| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 2. Психічні процеси |
||
|
Психічними процесами в психологічній структурі особистості називають окремі форми чи види психічної діяльності людини. Розрізняють:
а) пізнавальні психічні процеси, спрямовані на пізнання людиною навколишньої дійсності. До них належать відчуття, сприйняття, уява, пам'ять, мислення, представлення, мова; б) емоційні процеси, за допомогою котрих людина відбиває навколишню дійсність у переживаннях. Емоційні процеси і почуття людини в її життєдіяльності відіграють роль внутрішньої регуляції кожної особистості; в) вольові процеси, що забезпечують перехід від пізнання і переживань людини до практичної діяльності. Вольові процеси, виконуючи спонукальну і гальмівну функцію, дають змогу людині контролювати свої вчинки та дії. Слід підкреслити, що саме поняття "процес" характеризує динаміку вказаних психічних явищ. Пізнавальні процеси Відчуття - це відбиття в корі головного мозку окремих властивостей, предметів, об'єктів і явищ навколишнього світу, які впливають у цей момент на органи почуття людини. Фізіологічним механізмом відчуттів є діяльність різних аналізаторів: зовнішніх (зорові, слухові, шкірні, смакові, нюхові) і внутрішніх (сигналізують про голод, спрагу, рівновагу і т. д.). Кожен аналізатор складається з трьох елементів: а) рецептора у вигляді органів почуття (око, вухо, ніс, рот, шкіра і рецептори, закладені у внутрішніх органах і м'язах тіла). Рецептори реагують на зовнішні чи внутрішні подразники; б) аферентних і еферентних нервових волокон, які проводять нервове збудження від рецептора до центрів спинного чи головного мозку (аферентні) і назад (еферентні); в) кори головного мозку, де відбувається управління процесом взаємодії людського організму з навколишнім середовищем. Аналізатор не пасивно реагує на подразники, а змінює функціональний стан рецепторів під впливом отриманих із відділів мозку сигналів. Розрізняють зорові, слухові, нюхові, смакові, шкірні і органічні відчуття. Для юриста-практика важливо знати, що відчуття характеризуються такими показниками, як чуттєвість і пороги. Чуттєвість - це здатність людини відчувати слабкі подразнення (абсолютна чуттєвість) і здатність відчувати слабкі відмінності між подразниками (чуттєвість до розрізнення). Абсолютним порогом відчуття є мінімальна величина подразника, при який вперше виникають відчуття. Наприклад, відстань, з якої людина починає чути тікання наручного годинника, що знаходиться в іншому кінці кімнати. У табл. 1 наведені відчуття для зору, слуху, смаку, запаху і дотику38. Таблиця 1 Середні значення абсолютних порогів відчуттів для різних органів відчуття людини № з/п Органи відчуттів Величина абсолютного порога відчуттів 1. Зір Здатність сприймати в ясну ніч полум'я свічки на відстані до 48 м від ока 2. Слух Розрізнення тікання наручного годинника в повній тиші на відстані до 6 м 3. Смак Відчуття наявності однієї чайної ложки цукру в розчині, який містить 8 л води 4. Запах Відчуття наявності парфумів лише при одній їх краплі в приміщенні, яке має 6 кімнат 5. Дотик Відчуття руху повітря, який здійснений падінням крила мухи на поверхню шкіри з висоти близько 1 см Дані таблиці свідчать про те, що чуттєвість основних аналізаторів людини досить висока. Порогом розрізнення називають найменші зміни в силі подразника, котрі можуть бути відображені цими аналізаторами. Наприклад, щоб помітити (відчути) зміни ваги предмета, покладеного на руку, потрібно до початкового вантажу додати приблизно 1/30 його ваги39. Відчуття людини вдосконалюються в результаті її практичної діяльності. Люди, які присвятили себе музичному мистецтву, вміють розрізняти найменші відхилення при слуханні хору чи оркестру, в той час як для звичайних слухачів ці відхилення залишаються непоміченими. Майстер-шліфувальник може за допомогою пальців визначити найменші шорсткості на поверхні деталей, котрі він обробляє. Те, що неможливо зафіксувати очима, він розпізнає за допомогою тактильних відчуттів. Уся робота аналізаторів людини спрямована на взаємодію з навколишньою природою і соціальним середовищем, на пристосування людей до них, а іноді і на зміну зовнішнього середовища. Тому зазвичай діють не окремі аналізатори, а весь людський організм в цілому. Сприйняття представляє собою відображення в свідомості людини предметів і явищ об'єктивного світу при їхньому безпосередньому впливі на органи відчуттів. На відміну від відчуттів, у процесі сприйняття формується цілісний образ предмета, явища, ситуації і т. д. Дивлячись на знаряддя вбивства, наприклад сокиру, слідчий сприймає її як цілісний предмет; у той же час органи почуттів інформують його про окремі властивості сокири (форма, величина, ступінь гостроти леза та ін.). Основні види сприйняття: а) залежно від ведучого аналізатора, який бере участь у побудові образу, традиційно виділяють зорове, слухове, дотикове (тактильне), смакове, нюхове сприйняття; б) залежно від об'єкта сприйняття розрізняють сприйняття матеріальних предметів, простору, часу, руху, швидкості, основних соціальних життєвих явищ і т. п. Психологічну суть сприйняття об'єкта можна уявити через опис його властивостей, до основних з них відносять: предметність, цілісність, осмисленість, константність і вибірковість. Предметність сприйняття полягає в тому, що отримані із зовнішнього світу враження людина завжди відносить до тих чи інших предметів явищ. Вона чує не просто звуки, але звуки людського голосу, оркестру, птаха і т. п. У разі коли джерело вражень