Головна
ГоловнаІсторіяІсторія країн СНД → 
« Попередня Наступна »
Драгнев Д.М.. Нариси зовн.-пол. історії Молдавського князівства, 1987 - перейти до змісту підручника

§ 1. Основні задачм і цілі зовнішньої політнкм Молдавського князівства

Ранньофеодальна Молдовська держава спочатку складалося на порівняно невеликий північно-західній частині Дністровсько-карпатських земель, в північній половині Східного Прикарпаття з центром в басейні р.. Молдова, від якого отримало назву виникло в середині XIV в. князівство («Земля Молдавська» 1). Про це збереглися дуже скупі відомості джерел. Слов'яно-молдавські літописи, складені в XV-XVI ст. на основі усних переказів, називають першим воєвод Молдавії - Драгоша 'і його сина Саса2.

У складних умовах середини XIV в., Коли Польське та Угорське королівства прагнули поширити владу на Східне Прикарпатті, деякі правителі, зокрема син Саса Балк, виявилися в залежності від угорського короля Людовика. До того часу Угорському королівству вдалося поширити сферу політичного впливу і на південно-західну частину Дністровсько-карпатських земель між Прут та Сірет в їх нижній течії, і південно-східним прогином Карпат. Південно-східна ж частина Дністровсько-карпатських земель перебувала під владою Золотої Орди.

У цей період Угорщина відновлює свої давнішні претензії на землі Галицької Русі, а також на значитель ную частину простору між Дністром і Східними Карпатами. Ще у 1340 р. їх основну частину захопило Польське королівство, випередивши угорських феодалів. Сподіваючись на той час на мирні відносини з Польщею і розраховуючи в майбутньому все ж дістати галицькі землі разом з польським престолом, угорський король Людовик I «поступився» польському королю Казимиру III «свої права» на ці землі3. Східне Прикарпатті залишалося в сфері політичного впливу Угорського королівства.

У 50-і рр.. населення Молдови неодноразово підіймалося проти залежності від угорського короля, якого підтримували тільки воєвода Балк, найближче оточення із слуг і дружинників, невелика частина феодалізі-рующим знаті. Основна маса населення виступала проти іноземного панування. Про це русі збереглося мало свідчень, переважно в угорських документах і літописах. В одному з документів зазначено, що в 1359 р. в Молдові виступали «бунтівні волохи», які відійшли від шляху «належної вірності» угорської корони. Вони отримали суттєве підкріплення після переселення до Молдавії повсталих волохів на західних схилах Карпат (Марамуреш), що входили до складу Угорського королівства. Так, угорська літопис повідомляє: «Богдан - волошский воєвода Марамуреша, зібравши волохів цій області, таємно (тобто без відома і дозволу короля. - Авт.) Пішов у землю Молдови, підвладну угорської корони ... Король посилав туди кілька разів військо, але число волохів настільки помножилося в цьому краї, що вона зробилася королівством »4. У цій угорської літописі стосовно Молдавії використаний термін «regnum» (королівство), найбільш поширений у феодальному світі для позначення самостійної держави, що має суверенного монарха. В якості першого феодального монарха Молдавії угорська літопис називає воєводу Богдана.

Однак угорська корона не так легко змирилася з втратою свого панування над землями Молдавського князівства. У грамоті від 2 лютого 1365, якої Людовик I винагороджував Балка (вигнаного з Молдавії васала), угорський король продовжував називати князівство «своєю землею» 5, тобто продовжував висувати претензії на землі Молдавського князівства.

Для виконання основних внутрішніх і зовнішніх функцій молоде Молдовська держава мало в своєму розпорядженні обмеженим контингентом військових сил і ще досить вузької соціальної базою. Початковий його ядро ??виникло між ду Карпатами, лісами Буковини, Дністровсько-Прутським межиріччям з включенням невеликої частини на північному сході, де розташовувалася Шепеніцкая земля (в околицях сучасних Чернівців). На півдні князівство досягало району Нямц6. І хоча князівство включало саму господарсько освоєну і найбільш заселену область Дністровсько-карпатських земель, проте воно мало трохи більше ніж п'ятидесятитисячна населеніем7. Матеріальні я людські ресурси князівства багаторазово поступалися військово-політичним і матеріальним можливостям сусідніх феодальних держав, що претендували на землі Східного Прикарпаття: Угорське королівство налічувало 1,25 млн жителів, Польське королівство своєму розпорядженні 2-мільйонним населенням.

