|
Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення державного суверенітету і належить до числа основних прав держав.
Укладання конкретного договору може бути й обов'язком держав, коли це випливає з інших договорів. Обов'язком може бути і вступ у переговори з конкретного питання. Так, наприклад, за Договором між СРСР і СІЛА про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року «сторони зобов'язуються продовжити активні переговори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь» (ст. XI).
Саме укладання міжнародного договору - це складний процес, що складається з ряду послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в практичному становленні договірної норми міжнародного права, формуванні угоди між державами. Водночас деякі юристи-міжнародники нерідко замовчують суть процесу укладання міжнародних договорів, зводячи її до чисто технічного процесу безвідносно до формування угоди. Таку спробу зробив, наприклад, Дж. Фіцмо-ріс у Комісії міжнародного права ООН під час обговорення проекту статей з права договорів. Проте більшість у Комісії міжнародного права і згодом на Віденській конференції з права міжнародних договорів не погодилися з таким формальним підходом.
Віденська конвенція 1969 року, хоча і не дає повного визначення терміна «укладання» міжнародного договору, але включає в це поняття цілий ряд конкретних стадій і юридичних дій: упорядкування і прийняття тексту договору* встановлення автентичності тексту, підписання договору, ратифікація й інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору, такі, як затвердження, прийняття, приєднання, обмін документами, що утворюють договір. До стадій укладання належать також обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі юристи до укладання відносять і вступ договору в силу, тому що Віденська конвенція говорить про «укладання і вступ у силу договорів».
У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладання договорів. Так, наприклад, 1.1. Лу-кашук думає, що Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укладання договорів (статті 9-11):
- перша стадія - прийняття тексту. Текст приймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у його впорядкуванні, а для багатостороннього договору - більшістю в дві третини учасників конференції. Прийняття тексту не накладає на учасників юридичних зобов'язань;
- друга стадія - встановлення автентичності тексту, що здійснюється шляхом підписання або парафування тексту договору або заключного акту конференції, що містить цей текст;
- третя стадія - згода на обов'язковість договору, що може бути виражена підписанням, ратифікацією, прийняттям, затвердженням або приєднанням у залежності від порядку, передбаченого в самому договорі.
Інші вчені, у їхньому числі В.П. Панов, практично дроблять ці стадії на більшу кількість, виділяючи вже одинадцять стадій:
- призначення уповноважених для ведення переговорів;
- пред'явлення і перевірка повноважень;
- узгодження тексту договору;
- обговорення і прийняття тексту договору;
- аутентифікація (парафування) договору;
- підписання договору;
- заява застережень;
- ратифікація договору;
- обмін і депонування ратифікаційних грамот;
- промульгація (опублікування) договору;
- реєстрація договору в ООН.
У свою чергу, А.Н. Талалаєв думає, що не обов'язково, щоб укладання кожного договору проходило всі названі стадії. Це залежить від форми договору і від домовленості сторін. Але всякий міжнародний договір проходить стадії виробітки тексту, його прийняття і стадію, у якій у тій або іншій формі виражається згода держави на обов'язковість для неї договору. Прикладом у цьому відношенні може слугувати обмін нотами, що є не тільки особливим найменуванням, але і своєрідним, спрощеним засобом укладання міжнародного договору, при якому угода оформляється шляхом обміну документами, із тотожним змістом. Вони звичайно не потребують затвердження або ратифікації. Але, незважаючи на особливості угоди у формі обміну нотами, ці особливості не впливають на юридичну чинність таких міжнародних документів, оскільки втілюють у собі угоду суб'єктів міжнародного права (див. статтю 2 Віденської конвенції).
Питання про стадії укладання міжнародного договору тісно пов'язане із правом на участь держав в укладанні міжнародного договору. Право на участь поширюється на всі перераховані стадії. Воно існує незалежно від визнання держави або його уряду іншими учасниками. Виняток полягає у випадку, коли ООН оголошує незаконним режим, встановлений у країні з порушенням права народів і націй на самовизначення і який представляє собою режим колоніального гноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих у період 1965-1979 років Радою Безпеки і Генеральної Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії.
Слід мати на увазі, що участь у багатосторонніх договорах держав і урядів, що взаємно не визнають один одного - повсякденне явище. Але для того щоб договори могли запроваджуватися в життя, сторони повинні визнавати одна одну, принаймні, у тому обсязі, що необхідний для здійснення договірних постанов. З припиненням договору таке визнання анулюється. Спільна участь у багатосторонньому договорі не означає офіційного взаємного визнання. У практиці застосовувалися застереження держав про те, що їхня спільна участь у договорах із невизнаними ними урядами не породжує між ними правових наслідків. Такі застереження робилися, наприклад, арабськими державами у відношенні Ізраїлю під час підписання та ратифікації багатосторонніх договорів. У такому випадку договір між відповідними державами не діє.
Наявність дипломатичних або консульських відносин не служить необхідною умовою для участі в будь-якій із стадій укладання договору. Розірвання цих відносин не спричиняє припинення дії договору, якщо вони не є необхідними для його виконання.
Держави укладають міжнародні договори в особі своїх вищих органів державної влади і державного управління. Порядок представництва держави при укладанні договорів, визначення відповідних органів і їхніх компетенцій є внутрішньою справою держави і регулюються внутрішньодержавним правом держав, насамперед їхніми конституціями. У міжнародних організацій цей порядок визначається їхніми статутами.
Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави або міжнародної організації повинен мати на це відповідні повноваження. Певні посадові особи в силу своїх функцій вправі представляти свою державу без спеціальних повноважень (ex officio). До них належать:
- глави держав;
- глави урядів;
- міністри закордонних справ.
Віденські конвенції (статті 7) містять і більш загальне положення, відповідно до якого особа вважається такою, що представляє державу, якщо з практики або з інших обставин виявляється, що ця особа розглядалася як така, що представляє державу, без пред'явлення повноважень. Глава дипломатичного представництва не потребує повноважень для прийняття тексту договору між державою і країною, що представляється, у якій він акредитований. Проте для підписання договору йому необхідні спеціальні повноваження.