людині не відоме, вона намагається його визначити хоча б за допомогою здогадок. Цілісність сприйняття виражається в тому, що образи сприйняття представляють собою цілісні, закінчені предмети. Цілісність предмета визначається його функціональним призначенням в діяльності чи житті людини. Осмисленість сприйняття фіксує його зв'язок з мисленням і пам'яттю. Річ у тім, що сприйняття - це не просте механічне відображення мозком людини того, що знаходиться перед її очима, чи того, що чує її вухо. Сприйняття завжди пов'язане з минулим досвідом людини, з осмисленням і усвідомленням предмета чи явища. Зокрема, велику роль у процесі сприйняття відіграє упізнавання: людина нібито накладає образ попередніх сприйняттів, які зберігає її пам'ять. Вклю- чення словесно-розумової діяльності в процесі сприйняття сприяє більш повному і всебічному пізнанню предмета сприйняття. Константність сприйняття - відносна постійність сприйманої форми, величини, кольору предмета незалежно від умов, в котрих воно відбувається. Людина бачить величину і форму предмета правильно, такими, якими вони є насправді, незалежно від відстані і розташування в просторі. Вибірковість сприйняття - це переважне виділення одних предметів і об'єктів у порівнянні з іншими, обумовлене особливостями людини: її досвідом, потребами, установками і т. д. Наприклад, розмовляючи на багатолюдній вулиці зі своїм другом, людина бачить у натовпі лише свого співрозмовника, а вся маса людей є для неї фоном. Кожен спеціаліст здатний сприймати в предметах і явищах головним чином те, що його цікавить. І. Сєченов розрізняв два види сприйняття: - сприйняття як реакція охоплення. Ця реакція спрямована на те, щоб пізнати предмет чи визначити будь-яку його якість. Наприклад, при переході через вулицю людина охоплює оком автомобіль, що рухається трасою, миттєво визначає відстань і т. д.; - сприйняття як реакція детального бачення. Воно спостерігається при глибокому пізнанні предметів і явищ (вивчення слідчим хатинки на дачній ділянці, де стався злочин). Особливості сприйняття визначаються станом особистості: при емоційному піднесенні, радісному переживанні процес сприйняття загострений; засмучення, відчуженість "затуляють" вуха і очі, людина мало що чує і бачить. Помилкове сприйняття спостерігається при явищах ілюзії (від лат. illusio - помилка), суть яких - неадекватне відображення предмета, що сприймається, чи його властивостей. Уявлення - це образи предметів чи явищ реальної дійсності, котрі в цей момент людина не сприймає. В основі всякого уявлення завжди лежить відтворення минулих відчуттів і сприйняттів. На думку І. Сєченова, уявлення за своїми нервовими механізмами відрізняються від сприйняття лише різницею у збудниках. Для процесу сприйняття збудником є предмет зовнішнього світу, котрий індивід чує, бачить, якого торкається і т. д.; для уявлення збудником є слово чи думка про предмет або явище. Слово чи думка викликає образ, оживляє збережені мозком сліди фізіологічних реакцій, які відповідають минулим процесам сприйняття. Таким чином, уявлення є, по суті, відтворюючим сприйняттям. Однак воно часто відрізняється від початкового сприйняття: - уявлення, звичайно, слабкіше за сприйняття. Лише в окремих людей уявлення бувають дуже яскравими: деякі письменники, художники, композитори нібито бачать і чують персонажів своїх романів, картин, опер; - уявлення не бувають стійкими і незмінними образами того чи іншого предмета. Уявлення є процесом, а не зафіксованим нерухомим образом. Кожен відчув на собі процес "танення" того чи іншого образу з плином часу, коли одні деталі предмета виступають на перший план, а інші зникають. Люди помітно відрізняються один від одного за колом своїх уявлень. Індивідуальні відмінності виявляються в переважаючих видах уявлення. Є люди, в яких дуже яскраві уявлення, вони "бачать" все те, про що їм розповідають, "бачать" героїв книг, які читають, і т. п. Інші люди мають яскраві слухові уявлення, вони нібито перебувають у світі слухових образів. Живі, конкретні й точні уявлення не виникають самі по собі, вони розвиваються лише в процесі певної діяльності, в тому числі у процесі навчання і сприйняття. Уявлення пов'язані з усіма психічними процесами і відіграють велику роль у психічному житті людини. Процеси мислення, пам'яті й уяви ніколи не проходять без участі уявлень. Суттєва роль уявлень і в емоційних реакціях, і у вольових виявах людини. Пам'ять - це процес організації і збереження минулого досвіду, який робить можливим його повторне використання в діяльності чи повернення в сферу свідомості. У визначенні дуже точно вказується на часову сутність пам'яті, її віднесеність до минулого, теперішнього і майбутнього. Те, що сприймається людиною, не зникає безслідно: в корі великих півкуль головного мозку зберігаються сліди від процесу збудження. Ці сліди створюють можливість виникнення збудження і тоді, коли подразник відсутній. На основі цього людина може запам'ятати і зберегти, а потім відтворити образ відсутнього предмета чи відтворити засвоєні раніше знання. Фізіологічним механізмом пам'яті є асоціації, в основі яких лежить зв'язок між окремими фактами і явищами, відображеними у свідомості людини. Пам'ять засновується на асоціаціях за схожістю, спорідненістю і контрастом. Як і сприйняття, пам'ять є процесом відображення. Однак особливість пам'яті в тому, що вона має справу з отриманими раніше об- разами і поняттями. Інакше кажучи, якщо сприйняття відображає матеріальні предмети і явища безпосередньо, то пам'ять