| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Промова прокурора в суді |
||
|
- це завжди політичний виступ, виступ представника державної влади, що обвинувачує порушників закону, вимагає їх засудження і покарання. Тому обвинувальна промова повинна бути переконливою не тільки для суду, але і для всіх присутніх на процесі громадян, вона повинна містити в собі великий заряд виховної дії, бути засобом залучення уваги громадськості до негативних явиш нашого життя, сприяти викоріненню причин і умов, що породжують злочинність. При всьому величезному емоційному впливі обвинувальної промови на суд, сторони і всіх присутніх було б, однак, перебільшенням приписувати виступу прокурора в судових дебатах значення основного процесуального способу доказування обвинувачення і викриття винуватого. Факти, аналіз фактів, зв'язок фактів - ось що повинно лежати в основі промови державного обвинувача, ось що робить цю промову переконливою і змушує суд прислухатися до неї. Але факти збираються і встановлюються в ході судового слідства, де кожна із сторін в обстановці гласності, усності і безпосередності пред'являє суду докази своєї правоти. Лише ці факти, ці дані, тобто отримані в результаті допитів, оглядів, оголошень, документів і т.д. на судовому слідстві, можуть і повинні бути покладені в основу обвинувальної промови. Тому без користі було б продовжувати давній спір, що для прокурора важливіше - участь його в судовому слідстві чи в судових дебатах. Тільки активна й цілеспрямована діяльність на протязі всього судового розгляду, на всіх його етапах, дає прокурору можливість систематизувати докази, досконало з'ясувати всі обставини вчинення злочину, чим допомогти судові в пошуках істини.1 Зміст і композиція обвинувальної промови можуть бути найрізноманітнішими. Залежно від характеру злочину, розповсюдження його в даному районі (місті), складнощів доказування, особливостей особи підсудного чи потерпілого, залежно, врешті, від складу судової аудиторії прокурору в одних випадках доводиться приділяти в промові увагу таким фактам і моментам, про які в іншій справі він має право не говорити чи обмежитись лише згадуванням. Закон не вважає за потрібне регламентувати зміст промов учасників судових дебатів, на відміну, скажімо, від змісту обвинувального висновку чи вироку. І нема ніякої необхідності робити в цьому значенні винятку для промови державного обвинувача. Та й взагалі, навряд чи буде корисним наперед передбачати умови, що стосуються елементів, структури обвинувальної промови. Ми вважаємо, що заключному, підсумковому виступові прокурора в суді більше відповідає довільна форма викладу. Важливо тільки, щоб промова державних обвинувачів вірно підсумовувала факти, встановлені судовим слідством, і мала в собі відповідь на кожне запитання, з яким прийдеться стикнутись судові при винесенні вироку. У цьому суттєву допомогу прокуророві можуть надати методичні рекомендації, які стосуються підготовки і проголошення обвинувальної промови на суді. Водночас незалежно від специфіки справи два моменти (не рахуючи, безумовно, головного - приведення доказів винуватості) обов'язково повинні бути висвітлені в обвинувальній промові: кваліфікація злочину і міра покарання підсудному, як їх уявляє собі прокурор. Доцільність такої вимоги очевидна. Неможливість відхиляти розумну послідовність велінь, відповідно до яких прокурор спочатку повинен порушити кримінальну справу, потім докласти зусиль (на слідстві і в суді до виявлення і викриття винної особи, а після завершення цієї роботи висловитися про те, що становить одне з головних завдань процесу, заради чого була запущена в хід судова машина, про покарання. Але що конкретно прокурор повинен про це сказати? Питання про це продовжує залишатися спірним. Виходячи з окремих положень, суть разбіжностей можна звести до одного головного пункту: якою повинна бути ступінь конкретизації покарання в обвинувальній промові прокурора? Напевне, за всіх умов обвинувач повинен назвати вид покарання, яке на його думку необхідно застосовувати до винної особи (позбавлення волі, виправні роботи, штраф тощо). Якщо в обвинувальній промові не було вказано на вид покарання, значить прокурор взагалі нічого не сказав про покарання, повністю ухилився від обговорення цього питання, тобто не виконав вимог закону. Розмір покарання, названий в обвинувальній промові, має для суду значення додаткового орієнтиру, використовуючи який він зможе зайвий раз зважити обгрунтованість вимоги прокурора, висвітливши у вироці особливий характер розглянутої справи.1 'Див. Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського нагляду. М., 1975, с.202. 170 'Див. Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського нагляду. М., 1975, с.278. 171 Але якщо обмежитись у промові згадуванням тільки виду покарання, без визначення його розміру, чи можна при цій умові повністю виконати вимогу закону? Коли законодавець вважає за потрібне підкреслити необхідність максимальної конкретизації покарання, він говорить одночасно про його вид і розмір. Закон допускає, але не зобов'язує прокурора в будь-якому випадку вказувати, крім виду покарання, і його точний розмір. Таке рішення вважається розумним, воно вірно враховує складність і, я б сказав, послідовність відносин, що складаються між прокурором і судом щодо розглядуваної кримінальної справи. Вимога не тільки виду, але й розміру покарання виправдовує себе, коли прокурор вважає за потрібне привернути увагу суду до таких обставин, які анкетують застосування крайньої вищої чи нижчої міри покарання в межах санкції відповідної статті кримінального закону. Всі такі випадки являють собою більше чи менше відхилення від звичайного порядку речей, тому вони вимагають особливого ретельного обгрунтування, в тому числі і шляхом посилання на розмір покарання.1 На яку допомогу може розраховувати суд від прокурора, якщо розмір покарання не пов'язаний з екстраординарною ситуацією. Наприклад, виступаючи по справі про зґвалтування, державний обвинувач висловився за засудження винного до п'яти років позбавлення волі в колонії посиленого режиму, коли санкція цієї статті передбачає міру покарання до семи років. Так про що ж свідчить вимога прокурора? Рівно ні про що. Він міг би з таки же успіхом просити про призначення винному чотирьох чи шести років позбавлення волі і совість його при цьому була б спокійною, бо відшукати об'єктивні критерії більшої справедливості однієї і тієї міри порівняно з іншими двома неможливо. Це прекрасно розуміє і суд. Він не чекає від прокурора обгрунтованого розміру покарання, але й не переоцінює інформаційної значимості відповідної частини обвинувальної промови. Якщо за крайнощів питання не виникає, позиція прокурора про доцільність застосування покарання «середньої» ваги, як правило, на вибір судом оптимальної санкції впливу не здійснює.1 Можна було б обмежитись констатацією цього положення, якби не інша, більш важлива сторона питання, тісно пов'язана з виховним ефектом судочинства. Давно вже сказано, що судовий процес - школа виховання. І суд, дійсно, повсякчасно виховує у громадян України повагу до закону, служителів закону і, перш за все, суддів. Це значить не на словах, а на ділі показати населенню, що, по-перше, за судійським столом сидять люди, які мають не тільки юридичне, але й моральне право судити інших і яким можна довіряти, і, по-друге, ці люди повністю самостійні у своїх судженнях і оцінках, вони діють за переконанням, за совістю і без огляду на те, як на їхні дії будуть реагувати сильні світу цього. Ось це «по-друге» має пряме відношення до предмета нашої розмови. Саме така небезпека понад усе загрожує незалежності суддів, якщо поглянути на судовий процес, і особливо на дебати сторін, очима людини, що вперше попала в зал судового засідання і має досить поверхове уявлення про дійсну роль кожного із учасників судового розгляду (а завдання правового виховання висувається, як відомо, у відношенні переважно цієї поки що більшої частини