| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
16. Джерела міжнародного права. |
||
|
Термін «джерела права» вживається в двох значеннях - матеріальному і формальному.
Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.
Норми міжнародного права, як і інші юридичні норми, завжди існують у якійсь формі і зафіксовані в яко-му-небудь правому джерелі, «резервуарі правових норм» (С.С. Алексеев).
Джерелом міжнародного права прийнято вважати форму вираження міжнародно-правової норми.
Слід мати на увазі, що жодний із документів міжнародного права не містить вичерпного переліку його джерела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучасного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід'ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу.
Відповідно до цього документа до джерел міжнародного права належать:
а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, точно визнані державами, що сперечаються;
б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;
в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
г) судові рішення і доктрини, найбільш, кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм.
Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допоміжні. До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значимості, поширеності й інтенсивного застосування, виступають і в якості універсальних джерел міжнародного права. У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір розуміється як міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування. В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини: - процес створення договірної норми в хронологічному плані коротше процесу створення звичаєвих норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права при створенні договірної норми мають більш виражений характер; - процедура укладання, виконання і денонсації договорів детально розроблена і закріплена в кодифікованих міжнародно-правових актах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року); - договірна форма надає більше можливостей для узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша. Міжнародний порядок - це правило поведінки, що у результаті кількаразового повторення протягом тривалого часу набуло мовчазного визнання суб'єктів міжнародного права і виконується ними в їх міжнародній практиці в якості звичайної міжнародно-правової практики. Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних відносинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжнародне право «є переважно право неписане, у юридичному смислі цього слова». В умовах відсутності договірних норм з найважливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційнх процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного порядку значно знизилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин. Становить інтерес проблема співвідношення міжнародного договору і звичаю. Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи: - договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб'єктів міжнародного права і мають спільну юридичну основу - угода суб'єктів, що їх створюють; - обидва джерела містять правила поведінки, що носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі суб'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держава або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не може довільно відмовитися від виконання узятих на себе зобов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують дотримання одного з основних принципів сучасного міжнародного права - «pacta sunt servanda», закріпленого в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвенції про право договорів 1969 року й інших документів. У своїй практиці держави повинні суворо додержувати цього принципу і виходити з того, що всі правомірно діючі норми незалежно від форми їхнього вираження повинні точно виконуватися; - недотримання або порушення як договіру, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права; - обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і, відповідно, право на існування; - спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договір них норм. Міжнародній практиці держав відомі чис ленні випадки, коли ті самі правила поведінки для од них держав існують у договірній формі, а для інших - у формі міжнародних порядків. Таке положення має місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно- правові норми в якості звичаєвих міжнародно-право вих норм. Наприклад, багато держав ратифікували Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Укра їна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року. Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в якості договірних норм, а для України до указаного терміну - у якості міжнародного звичая. За рахунок таких змішаних норм, що існують одночасно в двох фор мах, розширюється коло суб'єктів, що однаково засто совують міжнародне право. Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним. Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або декларацій міжнародних організацій, наприклад Генеральної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самовизначення народів і націй йшли шляхом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації пронадання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році. Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розходження: - ці розходження кореняться в засобах створення договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з активних дій держав (або інших суб'єктів), направлених на досягнення саме такого результату, як писана норма. Звичай може виникнути не тільки з активних, але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад відсутності заперечень проти практики держави або ряду держав; - договір має чітко виражений у часі процес створення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня 1958 року і створила в цей період чотири документи. Момент вступу договірної норми в силу також визначений у часі. Таким чином, писана норма характеризується наявністю тимчасового показника, із якого починається існування даного джерела. Відкриті для підписання в результаті роботи згаданої конференції конвенції набрали сили: Конвенція про територіальне море і прилеглу зону - 10 вересня 1964 року, Конвенція про відкрите море - ЗО вересня 1962 року, Конвенція про континентальний шельф - 10 червня 1964 року і т.д. Писані норми набирають сили або відразу після підписання, або після здання державі-депозитарію (хранителю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій або документів про приєднання. Моментом вступу документа в силу вважається час здання останньої з необхідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатковий термін - зазвичай тридцять днів. Так, Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, від 22 квітня 1968 року набрала сили після здання п'ятого Документа; Пакти про права людини 1966 року набрали сили після здання 35 документа і т.д. Як правило, процес становлення звичаю прос лід жується з трудом, час його формування може бути зазначений лише приблизно. Ця обставина дуже утруднює застосування звичаю при вирішенні спорів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права; - факт існування конкретного договору, тобто писаної норми, може бути підтверджений посиланням на текст документа. Доказом же існування звичаєвої норми слугує винятково практика держав або, у крайньому випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, наприклад використання переваг, що витікають з існування звичаю; включення звичаю у внутрішнє законодавство якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свідчать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів виконання і дотримання даного звичаю, а також така своєрідна форма доказу, як відсутність протесту проти певних дій держав, що застосовують звичай. Для прикладу можна посилатися на міжнародно-правовий звичай установлення ліміту територіального моря від 3 до 12 морських миль. Даний звичай був визнаний 96 із 116 держав, що мають вихід у відкрите море. Про це свідчив насамперед той факт, що цей звичай був включений у національне законодавство цих держав про встановлення й охорону державних кордонів. Так, Радянський Союз, що мав 12-мильне територіальне море, відбив це в Положенні про охорону державного кордону СРСР від 5 серпня 1960 року (зі змінами, внесеними в ст. 3); - явне розходження договору і звичаю виявляється при порівнянні засобів їх вираження зовні. Необхідність для договору писемної форми обумовлює наявність узгодженого тексту, чітких логічних зв'язків, формулювань, певної компактності, що дає можливість його промульгації. Перераховані якості писаної норми забезпечують її швидке відшукування і застосування, на відміну від звичаю, що не володіє цими перевагами; - писана норма підлягає тлумаченню у випадку виникнення неясностей або ускладнень при її застосуванні; у випадку незгоди з якимись окремими положеннями такої норми держава має можливість висловити свою особливу позицію шляхом заяви застереження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її частини. Так, СРСР зробив застереження під час підписання Конвенцій 1958 року з морського права, Женевських конвенцій 1949 року про захист жертв війни, Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року та ін. Робить застереження до міжнародних договорів і незалежна Україна. Звичай не підлягає тлумаченню, до нього, звичайно, не може бути заявлене застереження, що завжди робиться в писемній формі; - писана норма має ще одну, мабуть, найважливішу для цього періоду розвитку міжнародного права перевагу перед звичаєм: звичай завжди йде слідом за практикою, лише фіксуючи її. Навпаки, писана норма в ряді випадків сама створює практику, установлюючи правила обов'язкової поведінки держави в нових галузях співробітництва або вносячи зміни в попередні норми. Наприклад, практика освоєння Місяця і небесних тіл ще не склалася, але основні принципи, яким вона повинна бути підпорядкована, вже узгоджені і прийняті державами. Вони зафіксовані в писаних нормах Договору про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, Місяця и небесних тіл 1967 року; - тільки з писаною нормою пов'язаний такий прогресивний інститут сучасного міжнародного права, як кодифікація. Договір як правова форма є й основним інструментом і кінцевою метою кодифікаційних робіт, незалежно від того, кодифікується договірне або звичаєве право. В даний час роботи з кодифікації охопили практично всі основні галузі й інститути міжнародного права, включаючи загальні принципи, тобто найважливіші керівні норми сучасного міжнародного права. Успішно завершені роботи з кодификації морського, консульського, дипломатичного права, йде робота з кодифікації основних норм про відповідальність держав. Перераховані розходження свідчать на користь договору як джерела міжнародного права, що найбільш повно відповідає потребам держав, їхнім інтересам, цілям подальшого розвитку