відображає образи (поняття), котрі сприймалися (осмислювалися) в минулому. Основними процесами пам'яті є запам'ятовування, збереження (забування) і відтворення. Запам'ятовування визначається як процес, що забезпечує зберігання отриманих вражень (матеріалу) в пам'яті. Воно виступає як важлива умова наступного відтворення матеріалу. Запам'ятовування починається із затямлення, котре здійснюється мимоволі (ненавмисно). Потім людина може ставити за мету свідоме затямлення значущого матеріалу. У цьому разі відбувається довільне (навмисне) запам'ятовування. Запам'ятовування само собою, якщо воно пасивне, якщо в ньому не бере участь наше "Я", - це накопичення багатств у лабіринті, ключі від скарбниці якого знаходяться у величезній заплутаній зв'язці. І ключі ці безликі. Образно кажучи, запам'ятовування без мети, без особистісного значення - це стрілянина в порожнечу. Емоційне забарвлення матеріалу сприяє його запам'ятовуванню. Людина пам'ятає образи, з дитинства береже неповторні миттєві радощі. Вона на довгі роки запам'ятовує куточки міст чи лісові стежки, якщо з ними було пов'язане щось значуще, важливе для її серця. Збереження і забування представляють собою дві сторони єдиного процесу довготривалого утримання сприйнятої інформації. Збереження - це динамічний процес, який здійснюється на основі активної переробки, узагальнення і систематизації матеріалу. Зберігається і пам'ятається добре все те, що лежить у системі свідомо організованого, спланованого життя. Забування - процес випадання певної інформації з пам'яті людини. Забувається насамперед те, що перестає бути для людини суттєвим і значущим. Крім того, швидко забувається інформація в тому разі, якщо вона при запам'ятовуванні була погано "укладена" в пам'ять. Відтворення - процес, який полягає у відновленні й реконструкції актуалізованого змісту пам'яті. Відтворення пов'язане з розумовими діями, котрі й здійснюють реконструкцію відтворюваного матеріалу (зміна плану, перестановка, переконструювання матеріалу і т. п.). Саме в реконструкції виявляється неможливість трактування процесу відтворення лише як процесу згадування, в його відокремленні від мислення, мови, установок людини. По суті, людина ніколи не відтворює зміст пам'яті в тій формі, в якій він запам'ятовувався. За характером психічної активності пам'ять поділяють на (рис. 4):
Рис.4. Види пам'яті а) об'єкт запам'ятовування. Розрізняють образну пам'ять (пам'ять на образи), котра поділяється на окремі підвиди залежно від аналізаторів: зорову, слухову, смакову, дотикову і нюхову пам'ять; рухову (моторну), що проявляється в запам'ятовуванні, збереженні та відтворенні рухів і дій; словесно-логічну - виражається в запам'ятовуванні, збереженні та відтворенні думок, понять, словесних формулювань; емоційну пам'ять на пережиті людиною емоції і почуття; б) ступінь вольової регуляції пам'яті. Розрізняють довільну пам'ять (людина ставить перед собою свідому мету на запам'ятовування, на утримання потрібного змісту для наступної дії, що потребує вольових зусиль) і мимовільну (фіксація вражень від навколишнього світу без спеціально поставленої людиною мети). Мимовільно запам'ятовується те, з чим індивід активно працює, що йому цікаво і т. п.; в) тривалість збереження інформації. Розрізняють пам'ять короткочасну (забезпечує втримання інформації на час, необхідний для виконання будь-яких операцій; крім того, виявляється тоді, коли матеріал запам'ятовується на короткий строк, а подальше збереження його вважається непотрібним) і довготривалу (забезпечує довготривале - години, дні, роки, десятиріччя - збереження інформації). Продуктивність пам'яті визначається багатьма причинами як об'єктивного (характер матеріалу, його кількість, обставини та ін.), так і суб'єктивного порядку. Серед суб'єктивних причин виділимо такі: - ступінь завершеності дій запам'ятовування; - ставлення людини до тієї чи іншої діяльності; - попередній досвід індивіда; - емоційне налаштування людини; - вольові зусилля, які докладаються в ході запам'ятовування. Мислення - процес пізнавальної діяльності індивіда, яка характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності. Мислення - вищий пізнавальний процес, властивий лише людині. Воно відображає світ в його суттєвих зв'язках і стосунках. Мислення розкриває те, що безпосередньо у сприйнятті не дано - закономірні зв'язки і суттєві взаємовідношення між предметами та явищами. Так, спостерігаючи одні явища, людина судить про інші, котрі певним чином із ними пов'язані (за зовнішніми ознаками людини можна судити, хоча б наближено, про її внутрішній стан). В основі процесу мислення лежать тимчасові нервові зв'язки двох видів: - першосигнальні нервові зв'язки, які виникають під впливом зовнішніх подразників і пов'язані з відчуттями, сприйняттями й уявленнями; - другосигнальні нервові зв'язки, які утворюються в корі головного мозку за допомогою слів і відображають суттєві зв'язки між предметами. Мислення включається з того моменту, коли під впливом потреби визначається мета і в певній ситуації виникає перепона до її досягнення: не вистачає чи знань, чи засобів, чи методів для того, щоб досягти мети і задовольнити потребу. Воно являє собою оперування в голові образами-символами, знаками для того, щоб прийняти правильне рішення (виробити той порядок дій, що приводить до бажаного результату). Розумова діяльність людей здійснюється за допомогою розумових операцій: аналізу і синтезу, порівняння, абстракції і конкретизації. Аналіз - це уявне розкладення предмета чи