| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 30 ЧЕРВНЯ 1941 р. |
||
|
Прогнозуючи свою майбутню діяльність щодо становища в Україні, національні угруповання та залишки галицьких партій керувалися тим, що радянська імперія з її політикою геноциду є головним ворогом українського народу. Звідси виводилась основна мста українських політичних сил - рішуча боротьба проти Радянського Союзу усіма можливими засобами. Але ця боротьба проти могутньої тоталітарної сили могла бути успішною при сприянні інших держав. Щоправда, міжнародні реалії не давали українцям вибору. Напередодні війни нацистської Німеччини та Радянського Союзу визначилися дві концепції досягнення мети - відновлення української державності. Перша - Українська держава постане внаслідок боротьби і державотворчої діяльності самих українців, а друга - позитивне ставлення Німеччини до відновлення Української держави після руйнування Радянського Союзу. Виразником першої концепції (революційної) була Організація українських націоналістів, очолювана Степаном Бандерою. Вона активно працювала над розбудовою незалежних українських політичних та збройних сил. її численні загони мали бути готові до революційної дії згідно з гаслом: "Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї". Провідники другої, так званої інтервенційної, концепції на чолі з полковником Андрієм Мельником орієнтувалися на Німеччину, намагаючись переконати її керівництво у доцільності й корисності підтримати справу побудови Української держави. Ці дві різні концепції створення Української держави чітко виявлялися у період становлення Карпатської України в 1938-1939 рр. Прихильники першої із них, очолювані полковником Михайлом Колодзінським, поручиком Романом Шухевичем, чотарем Зеноном Коссаком, енергійно взялися за створення українських збройних сил - Карпатської Січі. Провідники другої концепції українських націоналістів на чолі з полковником Андрієм Мельником, Ярославом Бара-новським, полковником Романом Сушком пристосували свою лінію до політики Берліна. У грудні 1940 р. Організація українських націоналістів (р) опублікувала свій маніфест, у якому закликала революціонерів, усі поневолені Москвою народи до спільної боротьби та співпраці з українськими революціонерами-націоналістами. Керівники революційної Організації українських націоналістів не мали повної довіри до німецьких відомств та їхніх непевних обіцянок. Навчені цілком свіжим досвідом - трагедією Карпатської України і радянською окупацією Західної України, вони не були впевнені у тому, що в майбутньому німецький уряд вважатиме їх рівноправними партнерами і добровільно піде назустріч їхнім державницьким прагненням. Ці сумніви спонукали провід стати на шлях вироблення власних планів, до реалізації яких Організація українських націоналістів (р) приступила б на випадок вибуху війни. Загальні політичні наміри були визначені в постанові II Великого збору Організації українських націоналістів у Кракові (квітень 1941 р.): "ОУН продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення Українського Народу без огляду на всі територіально-політичні зміни, які б зайшли на терені Східної Європи". Постанова визначала ставлення Організації українських націоналістів до планів гітлерівців поділити Україну: "Майбутнє Західної України зв'язане нерозлучно з національно-визвольним рухом усього Українського Народу. Тому ОУН поборює шкідливі для справи визволення думки про можливість сепаратного вирішення долі Західної України". Отже, автори документа висловлювали рішучість здійснювати свої плани і за умови, коли українські землі будуть окуповані Німеччиною. Після II Великого збору Організації українських націоналістів розпочалася всебічна підготовка до визвольної революційної боротьби і творення суверенної соборної Української держави. Організовувалися Похідні групи, була створена Державна комісія Організації українських націоналістів під керівництвом доктора Володимира Горбового, яка включала знавців конституційного і міжнародного права та державної адміністрації. Для підготовки збройних сил був організований Крайовий військовий штаб під командою майора Дмитра Грицая-Перебийноса. Сформовано відділи розвідки і контр-розвідки під керівництвом Миколи Лебедя та Івана Равлика. У травні 1941 р. визвольна державницька політика була чітко сформульована в політичних вказівках "Боротьба і діяльність ОУН під час війни". Передбачалося, що Організація українських націоналістів використовує війну з СРСР для розгортання боротьби за суверенну соборну Українську державу, за неподільну повну владу українського народу на українських землях. Зважаючи на неминучість війни, коли Україна буде окупована військами воюючих з Радянським Союзом держав, Організація українських націоналістів ставила завдання не допустити, щоб українські землі стали об'єктом чужого володіння. Воюючі держави могли