самого міжнародного права в сучасну епоху. Незважаючи на перераховані переваги договірної форми, рано було б робити висновок про марність звичаю, він має усі права на існування, звичаєві норми входять до складу міжнародно-правової матерії, складаються і застосовуються донині. Таким чином, як і раніше правомірне твердження, що сучасне міжнародне право в основному формується двома видами джерел. У зв'язку з появою нових держав, які поміняють у міжнародних відносинах старі, виникають питання правонаступництва між цими державами і їх попередниками Відносини правонаступництва врегульовані двома конвенціями: Віденською конвенцією про правонаступництво держав відносно міжнародних договорів 1978 р. і Віденською конвенцією про правонаступництво держав відносно державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. Україна бере участь в обох конвенціях, хоча Конвенція 1983 р. ще не вступила всилу. Обидві конвенції визначають поняття «правонаступництво держав» як «зміну однієї держави іншим у несенні відповідальності за міжнародні відносини якої-небудь території» (ст. 2). У цій же статті дається визначення понять « держава-попередник», « держава-спадкоємець», «момент правонаступництва держави» і т.д. Треба відзначити, що проблеми правонаступництва часто супроводжуються гострими політичними розбіжностями між державою-спадкоємцем і державою-попередником, що ускладнює їхнє рішення. Віденські конвенції про правонаступництво держав покликані забезпечити юридичну стабільність у цьому складному процесі Відповідно до Віденської конвенції 1978 р. об'єктом правонаступництва є міжнародні договори, що грають важливу роль у зміцненні миру, безпеки й розвитку плідного співробітництва між державами. Положення Кінвенции 1978 р. поширюються на наступні випадки правонаступництва: 1) поява нових незалежних держав; 2) об'єднання держав; 3) відділення частин держави. У даній конвенції соціальні революції не зізнаються як правову підставу появи нових суб'єктів міжнародного права й з ними не зв'язуються відносини правонаступництва. Тобто революційним шляхом правительство, що прийшло до влади, повинне сумлінно виконувати зобов'язання попереднього правительства, зафіксовані в міжнародні договорах Відносно нових держав, що з'явилися в ході національно-визвольної боротьби, Конвенція 1978 р. виходить із принципу tabula rasa («чистої дошки»). Це означає, що такі держави не зв'язані договорами, укладеними від їхнього ім'я державами-метрополіями й, що діяли на момент правонаступництва (ст. 16). Однак ця конвенція наділила нові незалежні держави правом установлювати свій статус як учасник будь-якого багатостороннього договору, що перебував у силі в момент правонаступництва держав і нової держави, що діяло відносно території, лише шляхом повідомлення оправопреемстве. Відносно правонаступництва по міжнародним договорам при поділі держав або відділенні частин держав принцип tabula rasa не діє, а застосовується правило виконання зобов'язань державою-спадкоємцем по міжнародних договорах, що діяв відносно території цієї держави в момент правонаступництва, якщо держава-спадкоємець і інша держава-учасник не домовилися про іншому і якщо корінна зміна обставин не привелася до неможливості виконання раніше взятих зобов'язань (ст. 31). Конвенція 1978 р. також закріпила важливе положення, що правонаступництво держав не торкається державних границь, установлені договором, і зобов'язань і прав, установлених договором, відносно режиму границі (ст. 11). В 1991 р. Верховна Рада України прийняв Закон «Про правонаступництво України». Стаття 7 цього Закону встановлює наступне: «Україна є правонаступником прав і обов'язків по міжнародних договорах Союзу РСР, які не суперечать Конституції України й інтересам республіки». Таким чином, Україна реалізувала положення Віденської конвенції про правонаступництво держав відносно договорів 1978 р. шляхом прийняття внутрішньодержавного законодавчого акту У ст. 12 Угоди про створення СНД від 8 грудня 1991 р. зафіксовано, що договірні сторони (Білорусь, Росія й Україна) гарантують виконання міжнародних зобов'язань, що випливають для них з договорів і угод колишнього Союзу РСР. У розвиток даного положення в рамках СНД 6 липня 1992 р. був підписаний Меморандум про взаєморозуміння по питанню правонаступництва відносно договорів колишнього Союзу РСР, що представляють взаємний інтерес. У ньому говориться, що питання про участь у багатосторонніх договорах колишнього СРСР вирішується відповідно до принципів і нормами міжнародного права кожною державою - учасником Співдружності самостійно залежно від специфіки конкретного випадку, характеру й змісту того або іншого договору. Що ж стосується обопільних умов, що зачіпають інтереси всіх держав - учасників Співдружності (наприклад, договори про границю і її режим), те ці договори залишаються в силі, але брати участь у них можуть ті держави, які мають суміжну границю з державами, що не є членами Співдружності. У таких випадках важливо, щоб ці держави підтвердили своя участь у цих договорах Є ряд багатосторонніх договорів (з невеликим числом учасників) і двосторонніх угод в області обмеження озброєнь і роззброювання, які стосуються деяких, але не всіх держав СНД. Ці договори в силу своєї особливості зажадали прийняття спеціальних рішень по них з боку зацікавлених держав. Так, за договором про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНВ-1) між СРСР і США 1991 р. держави СНД (Білорусь, Казахстан, Росія