Перед Молдавською державою стояли завдання не тільки оборони своєї первісної території, а й забезпечення процесу розвитку феодалізму вшир в Дністровсько-Карпатських землях і тим самим розширення кордонів князівства. Однак реалізація такої політики приходила в зіткнення з інтересами Угорського та Польського королівств. Певний «резерв» представляли собою сусідні області Дністровсько-карпатських земель, які скріплювали більшу частину земель між Карпатами і Дністром. За їх рахунок воєводи Молдавії могли б вирішити цілий ряд гострих соціально-економічних проблем в інтересах представленого ними несформованого класу молдавських феодалів.

Йдеться насамперед про перспективу більш інтенсивного заселення та господарського освоєння нових земель, які у порівнянні з початковим ядром Молдавської держави були слабо і нерівномірно заселені, відстаючи в силу цього і в економічному розвитку. В результаті зросли б доходи і розширилася б соціальна база госпопарской влади за рахунок роздачі земель під вла-деніеТреОДалам.

У розширенні території князівства були зацікавлені й інші соціальні верстви і групи населення, особливо торговці і ремісники, які мали потребу в розвитку торгівлі всередині країни та участі в міжнародній торгівлі. Митні збори також складали значну частину доходів держави. Ці доходи поповнювалися за рахунок феодальних повинностей на користь держави, що виконувалися трудовими верствами суспільства, особливо крестья-нами-общинниками. Природно, що включення до складу князівства інших населених областей Дністровсько-Кар-патської земель було привабливою перспективою збільшення чисельності селян, що виконували феодальні повинності на користь держави.

Тим часом на цих землях, що не увійшли до складу Молдавського князівства після його утворення в середині XIV в., Політична ситуація почала змінюватися. З середини XIV в. золотоординські позиції слабшають і починається наступ на ці землі Угорського та Польського королівств, а також Великого князівства Литовського.

Саме тоді Угорщини вдається поширити сферу політичного впливу на Східне Прикарпатті, а Польщі захопити руські землі Галичини. Католицька пропаганда готувала грунт для проникнення польського впливу в Дністровсько-карпатські землі. Цю пропаганду вели проповідники з Польщі, заохочувані римським папою. Угорсько-польське суперництво могло тепер відкрито проявитися і в районах на сході Карпат. Угода Людовика I і Казимира III на початку 60-х рр.. не поклала кінець угорсько-польському суперництва, хоча тепер воно виявлялося вже не настільки відкрито і рішуче.

З самого початку існування Молдавське князівство мало достатньо підстав побоюватися як Угорщини, так і Польщі. При цьому Угорщина межувала з Молдавією по лінії важкопрохідних Східних Карпат, а південніше поширювалася сфера її політичного впливу, яка зберігалася і після досягнення незалежності Молдавським князівством. Будь-які акції з боку князівства, спрямовані проти збереженої сффи впливу Угорського королівства в південно-західній частині Дністровсько-карпатських земель, могли призвести до відкритої війни з Угорщиною, наслідки якої неважко було передбачити.

Польща ж, опанувавши Галицької Руссю, стала північним сусідом Молдови. Але польський король Казимир III, який видавав себе за «спадкоємця» галицьких князів, міг з таким же успіхом висловлювати претензії і щодо принаймні північній частині Дністровсько-карпатських земель, тривалий час входила до складу Галицько-Во-волинського князівства, і по відношенню до їх решті частини, яку довго контролювало у військовому і політичному відношенні це княжество8.

Своєрідна ситуація складалася на південному сході Дністровсько-карпатських земель, де продовжували утримуватися золотоординські питомі біжи, які володіли Піді-Лією, в силу чого ця частина краю навіть сучасниками іноді ототожнювалася з Подільською землею. У центральній частині Дністровсько-Прутського межиріччя (район Кодр) в 40-і рр.. виникли і швидко розвинулися два золото ординських міста, які припинили існування тільки наприкінці 60-х рр.. XIV В.9

Скориставшись прогресуючим ослабленням Золотої Орди10, західні кордони цієї держави стало турбувати також Велике князівство Литовське, яке підтримувало підкорене золотоординськими ханами місцеве російське населення. І якщо Угорщина і Польща досягли певних успіхів відповідно в Східному Прикарпатті та у Галицькій Русі, то литовським князям вдалося приєднати до свого князівства значні західні і південно-західні руські землі аж до Києва, часто зустрічаючи протидію з боку Польщі і які приходили їй на допомогу угорських військ .