сприйматися як союзники тільки в тому випадку, якщо вони визнаватимуть і шануватимуть суверенність і соборність України. Організація українських націоналістів не виключала, що нові окупанти України готові були в своєму пануванні спертися на колабораціоністів. У зв'язку з цим вона попереджала, що кожна установа, "яка б одержала мандат і владу від чужоземних чиновників, хоча б вона складалася з українців, є установою даної держави. Вона не може претендувати до права сповнити ролю українського представництва як суверенної української влади". Що це не декларація, а принципова позиція, свідчить факт заміни німцями місцевої адміністрації наприкінці 1941 р. на кадри мельниківської орієнтації. У переломний період української історії Організація українських націоналістів (р) вжила енергійних заходів для консолідації українських політичних сил під прапором боротьби за відновлення Української держави. 14 червня 1941 р. була прийнята відозва до всіх українців, яку підписали 116 політичних, військових і суспільних діячів. У ній підкреслювалося: "Великий історичний час, в якому живемо, вимагає від нас залишити на боці всі непорозуміння і стати разом до служби тільки одній найбільшій справі визволення українського народу і відновлення суверенної, від нікого незалежної Української держави". Наслідком цих зусиль став з'їзд Української політичної еміграції, який відбувся 21-22 червня 1941 р, у Кракові. На ньому був створений Український національний комітет, до складу якого увійшли представники всіх політичних сил, за винятком Організації українських націоналістів (м). які відмовилися від участі, оскільки вважали себе "єдиними носіями і представниками української політики". Головою Українського національного комітету обраний генерал Всеволод Петрів, першим заступником - доктор Володимир Горбовий, другим - професор Віктор Андрієвський, секретарями - доктор Степан Шухевич і Василь Мудрий. Український національний комітет видав "Маніфест напередодні війни", в якому заявив, що український народ є єдиним законним власником території, на якій він живе, і що воля народу може бути виражена тільки у формі власної держави. Висловлювалися сподівання на відновлення української державницької традиції. Вранці 30 червня 1941 р. до Львова увійшов відділ дружини українських націоналістів під командуванням сотника Романа Шухевича. Прибула також група Ярослава Стецька. Оперативно були встановлені контакти з підпільниками і провідниками революційної Організації українських націоналістів у місті. Захопленій радіостанції присвоїли ім'я Євгена Коновальця. Було вирішено скликати ввечері широкі громадські збори в Домі товариства "Просзіта" і там же створили органи державної влади. У Національних зборах взяли участь близько 100 львів'ян, серед них ректор Духовної академії Йосип Сліпий, посадник міста Львова Юрій Полянський, професори, нау- овці, господарські діячі, кооператори, політики. В будинку не вистачало місця і люди згуртувалися на вулиці. Ярослав Стецько прочитав від імені проводу Організації українських націоналістів проект Акта відновлення Української держави. В ньому, зокрема, зазначалося: "Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандсри проголошує створення Української держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України... На Західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України - Києві". Цей проект був схвалений присутніми. Після проголошення Акта відновлення Української держави Національні збори обрали Головою Державного правління Ярослава Стецька й уповноважили його підготувати Крайове правління. На хвилях радіостанції імені полковника Євгена Коновальця диктори Зенон Тарнавський і Юліан Савицький повідомили український народ і світ про встановлення Української держави. На особливу увагу заслуговує той факт, що українські церкви - греко-католицька і православна - не тільки визнали рішення Національних зборів, а й закликали український народ об'єднатися навколо Державного правління і працювати на благо Української держави. Відразу після проголошення Акта відновлення Української держави розпочалися практичні кроки у її розбудові. Уже ЗО червня 1941 р. було створене міське правління у Львові, яке очолив доктор Юрій Полянський, колишній крайовий командант Української військової організації. 