й Україна), на території яких ці озброєння дислокувалися, підписали зі Сполученими Штатами 23 травня 1992 р. Лісабонський протокол до даного Договору. У Протоколі визначено, що зазначені чотири держави СНД як держави - спадкоємців Союзу РСР приймають на себе його зобов'язання за договором і будуть виконувати їх стосовно до своїх національних територій. Для цілей даного Договору зафіксоване в ньому назва «Союз Радянських Соціалістичних Республік» надалі буде означати Республіку Білорусь, Республіку Казахстан, Російську Федерацію й Україну У жовтні 1992 г. Вірменія, Білорусь, Казахстан, Кыргызстан, Молдова, Росія, Туркменістан, Узбекистан і Україна схвалили рішення про своє правонаступництво у виконанні двох безстрокових угод - Договору про обмеження систем протиракетної оборони між СРСР і США 1972 р. і Договору про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності між СРСР і США 1987 р. стосовно до своїх державних територій Віденська конвенція 1983 р. відносно правонаступництва державної власності, державних архівів і державних боргів виходить із загального принципу регулювання даних відносин між державою-спадкоємцем і державою-попередником угодою між ними. У випадку ж відсутності такої угоди конвенція встановлює, що нерухома й спонукувана державна власність, що перебуває на території держави-спадкоємця, переходить йому (ст. 14). Якщо інакше не домовлено зацікавленими державами, то перехід державних архівів держави-попередника до держави-спадкоємця здійснюється без компенсації (ст. 23). Правонаступництво відносно державних боргів повинне здійснюватися на основі угоди між державою-попередником і державою-спадкоємцем. У випадку ж відсутності такої угоди державний борг держави-попередника переходить до держави-спадкоємцеві в справедливій частці (ст. 37). У випадку виникнення суперечки між учасниками Конвенції 1983 р. щодо її тлумачення й застосування в ній передбачаються примирливі процедури. Якщо дані процедури не приведуть до рішення суперечки, то він може бути переданий на розгляд Міжнародного Суду ООН або міжнародного арбітражу при взаємній згоді сторін (ст. 44). Практика України відносно правонаступництва власності й боргів колишнього СРСР носить складний характер. Так, у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. проголошено: «...весь економічний і науково-технічний потенціал, створений на території України, є власністю її народу... Українська РСР має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному й валютному фондах і золотом запасі, що створена завдяки зусиллям народу Республіки Рішення питань загальносоюзної власності (загальної власності всіх союзних республік) здійснюється на договірній основі між республіками - суб'єктами цієї власності». Як видно, положення Декларації відповідають положенням Віденської конвенції 1983 г. У рамках СНД в 1992 р. була підписана Угода про розподіл всієї власності колишнього Союзу РСР за рубежем і Угода про правонаступництво відносно державних архівів колишнього Союзу РСР. Відповідно до Угоди про власність колишнього Союзу РСР за рубежем держави - учасники СНД взаємно визнали, що кожне з них має право на відповідну фіксовану справедливу частку у власності колишнього Союзу РСР за рубежем, і вони будуть сприяти реалізації цього права. Практична позиція, зайнята Росією в цьому питанні, явно дисонувала даному положенню Угоди Була визначена шкала боргу кожної держави у відсотках: Азербайджан - 1,64; Вірменія - 0,80; Білорусь - 4,13; Казахстан - 9,86; Кыргызстан - 0,45; Молдова - 1,29; Росія - 61,34; Таджикистан - 0,83; Туркменістан - 0,70; Узбекистан - 3,27; Україна - 16,37. Сукупна частка Грузії, Латвії, Литви й Естонії, що склала 4,77%, угодою не зачіпалася. При цьому сторони виходили із взаємозалежності, що існує між зобов'язаннями брати участь у погашенні й несенні витрат по обслуговуванню державного зовнішнього боргу колишнього СРСР у частках, певних шкалою, і можливістю реалізації права власності кожної зі сторін на належну їй частина у власності колишнього Союзу РСР за рубежем Росія запропонувала державам СНД підписати з нею спеціальні угоди про нульовий варіант, відповідно до якого ці держави відмовляються від прав на свою частку в закордонній власності й активах колишнього Союзу РСР, але при цьому вони не будуть нести відповідальності по погашенню й обслуговуванню своєї частини в державному зовнішньому боргу СРСР. Всі держави СНД, крім України, підписали такі угоди Сроссией. 9 грудня 1994 р. Україна після тривалих і важких переговорів уклала з Росією Угода про врегулювання питань правонаступництва по зовнішньому державному боргу й активам колишнього СРСР, що ще не набуло чинності. Фактично дана Угода базується на зазначеному нульовому варіанті Держави СНД також домовилися про розділ активів і пасивів колишнього Держбанку СРСР між центральними банками держав - учасників СНД (Договір про правонаступництво у відношенні зовнішнього державного боргу й активів Союзу РСР 1991 р. і Угода про доповнення до Договору 1991 р. від 13 березня 1992 р.). За Згодою про правонаступництво відносно державних архівів колишнього СРСР держави-учасники домовилися, що вони не претендують на право володіння комплексом документальних матеріалів, що утворилися в результаті діяльності вищих державних структур Російської імперії й колишнього Союзу РСР, що зберігаються за межами їх територій |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "16. Джерела міжнародного права." |
||
|
||