У 1362 литовсько-руські раті великого литовського князя Ольгерда завдали нищівної поразки зведеним загонам трьох перегонів - Кутлубуга, Хаджі і Дмитра, які володіли Поділлям. У результаті ця частина Південно-Західної Русі була приєднана до Литви. Наприкінці 60-х - 70-х рр.. залишки золотоординців були витіснені також із західної периферії володінь бегів в центральній частині Дністровсько-Прутського межиріччя. На місці золотоординських міст залишилися тільки руїни і згарища. Окремі залишки кочевий золотоординців після цього зустрічаються тільки в районі гирл Дунаю. Однак як самостійний військово-політичний фактор в Північно-Західному Причорномор'ї (між Дністром і Дунаєм) золотоординці перестали существовать1}.

Припускають, що після відходу ординців протягом од-ного-півтора десятиліть (70-ті - середина 80-х рр.. XIV в.) Частина цих земель увійшла у сферу політичного впливу Великого князівства Літовского12. Зрозуміло, що прагнення молдавських воєвод поширити свою владу на ці території могли викликати ускладнення в їхніх відносинах з цим князівством. Єдине, що могло позитивно вплинути на взаємини з литовськими князями, полягало в тому, що і їм по ряду питань протистояли королі Угорщини та Польщі.

Таким чином, Угорщина, Польща та Велике князівство Литовське представляли основні фактори, які визначали міжнародне становище в період появи Молдавії як самостійної держави. Брати участь у міжнародному житті Молдавське князівство могло тільки взаємодіючи з цими державами, які в свою чергу не виступали ізольовано один від одного, від інших держав і країн Східної, Центральної та Південно-

Східної Європи, а розвивалися в тісній взаємодії з усіма країнами цього великого регіону.

Хоча Угорське королівство надавало чимале значення землям на сході Карпат і на Галичині, прагнучи отримати вихід до гирла Дунаю, проте в 50-х рр.. ОНВ більше уваги повинно було приділяти зміцненню своїх позицій на Адріатичному узбережжі і в Італії, взаєминам з «Священною Римською імперією», Австрією та Баваріей13. У цьому плані більш зрозумілими стають і причини, що змусили Угорщину пом'якшити суперництво з Польським королівством і тимчасово «поступитися» йому «свої права» на галицькі землі. Особливу увагу Угорщина приділяла політиці на Балканах, де з початку 50-х рр.. XIV в. розгортаються османські завоювання. Тут угорський король домагається приєднання до свого королівства деякої частини балканських земель або звернення їх правителів в угорських васалів. У 1365 р. Людовик I вдається приєднати (правда, тільки на час, надавши їй через кілька років статус васальної залежності) Відінська Болгарію. Угорський король використовував сприятливі умови, що виникли в результаті загрози османського завоювання Балканського півострова. Його дії були розраховані на те, щоб випередити османів. Але в 1366 р. відбулося і перше зіткнення з турецькими войскамі14. Однією з основних ліній зовн-_ ній політики Угорського королівства надовго залишиться балканська і антиосманської спрямованість. Між-рідне становище королівства в 50-60-і рр.. багато в чому сприяло створенню сприятливої ??обстановки для успішного виступу Молдавії за ліквідацію залежності і для відносно безпечного існування князівства в першу 'роки його самостійного життя.

Польща ж, так само, як і Угорщина, а часто навіть разом із нею, брала участь у напруженій політичній боротьбі з німецькими та австрійськими правителями за вплив у Центральній Європі.

Багато уваги вона приділяє контрмерам щодо стримування агресивних намірів Тевтонського ордена, з яким Люксембурги підтримували постійні контакти18.

Вельми гострий характер носили польсько-литовські протиріччя через взаємні територіальних суперечок, особливо через суперництво при завоюванні западнорусских та галицьких земель. Тільки до 60-их рр.. чаша ваг стала кілька схилятися на користь Польщі, яка зуміла нанести в 1366 поразку Литві та більш грунтовно закріпитися не тільки в Галичині, а й на частини Волині16. Польсько-литовське протиборство на цьому не завершилося. Водночас обидві держави, спільно стримуючі Тевтонський орден, були об'єднані спільними інтересами.

 Що стосується власне Великого князівства Литовського, то воно стикалося з Великим князівством Московським, з його політикою об'єднання російських земель в єдиній державі. Великі литовські князі прагнули приєднати до свого князівства всі руські землі, литовська влада в западнорусских і південно-західних руських землях перешкоджала об'єднанню всіх руських земель в єдину державу. Для Литви було дуже важливо підтримувати на західних своїх кордонах мирні відносини з Польщею і відображати агресію Тевтонського ордена. Однак необхідність концентрації сил для відсічі хрестоносцям не могла утримати литовських феодалів від політики експансії на руські землі. Тому і взаємовідносини з російськими князівствами, і взаємини із Золотою Ордою, часто мінялася суперечлива обстановка в Східній Європі визначали важливе місце східного і південно-східного напрямку в зовнішній політиці Великого князівства Литовського * 7. 