1 липня 1941 р. розпочало діяльність Львівське обласне правління під керівництвом доктора Олександра Марітчака, професора міжнародного права Львівського університету, відомого адвоката на судах політичного обвинувачення, члена Українського національно-демократичного об'єднання. Впродовж кількох днів функціонували повітові правління. Державне правління 3 липня 1941 р. надіслало урядові Німеччини та інших держав декларацію. В ній зазначалося: "Український народ відновив і проголосив у Львові Українську Незалежну Державу. Вона має за собою тисячолітню традицію. Його остання історична форма - цс УНР 1917, 1918-1920 рр, яка була визнана урядами Німеччини, Австрії та інших Центральних держав. Берестейським договором згадані держави заключили з Україною мир. Спираючись на тисячолітню традицію і рівно ж на міждержавний акт, заключений в Берестю 1918 р., ук- раїнський народ відбудовує справжню незалежну державу на руїнах російської імперії". Голова Державного правління Ярослав Стецько 5 липня 1941 р. сформував Крайове правління. Із 26 міністерських портфелів 11 одержали члени Організації українських націоналістів (р), 11 - безпартійні, решту - представники партій соціалістів-радикалів. Серед членів уряду були такі відомі галицькі громадські діячі, як Євген Храпливий - міністр сільського господарства, Юліан Павликівський - міністр народного господарства, Мар'ян Панчишин - заступник Голови уряду. Не прийняв запропонованої йому посади міністра освіти відомий львівський історик Іван Крип'якевич. До складу правління увійшли Лев Рсбст - другий заступник Голови уряду, Роман Шухевич - заступник міністра оборони, Микола Лебідь - міністр державної безпеки, Володимир Стахів - міністр закордонних справ. Велику державотворчу роботу виконували Похідні групи Організації українських націоналістів, що налічували близько 7000 добре вишколених осіб. Вони повинні були охопити своєю діяльністю усю територію України. У визначених районах Похідні групи створювали націоналістичні організації і встановлювали українську державну владу. Українське правління запроваджувалося в 11 областях. За вказівкою міністерства державної безпеки під керівництвом Миколи Лебедя була створена Українська державна міліція, впродовж кількох тижнів почали функціонувати сотні міліцейських станиць, які згодом стали основою Української повстанської армії і збройного революційного підпілля. Неабияке значення мало створення за дорученням міністерства оборони військових шкіл. Такі таємні школи постали в Мостах Великих - старшинська під керівництвом сотника Дмитра Грицая-Псребийноса, в Поморянах - підстаршинська під керівництвом Осипа Карачевського. Дружини українських націоналістів під командою майора Євгена Побігущого і сотника Романа Шухевича були підпорядковані Державному правлінню. Так формувався кістяк Української повстанської армії. Міністерство закордонних справ на чолі з Володимиром Стахівим вживало заходів у Берліні щодо визнання Німеччиною Української держави, розсилало відповідні документи та інформацію про Українську державу до різних посольств, що перебували в Берліні. Є підтвердження, що західні держави були ознайомлені з процесом становлення Української держави. 6 липня 1941 р. був створений новий державний орган - Рада сеньйорів, на яку покладалися обов'язки передпарламенту. До неї обрали 13 осіб. Президентом став доктор Кость Левицький, а його заступником - доктор Йосип Сліпий. На почесного голову запрошено митрополита Андрея Шеп-тицького. В Раді сеньйорів були широко представлені політичні течії, що не належали до національно-визвольного табору. Тут були такі громадські діячі, як отець Гавриїл Костельник, отець Юліан Дзерович, кооперативний діяч Іван Филипович, адвокат Роман Заячківський та ін. Згодом представництво в Раді збільшилося до 45 осіб, здебільшого безпартійних, близьких за своїми поглядами до Українського національно-демократичного об'єднання і демократичного напряму загалом. Керівництво Організації українських націоналістів добре розуміло, що Українська держава, існування якої заперечував Адольф Гітлер, довго не встоїть, проте вважали, що Акт від ЗО червня 1941 р. продемонструє окупантам та й усьому світові незламне прагнення українців до створення власної самостійної держави. Альфред Розенберг 14 липня 1941 р. особисто звернувся до Степана Бандери з листом, в якому вимагав припинити діяльність Організації українських націоналістів і розпустити уряд, але знову одержав відмову. Степан Бандера" встиг відправити до Львова гінця, з яким передав вказівку своїм організаціям переходити у підпілля. Гестапо 15 липня 1941 р. заарештувало Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Крайовий уряд і 300 членів Організації українських націоналістів. Масові арешти означали не тільки початок активної боротьби з бандерівською Організацією українських націоналістів, а й повний і остаточний розгром державницьких зусиль українських націоналістів, розпочатих 30 червня 1941 р. Організація українських націоналістів (р), яку очолив Микола Лебідь, розпочала підготовку до відкриття нового фронту своєї боротьби - цього разу проти Німеччини, яку ще недавно вважала союзником. Поява нового ворога незмірно ускладнила справу визвольних змагань, оскільки тепер Україні протистояли дві могутні сили - гітлерівський і сталінський режим. І все ж таки Організація українських націоналістів (р) виявилась єдиною, добре організованою і найбільш радикальною