населення). Спробуйте порозмовляти з такою людиною, і у відповідь, напевне, почуєте, що суд прийме те рішення, на якому наполягає прокурор, тому що прокурор виступає від імені держави і в руках у нього велика влада. І вже ж ніхто не скаже, що небезпека для незалежності суддів виходить від захисту. На участь захисників у справі, як правило, дивляться як на формальність, яку суд вимушений терпіти, але серйозно може не приймати. Причини таких помилкових уявлень - тема інша. Але те, що вони існують - факт загальновідомий і з ним доводиться рахуватися. Повсюди, піклуючись про підвищення престижу суду і правосуддя в цілому, необхідно так будувати не тільки теоретичні, але й практичні взаємовідносини прокурора і суду, щоб не давати найменшої підстави засумніватись в справжній незалежності суддів від волі і бажання прокурора. З цього погляду недоцільно, щоб прокурор завжди називав у своїй промові точ- 'Див. Смирнов Л.М. Промова державного обвинувача. М., 1974, с.ЗО; Болдирєв В.А. Державний обвинувач в суді. М., 1973, с.286. 172 'Див. Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського нагляду М., 1975, с.178. 173 г ний розмір покарання, на чому наполягають деякі наукові і практичні працівники.1 У багатьох випадках згадування обвинувачем розміру покарання нічим, по суті, як вже було сказано, не обмежує завдання суду, негативно впливає на правосвідомість громадян України. Якщо знову стати на позицію людини, що не знає тонкощів юриспруденції, то співпадання рішення суду про міру покарання з тим, на чому наполягав прокурор, лише впевнить її в тому, що суд діє за вказівкою прокурора, що прокурор керує судом. З іншого боку, відхилення у вироці від вказаних прокурором твердих строків, скажімо, позбавлення волі, теж не допомагає присутнім правильно розібратись в тому, що проходить на судовому процесі, бо нерідко приймається ними як свідчення помилки, допущеної кимось із двох - чи прокурором, чи судом, як прояв розбіжностей між державними органами, коли їх, розбіжностей, по суті, немає. А проходить все тому, що у обох випадках вирок, а тому і поведінку суддів, люди оцінюють, мимоволі відштовхуючись від позиції, рекомендованої державним обвинувачем. Можна зрозуміти суддів, які боляче реагують на найменший натяк у втраті самостійності, для яких нестерпною є сама думка, що хтось поставив під сумнів їх незалежність. Бувають випадки, коли деякі судді, щоб попередити незаслужен} нарікання і позбутись їх на майбутнє, внутрішньо погоджуючись з розміром покарання, вказаним прокурором, вимушені призначати підсудному іншу міру, аби їх рішення не співпало повністю з вимогою державного обвинувача.2 В результаті виникає розрив між істинним переконанням суддів і його відтворенням у вироці. Існує ще інша інтерпретація цього явища: «На жаль, окремі судді, які ні за що не визначають саме ту міру покарання, яку просить у своїй промові прокурор - державний обвинувач, і за будь-яких умов демонструючи свою владу і незалежність, дають на півроку, чи на півтора року більше або менше. Подібні негативні явища, безумовно, необхідно викорінювати.3 2 Див. Савицький В.М. Нарис теорії прокурорського нагляду М., 1975, с.108. 3 Див. Маляров М.А. Прокурорський нагляд. М., 1974, с.66. Стаття «Соц.законність». 1964, № 9, с.27. 174 Не важко помітити, що в цьому поясненні ставка робиться на неправильну поведінку суддів, яка викликається, на наш погляд, чисто суб'єктивними причинами. Але таке пояснення лиш констатує те, що лежить на поверхні. У ньому нема відповіді, що не змушує суддів демонструвати свою владу і незалежність. Справжніми причинами цього є те, про що йшла мова вище: прагнення суду зміцнити свій авторитет як справедливого і незалежного органу правосуддя, розсіяти помилкові уявлення, що буцімто суд завжди рахується з думкою прокурора, якому начебто належить вирішальне право у визначенні участі підсудного. Якщо ж державний обвинувач буде називати точний розмір покарання тільки в крайньому разі, дійсно у необхідній ситуації, а по