 Природно, що основні напрямки в зовнішній політиці сусідніх з Молдавським князівством держав, стан зовнішніх зносин Угорщини, Польщі та Литви з іншими державами позначалися в тій чи іншій мірі на можливості реалізації зовнішньополітичних завдань, що стояли перед молдавськими воєводами. У всякому разі аж до рубежу 60-70-х рр.. XIV в. у відомих нам джерелах немає свідчень про якісь серйозні ускладненнях в міжнародному становищі Молдавського князівства. У той же час поки не виявлено ніяких відомостей і про те, що князівство саме вжив які-або помітні дії у зовнішній політиці, хоча для цього, як нам видається, існували сприятливі умови. На перших порах, ймовірно, внутрішні проблеми явно переважали над зовнішніми. Мабуть, інтереси молдавських правителів не виходили за межі Дністровсько-карпатських земель. 

 Населення Дністровсько-карпатських земель відрізнялося в той час етнічної неоднорідністю. Волоське населення становило основну масу населення в Східному Прикарпатті та на Центральному Молдавському плато з відхиленням в напрямку Кодр Дністровсько-Прутського межиріччя, а також частково Буковини на північ і KQI вурлуйской лісостепу на півдні, тобто воно заселяло і деякі області, що перебували за кордонів Молдавського князівства. Це Волоське населення зі Східного Прикарпаття, де розташовувалося його основне ядро, продовжувало переселятися в менш або навіть слабо заселені сусідні області Дністровсько-карпатських земель, переважно в лесохолмістие райони, наибо-ле придатні для ведення лесопастбіщного скотарства, яким переважно воно займалося тогда18. Такі територіально-демографічні зрушення призвели до того, що вже в другій половині XIV в. поняття «волошская земля» («земля волохів») стало поширюватися на весь простір між Дністром і Карпатамі19. Природно. що Волоське населення сусідніх областей тяжіло політично до Молдавського князівства, у зв'язку з чим виникала тенденція їх приєднання до Молдавського державі. 

 Досить численним, але другим за питомою вагою після волошского, було східнослов'янське, або русинський (колишнє давньоруське, потім українське) населення. Воно також постійно поповнювалося за рахунок переселенців з Галицької Русі. Щодо щільний східно-слов'янський масив розселення охоплював північну частину Дністровсько-карпатських земель, а окремі більш обмежені вогнища були і в інших районах краю. Менш істотну роль в краї грало південно-слов'янське, угорське, німецьке, тюркське населення. 

 Основна частина восточнороманского і слов'янського населення краю в силу ряду причин в умовах другої половини XIV в. тяжіла до виник Молдавського князівства. 

 По-перше, волосько-слов'янська господарсько-еконо-мічна, соціальна і політична спільність у краї в другій половині XIV в. мала вже певну традицію. Формування молдавської народності відбувалося внаслідок тісних волосько-східнослов'янських контактів на сході від Карпат. Перше політичне утворення на східних схилах Карпат, яке переросло в Молдавське князівство, з повною підставою можна назвати волосько-слов'янським. Від слов'ян молдавани сприйняли і деякі соціальні та політичні інститути - кнез (князь), воєвода, господарь, а також деякі НОРМИ давньоруського пасма 

 По-друге, феодальні відносини в Молдавії тільки оформлялися, а тому й форми соціальної експлуатації були менш суворими, ніж у сусідньому Галицькому князівстві, де вони досягли рівня розвинених і де після завоювань з боку Польщі накладалися ще більш жорсткі форми експлуатації, прийняті в Польському королівстві. 

 По-третє, в Молдавії офіційної і домінуючою державною релігією було православ'я, яке сповідалося також східнослов'янським населенням. Цей момент набуває принципового значення, якщо врахувати що Угорське і Польське королівства були державами католицькими і їх політична експансія супроводжувалася не тільки більш жорсткими формами феодальної експлуатації, характерними для католицьких країн, але і загрозою національного та духовного поневолення. 

 Всі перераховані, а також інші обставини (інтереси панівного класу молдавських феодалів, торгово-ремісничого населення, церкви та ін) визначили основні напрямки політики Молдавської держави в останній третині XIV в. 