Отже, у переважній більшості випадків органи держави, укладаючи міжнародні договори, діють через спеціально на це уповноважених осіб. Для цього їм видаються особливі документи, що називаються повноваженнями. У повноваженнях засвідчується право на ведення переговорів, прийняття договору, установлення його автентичності, підписання або інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору. Повноваження можуть видаватися не на всі стадії укладання договору» а, наприклад, тільки на ведення переговорів без права підписання договору. Повноваження на ведення переговорів самі по собі не дають права на підписання договору.
Повноваження повинні видаватися компетентними органами держави відповідно до її внутрішньодержавного права. Компетентний орган може бути зазначений у правилах процедури міжнародної конференції, на якій приймається договір. Так, у правилах процедури Віденської конференції ООН з права договорів установлювалося, що повноваження представникам держав повинні бути видані главою держави, главою уряду або міністром закордонних справ.
Міжнародна організація може бути представлена або особою, забезпеченою відповідними повноваженнями, або особою, яка відповідно до правил організації представляє її без необхідності пред'явлення повноважень. Представники держав при міжнародній організації або при однім із її органів можуть без повноважень приймати текст договору в цій організації або органі (стаття 7 Віденської конвенції 1986 року).
Повноваження повинні пред'являтися на початку переговорів. У них указуються: прізвище, ім'я і по батькові уповноваженого, а також його посада або ранг у тих випадках, коли це необхідно. Далі вказується те коло питань, у відношенні яких відповідна особа або делегація правочинні здійснювати ті або інші дії (наприклад, вести тільки переговори або також підписати договір, брати участь у роботі конференцій і т.д.). Окремого повноваження на парафування не видається. Воно охоплюється повноваженнями на ведення переговорів. Найменування угоди або договору в повноваженнях повинно відповідати назвам актів, що вже узгоджені між сторонами.
У випадку, коли делегація уповноважена вести переговори, а угоду має бути вироблено в ході переговорів, у повноваженнях указується: «...на ведення переговорів і підписання відповідної угоди, що буде вироблена в результаті цих переговорів».
У тих випадках, коли підписання угоди супроводжується застереженням, воно повинно бути включене в текст повноважень.
Якщо під час підписання того або іншого міжнародного договору представником держави було зроблене відповідне застереження, то під час підписання документів про наступне продовження дії даного міжнародного договору в повноваження представника держави вписується те ж застереження, що було зроблене під час підписання самого договору.
Коло осіб, які не потребують повноважень і вважаються такими, що представляють свою державу ex officio, відповідно до статті 7 Віденських конвенцій має розширене тлумачення. Так, у нього входять:
а) глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ - із метою вчинення всіх актів, що належать до укладання договору;
б) глави дипломатичних представництв - із метою прийняття тексту договору між державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитовані;
в) представники, уповноважені державами представляти їх на міжнародній конференції або в якій-небудь міжнародній організації, або однім із її органів, - із метою прийняття тексту договору на
такій конференції, у такій організації або в такомуоргані.
Отже, останні дві категорії осіб повинні мати повноваження на підписання договору. Проте у випадку особливої важливості глава уряду і міністр закордонних справ за домовленістю учасників договору також можуть наділятися повноваженнями на підписання договору від імені держави. Прикладом може слугувати підписання главами урядів восьми соціалістичних держав Варшавського договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року. У той же час багато важливих міжнародних угод, укладених в період другої світової війни СРСР, США й Англією, підписувалися главами урядів цих держав без повноважень, ex officio. Такими є Тегеранські, Ялтинські і Потсдамські угоди. На їхню справжність це ніяк не вплинуло.
Держави самі за своїм розсудом визначають уповноважених і склад делегацій на переговорах. Як правило, повноваження видаються тільки своїм громадянам. Але бувають і винятки. Так, у ноті від 27 серпня 1943 року Радянський уряд уповноважив американського генерала Д. Эйзенхауера підписати від імені Радянського уряду умови капітуляції Італії. У свою чергу, радянський представник був уповноважений урядами СІЛА й Англії підписати від їхнього імені умови перемир'я з Болгарією, Угорщиною і Румунією.
При укладанні двосторонніх договорів учасники обмінюються повноваженнями (звичайно оригіналами), а при укладанні багатосторонніх договорів повноваження здаються в секретаріат конференції або організації і ним перевіряються або ж створюється спеціальний комітет з перевірки повноважень. Порядок перевірки й умови дійсності повноважень визначаються правилами процедури конференцій. Комітет подає на затвердження конференції свою доповідь, у якій констатується справжність (або недійсність) повноважень представників держав. Дійсність повноважень при укладанні двосторонніх договорів нерідко констатується в преамбулі таких Міжнародних договорів.
При укладанні договору уповноважені повинні діяти точно на підставі й у межах своїх повноважень. Будь-який акт з укладання договору, зроблений особою, на те уповноваженою, або з порушенням повноважень, не породжує для держав ніяких правових наслідків, якщо тільки він надалі не буде підтверджений компетентним органом цієї держави. У невідкладних випадках можуть видаватися тимчасові повноваження, направлені телеграмою, при цьому наприкінці телеграми вказується, що «справжні повноваження будуть подані додатково».
Від повноважень необхідно відрізняти інструкції уповноваженим. Інструкції визначають позицію делегації з обговорюваних питань. Це внутрішній документ делегації, і звичайно до відома інших учасників він офіційно не доводиться. Тому договір, укладений у порушення інструкцій, не втрачає своєї юридичної дійсності і значення.
У статті 47 Віденської конвенції про право міжнародних договорів говориться про інструкції: «Якщо правомочність представника на вираження згоди держави на обов'язковість для неї конкретного договору обумовлено спеціальним обмеженням, то на недотримання цим представником такого обмеження не можна посилатися як на підставу недійсності вираженої ним згоди, якщо тільки інші держави, що приймали участь в переговорах, не були сповіщені про обмеження до вираження представником такої згоди».
