Дипломатичне право.

Стародавність практично не визнавала головного (в майбутньому) принципу дипломатії - недоторканності послів. Нерідко саме вбивством або офіційної розправою з посланцем виявляли невдоволення діями іншого правителя, оголошували про початок війни або про небажання дотримуватися раніше досягнуті домовленості. Розправа з вісником або послом розглядалася як одна з кращих військових чи політичних хитрощів.

У Древній Греції послам стали надавати якийсь особливий статус, подразумевавший та особисту недоторканність. Бажаних послів брали урочисто, їм надавали почесні місця в театрі, на церемоніях. Однак точно так само посла могли і не допустити до виконання його місії, якщо влада не були задоволені попередньою бесідою. Ідеї про посланця як носії статусу направив його народу чи правителя не було. Для підтвердження офіційного характеру місії греки почали практикувати видачу мандатів - спарених воскових табличок (diploma).

Повне визнання принцип недоторканності послів знайшов у Стародавньому Римі. Це було пов'язано з вищою силою fas, jus feciale, які охороняли міжнародні відносини (див. § 12). Навіть у відповідь на ворожі дії (наприклад, карфагенян у II ст. До н. Е..) Відносно римських посланців Сенат забороняв вдаватися до репресій їхніх представників у Римі. Казуси траплялися. Але загальні правові уявлення розцінювали порушення недоторканності посла як вищу несправедливість.

Римляни перші, мабуть, поширили імунітет посла на його приватний статус. Законом було заборонено залучати послів до суду за борги, зроблені до прибуття в Рим. У I в. до н. е.. послам було заборонено, разом з тим, робити приватні позики в самому Римі.

В епоху середньовіччя недоторканність посла спочатку не була повністю безумовною. У Візантії, наприклад, традиція забороняла вбити чужого посла, образити його, але не заборонялося заарештувати. До XVII в. встановилося в якості незаперечного правила, що посол неподсуден. Імунітет поширювався навіть на випадки, коли посол опинявся замішаний в політичні змови всередині країни.

В епоху середньовіччя закріпилася професіоналізація дипломатії, саме з цього часу вона стала постійною інституцією міжнародних відносин і державної організації. Власне, перші відомство закордонних справ виникло в Японії - корокан (VII ст.). Перших постійних представників у інших країнах, вірніше при інших дворах, заснувала Венеціанська республіка; тут же вперше з'явилися політичні та правові інструкції дипломатичним агентам (1288). Пізніше організація дипломатії з Італії була перейнята по всій Європі, а потім стала визначальною і для всього зароджується міжнародного права. У середині XIII в. з'явилося і настільки важливе згодом слово ambaxadea («вісник»). Інститут постійних посольств оформився до кінця XV ст. у взаєминах європейських держав з Оттоманською імперією, а також з папським двором в Римі. Тоді ж посли різних країн, присвоївши собі титул Exellence, стали виявляти претензії на першість серед підданих, навіть знаті країни перебування. Прагнення першості (в якому бачили підтримку престижу свого государя чи країни) нерідко доходило до абсурду, але склало чи не найважливішу частину дипломатичного права і особливого дипломатичного етикету аж до XVIII в. Так, в 1660 р. в Лондоні іспанська та французька посли простояли в каретах більше доби один проти одного, з'ясовуючи, хто повинен проїхати міст першим, хоча вже тоді було досягнуто мовчазна згода в дипломатичному праві про умовне першості послів, слідуючи «рангах» держав. Вважалося, що послами можуть бути тільки чоловіки, але вже з XV в. в дипломатичних переговорах брали участь і жінки, виконуючи окремі доручення.

У торговельних справах інтереси іншої країни представляли консули. Консульство з'явилося в ході перших хрестових походів (XI-XII ст.). У XIV-XV ст. постійні консули стали загальноприйнятим інститутом в практиці захисту інтересів своїх торгових людей більшості країн Західної Європи: італійські міста-комуни мали консулів в Англії ще на початку XV в.

До XVII в. розрізнені інститути та правила міжнародної практики і дипломатичних відносин, що виникли з періоду Високого середньовіччя (в тому числі в традиції римського права), стали формуватися в цілісну систему міжнародного права, яке визнається все новими і новими правителями і державами.

У XVII в. виникла і власне наука міжнародного права: англієць Р. Зуч дав визначення (1651 р.) предмета міжнародного права, розділивши поняття права між народами від права загальнонародного (jus inter gentium - jus gentium), голландський правознавець Г. Гроцій створив перший комплексний працю по праву , включивши правила міждержавного спілкування, - «Трактат про війну і мир» (1625 р.)). Створення теорії виявилося дуже важливим, так як і згодом позитивне міжнародне право було тісно взаємопов'язане з вимогами юриспруденції. Вестфальський мир (1648 р.) завершив передісторію міжнародного права: після нього, принаймні в Європі, були точно визнані деякі загальнообов'язкові правила ведення дипломатії, укладення договорів і зовнішньополітичного вирішення міжнародних конфліктів. До XVII в. на основі традиції римського права, головним чином праць постглоссаторов (див. § 34), склалися відправні принципи міжнародного приватного права (регулювання конфліктів приватних осіб з приводу майнових і немайнових відносин з особами іншої підданства або поза територій певної державної належності), хоча Європа і Схід залишалися поки розділеними щодо загальноприйнятих там і тут правил дипломатії та міжнародного спілкування. А починався домінування Європи, характерне для державно-політичних процесів Нового часу, визначило майбутнє розвиток ідей і принципів міжнародного права, виключно виходячи з європейського правового спадщини.