явища на частини, що їх утворюють, тобто виділення в них окремих частин, ознак і властивостей. Будь-який аналіз починається з попереднього загального ознайомлення з предметом чи явищем, тобто виникає спочатку в практичній діяльності людини, а потім переростає в розумовий акт. Наприклад, щоб розумово розкласти мотор автомобіля на відповідні частини, потрібно кілька разів його розібрати. Слід пам'ятати, що аналіз не є простим механічним переліченням усіх складових елементів, ознак і властивостей предмета. Він завжди є цільовим, спрямованим на вирішення якогось певного теоретичного чи практичного завдання. Синтез - це розумове поєднання окремих елементів, частин і ознак в єдине ціле. Як і процес аналізу, синтез виникає спочатку в практичній діяльності. Щоб зберегти в розумі той самий мотор, необхідно навчитися збирати його на практиці. Аналіз і синтез нерозривно пов'язані, знаходяться в єдності один із одним у процесі пізнання. Порівняння - розумове встановлення схожості та відмінності між предметами дійсності. Порівняння завжди відбувається з певної точки зору, під якимось кутом зору, задля вирішення якогось завдання. Наприклад, на допиті слідчий чи працівник слідства завжди порівнює свідчення потерпілого і підозрюваного (звинуваченого) для того, щоб знайти спільне, а також відмінності, правдиве і нещире і т. д. За допомогою розумової операції порівняння людина набуває певних знань, отримує необхідний матеріал для наступного аналізу і синтезу, абстрагування і конкретизації. Стаючи складовим елементом інших операцій мислення, порівняння обумовлює розвиток розумових здібностей особистості. Абстракція - це таке пізнання дійсності, котре полягає в розумовому відволіканні від ряду несуттєвих ознак (властивостей) предметів і відносин між ними з метою виявлення суттєвих ознак (властивостей). Без процесу абстракції неможливе проникнення "в глибину" явища чи предмета, вивчення його суті. Так, вирішуючи будь-яку юридичну проблему, спеціаліст розкладає її на складові огляду впливу на проблему, що вивчається (операція порівняння), виділяє в ній найбільш суттєві, головні складові, виключаючи при цьому другорядні, несуттєві елементи (операція абстракції). Виявлені суттєві частини (ознаки) проблеми стають основою майбутнього рішення. Конкретизація - розумова операція, котра означає перехід від загального до одиничного (одиничне при цьому відповідає цьому загальному). Конкретизувати - значить навести приклади, факти, ілюстрації, які підтверджують загальне теоретичне положення, закон, те чи інше психолого-правове явище. Конкретизація пов'язує знання людини з реальною практикою і допомагає правильно зрозуміти дійсність. Розумові операції абстракції і конкретизації взаємопов'язані між собою - і ті й інші як підсумок пізнання є проникненням в суть предметів (об'єктів) і явищ. Залежно від способів виконання розумових дій виділяють три види мислення: - предметно-дійове - вид мислення, пов'язаний з практичними діями над предметами. Це найбільш елементарний вид мислення, який представляє собою безпосереднє сприйняття предметів у процесі дій з ними. Основними умовами розв'язання розумових задач у цьому разі є правильні дії (прийоми) людини з відповідними предметами. Цей вид мислення широко репрезентований у людей масових робітничих професій; - наочно-образне - мислення, що ґрунтується на сприйнятті й уявленні. Людина оперує наглядними зображеннями предметів і об'єктів через їхні образні уявлення. Наприклад, переставлення меблів на місці злочину. Слідчий може уявити собі, як стояли меблі в кімнаті до моменту скоєння вбивства, що змінилося в розташуванні меблів під час бійки і т. д. Образи слугують тут способом вирішення поставленого перед юристом завдання. Добре розвинуте наочно-образне мислення - серйозний помічник у діяльності юриста; - абстрактно-логічне - мислення поняттями шляхом розмірковувань. Розмірковувати - означає пов'язувати між собою різні поняття, щоб у підсумку одержати відповідь на питання, яке постає перед людиною, розв'язати розумову задачу. Абстрактно- логічне розмірковування використовується при розв'язанні задач із математики і фізики, хімії і теоретичної механіки і т. п. У цьому разі людина послідовно аналізує умови задачі, з'ясовуючи, що їй відомо, що невідомо і як можна на основі відомого розв'язати конкретну задачу. Абстрактно-логічне мислення - головне в мисленні юридичного працівника, на котре він спирається при складанні версій події, що відбулася в оперативно-розшуковій діяльності, під час допиту, слідчого експерименту і т. д. Процес мислення починається загальним логічним законом. І все- таки у різних людей мислення неоднакове. Індивідуальні особливості розумової діяльності людини - насамперед результат розвитку його розуму в процесі навчання, діяльності, життя. Відмінності в мисленні людей проявляються в різноманітних якостях мислення, найбільш суттєвими із них є: - широта розуму (виявляється, з одного боку, в широкому кругозорі, різносторонній допитливості, а з іншого - характеризується всебічним і творчим підходом до пізнання теорії і практики); - глибина розуму (виявляється в умінні проникнути в сутність складних питань життя і діяльності, зрозуміти причини виникнення подій і явищ, передбачити їх розвиток і т. д.); - самостійність мислення (вміння людини висувати нові завдання і знаходити потрібні рішення і відповіді без допомоги інших людей, але спираючись на їхні знання, думки і досвід); - критичність розуму (характеризується вмінням людини строго й об'єктивно