Вироблення узгодженого тексту договору є першою обов'язковою стадією в процесі укладання міжнародного договору. Основним методом підготування такого тексту є переговори між державами, що домовляються.
Сучасне міжнародне право встановлює певні принципи, що повинні дотримуватися під час переговорів з укладання міжнародних договорів, щоб ці переговори дали позитивні результати. До них належать:
- принцип рівноправністі сторін;
- неприпустимість дискримінації в запрошенні заінтересованих учасників;
- неприпустимість диктату і втручання у внутрішні справи.
Якщо договір готується в обстановці нерівноправності, неповаги суверенітету партнера у переговорах, а тим більше окупації його території, такий договір і за змістом буде неминуче носити нерівноправний характер. Держава вправі відмовитися від переговорів у таких умовах.
Міжнародна практика виробила три основні форми підготовки узгодженого тексту міжнародного договору: а) звичайні дипломатичні канали (при підготовці двосторонніх, рідше багатосторонніх, договорів);
б) міжнародні конференції;
в) міжнародні організації (при підготовці багато
сторонніх договорів).
Як правило, текст договору складається одним із цих засобів. Але бувають випадки, коли той самий договір у процесі підготовки проходить усі три форми.
Звичайними дипломатичними каналами є постійні дипломатичні представництва держав, що домовляються. Через них ведуться попередні переговори, обмін думками по основних пунктах проекту майбутнього договору. Вони здійснюються шляхом нотного листування й усних бесід із відповідними пам'ятними записками і меморандумами. Двосторонні переговори можуть вестися за допомогою посилання спеціальних делегацій (місій).
Кожна сторона виставляє свої пропозиції, свій проект договору. У ході переговорів вони поступово, у результаті врахування взаємних інтересів, погоджуються. З'являється єдиний узгоджений текст міжнародного договору. З проектом договору може виступити й одна сторона. У цьому випадку він може бути покладений, за згодою інших учасників, в основу обговорення. Але й у цьому випадку в ході переговорів відбувається процес узгодження воль їх учасників, народжується один узгоджений проект договору.
Підготовці .проектів важливих міжнародних договорів часто передує так звана попередня домовленість з принципових питань майбутнього договору. Так, перед укладанням Гельсінського акту НБСЄ, між його майбутніми учасниками в березні 1975 року були проведені консультації. Попередня домовленість може фіксуватися в спільних заявах і комюніке про результати переговорів. Іноді укладений договір містить зобов'язання сторін укласти на його основі якийсь інший договір. Відомі випадки, коли обмін думками про зміст важливого договору здійснюється шляхом обміну листами між главами урядів або держав.
Другою важливою формою переговорів з укладання міжнародного договору є міжнародні конференції повповажних представників держав. Особливість цієї форми полягає в тому, що їй передує попередня організаційна підготовка, а процес укладання договору підпорядкований чітким правилам процедури, прийнятим на конференції.
Зазвичай міжнародними конференціями називаються форуми з укладання міжнародних договорів, у той час як наради з укладання двосторонніх договорів називаються просто переговорами.
Сучасна міжнародна практика виробила і таку форму міжнародних конференцій, як наради на вищому рівні держав і урядів заінтересовних держав (наприклад, у рамках НБСЄ (нині: ОБСЄ), зони Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), СНД та ін.).
Усе більше поширення в міжнародній практиці одержує розробка текстів багатосторонніх договорів у міжнародних організаціях. Проекти таких договорів нерідко підготовлюються міжнародними органами, зокрема органами ООН. Так, проект договору про принципи діяльності держав у космічному просторі, спочатку розроблявся юридичним підкомітетом Комітету ООН з космосу, конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації пакти про права людини - Комісією з прав людини, угоди, що кодифікують міжнародне право, - Комісією з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародн права ООН. У Комісії міжнародного права був розроблений ряд проектів статей, що пізніше обговорювалися на міжнародних конференціях, скликаних ООН, і були прийняті в якості Міжнародних конвенцій, серед них: чотири Женевські конвенції 1958 року з питань морського права, Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини, Віденська конвенція 1963 року про консульські зносини, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року та ін.
Значну роботу з підготовки міжнародних конвенцій у даний час проводять міжнародні спеціалізовані установи ООН. Особливо велика кількість конвенцій підготовлена і прийнята Міжнародною організацією
праці (МОП) - більше 130 конвенцій. Серед них: конвенції про заборону примусової праці, заборону дискримінації в галузі праці, про тривалість робочого часу і часу відпочинку, охорону праці підлітків та ін. Ряд конвенцій підготовлений з ініціативи Організації Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародної морської організації (ММО) та ін.
Прийняття тексту міжнародного договору виражається в особливій процедурі голосування, за допомогою котрої уповноважені представники держав висловлюють свою згоду з формулюваннями тексту договору. Форма прийняття визначається як формою переговорів, так і заздалегідь за згодою сторін, зафіксованій, наприклад, у правилах процедури міжнародної конференції.
Двосторонні угоди і договори з невеликим числом держав приймаються одноголосно всіма державами, що беруть участь у переговорах. Так, наприклад, був прийнятий Договір про Антарктику на Вашингтонській конференції 1959 року, у якій брало участь 12 держав. У минулому принцип одноголосності застосовувався в усіх випадках.
Пізніше в зв'язку з появою великого числа держав тексти міжнародних договорів на широких міжнародних конференціях стали прийматися більшістю в дві третини голосів, якщо правила процедури не передбачали іншого (ст. 9 Віденської конвенції).
Багато міжнародних конференцій, в яких брали участь майже всі держави світу, приймали договори двома третинами голосів. Так було на Женевській конференції 1958 року з морського права, Віденських конференціях 1961, 1963 і 1969 років з дипломатичного і консульського права і права договорів. Але тоді рішення будь-якої більшості були не обов'язкові для незгодної з ними меншості.
В останні роки при прийнятті тексту договору був використаний принцип консенсусу - прийняття тексту договору без голосування на основі загальної згоди учасників форуму. Консенсус постав більш конструктивним засобом досягнення угод по самих складних питаннях міжнародного життя і, отже, більш надійним шляхом забезпечення їхнього ефективного здійснення і виконання.
