| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
1. Поняття позову у арбітражному процесі, його елементи і види |
||
|
Поняття позову. Відповідно до ст. 4 АПК зацікавлена особа має право звернутися до арбітражного суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і законних інтересів у порядку, встановленому АПК. Арбітражне судочинство НЕ підрозділяється на види, але проте в ньому в якості основного регламенту можна виділити правила позовного провадження, що є основою для розгляду більшості підвідомчих арбітражним судам справ. Справи окремого провадження і про неспроможність (банкрутство) порушуються шляхом подачі заяви. Таким чином, позов - один із засобів порушення арбітражного процесу по конкретній справі. Саме поняття позову традиційно є одним з найбільш спірних питань в процесуальній науці 1. Найбільш загальне визначення позову, вбирає в себе різні підходи, полягає в тому, що під позовом розуміється вимога позивача до відповідача про захист його права або законного інтересу, звернене через арбітражний суд першої інстанції. Позов виступає як процесуального середовищ-ства захисту інтересів позивача, яким спір передається на роз-гляд арбітражного суду. При цьому арбітражне процессу-ально і цивільне законодавство розрізняють поняття позову в процесуальному і в матеріальному праві. Позов у процесуальному сенсі являє собою звернене до арбітражного суду першої інстанції вимога про захист своїх прав та інтересів. У цьому аспекті позов є засіб порушення арбітражного процесу. Позов в матеріальному сенсі - це право на задоволення своїх позовних вимог. Саме в цьому сенсі в гол. 12 ГК використовується поняття позову і позовної давності. У ЦК поняття позову вживається в сенсі здатності матеріального суб'єктивного права до примусового здійснення через суд. Пропуск строку позовної давності (цей матеріально-правової термін - юридичний факт цивільного права) тягне за собою втрату права на позов в матеріально-правовому сенсі. Як зазначено у п. 2 ст. 199 ГК, закінчення строку позовної давності, про застосування якого заявлено стороною у спорі, є підставою до винесення рішення судом про відмову в позові. Таким чином, право на позов в матеріально-правовому сенсі - це само спірне суб'єктивне право, яке може бути примусово здійснено. К.С. Юдельсон 1а, В.М. Семенов 2, К.І. Коміссаров3 і ряд інших учених розглядали позов як категорію цивільного процесуального права. Ця точка зору близька до позиції М.А. Гурвича і представляється найбільш вірною. Позов є поняттям і інститутом цивільного процесуального права, тому він не може бути двоїстим матеріально-процесуальним інститутом, як це стверджують А.А. Добровольський, С.А. Іванова4 та ін Тому точніше характеризувати позов як звернене через арбітражний суд першої інстанції вимога позивача до відповідача про захист свого права або законного інтересу. Елементи позову. Елементи позову - це його внутрішні структурні частини. Загальновизнано виділення двох елементів позову: предмета та основи позову. Під предметом позову розуміється оп-певне вимога позивача до відповідача, наприклад про визнання права власності, про відшкодування збитків, про захист ділової репутації, про визнання повністю недійсним правового акта державного органу і т. д. Предмет позову не слід змішувати з певним речовим предметом спору , наприклад конкретним об'єктом нерухомості, грошовими коштами і т. д. Відносно одного речового предмета можуть пред'являтися позови самого різного характеру. Наприклад, у зв'язку з речовим предметом - нежитловим приміщенням - можуть бути пред'явлені позови про визнання права власності на даний об'єкт нерухомості, про його розділі, про усунення порушень прав власника і т. д. Таким чином, речовий предмет (об'єкт) позову та предмет - різні поняття. Під підставою позову розглядаються фактичні обставини, з яких випливає право вимоги позивача, на яких позивач їх засновує. Слід підкреслити, що позивач у позовній заяві повинен вказувати не будь-які, а фактичні обставини. При цьому не будь-які факти можуть бути приведені позивачем в підставу позову, а слід привести юридичні факти, тобто такі обставини, з якими закон пов'язує виникнення, зміну, припинення правовідносин або інші правові наслідки. При необхідності позивач повинен виробити і вказати розрахунок стягуваної оспорюваної суми. Всі зазначені фактичні обставини в подальшому підлягають доведенню позивачем в арбітражному процесі. Оскільки суб'єктивне право, як правило, грунтується не на одному юридичному факті, а на їх сукупності, то в основі позову повинен приводитися певний фактичний склад. Факти, що входять в основу позову, традиційно в процесуальному праві поділяються на три групи: Факти активної легітимації. Позивач повинен довести, що право на позов належить йому. Це факти, що вказують на зв'язок вимоги з певним суб'єктом, який заявив цю вимогу, тобто позивачем. Факти пасивної легітимації. Позивач повинен довести, що саме та особа, до якої подано позов, зобов'язана відповідати за цим позовом. Це факти, що вказують на зв'язок визначеного обов'язку з відповідачем. За правилами АПК необхідно вказівку позивачем у позовній заяві як фактичного, так і правового обгрунтування позову. Якщо фактична підстава позову являє собою сукупність юридичних фактів, то правова підстава позову - вказівка на конкретні норми права, на яких грунтується вимога позивача. Ряд відомих фахівців (М.