оцінювати свої і чужі думки, старанно доводити і перевіряти всі положення і висновки, що висуваються); - гнучкість розуму (самостійність і свобода думки при виборі способу розв'язання нових задач; це розум, якому чужі трафарети і шаблони); - швидкість розуму (здатність людини швидко розібратися в складній ситуації, швидко обдумати і негайно прийняти правильне рішення). Усі названі якості мислення розвиваються в процесі пізнавальної та практичної діяльності людей. Уявлення того, що в минулому людина не сприймала створення образів предметів і явищ, з якими раніше вона не зустрічалася, виникнення ідеї того, що лише буде створено, складає особливу форму психічної діяльності - уяву. Уява - це створення людиною чогось нового: нових образів і думок, на основі яких виникають нові дії та предмети. Хоча уява відноситься до пізнавальних процесів, вона служить людині не лише для пізнання навколишнього світу, а й для його перетворення. Фізіологічною основою уяви є процес утворення нових поєднань і комбінацій з тих тимчасових нервових зв'язків у корі головного мозку, які вже склалися за минулий досвід. Важливу роль в утворенні нових зв'язків відіграє слово, котре оживляє нервові зв'язки, які раніше не вступили в поєднання один із одним, сприяє виділенню в предметах нових ознак. Залежно від активності й усвідомленості людиною створення нових образів виділяють такі види уяви: - мимовільна уява. У цьому разі нові образи виникають під впливом малоусвідомлених чи взагалі неусвідомлених потреб і намірів людини. Уява виникає "сама собою", без будь-яких спрямованих зусиль. Наприклад, дивлячись на дивакуваті хмари, що пливуть на небі, людина "бачить" обрис тварини, якусь конструкцію. Мимовільна уява найчастіше виникає у сновидіннях, у стані напівсну, "бездумного" відпочинку і т. п.; - довільна уява. Вона являє собою процес навмисної побудови образів у зв'язку зі свідомо поставленою метою в тій чи іншій сфері діяльності. Наприклад, адвокат, очікуючи індивідуальної бесіди зі своїм підзахисним, будує уяву про те, як може відбуватися спілкування. При цьому образи в нього виникають у результаті спеціального наміру - створити щось конкретне в ході бесіди для з'ясування певних питань. Залежно від оригінальності є: - відтворювана уява. Її суть у тому, що уява нового - для цієї людини - образу предмета чи явища відтворюється на основі словесного опису, сприйняття зображення у вигляді карт, схем, креслень і т. п. Прикладом відтворюваної уяви може служити реконструкція слідчим події, що відбулася за окремими фактами, деталями і слідами, які збереглися; - творча уява - самостійне утворення нових образів, які реалізуються в нових предметах, об'єктах, ситуаціях, явищах. Тут людина не спирається на якийсь готовий опис чи умовне зображення. Уява більше, ніж інші пізнавальні психічні процеси, пов'язана з почуттями людини. Можна холоднокровно, безсторонньо сприймати світ, думати про щось, але не можна без емоцій уявляти. Часом уява не лише виникає під впливом почуттів, а й сама стає одним із найбільш могутніх їхніх джерел. Це дуже важлива властивість уяви, тільки через неї людина може оцінити, що значать для неї ті чи інші обставини. І ще про один зв'язок слід обов'язково згадати. Образи уяви завжди включають елементи тих знань і навиків, які необхідні для здійснення творчої діяльності. Основними блоками тут є: а) виникнення ідеї, задуму; б) "виношування" задуму, в ході якого ідея уточнюється, а часом і видозмінюється; в) вивчення вимог і умов для реалізації ідеї; г) накопичення необхідного матеріалу; ґ) процес реалізації задуму. Мова - це процес індивідуального її використання з метою насамперед спілкування з іншими людьми. Мова забезпечується периферичними (рухові, голосові, артикуляційні) і центральними (кора мозку) апаратами, органами сприйняття і розуміння слів та їх сполучень, відтворення і використання їх у житті. Людині властиво вживати знаки для позначення предметів і осмислення дійсності. Людська мова є знаковим відображенням у мозку, одним зі способів кодування і передачі інформації. Для розуміння мови інших людей необхідне її перекодування, переведення у внутрішній зміст, на основі якого встановлюються змістові елементи. Це результат аналітико-синтетичної діяльності мозку. Фізіологічний механізм людської мови розкривається у вченні І. Павлова про другу сигнальну систему. "Слово, завдяки всьому попередньому життю дорослої людини, пов'язуючи з усіма зовнішніми і внутрішніми подразниками, які приходять у великі півкулі, всі їх сигналізує, всі їх заміняє і тому може викликати всі ті дії, реакції організму, які обумовлюють ті подразники"1. Дослідження психологів Л. Виготського, О. Леонтьєва, П. Гальпе- ріна та інших показали, що мовна діяльність є засобом перетворення предметних дій в розумові. Важливими етапами формування розумових дій поряд із попереднім ознайомленням із порядком зовнішніх дій є їхнє мовне виконання (зовнішнє і внутрішнє). Слова здатні активізувати кору мозку, багато тимчасових зв'язків, включити попередній досвід у діяльність. Вони впливають не лише на другу сигнальну систему і навіть підкірку. За допомогою словесних впливів (при незмінному в цей момент комплексі безпосередніх подразників) можна викликати активний стан кори мозку, всієї нервової системи, впливати в потрібному напрямку на психіку і діяльність людини. 1 Павлов И. П. Полн. собр. соч. - Т. 4. - С. 429. Мова в діяльності юриста виступає як носій інформації і як засіб впливу як на окрему людину, так і на групу осіб.