політичною силою, яка на цьому важкому шляху продовжувала боротьбу за самостійну соборну Українську державу. В цій ситуації головним чинником боротьби українського народу могла бути тільки організована збройна сила. Такою силою постала Українська повстанська армія. її політична платформа була вироблена на III Надзвичайному зборі Організації українських націоналістів у серпні 1943 р. і проголошувала самостійність України, боротьбу за громадянські права і демократію, за рівні права національних меншин, співпрацю з поневоленими народами проти нацизму і гітлеризму. Гасло "Україна для українців", проголошене ще 1900 р. Миколою Міхновським, а потім теоретично обгрунтоване Дмитром Донцовим, було замінене гаслом "Свобода народам, свобода людині". Ідеологія українського націоналізму ступила на шлях демократичного розвитку, хоча немає підстав стверджувати, що вона вже йшла цим шляхом. У практичній площині це привело до створення у складі Української повстанської армії національних формувань грузинів, вірмен, азербайджанців, татар, узбеків, литовців - усього 15 національних куренів. 21-22 листопада 1943 р. була відбулася І Конференція поневолених народів Східної Європи й Азії, в якій взяли участь 39 делегатів від 13 народів. Після війни для подальшої координації спільної боротьби поневолених народів створено Антибільшовицький блок народів. Українська повстанська армія гідно служила високим ідеалам свободи народів та людини. У контрольованих нею районах Волині, Полісся та Карпат функціонувало фактично Українське державне управління. Українська повстанська армія успішно боролася з німецькими загарбниками, поль-ськими шовіністами, а згодом, після вигнання гітлерівців, самовіданно повставала проти відновлення в Україні горезвісного більшовицько-сталінського режиму. У липні 1944 р. для консолідації боротьби українських політичних сил за самостійну соборну Українську державу був створений надпартійний центр - Українська головна визвольна рада, яку очолив харків'янин Іван Осьмак. Крім політичної й економічної платформи, Українська головна визвольна рада опрацювала ще два документи: власну Конституцію та Універсал до народу. На першому засіданні Ради був обраний Генеральний секретаріат на чолі з Романом Шухевичем. Українська головна визвольна рада ставила завдання згуртувати всі українські партії під прапором боротьби за незалежність Української держави, координувати їхню діяльність і організовувати представництво українського народу та його визвольних устремлінь на зовнішньому форумі. Героїчна боротьба Організації українських націоналістів та Української повстанської армії мала неперехідне історичне значення. Саме завдяки їм не повторився в Західній Україні голодомор 30-х років, навпаки, українці зі Сходу рятувалися від голоду на Заході. Москва ще раз переконалася, що всі її намагання остаточно поглинути Україну більшовицьким імперіалізмом не принесли бажаного результату. Як зазначав Степан Бандера, "навіть неперевершений кат Сталін зрозумів, що України йому не приборкати самим руйнуванням і терором. У скрутній воєнній ситуації він відчув конечність зробити якісь поступки вбік українських державницьких стремлінь. Це була основна причина тих різних тактичних кроків, завершенням яких було висунення УРСР на міжнародну арену, зокрема впровадження її до ООН". Те, що суверенітет республіки був тільки "паперовим", у західних політиків не викликало жодних сумнівів. "Центральний контроль Москви,- зазначав у меморандумі шеф східноєвропейського відділу Держдепартаменту США Чарльз Болен,- ніколи не здійснювався через уряд, а тільки через партію і, безумовно, так і буде надалі". Державницькі змагання українського народу у міжвоєнний період, проголошення незалежності Карпатської України, Акт відновлення української державності 30 червня 1941 р. були основними чинниками для вирішення питання про соборність західноукраїнських земель. Звичайно, не можна виправдати те, що стосувалося методу розв'язання міждержавних проблем, тобто змовницького "стилю", який був застосований при укладанні "пакту Ріббснтропа-Молотова", чи силового тиску при розв'язанні питання про долю Бессарабії, Північної Буковини і Закарпаття. Проте аж ніяк не можна відкидати справедливості, історичної та етнічної обгрунтованості входження західноукраїнських земель до України. Значною мірою сталінське "сприяння" соборності України пояснюється бажанням "вождя всіх народів" оста- точно вирвати "українську карту" з-під впливу західних держав і беззастережно проводити свою імперську політику. Ніяких реальних прав та свобод республіка як член ООН не здобула, а навпаки, ще більше була прив'язана до імперського центру. "Розширення прав УРСР" вилилося після війни в посилення терору. Тому боротьба за вільну Українську державу тривала. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 30 ЧЕРВНЯ 1941 р." |
||
|
||