Консенсус припускає прийняття рішень усіма державами на основі добровільних поступок, поваги суверенітету один одного, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, крім диктату, тиску або прийняття рішень механічною більшістю голосів на конференції. Загальновідомим є казус, що виник у 1982 році при прийнятті консенсусом Конвенції ООН з морського права, коли Мальта, що заперечувала проти окремих положень договору, заблокувала прийняття конвенції. Тільки довгі переговори і досягнення компромісу розблокували процес прийняття цього договору шляхом консенсусу.
На конференціях прийняття тексту договору проходить, у свою чергу, декілька стадій: у відповідному комітеті, а потім на пленарному засіданні конференції. Кожна стаття, а іноді частина статті, приймається окремо, і тільки наприкінці конференції приймається договір у цілому.
Правила процедури визначають і форму голосування. Зазвичай воно провадиться підняттям рук або вставанням. У важливих випадках застосовується так зване поіменне голосування за алфавітом назв держав, що беруть участь у конференції, починаючи з держави, котра визначається головою за жеребом. Результати такого голосування по окремій статті і за договором у цілому заносяться в протоколи конференції.
Прийняття тексту договору, складеного в міжнародній організації, відбувається відповідно до правил голосування, застосовуваним у тому її органі, що приймає договір. Статути деяких міжнародних організацій прямо встановлюють процедуру прийняття розроблювальних ними договорів. Так, відповідно до статті 19 Статуту МОП, конвенції про працю приймаються двома третинами голосів присутніх на конференції делегатів.
Аналогічна процедура прийняття міжнародних конвенцій передбачена в статутах ЮНЕСКО (стаття IV), ВООЗ (стаття 19) та ін.
У статутах же інших міжнародних організацій нічого не говориться про прийняття текстів розроблювальних ними міжнародних договорів і про процедуру такого прийняття. Так, ні в Статуті ООН, ні в правилах процедури Генеральної Асамблеї й інших головних органів ООН немає правил про порядок прийняття текстів договорів, розроблених у цих органах. Відповідно до сформованої в Генеральній Асамблеї ООН практики, ці договори приймаються відповідно до процедури голосування, передбаченої для постанов з важливих питань, тобто більшістю в дві третини присутніх і тих, хто бере участь у голосуванні (стаття 18 Статуту Організації Об'єднаних Націй).
Текст міжнародного договору на Генеральній Асамблеї приймається шляхом голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого договору.
Після того як текст договору в результаті переговорів узгоджений і прийнятий, стає необхідним якимось чином зафіксувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам із боку уповноважених. Процедура, за допомогою котрої прийнятий текст договору об'являється остаточним, називається встановленням автентичності тексту. Це особлива стадія в укладанні міжнародного договору, тому що всякий уряд, перед тим, як узяти на себе зобов'язання за договором, повинен точно знати, який же його остаточний текстуальний зміст.
Процедура встановлення автентичності тексту визначається або в самому тексті, або шляхом угоди між державами, що домовляються (стаття 10 Віденської конвенції 1969 року). Раніше ця стадія укладання міжнародного договору не виділялася окремо. Причина полягала в тому, що встановлення автентичності тексту за часом збігалося з підписанням договору. Проте в міру появи нових засобів укладання міжнародних договорів, зокрема в органах і в рамках міжнародних організацій, стало очевидним, що підписання договору має більш важливу функцію, ніж просто встановлення автентичності його тексту. З іншого боку, з'явилися нові форми встановлення автентичності тексту договору, не пов'язані з підписанням його уповноваженими.
В даний час застосовуються такі форми встановлення автентичності тексту міжнародних договорів:
- парафування;
- включення тексту договору в заключний акт міжнародної конференції, на якій він був прийнятий;
- включення тексту договору в резолюцію міжнародної організації;
- інша узгоджена процедура.
Крім того, якщо після прийняття тексту міжнародного договору має місце його підписання, у тому числі підписання ad referendum, то в цьому випадку основна функція підписання зливається з функцією встановлення автентичності тексту. Інакше кажучи, у цьому випадку укладання договору наче б то минає стадію встановлення автентичності тексту.
Парафування - це встановлення автентичності тексту договору ініціалами уповноважених держав, що домовляються у свідчення того, що даний узгоджений текст договору є остаточним. Парафування може належати як до окремих статей договору, так і до всього договору в цілому. Оскільки парафування, по суті, не є підписанням (деякі вчені називають його попереднім підписанням), через те що не виражає згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору, то спеціальних повноважень на парафування не потрібно.
Мета парафування більш вузька - бути доказом остаточного узгодження тексту міжнародного договору. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою між уповноваженими. Парафування дозволяє уникнути можливих спорів і непорозумінь щодо формулювань положень договору. У цьому акті полягає його основне значення. Але парафування, проте, не заміняє підписання договору, що є самостійною стадією укладання договору. Тому у випадку підписання міжнародного договору після його парафування датою, коли держава стає стороною, що підписала договір, є день підписання, а не день парафування.
Слід мати на увазі, що парафування зазвичай застосовується при укладанні двосторонніх договорів.
В останні роки часто застосовуються нові методи встановлення автентичності текстів договорів. У відношенні багатосторонніх договорів воно нерідко приймає форму резолюції якогось органу міжнародної організації або підписання тексту компетентним представником організації. Наприклад, у Міжнародній організації праці конвенції, прийняті конференцією МОП, підписуються головою і генеральним директором МОП (стаття 19 Статуту МОП). У цьому випадку підпис має функцію посвідчення автентичності прийнятого тексту (державами ці конвенції не підписуються).
На міжнародних конференціях тексти прийнятих договорів часто включаються в заключні акти конференцій у якості додатків, хоча і не завжди. Але в будь-якому випадку підписання заключного акту не означає підписання перерахованих у ньому договорів, для чого потрібно спеціальний підпис. Підписання заключного акту означає лише встановлення автентичності прийнятого конференцією тексту міжнародного договору.