Інформація, релевантна" Дипломатичне право. "

1. § 2. Галузі міжнародного права
   дипломатичне право, міжнародне морське, повітряне, космічне, атомне право, природоохоронне право; право збройних конфліктів; гуманітарне та інші галузі права. Розглянемо предмет деяких галузей міжнародного права. Держави з давніх часів визначали свої права та обов'язки шляхом укладання договорів. В результаті тривалої історії застосування угод ролі
   
2. 8. Рекомендували ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ "Адміністративне право України"
   дипломатичні зносини 1961 р. / Чинне міжнародне право. Т.1. - М., 1996. 120. Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. / Дей ствующее міжнародне право. Т.1. - М., 1996. 121. Адміністративний кодекс УРСР. - К.: Рад. Будівництво і пра во, 1934. 122. КпАП України (Із змінамі и ДОПОВНЕННЯ). - К., 2000. 123. Митний кодекс України. - К., 1999. 124. Кодекс торгового
   
3. Держ. управління в адміністративно-політичній сфері
   дипломатичний паспорт - службовий паспорт - паспорт моряка Виїзд може бути обмежений тимчасово, якщо громадянин: 1) має доступ до державної таємниці 2) уклав ТД, предполаг. тимчасове обмеження права виїзду з РФ за умови, що термін обмеження не може перевищувати 5 років з дня останнього ознайомлення з відомостями-до закінчення терміну обмеження. 3) призвані на військову службу або
   
4. Міжнародний захист прав людини й основних воль - Правовий режим іноземців (Частина 1)
   дипломатичними Представництвом ї консульськими установами, и одержании ІНФОРМАЦІЇ від компетентних органів держави перебування про їхні Дії відносно громадян Запитуючої держави, и вимоги пріпініті неправомірне переслідування своих громадян, а такоже компенсуваті їм моральний и матеріальний збиток, заподіяній протиправного діямі посадових ОСІБ и державних органів країни перебування. При цьом
   
5. Петро Великий
   дипломатичних проблем - П.П. Єпіфанова, В.Є. Возгріна, Ю.Н. Беспятих, С.А. Фейгін і багатьох інших істориків. Великий фактичний матеріал був узагальнений в працях Н. І. Павленко. Грунтуючись на законодавстві XVIII в., Він показав, що нерідко Петро не допомагав, а навпаки перешкоджав розвитку буржуазії, як класу (створюючи, наприклад, умови для переходу буржуа в дворянство). Підтримуючи
   
6. 4. Жовтень 1917 (питання методології)
   дипломатичне прикриття військових дій », які велися в цей час з військами Керенського-Краснова під Петроградом. Неодмінною умовою коаліції з представниками соціалістичних партій Ленін вважав прийняття ними програми більшовиків, тому що необхідно було створити працездатний уряд. В іншому випадку, на думку Леніна, «в радянську віз впрягались лебідь, рак і щука, і
   
7. 5. Громадянська війна. Політика «воєнного комунізму» (1917-1921 рр..)
   Дипломатичної ізоляції. *** Найбільш гострі суперечки йдуть з проблем червоного і білого терору. Не можна зробити не колишнім те, що здійснилося - таке просте правило об'єктивного історичного дослідження. А от у сталінські часи це правило часто-густо порушувалось. Завдання істориків найчастіше зводилася до того, щоб вловити коливання «генерального курсу» партійного керівництва і
   
8. 7. Радянська влада і церква
   дипломатичного загравання керівного ядра православної церкви з владою. «Ми тепер повинні показати, що ми, церковні діячі, які не з ворогами нашого Радянської держави, а з нашим урядом», - йшлося у зверненні Синоду. Кремль зажадав ще однієї жертви від архієреїв - засудження діяльності зарубіжного російського духовенства. За вихід з підпілля, за легалізацію митрополит Сергій
   
9. 1. Велика Вітчизняна війна
   дипломатичному, економічному військовому й ідеологічному. дипломатична підготовка Німеччина має союзників СРСР практично знаходиться (Італія, Японія) і саттелітов в дипломатичній ізоляції, (Фінляндія, Болгарія, Венг-так як тільки Пакт про ненап-рія, Румунія) деніі і Пакт про нейтралітет з СРСР Німеччина Японією забезпечують її безпеку. економічна підготовка Німеччина
   
10. Вимоги, що пред'являються до документів іноземного походження. Легалізація документа. Апостиль
    дипломатичному представництві або консульській установі тієї держави, на території якого був виданий документ, а потім легалізується в Департаменті консульської служби МЗС Росії. І в цьому і в іншому випадку при необхідності може вимагатися нотаріально завірений переклад документа на російську мову. Як видно, процедура легалізації досить складна і вимагає значних витрат.
    
11. Вимоги пред'являються до документів іноземного походження.
    Дипломатичному представництві або консульській установі тієї держави, на території якого був виданий документ, а потім легалізується в Департаменті консульської служби МЗС Росії. І в цьому і в іншому випадку при необхідності може вимагатися нотаріально завірений переклад документа на російську мову. Як видно, процедура легалізації досить складна і вимагає значних витрат.