 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "§ 1. Основні задачм і цілі зовнішньої політнкм Молдавського князівства"
  1.  Драгнев Д.М.. Нариси зовн.-пол. історії Молдавського князівства, 1987

  2.  ВИСНОВОК
      основні тенденції в її розвитку. Зовнішня політика Молдавського князівства перебувала в тісному зв'язку з економічною та внутрішньополітичної обстановкою в країні. Обмежені економічні та демографічні можливості князівства звужували діапазон зовнішньополітичної діяльності молдавських феодалів, їх політичні програми і, в кінцевому підсумку, впливали на постановку і вирішення тих чи інших
  3.  Запитання і завдання для повторення:
      основні посади існували у Великому князівстві Литовському? З якими цілями було введено магдебурзьке право? Як здійснювалося управління в провінціях? Що являла собою соціальна структура суспільства? Яке положення займали раби? Які точки зору існують на появу у Великому князівстві
  4.  ПЕРЕДМОВА
      основних напрямків в останній третині XIV в. і доводиться до початку російсько-турецької війни 1806-1812 гг.9 Колектив авторів ставив такі завдання: 1) виявити основні особливості зовнішньої політичної історії Молдавського князівства до встановлення іноземного османського ярма; 2) простежити зв'язок і обумовленість зовнішньої політики зі специфікою соціально-економічного розвитку князівства до і в
  5.  План
      князівств. Новгородська республіка. Статути, договірні грамоти, Псковська судна грамота як джерела з історії Новгородської і Псковської
  6.  § 2. Зовнішня політика Молдови в 1432-1443 рр..
      основним противником Сеїд-Ахмеда, природно, були і в інтересах господаря Молдавії. З середини 40-х рр.. в Молдавському князівстві почався новий етап феодальних смут, ще більш кривавих і тривалих, ніж раніше. Єдина цілеспрямована зовнішня політика князівства тимчасово перестала існувати. Водночас міжнародні умови, в яких країна жила з кінця XIV в., Радикальним чином
  7.  § 2. Передумови феодальних війн
      зовнішньою оболонкою слід бачити конкретні соціально-економічні передумови феодальних війн, зумовлює відбулися в попередній час соціальними змінами. Під час тривалого правління Олександра Доброго завершувався процес розвитку феодалізму вшир, клас феодалів-землевласників збільшувався в результаті гос-подарської пожалувань земель, населених селянами. Подальше
  8.  § 2. Взаємовідносини Молдавського князівства з Угорщиною, Польщею і Великим князівством Литовським в кінці 60-х - початку 80-х рр..
      основні зусилля дипломатії молодого ще князівства були спрямовані на захист і збереження його самостійності перед обличчям Угорського та Польського королівств. У заходах, що сприяють зверненню князівства в католицтво, не можна бачити ні «зближення Мовляв давіі з Польщею», ні початку «нового напрямку в зовнішній політиці Молдови» з орієнтацією на Польшу25, ні тим більше пошуку точки «опори
  9.  Глава 1. Велике князівство Литовське.
      князівство
  10.  Повідомлення
      князівств.
  11.  Література:
      князівства Литовського / / Спірні питання вітчизняної історії XI-XVIII ст. / / Тез. докл. і пові. перший читань, присвячених пам'яті А. А. Зіміна. М., 1990.Ч. I. Бєляєв І. Д. Розповіді з російської історії. Кн.4.Ч.1.Строй життя Полоцька і Великого князівства Литовського. М., 1972. Всесвітня історія в 4-х томах. Нова історія, Т.3 / Егер О. Полігон-АСТ-Спб-Москва, 1999 Граля І. «Велике Князівство
  12.  ВИСНОВОК 1
      князівства Литовського не тягло за собою, як правило, серйозних змін в їх внутрішнього життя (зберігалася значна частина старих князівств, тільки князів-Рюриковичів змінили Гедиміновичі). Але з точки зору еволюції політи * чеський структури таке включення було важливою віхою: відбувалася не просто зміна руських князів литовськими, але перетворення російських князівств в складові частини
  13.  54. Правове становище Фінляндії у складі Російської імперії.
      князівства увійшла до складу Росії в 1809 після переможного завершення російсько-шведської війни. Тоді ж до Фінляндському великого князівства була приєднана Виборзька губернія. Всеросійський імператор прийняв титул великого князя Фінляндського і об'єднання Росії і Фінляндії знайшло форму особистої унії. У Фінляндії був створений становий (4-палатний) сейм. Фінляндський Сенат (як хотів М.М. Сперанський
  14.  15. Державний лад і право Ростово-Суздальського князівства.
      зовнішньої політики, з часом (особливо після монголо-татарської навали) вплив цього органу зійшло нанівець і він перестав збиратися. У Ростово-Суздальське князівство, як і скрізь на Русі в той час, розвивалося палацово-вотчинне управління, місцеве управління сосредосточівалось в руках намісників і волостелей. У Ростово-Суздальське князівство діяла системі давньоруського права,