Представники держав, що ведуть переговори, займаються в ході їх тільки упорядкуванням тексту договору, прийняттям його і встановленням автентичності тексту. Всі ці дії належать тільки до цього процесу - процесу переговорів стосовно тексту договору. Тому ніякі дії, здійснені на цих стадіях, у тому числі і голоси, подані представниками за прийняття тексту договору в цілому, не можуть розглядатися як вираження згоди держав на обов'язковість для них самого договору. Така обов'язковість наступає в результаті висловлення відповідної згоди держав. Вираження згоди держав на обов'язковість для них міжнародного договору є завершальною стадією його укладання.
Відповідно до статті 11 Віденської конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору може бути виражена:
- підписанням договору;
- обміном документами, що утворюють договір;
- ратифікацією договору, його прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або будь-яким іншим способом, про який умовилися.
Згода держави на обов'язковість для неї договору може належати до частини договору, якщо це дозволено договором або якщо з цим згодні інші держави, що домовляються. Деякі договори передбачають таку можливість. Тоді допустима часткова ратифікація, затвердження, приєднання і т.д.
Що стосується підписання, то деякі юристи оспорюють можливість підписання тільки окремих частин договору. Віденська конвенція 1969 року в статті 17 не робить якихось застережень на цей рахунок. Крім того, ця стаття передбачає, що згода держави на обов'язковість для неї договору може бути альтернативною, якщо сам договір допускає вибір між альтернативними положеннями і якщо при вираженні згоди ясно зазначено, до якого з цих положень ця згода належить. Можливість альтернативної згоди зустрічається в деяких конвенціях МОП, у Загальному акті про мирне вирішення міжнародних спорів, але ця практика не одержала широкого поширення.
Підписання є найважливішим засобом вираження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Як відзначав Г.І. Тункін, донедавна підписання договору вважалося обов'язковою стадією його укладання. Проте за останні десятиліття з'явилися договори, що цієї стадії не проходять. Наприклад, конвенції, прийняті МОП, не підписуються представниками держав, а ратифікуються державами без підписання. Проте підписання залишається найважливішою стадією укладання договору, і, може бути, тому датою укладання договорів вважається день їхнього підписання.
Існуюча договірна практика свідчить про зростаючу тенденцію до того, що все більше число міжнародних договорів, особливо зі спеціальних питань, укладаються шляхом підписання. За даними угорського професора Харазті, 80% сучасних договорів не передбачають їхньої ратифікації. Тому можна вважати, що в тих випадках, коли в договорі немає вказівок про те, чи є підписання або ратифікація остаточною згодою на обов'язковість договору, слід вважати, що таким є підписання. На Віденській конференції 1968 року презумпція ратифікації в цьому випадку була відхилена. Якщо ж договір підлягає ратифікації або затвердженню, то підписання не закріплює згоди держави на обов'язковість для неї цього договору. Проте і в цім випадку підписання викликає важливі юридичні наслідки, як-от:
1) воно надає право державі, що підписала договір, учинити ратифікацію, затвердження і т.д.;
2) воно ставить за обов'язок державі утриматися від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети, доти, поки держава не висловить ясно свого наміру не ставати учасницею цього договору.
Ще в 1926 році в справі про Верхню Сілезії Постійна палата міжнародного правосуддя визнала, що якщо договір підлягає ратифікації, то зловживання державою, що підписала договір, своїми правами протягом періоду, що передує ратифікації, може означати порушення його зобов'язань за договором.
В даний час обов'язок держав утримуватися після підписання договору від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети, знайшов підтвердження у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (стаття 18) і в договірній практиці.
Відповідно до статті 12 Конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави, якщо:
а) договір передбачає, що підписання має таку силу;
б) іншим чином встановлена домовленість держав, котрі беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинно мати таку силу;
в) намір держави додати підписанню таку силу витікає з повноважень її представника або було виражено під час переговорів.
Якщо ж договір уже набрав сили (або вступає внаслідок даного підписання), то з моменту підписання договору даною державою для неї набувають повної сили всі постанови цього договору. Підписання міжнародного договору може бути:
- остаточним;
- неостаточним;
- умовним (ad referendum).
Підписання ad referendum робиться представником за умови, що воно потребує наступного затвердження урядом, або ратифікації, або прийняття компетентним органом держави. Проте підписання ad referendum є саме підписанням, хоча і не остаточним, і тому його потрібно відрізняти від парафування.
Головна різниця між підписанням ad referendum і парафуванням полягає у такому:
1) у той час як підписання ad referendum є засобом вираження згоди держави на обов'язковість для неї договору, парафування як загальне правило обмежується встановленням автентичності тексту договору і не може бути перетворене в остаточне підписання простим підтвердженням;
2) у той час як підтвердження підписання ad referendum має зворотну силу, тобто робить державу стороною, що підписала договір, із моменту підписання ad referendum, підписання, здійснене після парафування, зворотної сили не має;
3) розходження є і за формою: ad referendum не здійснюється постановкою тільки ініціалів, як парафування. Тому на підписання ad referendum також потрібні повноваження.
Підписання ad referendum, якщо воно підтверджується державою, означає остаточне підписання договору з усіма юридичними наслідками, про які говорилося вище.
Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійснюється на основі принципу альтерната (чергування). Відповідно до нього, у екземплярі двостороннього договору, призначеного для даної держави, що домовляється, найменування цієї держави, підписи її уповноважених, печатки, а також текст договору на мові даної держави поміщаються на першому місці. Для підписів першим місцем вважається місце під текстом із лівої сторони (у тексті арабською мовою - із правої) або ж, якщо підписи ставляться один під іншим, - верхнє місце. На примірнику договору, призначеного для другої сторони, підписи ставляться в зворотному порядку.
Альтернат є своєрідним вираженням принципу суверенної рівності всіх держав.
Під час підписання багатостороннього договору найменування держав і підписи уповноважених ставляться один під іншим у порядку латинського, російського або іншого алфавіту (вибір алфавіту роблять самі учасники).