Рис. 5. Види мови Діалогічна мова має місце в бесіді. Наявність контакту зі співрозмовником допомагає випустити окремі моменти в мові. Вираз обличчя, очей, інтонація, жести, паузи, наголоси - все це дозволяє розуміти один одного з півслова. Але в деяких випадках потрібне повне і точне оформлення діалогічної мови: коли ведеться допит потерпілого, свідків, підозрюваного, обвинуваченого, коли відбувається слухання справи в суді і т. п. У цих випадках потрібні закінчені речення, більш повне досягнення змістовності і виразності мови. Монологічна мова - виступ однієї людини (лекція юриста в школі чи на фірмі, обвинувальний виступ прокурора та ін.). Тут безпосередній контакт слабший, важче оцінюється, мало переживається ситуацією (вузькість зворотного зв'язку). Монологічна мова вимагає великих знань, загальної культури, правильної вимови, володіння собою, активної передачі інформації, точних описів, визначень, умілого оперування порівняннями тощо. Прояв і використання усної мови (головним чином діалогічної) у повсякденному спілкуванні отримало назву мови спілкування. Вона впливає на взаємини, на формування громадської думки і порівняно вільна у виборі слів, інтонацій. Письмова мова - передача мовної інформації за допомогою бук- вених позначень, яка дає змогу означати звуки, слова, фрази. Цей вид спілкування найважчий. Для передачі психічного стану, емоцій, думок необхідно якнайповніше, послідовно і зрозуміло викласти відомості, факти. Відсутність інтонації потрібно заповнити використанням образних виразів, умілим добором розмірів речень, розділовими знаками і т. д. В усній мові можна повторитися, а в письмовій - ні. Майстерності усної мови людина вчиться через письмову, але для цього потрібні і спеціальні усні вправи. Внутрішня мова вимовляється повільно, не виконує функції спілкування, а служить для здійснення процесу образного мислення, є основою формування розумових дій. Нерідко людина промовляє про себе те, що хоче сказати іншим людям. Розглядаючи мовний процес, не можна не відзначити його нерозривний зв'язок з мисленням. У словесно-логічному мисленні мова є єдиною формою, в якій здійснюються розумові акти, вона полягає в установленні зв'язків між значеннями понять, які виражаються словами. Наочно-образне і предметно-дійове мислення також включає зовнішню чи внутрішню мову - словесне означення виконуваних рухів і їх результатів, словесну характеристику використовуваних образів. Однак, говорячи про єдність мислення і мови, не можна робити висновок, що вони тотожні. Мисленню і мові притаманні свої особливості, якості і характеристики. Кожному юридичному працівникові необхідно навчитися стрункості й логічності мови, її виразності й грамотності, енергійності й естетичності, адже ці якості мови безпосередньо впливають на особистість іншої людини, її думку, настрій, поведінку і т. д. Емоційні процеси Емоції являють собою різні форми відображення реального світу. На відміну від пізнавальних процесів, які відображають навколишню дійсність у відчуттях, образах, уявленнях, поняттях, думках, емоції відображають об'єктивну реальність у переживаннях. В них виражається суб'єктивне ставлення людини до предметів і явищ довкілля. Одні предмети, явища, речі радують людину, вона захоплюється ними, інші - засмучують чи викликають огиду, треті - залишають байдужими. Механізм виникнення емоцій можна уявити таким чином. Джерела активності людини, спонукання до діяльності лежать у середовищі потреб і мотивів. Їхнє задоволення передбачає постановку цілей, вирішення конкретних життєвих завдань. Саме у відповідності чи невідповідності предметів, явищ, речей реального світу потребам і цілям особистості слід шукати джерела емоцій. Різноманітні позитивні емоції (задоволення, радість і т. ін.) виникають при задоволенні потреб людини, і навпаки, негативні емоції (розчарування, сум та ін.) виникають при незадоволенні потреб особистості. Якщо предмети і явища не пов'язані з цілями і задоволенням потреб людини, то вони не викликають її емоційного ставлення, є байдужими для неї. Як відзначав О. Леонтьєв, "особливість емоцій полягає в тому, що вони відображають зв'язки між мотивами (потребами) і успіхом чи можливістю успішної реалізації діяльності суб'єкта, яка відповідає їм"40. Своєрідність емоцій виявляється в особливій суб'єктивності, яка залежить від особистішої значущості предметів і явищ довкілля, що впливають на людину. Один і той самий предмет, ситуація, випадок у різний момент можуть викликати у людини різні переживання. Це свідчить про складний взаємозв'язок емоцій з потребами та цілями людини і пояснює джерело суб'єктивності емоцій. Отже, емоції - це особливий клас психічних процесів, пов'язаних із потребами і мотивами, які відображають у формі безпосередньо- чуттєвих переживань значущість впливу на людину явищ і ситуацій. Емоції характеризуються полярністю і пластичністю. Кожній емоції протистоять протилежні переживання, між якими існує багато переходів. Так, радості протистоїть горе, любові - ненависть. Позитивні емоції найсприятливіші для життя і діяльності особистості, вони активізують діяльність і служать фактором здоров'я і довголіття. Встановлено, що радість та інші позитивні емоції стимулюють роботу серцевого м'яза, розширюють кровоносні судини, поліпшують м'язову активність. Не випадково кажуть: радість омолоджує людину. Вона стає працездатнішою, ініціативнішою і винахідливішою у вирішенні теоретичних і практичних завдань, легше переборює перепони на шляху до мети. Позитивні емоції впливають і на взаємини людей: вони стають добрішими, уважнішими один до одного, щирішими. Негативні емоції несприятливо відбиваються на органах і тканинах, в кінцевому підсумку - на здоров'ї людини. Буває так, що від переляку серце б'ється слабше, порушується і може тимчасово зникнути пульс, судини звужуються, звідси збліднення шкірного покриву. Сильний страх типу афекту може призвести до порушення діяльності серцево-судинної системи. Журба призводить до ослаблення серцевої діяльності, почастішання пульсу при слабкому наповненні судин кров'ю. Звідси зітхання, призначення яких - подолати гальмування дихальної системи. Негативні емоції також активізують людину. Однак ця активність, по-перше, імпульсивна, тобто непродумана, по-друге, часто призводить до змін багатьох внутрішніх функцій організму. Негативні емоції дезорганізують не лише фізіологічні, а й психічні процеси. У тривозі, печалі людина стає менш чутливою, перестає цікавитися зовнішнім світом, гальмується її мислення, сповільнюються інтелектуальні реакції. Негативні емоції відбиваються і на взаємодії людей. Стривожена людина стає менш комунікабельною, проявляє безсердечність, безтактовність і навіть грубість (жорстокість). Водночас одні й ті ж емоції можуть переживатися людиною з різною глибиною, залежно від причин, що їх викликали й особливостей її діяльності. Для емоцій характерне й те, що особистісна і суспільна значущість (оцінка) переживань, які відчуваються людиною, можуть при певних умовах не збігатися.