А. Гурвич, Н.І. Авдєєнко, А.Ф. Клейнман та ін.) як третього елемента позову виділяють його зміст, тобто вид истребуемой позивачем судового захисту - визнання, присудження або припинення, зміна, здійснення в іншій формі перетворювальних повноважень суду. Дана позиція в принципі правильна, але найкраще включати вид винищили-емой судового захисту безпосередньо у зміст такого елемента позову як його предмет. Адже предмет і включає в себе вимогу позивача до відповідача про присудження, визнання права і т. д. Значення виділення елементів позову полягає в наступному: Елементи позову - головний критерій при визначенні тотожності позовів, яке визначається збігом предмета і підстави позову. Якщо предмет і підстава позову не збігаються, а в основі позову з'являються нові юридичні факти, то відповідно немає тотожності позовів - можна знову звертатися з позовом до арбітражного суду. Предмет і підстава позову визначають межі предмета доказування, межі судового розгляду. Право на їх зміну належить тільки позивачеві. Проте в певних, зазначених у законі випадках арбітражний суд має право вийти за межі позовних вимог. Предмет позову є підставою для класифікації позовів за процесуально-правовою ознакою і за характером захищаються інтересів. Види позовів. Позови класифікуються за різними підставами: 1) за метою, предмету позову проводиться процесуально-правова класифікація позовів; 2) по об'єкту захисту - матеріально-правова; 3) за характером захищається інтересу в арбітражному процесі. За процесуально-правовим критерієм позови класифікуються на позови про визнання, про присудження, перетворюючі позови. Позов про визнання має на меті захистити інтереси позивача, який вважає, що у нього є певне суб'єктивне право, 5 Про перетворювальних позовах і судовому розсуді див. докладніше: Комісарів До . І. Завдання судового нагляду у сфері судочинства. Свердловськ, 1971. С. 23-35, 106-114 та ін але воно оскаржується іншою особою, наприклад позов про визнання права власності на нерухомість. Позови про визнання поділяються на два види - позитивні (позитивні) і негативні (негативні). Позитивний позов про визнання полягає в тому, що позивач ставить вимогу про визнання за ним певного права, наприклад про визнання права власності. По негативному позовом про визнання позивач відкидає існування певного права, наприклад позов про заперечувань права власності. Таким чином, загальне, що характеризує позови про визнання полягає в тому, що позивач не просить суд небудь присудити йому, він вимагає визнання суб'єктивного права, інтересу або заперечує їх існування. Позов про присудження характеризується тим, що позивач просить визнати за ним певне суб'єктивне право і відповідно до цього права зобов'язати відповідача вчинити певні дії - передати кошти, майно, звільнити приміщення, земельну ділянку і т. д. Позов про присудження за своєю правовою природою набагато ширше, оскільки позивач просить арбітражний суд як визнати за ним певне право, так і зобов'язати здійснити відповідача певні дії по його примусовому здійсненню, наприклад позов про стягнення грошових сум, про відшкодування збитків, вилучення майна і т. д. Нерідко позовні вимоги про визнання і присудження можуть поєднуватися в одній позовній заяві, наприклад про розірвання угоди купівлі-продажу приміщення та звільнення приміщення покупцем. Перетворювальні позови спрямовані на припинення, зміна, а в ряді випадків і виникнення нового матеріального правовідносини. Судове рішення в подібному випадку виступає в якості юридичного факту матеріального пра-ва, яке змінює структуру матеріального правовідносини, наприклад позов про зміну умов договору. Слід враховувати, що сучасна судова діяльність носить досить творчий характер, арбітражні суди встановлюють безліч фактичних обставин, особливо в тих випадках, коли регулювання здійснюється за допомогою норм з відносно невизначеними гіпотезами. Арбітражні суди стикаються з необхідністю конкретизувати фактичний склад і надати юридичну значимість тим чи іншим фактам, наприклад, на підставі представлених сторонами доказів тлумачачи поняття розумності дій і