Місце підписання договору визначається угодою сторін. Міжнародний договір може підписуватися одночасно в одному місці всіма державами, що взяли участь у переговорах, але може бути відкритий для підписання до певного терміну в різних місцях. Форма різночасного підписання багатосторонніх договорів стає переважною в сучасній договірній практиці.
Багатосторонні договори все частіше у своїх заключних статтях передбачають їхнє відкриття для підписання протягом певного терміну. Так, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів (стаття 8) говориться, що * дійсна конвенція відкрита для підписання... до ЗО листопада 1969 року у Федеральному міністерстві закордонних справ Австрійської Республіки, а після цієї дати і до ЗО квітня 1970 року - у центральних установах Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку». У перший день, відкритий для підписання, 23 травня 1969 року, цю конвенцію підписало усього біля третини держав, що брали участь в переговорах.
Якщо багатосторонній договір складений у декількох примірниках і кожний має свого депозитарій, то для участі в договорі достатньо, щоб держава підписала будь-який із цих примірників.
Процес підписання міжнародного договору, навіть якщо він приймався на міжнародній конференції, не регулюється правилами її процедури. Це самостійна стадія укладання договору, що регулюється викладеними вище правилами міжнародного права і заключних статей самого договору, що підписується. Необхідно також відзначити, що підпис вважається дійсним, якщо уповноважений його поставив у відповідності зі своїми повноваженнями і якщо ці повноваження були дійсними. У противному випадку таке підписання недійсне.
Ратифікація (від латинського ratum facere - робити остаточним) - це схвалення тексту міжнародного договору вищим органом державної влади.
Поняття ратифікації має внутрішньодержавний і міжнародний аспекти.
У внутрішньодержавному аспекті ратифікація являє собою регульований національним правом процес завердження міжнародних договорів вищими органами держави (див. статтю 9 Конституції України).
Під ратифікацією в міжнародному аспекті розуміється акт вищих органів держави, що виражає остаточне схвалення договору і згоду на його обов'язковість. Саме в такому плані ратифікація визначається Віденськими конвенціями і тому іменується «міжнародним актом» (стаття 44 Віденської конвенції 1969 року).
Ратифікація матеріально втілюється в двох різноманітних актах:
а) міжнародному - шляхом прийняття ратифікаційної грамоти;
б) внутрішньодержавному - шляхом прийняття національного нормативного акту (закону, указу і т.
п.).
Ці акти відповідають двом функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній.
Слід мати на увазі, що ратифікація не є обов'язковою стадією укладання міжнародного договору. Законодавство кожної держави встановлює, які договори підлягають обов'язковій ратифікації і якому органу держави надане право здійснення ратифікації.
У Комісії міжнародного права положення статті 12 початкового проекту статей про право договорів про те, що «у принципі міжнародний договір потребує ратифікації», зустріло серйозну критику більшості і не ввійшло в остаточний проект. Не одержало воно підтримки і на Віденській конференції з права договорів. Проте в тих випадках, коли міжнародний договір підлягає ратифікації, ця стадія є дуже важливою в процесі укладання договору. Оскільки ратифікація дається вищими органами держави, вона є вищою і найбільш авторитетною формою виразу її згоди на обов'язковість міжнародного договору.
У відповідності зі статтею 14 Віденських конвенцій: «Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається ратифікацією, якщо:
a) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;
b) іншим чином встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовилися про необхідність ратифікації;
c) представник держави підписав договір під умовою ратифікації; або
d) намір держави підписати договір за умови ратифікації випливає з повноважень її представника або було виражено під час переговорів».
Відображаючи сучасну практику, Віденські конвенції поряд із ратифікацією в якості міжнародних актів, що виражають згоду держави на обов'язковість для неї договору, свідчать також про «прийняття* і «затвердження (статті 2 і 11). У практиці ці терміни використовуються або як узагальнюючі поняття для всіх видів затвердження договору, або для позначення затвердження в спрощеній у порівнянні з ратифікацією формі.
У Законі колишнього СРСР «Про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів» у статті 17 говорилося про затвердження (прийняття) міжнародних договорів СРСР, що не підлягають ратифікації. У такому ж значенні трактується це поняття в Законі України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року. Проте стаття 7 цього Закону містить інверсійний механізм ратифікації. У ній зазначені міжнародні договори України, що підлягають обов'язковій ратифікації: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, про нейтралітет), загальноекономічні (про економічне і науково-технічне співробітництво), з фінансових питань, із питань позики та кредиту, територіальні; б) що стосуються прав і свобод людини і громадянина; в) про громадянство; г) про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях) колективної безпеки; ґ) про військову допомогу і з питання направлення контингенту Збройних Сил України в іншу країну або допуску збройних сил закордонних держав на територію України; д) про історичну або культурну спадщину народу України; є) виконання яких обумовлює зміну чинних або прийняття нових законів України; є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом або самим міжнародним договором.
Слід зазначити, що необхідність збереження інституту ратифікації визначається не тільки юридичними, але і політичними міркуваннями. Ратифікація дає можливість ще раз у більш спокійній обстановці обміркувати зміст міжнародного договору, проконтролювати дії, своїх уповноважених, а також підготувати суспільну думку. Іноді додатковий аналіз підписаного договору призводить до відмови держави від його ратифікації. Відмова від ратифікації не вважається порушенням міжнародного права.
За згодою сторін міжнародний договір ратифікується або з усіма додатками, або без них, про що вказується в ратифікаційній грамоті. Структура ратифікаційної грамоти складається з трьох частин:
- вступної частини - у ній вказується дата ратифікації, її місце, орган, що здійснює ратифікацію, укладачі грамоти;
- основної частини - у ній міститься повний текст міжнародного договору;
- заключної частини, що власне і містить зобов'язання неухильно, у повному обсязі, чесно і сумлінно виконувати умови договору.