Рис. 6. Функції емоцій Емоційні процеси відіграють роль внутрішньої регуляції діяльності та поведінки людини (рис. 6). Емоції, виконуючи функцію оцінки, безпосередньо через переживання оцінюють і виражають значущість предметів, явищ і ситуацій для досягнення цілей і задоволення потреб людини. З оцінки того, що відбувається, витікає друга функція емоцій - спонукання до дії. Залежно від знака оцінки (позитивного чи негативного) дія може бути спрямована чи на привласнення, оволодіння потрібної, чи на припинення неуспішної дії, чи на вибір іншої. Емоції виконують регулювальну функцію, впливаючи на спрямування і здійснення людиною відповідної діяльності. Регуляція дій здійснюється як через емоційну оцінку певних подій, так і через актуалізацію індивідуального досвіду. Минулий досвід успішних чи неуспішних дій і вчинків людини визначає відповідний вибір у конкретній ситуації. Експресія як функція емоцій пов'язана з тим, що переживання дуже часто супроводжуються органічними змінами (почервонінням, зблідненням, почастішанням дихання, серцебиттям і т. п.), проявляється в так званих експресивних (виразних) рухах. До останніх відносяться міміка - рухи обличчя, пантоміміка - рухи всього тіла, вокалізація - зміна інтонації і тембру голосу. Не лише в повсякденному житті, а й в діловій обстановці за виразними рухами можна досить точно оцінити зміни в психологічному стані людей. З часів Ч. Дарвіна і до наших днів панує теорія універсальності емоційних лицевих виразів, підкріплена експериментальними даними. Емоції виражаються одними й тими ж способами, внаслідок чого вони служать засобом розуміння внутрішнього стану іншої людини і предметом наслідування, засобом зараження тією чи іншою емоцією. Не можна не відзначити, що на вираження емоцій впливає культура (люди однієї культури можуть бути більш стримані у вираженні емоцій в порівнянні з людьми іншої культури) і національні особливості. Міміка є важливим, а іноді незамінним засобом передачі переживань, думок і волі від однієї людини до іншої, знаряддям впливу на групи людей. Емоції розрізняються за змістом, спрямованістю, а також за силою, тривалістю, глибиною, швидкістю виникнення і дієвістю. Виходячи з цього, емоції можуть проявлятися у формі дуже рухомих емоційних процесів і більш стійких емоційних станів. Емоції бувають41: - позитивні - задоволення, радість, піднесеність, гордість, захоплення, симпатія, полегшення та ін.; - негативні - незадоволення, горе, журба, сум, туга, відчай, засмучення, тривога, переляк, страх, жалість, співчуття, розчарування, презирство тощо. У процесі суспільно-історичного розвитку, соціального життя людей в сфері їхніх переживань з'являється особлива форма - почуття. Вони виникають як узагальнення емоцій, на відміну від останніх, які відображають ситуативне значення предметів у конкретних умовах, що склалися, виділяють ті явища, котрі мають постійну мотиваційну значущість. Почуття - стійке емоційне ставлення людини до інших людей, до самого себе, до суспільства в цілому. Вони є вищим продуктом розвитку емоцій. Почуття породжуються об'єктивною дійсністю, але при цьому вони суб'єктивні, оскільки одні й ті ж явища для різних людей можуть мати різне значення. Нерідко емоції і почуття позначаються одним і тим самим терміном, хоча зміст їх різний. Наприклад, страх в умовах небезпеки для життя може виявлятися у вигляді переляку чи боязні (емоції). Страх втратити повагу в колег по роботі - це вже почуття, в основі якого лежить діяльність другої сигнальної системи. Почуття людини - це ставлення її до світу, до того, що вона робить, що з нею відбувається в її безпосередньому переживанні. Вони відрізняються відносною стійкістю і постійністю. Почуття - могутня сила особистості. Той, хто любить чи ненавидить, не знає перешкод; він добивається мети навіть у тих випадках, коли потрібно подолати величезні труднощі. Виокремлюють моральні, інтелектуальні, естетичні й практичні почуття. Моральні (етичні) почуття виражають ставлення людини до інших людей, до Батьківщини, до сім'ї, до самої себе. До них належать: гуманізм, патріотизм, честь, достоїнство, совість, сором та ін. Різноманітність моральних почуттів відображає різноманітність людських стосунків. Наскільки в етичних почуттях закладені моральні норми, настільки вони регулюють поведінку людини. До сфери почуттів відносять почуття довіри і прихильності до людей, почуття товариськості й дружби. Особливе почуття, яке виникає у людини і між людьми, - любов, яку Б. Шоу визначив як величезне перебільшення відмінностей між однією людиною і всіма іншими42. Любов породжує дуже великий спектр переживань - від блаженства і захоплення до горя, приниження, ревнощів, відчаю і ненависті. Інтелектуальні почуття виражають і відображають ставлення особистості до процесу пізнання. Приклади інтелектуальних почуттів: допитливість, подив, радість відкриття нового та ін. Предметом інтелектуальних почуттів є як сам процес пізнання, так і його результат. Інтелектуальні почуття - могутній стимул пізнання, навчання, наукової творчості. З повсякденної практики відомо, що учні (студенти), які втратили внаслідок тих чи інших причин цікавість до предмета, починають гірше вчитися, проявляють меншу здатність оволодіння знаннями. І навпаки, любов до знань, радість відкриття нового веде до піднесення всіх інтелектуальних сил особистості; людина при цьому легко засвоює навчальний матеріал і творчо мислить. Естетичні почуття виникають у людини у зв'язку із задоволенням чи незадоволенням її естетичних потреб. У них відображаються і