактично республікою, тому що в країні є законодавчий орган - однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим голосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (половина членів проходить ротацію кожні 2 роки). Найважливішими парламентськими функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) міжнародних договорів Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів і включає міністра зовнішніх зв'язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі поліцейські формування, що забезпечують охорону суспільного порядку.
І хоча Андорра, що набула в 1993 році повний суверенітет, є членом ООН, відповідно до підписаного Францією й Іспанією договорами, саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів), представляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.
Князівство Монако - держава, розташована в південній Європі, на узбережжі Середземного моря, оточено із суші територією Франції і фактично знаходиться під протекторатом цієї держави. Саме князівство, територія якого усього 1,89 кв. км, складається з трьох округів-міст, що злилися: Монако, Монте-Карло і Кон-даміна. Столиця князівства - місто Монако, у якому мешкає 3 тис. чоловік (біля 10 % населення країни), населення всієї країни складає біля 30 тис. чоловік, із котрих біля 6 тис. корінні жителі країни - монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є французька мова, тут поширені також монегаська, італійська, англійська мови.
В історичній ретроспективі Монако знаходилося під фактичним і юридичним протекторатом багатьох держав, насамперед Франції. У 1861 році був укладений фра-нко-монегаський договір, за яким признавалася політична незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом глави держави - князя Монако - була октра-рована (дарована) перша конституція Монако - так званий конституційний ордонанс. Проте у франко-мо-негаському договорі від 17 липня 1918 року, знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до договору Франція «забезпечує князівству Монако захист його незалежності і суверенітету і гарантує недоторканність його території», а його міжнародні відносини завжди повинні бути «предметом попереднього узгодження» між двома урядами. Мало того, відповідно до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді Монако (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного міністра.
Монако є конституційною монархією. Главою держави є представник княжої династії Гримальді, що здійснює законодавчу владу разом із Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які обираються на 5 років шляхом загального, прямого і таємного голосування. Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому випадку, якщо ж виявиться, що престол не зайнятий «через відсутність прямого або усиновленого спадкоємця», Монако буде поглинене Францією - ввійде в її склад на правах територіальної автономії.
Відповідно до конституції 1962 року Монако є «суверенною і незалежною державою в рамках загальних принципів міжнародного права і конвенцій із Францією». Таким чином, міжнародна правосуб'єктність цієї країни реалізується Францією.
Сан-Марино - держава, розташована в північно-східній частині Апеннінського півострова, в оточенні території Італії, що має територію 61 кв. км. Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість із санмаринців постійно мешкає за її межами, головним чином в Італії, Франції та США.
Сан-Марино - одна з найстаріших республік у Європі, заснована в 801 році, хоча перше нагадування про ¦ республіку Сан-Марино» з'являється тільки в документах X століття. Функції глави держави й уряду (Державний конгрес) виконують 2 рівноправних капітана-регента, що обираються Великою генеральною радою (парламентом) із числа своїх членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1 квітня до 30 вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. У Державний конгрес входять 10 міністрів, що одночасно є депутатами парламенту.
Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (із змінами в 1906 році). З 1862 року Сан-Марино знаходиться під протекторатом Італії (останній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору суверенітет республіки носить обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки (має ходіння італійська ліра, із 1972 року республіка чеканить у нумізматичних цілях власну монету), вирощувати тютюн, робити тютюнові вироби і винний спирт, організовувати на своїй території радіо- телестанції, ігорні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в розмірі 9 млрд. лір. "Сан-Марино перебуває в митному і поштовому союзі з Італією, економіка країни найтіснішим чином пов'язана з економікою сусідньої держави.
При проведенні зовнішньої політики Сан-Марино дотримується принципів нейтралітету і неприєднання (не бере участь у військових і економічних угрупованнях). Країна бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу європейського співробітництва в рамках СБСЄ-ОБСЄ, членом Ради Європи з 1988 року. У травні 1992 року Сан-Марино вступило в ООН.
Мальтійський орден був визнаний у 1889 році суверенним утворенням. Його виникненню передувало створення в XII столітті в Палестині духовно-лицарського ордена іоаннітів (госпитальєрів). Початковою резиденцією ордену був ієрусалимський госпіталь (будинок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці XIII століття іоанніти пішли зі Сходу і переїхали на остров Мальта, де з 1530 до 1798 роки функціонував створений ними Мальтійський орден. З 1834 року після занепаду лицарського острова-держави місцеперебуванням ордена є Рим.
Офіційною метою ордена є добродійність, він підтримує дипломатичні відносини з багатьма державами. Але ні своєї території, за винятком стародавнього особняка на одній з вулиць Рима, ні свого населення він не має. Тому суверенітет і міжнародна правосуб'єктність Мальтійського ордена є правовою фікцією.
|