Вступ договору в силу залежить від декількох обставин. Міжнародний договір, що не підлягає ратифікації, набирає сили відразу ж після його підписання. При укладанні двосторонніх договорів, що підлягають ратифікації, - результатом такої дії є підготування ратифікаційної грамоти, що підписує глава парламенту за скріпленням (підписом) міністра закордонних справ - договір набирає сили після обміну контрагентами ратифікаційними грамотами. При ратифікації багатостороннього міжнародного договору ратифікаційні грамоти здаються на збереження депозитарію.
Депозитарієм називається хранитель ратифікаційних грамот держав-учасниць багатостороннього договору. Ним може бути держава, на території якої відбувалися переговори або підписання договору, або одна з держав-учасниць договору. Депозитарієм може бути одна або декілька держав, а також міжнародна організація або головна виконавча посадова особа такої організації. Депозитарій договору може бути зазначений у самому договорі.
До функцій депозитарію належать:
- прийняття і збереження першотвору міжнародного договору, ратифікаційних грамот, документів про застереження;
- одержання будь-яких підписів під договором;
- інформування учасників договору про хід його ратифікації і про вступ його в силу, якщо в договорі цей механізм передбачений;
- одержання і збереження актів, нотифікацій і повідомлень;
- виготовлення при необхідності копій договору;
- ратифікаційних грамот, додатків до договору і т.д. Приєднання до міжнародного договору є однією з форм виразу згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Існує декілька тлумачень такого приєднання: деякі вчені думають, що приєднання до міжнародного договору є приєднання держави до певної частини міжнародного договору; інші вважають, що приєднання можливо лише до договору, що вже набрав сили, тобто держава, що приєднується, була відсутня серед початкових учасників, які підписали договір; новітня договірна практика свідчить, що право на приєднання існує незалежно від вступу договору в силу. Вступ (приветуплення) у міжнародний договір є однією з форм приєднання і на практиці є прийняттям усього договору. В договорі звичайно вказується порядок приєднання і держав, що можуть приєднатися.
Будь-який з учасників договору має право на застереження.
Застереження - це одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до даної держави.
Юридичні наслідки застереження полягають у тому, що воно змінює положення договору у відносинах між державами й іншими учасниками договору, що зробили його. Застереження одного учасника договору не змінює положень договору для інших учасників у ставленні між ними. Заперечення проти застереження якогось учасника договору, висунуте іншим його учасником, перешкоджає вступу договору в силу між цими державами, якщо про це заявить держава, що заперечує.
Застереження зустрічаються тільки в багатосторонньому договорі. Право на застереження є суверенним правом кожної держави.
Віденська конвенція 1969 року передбачає, проте, перелік винятків, коли застереження може бути зроблено:
а) якщо договір прямо не забороняє застереження;
б) якщо міжнародний договір підлягає ратифікації, то застереження, зроблене під час підписання, повинно бути відтворено в ратифікаційній грамоті;
в) якщо договір укладений між обмеженим числом учасників або якщо з об'єкта і цілей міжнародного договору слідує, що він повинний застосовуватися між учасниками лише в цілому, то застереження до нього потребує прийняття всіма учасниками міжнародного договору, проте у випадках заперечення проти застереження деяких учасників, воно не є перешкодою для участі в ньому держави, що зробила застереження.
У міжнародній практиці склалися підстави, що витікають із Віденських конвенцій, коли застереження зроблено бути не може:
- дане застереження прямо заборонено договором;
- застереження не входить у число допустимих за договором;
- застереження несумісне з об'єктом і цілями договору.
Слід мати на увазі, що якщо договір не передбачає інше, застереження може бути зняте державою, що його зробило, у будь-який час.
Міжнародний договір підлягає реєстрації й опублікуванню. Для цього, відповідно до статті 102 Статуту ООН, він направляється в Секретаріат ООН, що здійснює міжнародну реєстрацію договорів. Договори, не зареєстровані в ООН, не втрачають юридичної чинності, проте держава не вправі посилатися на них в органах системи ООН. Секретаріат ООН організує публікацію зареєстрованих договорів. Неопубліковані міжнародні договори не признаються органами міжнародного правосуддя, насамперед Міжнародним Судом ООН, і посилатися на них сторони в суперечці не вправі.
Дотримання міжнародних договорів базується на найдавнішому принципі «Pacta sunt servanda» - договори мають бути дотримані. Цей принцип у результаті свого багатовікового застосування, спочатку в сфері цивільного обігу, був сприйнятий на рівні міждержавних відносин і став одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Стаття 26 Віденської конвенції 1969 року закріплює, що «кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися».
Таким чином, міжнародні договори повинні виконуватися:
а) неухильно - тобто незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. Сюди входять зобов'язання учасника договору:
- виконувати його безвідмовно, при цьому він не
вправі посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання їм договору (див. статтю 27 Віденської конвенції 1969 року);
- - не відмовлятися в односторонньому порядку від виконання міжнародного договору або робити зміну (ревізію) міжнародного договору;
- держава-учасниця договору не вправі укладати договори, що суперечать зобов'язанням, раніше прийнятим по інших договорах;
б) сумлінно - тобто виконувати договір точно, у відношенні його об'єкта, мети, змісту, термінів, якості, місця виконання (див. статті 18, 26 Віденської конвенції 1969 року).
Крім того, слід враховувати, що розірвання дипломатичних або консульських відносин між державами не може бути основою для звільнення від обов'язків міжнародного договору.
Застосування міжнародних договорів містить у собі такі поняття:
а) зворотну силу міжнародних договорів;
б) територіальну сферу його дії;
в) конкуренцію міжнародних договорів та інші питання.
Конвенція 1969 року встановила, що положення знову укладеного договору не мають зворотної сили й обов'язкові для кожного учасника у відношенні всієї його території, якщо не обговорене інше.
Але це, по-перше, не перешкоджає учасникам договору за взаємною згодою поширити дію договору на ті «дії або факти», що мали місце до вступу договору в силу.
По-друге, хоча територіальне застосування договору припускає поширення його дії на всю територію держави-учасниці. Міжнародному праву відомі договори, що належать до території, котра не є державною територією учасників (наприклад, договори про Антарктику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.).
Дія договорі/ в часі припускає хронологічні межі його дії.