сумлінності учасників цивільних правовідносин, зловживання правом і т. д. У всіх подібних випадках рішення арбітражного суду носить преосвітній характер і судове рішення виступає в якості юридичного факту матеріального права, об'ектівіруя в собі весь результат су-Дебні діяльності 5. Потім кожен вид позову, наприклад з цивільних правовідносин, підрозділяється на позови з зобов'язальних правовідносин, із заподіяння позадоговірної шкоди, з авторського, винахідницького права і т. д. Позови з зобов'язальних правовідносин у свою чергу поділяються на позови з договорів купівлі-продажу, дарування, міни, зберігання і т. д. Класифікація позовів з матеріально-правовою ознакою може бути досить детальної та поглибленої. За характером захищається інтересу позови в арбітражному процесі також можна поділити на особисті, на захист державних та громадських інтересів, на захист прав інших осіб та похідні (непрямі) позови. Дана класифікація заснована на тому, чиї інтереси захищає позивач і хто є вигодонабувачем за рішенням арбітражного суду, оскільки тим самим визначаються особливості пред'явлення позову, ведення справи в суді і судового рішення. Така класифікація позовів пов'язана з появою нових приватноправових способів захисту цивільних прав та їх відображенням у системі процесуального права. Особисті позови спрямовані на захист власних інтересів позивача, коли він сам є учасником спірного матеріального правовідносини і безпосереднім вигодонабувачем за судовим рішенням. Особисті позови - основа розгляду значного числа віднесених до підвідомчості арбітражних судів справ, наприклад позови учасників зобов'язальних правовідносин, пов'язані з виконанням взаємних зобов'язань. Позови на захист публічних інтересів спрямовані в основному на захист майнових прав держави або інтересів суспільства, коли неможливо виділити конкретного вигодонабувача, наприклад позови прокурора або уповноважених органів виконавчої влади про визнання угоди приватизації недійсною в інтересах держави. Позови на захист інтересів інших осіб спрямовані на захист інтересів не найбільшого позивача, а інших осіб, коли позивач в силу закону уповноважений на порушення справ у їхніх інтересах. Можлива одночасна захист як зазначених публічних інтересів, так і прав інших осіб. Непрямі (похідні) позови спрямовані на захист прав акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю у разі незаконних дій їх керівників, з вини яких завдано збитків суспільству, оскільки по даному виду позовів прямим вигодонабувачем є самі суспільства, на користь яких стягується присуджене. Даний вид позову давно відомий праву багатьох розвинених країн і відображає можливість забезпечити примус з боку суспільства або групи його акціонерів до певного варіанту поведінки менеджерів суспільства, дозволяючи тим самим конфлікти між власниками товариства і його керуючими. Концепція непрямого позову сталася з практики англійської трасту, тобто довірчого управління чужим майном. Обов'язки директорів товариства, корпорації походять від принципу трасту - управління чужим майном і коштами його власників-акціонерів. Оскільки менеджери керують чужим майном, на них покладається так звана довірча відповідальність, керуючі повинні діяти найбільш ефективно в інтересах корпорації, в кінцевому рахунку - акціонерів, ставлячись до виконання своїх обов'язків з «належною турботою». Всі наведені терміни мають досить певне тлумачення і розуміння в сучасному законодавстві та судовій практиці США, Великобританії та інших країн з розвиненим корпоративним правом. Самі непрямі позови виникли у зв'язку з тим, що в міру того, як акції «розпорошувалися» серед безлічі акціонерів, зникала фігура одиничного власника корпорації, управління зосереджувалося в руках менеджерів, що діяли підчас у своїх власних інтересах, а не в інтересах що найняли їх акціонерів. Такі конфлікти інтересів і стали першопричиною появи непрямих позовів як правового засобу впливу окремих груп акціонерів на менеджерів корпорацій. Така сучасна класифікація позовів, що дозволяє враховувати самі різні процесуально-та матеріально-правові особливості пропонованих вимог до арбітражних судів. Слід відзначити необхідність вибрати найбільш економічний і правильний спосіб позовної захисту, так як одного і того ж правого результату можна досягти різними шляхами. Наприклад, для того щоб визнати неправомірними дії податкового органу щодо конкретного платника податків, не обов'язково подавати позов про присудження (про зворотне стягнення грошових коштів). Можлива подача негативного позову про визнання - визнання правового акту податкової інспекції недійсним. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "1. Поняття позову у арбітражному процесі, його елементи і види" |
||
|
||