всіх інших справах буде вважати для себе обов'язковим висловлюватись лише про вид покарання і ступінь його тяжкості, то це, без сумніву, призведе до зникнення грунту, який породжує такі явно нездорові взаємовідносини прокурора і суду, і тим самим буде сприяти зміцненню ділових контактів між ними. У проекті нового Кримінальне-процесуального кодексу по-новому ставиться питання про реагування суду на відмову прокурора від обвинувачення. Зокрема вказується, що у такому разі суд повинен закрити провадження у справі. Однак тут же підкреслюється, що це не стосується випадків, коли підсудний чи потерпілий наполягають на розгляді справи і постановленні вироку. Це положення справді звільняє суд від невластивої йому функції обвинувачення. При незгоді потерпілого із заявою прокурора суд повинен продовжити розгляд справи і постановити вирок. Зрозуміло, в цьому випадку суб'єкт обвинувачення діє самостійно і незалежно від позиції прокурора. Ніякі заяви прокурора, у тому числі і його відмова від обвинувачення, не повинні заважати потерпілому продовжувати виконувати свою обвинувальну функцію. А чому суд не повинен продовжувати розгляд справи, коли на цьому наполягає підсудний? Де ж логіка? Адже відмова прокурора від обвинувачення, підтримана потерпілим, усуває обвинувачення як таке. При цьому суд повинен винести виправдувальний вирок. Виходячи з наведеного в цій главі теоретичного обгрунтування проблеми державного обвинувачення в судах та її дослідження шляхом анкетування практичних працівників органів прокуратури України всіх рівнів, автор вважає, що регламентувати і реалізувати таку важливу функцію можна, виклавши її в Законі України «Про прокуратуру» в слідуючій редакції: 175 «Тільки прокурор може висунути державне обвинувачення в суді про скоєння злочину на підставі матеріалів дізнання та досудового слідства. Державне обвинувачення в судах підтримують прокурори. При підтриманні державного обвинувачення прокурори є незалежними, керуються законом та своїм внутрішнім переконанням. Завданням підтримання державного обвинувачення є викриття перед судом винних у скоєнні злочину та притягнення їх до встановленої законом відповідальності. Обвинувальна промова прокурора є основною формою підтримання державного обвинувачення в суді і проголошується публічно». В обвинувальній промові прокурор остаточно формулює і доводить перед судом висунуте проти підсудного обвинувачення, відкриває обставини, що обтяжують та пом'якшують відповідальність підсудного, причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, обґрунтовує вид і міру покарання, висловлює свою думку з приводу відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином, а також з інших питань, які повинен вирішити суд згідно з кримінально-процесуальним законом при постановленні обвинувального вироку. Якщо в судовому розгляді справи брали участь декілька прокурорів, то з обвинувальною промовою може виступити один із них або кожен у певній частині обвинувачення. Після закінчення судових дебатів прокурор може скористатися своїм правом на репліку. Прокурор бере репліку лише у випадках, коли в промовах захисника чи іншого учасника судових дебатів допущені перекручення фактичних обставин справи, або з інших питань, що мають значення для вирішення справи. У разі коли прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують висунутого обвинувачення, він зобов'язаний мотивовано відмовитися від обвинувачення. Про відмову від обвинувачення в повному обсязі державний обвинувач негайно повідомляє прокурора, який затвердив обвинувальний висновок. Повноваження прокурора, який бере участь в судовому розгляді кримінальної справи, визначаються цим Законом та кримінально-процесуальним законодавством. Державний обвинувач має право принести апеляційний або касаційний протест на вироки, ухвали, постанови суду в порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом України. 176 |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Промова прокурора в суді" |
||
|
||