Зазвичай міжнародний договір діє:
а) до закінчення зазначеного в ньому терміна (звичайно договори укладаються на досить тривалі терміни - десять або двадцять років);
б) до настання певних подій, зазначених у договорі, досягнення яких є метою договору.
За терміном дії міжнародні договори розрізняють у такий спосіб:
1. Міжнародний договір, укладений на певний строк
(терміновий міжнародний договір):
а) умовно-визначений договір, тобто договір, укладений на певний строк, - у договорі встановлюється термін його дії. Проте тут одночасно є специфіка:
якщо після закінчення терміну такого міжнародного договору сторони не зроблять ніяких заяв, то до говір продовжує діяти. До таких договорів належать, наприклад, двосторонні договори України з Грузією, України з Литвою про правову допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах, укладені на п'ятилітній термін у 1995 році;
б) міжнародний договір із невизначеним терміном, тобто договір, у якому строк його дії не зазначений, і він діє доти, поки одна зі сторін не заявить про його денонсацію.
2. Безстроковий міжнародний договір, що у силу свого характеру не може мати певного терміну (наприклад, договір про мир).
3. Особливі за строками міжнародні договори, тобто такі договори, у котрих спочатку термін їхньої дії не встановлюється з указівкою того, що такий строк буде встановлений у майбутньому.
До закінчення терміну дії договір може бути продовжений (пролонгований).
Продовження (пролонгація) міжнародного договору являє собою механізм продовження терміну дії міжнародного договору, що заснований на домовленості його учасників або закладається в самий текст міжнародного договору. Продовження терміну дії договору відбувається автоматично (на 5-10 років при наявності вказівки про це в самому договорі) - автоматична пролонгація; або за допомогою підписання додаткового протоколу до міжнародного договору (при відсутності заперечень учасників договору).
Віденські конвенції передбачають підстави припинення дії міжнародного договору:
1. До прямих підстав належать ті обставини, коли є згода всіх учасників або вимога однієї зі сторін; у цьому випадку дія договору припиняється в цілому з указівкою причин (наприклад, Варшавський договір 1949 року);
2. До непрямих належать ті обставини, коли зацікавлена сторона здійснює своє право вважати договір таким, що втратив дію.
Спільними підставами припинення дії договору є:
- згода сторін для заміни міжнародного договору на новий договір;
- закінчення терміну дії міжнародного договору;
- припинення дії міжнародного договору в зв'язку з досягненням цілей, поставлених у договорі;
- денонсація міжнародного договору;
- припинення існування одного із суб'єктів міжнародного договору;
- неможливість виконання договору;
- застереження про обставини, що змінилися, - так звані регулятивні умови (наприклад, міжнародний до говір був розрахований на мирний час, але почалася війна);
- невиконання договору однією зі сторін.
До умов недійсності договору відносять: абсолютну недійсність (незначність) договору і відносну недійсність (оспоримість) договору.
Абсолютна недійсність договору не залежить від волі держав-учасниць, від того, оголосили вони його недійсним або ні. Такий договір із самого початку його укладання (ad initio) є недійсним.
Віденська конвенція 1969 року перераховує такі підстави, що дозволяють вважати договір недійсним:
1) якщо укладання договору явилося результатом загрози силою або її застосування в порушення принципів міжнародного права;
2) якщо в момент укладання договір суперечить основним принципам міжнародного права.
У Віденській конвенції також указуються такі підстави, на які може посилатися сторона, що оспорює дійсність договору:
1) якщо держава уклала договір під впливом облудних дій іншої держави, що приймала участь в переговорах (стаття 49);
2) якщо згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті прямого або непрямого підкупу її представника іншою державою, що приймала участь в переговорах (стаття 50);
3) якщо згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті примусу її представника діями або загрозами, спрямованими проти нього (стаття 51);
4) якщо під час підписання договору була допущена помилка, котра стосується факту або ситуації, що, по припущенню держави, яка заявила, існували при укладанні договору і являли собою суттєву основу для її згоди на обов'язковість для неї договору (стаття 48);
5) якщо було допущене порушення положення внутрішнього права, що стосується компетенції укладати договори, за умови, що порушення було явним, об'єктивно очевидним для будь-якої держави (стаття 46).
Перегляд (ревізія) договору може бути зроблений не інакше ніж за згодою всіх його учасників із метою пристосування договору до нових обставин або поліпшення договірних умов. Ревізія може бути зроблена як у рамках колишнього терміну дії договору, так і з установленням нового. Наприклад, у Договорі про Антарктику 1959 року було зазначено, що через ЗО років сторони можуть порушити питання про перегляд договору.
Денонсація - це правомірне припинення дії міжнародного договору на умовах, передбачених у самому договорі. Приблизне формулювання механізму денонса-ції.'що закріплюється в договорі, може бути приблизно наступним: «Цей договір буде діяти протягом десяти років із моменту вступу в силу. Договір буде залишатися в силі на наступні п'ятилітні періоди, якщо одна з Договірних Сторін не менше ніж за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій Договірній Стороні про свій намір його денонсувати». На практиці бажання денонсувати договір виражається у вигляді заяви однієї зі сторін про припинення дії міжнародного договору відповідно до умов, передбачених самим договором. Слід мати на увазі, що денонсація може бути оскаржена. Характерними ознаками денонсації є:
- суворо визначений порядок, закріплений у договорі;
- своєчасне, встановлене договором попередження;
- хронологічні рамки (термін), у межах яких одна зі сторін може заявити попередження;
- вказівка на термін після зробленого попередження, коли договір припинить свою дію.
Міжнародному праву відомо анулювання міжнародного договору. Анулюванням називається оголошення однією зі сторін про свою відмову виконувати укладений нею договір. Як правило, така одностороння відмова міжнародним правом не допускається, вважається дією неправомірною. Проте якщо друга сторона в договорі зумисне і систематично порушує договір, не виконує свої обов'язки за договором, він може бути анульований. У такому випадку при належному мотивуванні й обгрунтуванні, анулювання не буде являтися протиправним.
|