виражаються ставлення суб'єкта до різних факторів життя, іншої людини, картин природи, творів мистецтва (почуття насолоди і захоплення, презирства і огиди, трагічного і комічного і т. д.). Людство ввело у свій духовний вжиток поняття прекрасного. Саме прекрасне як цінність створює відповідні орієнтації людей на естетичні почуття. Естетичні почуття ушляхетнюють особистість, впливають на її моральність, роблять її чутливішою до переживань іншої особистості. Вони впливають і на інтелектуальні почуття: естетично вихована людина в самому процесі пізнання і в знаннях знаходить прекрасне. Практичні почуття - це позитивне емоційне ставлення до діяльності, практичної роботи, подолання труднощів. Активний працівник, борець відчуває величезну радість перемоги, досягнувши бажаної мети. Практичні почуття органічно пов'язані з волею людини і проявляються в специфічних емоціях рішучості, сміливості й дерзання. Вони допомагають долати труднощі, що трапляються, недоліки в собі, здійснювати вчинки, на які в інших ситуаціях людина не спромоглася б. Емоції та почуття відіграють велику роль у спілкуванні юриста з іншими особами. З одного боку, дають змогу краще розв'язати проблему контакту з людьми, привернути їх до себе, але з другого - негативні емоції юридичного працівника можуть негативно відбитися на його діяльності. Керувати емоціями - одне із складних завдань у роботі юриста. Вольові процеси Воля - це свідома організація і саморегуляція людиною своєї діяльності та поведінки, спрямована на подолання труднощів при досягненні поставленої мети. У психічній діяльності людини воля виконує дві взаємопов'язані функції - спонукальну і гальмівну. Воля - це здатність контролювати свою діяльність і активно спрямовувати її на досягнення своїх цілей. Вона представляє особливу форму не лише вміння чогось добитися, а й вміння відмовитися від чогось, коли це потрібно (А. Макаренко). Воля забезпечує перехід від пізнання (пізнавальні процеси) і переживання людини (емоційні процеси) до практичної діяльності. Значення вольових процесів у житті й діяльності людей велике. Якщо безвольна людина в праці нікчемна, то у складній, критичній ситуації вона може бути і небезпечна. За допомогою волі людина організує свою діяльність і керує своєю поведінкою. Рухи і дії, які здійснюються людиною, за ступенем участі в них волі поділяють на мимовільні (поворот голови на звук раптового пост- рілу) і довільні (перехід через підвісний міст у гірському яру). У довільних рухах і діях виділяють вольові, свідомі дії, спрямовані на певну мету (критичний виступ на діловій нараді). Мимовільні рухи і дії людина здійснює без заздалегідь усвідомленої і поставленої кимось (чи собою) мети, не відчуваючи ускладнень і не докладаючи зусиль. Вони імпульсивні за характером, не мають чіткого плану. Причина руху тут цілком зовнішня, а самі дії - автоматичні; в них виявляються орієнтувальні, захисні та інші вроджені реакції організму. У довільних діях людина наслідує певну мету, долає перешкоди різного ступеня складності. Вольові дії характеризуються фізичними і психічними зусиллями, які викликані подоланням значних труднощів, перепон. Вольовий процес, як правило, включає три етапи - підготовчий, основний і кінцевий (рис. 7).
Рис. 7. Структура вольового процесу На підготовчому етапі виникають спонукання (мотиви) і ставиться конкретна мета. Перед тим як діяти, людина осмислює ситуацію: розмірковує, обговорює мету і способи її досягнення, обмірковує всі "за" і "проти", проводить значну розумову роботу у відборі та обґрунтуванні своїх бажань, відчуваючи при цьому певний психічний стан. Справжній вольовий акт починається з моменту переростання бажання в спонукання, коли в людини виникає установка на досягнення поставленої мети і намір здійснити вольову дію. Особливо напружено відбувається цей процес, коли стикаються несумісні спонукання, і людині доводиться вибирати між вузькоособис- тими мотивами і суспільним обов'язком, між доводами розуму і почуттями. Зіткнення взаємовиключаючих чи розбіжних спонукань, з яких людина повинна зробити вибір, називається боротьбою мотивів. У результаті боротьби мотивів людина приймає рішення, що виявляється в обмеженні одних спонукань від інших і в кінцевому оформленні мети діяльності, яка іноді зовсім не збігається з початковою. Прийняття рішень виступає як особлива стадія вольової дії, яка вимагає не тільки максимального усвідомлення, а й рішучості, відповідальності особистості. З прийняттям рішення настає розрядка (різна за ступенем і глибиною). Вона полягає у спаданні напруження, яке супроводжує боротьбу мотивів. При цьому, якщо в прийнятому рішенні виявлялися здійсненими найбільш потаємні помисли людини, у неї виникає почуття задоволення, знімаються всі сумніви і внутрішнє напруження. Навіть якщо прийняте рішення не повністю відповідає внутрішнім спонуканням людини, то і тоді воно допускає деяку емоційну і вольову розрядку, з'являється почуття полегшення. Найважливішим етапом у вольовому процесі є виконання прийнятого рішення. Воно пов'язане з подоланням часом серйозних зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) труднощів. До зовнішніх відносяться ті перешкоди, які не залежать від суб'єкта: ускладнення в роботі, опір інших людей, різного роду перепони і т. д. Внутрішні - це труднощі особистого порядку, які залежать від фізичного і психічного стану людини (наприклад, відсутність знань, досвіду; зіткнення закоренілих старих і нових звичок, що зароджуються; боротьба негативних уявлень і бажань, прагнень і почуттів: совісті, сорому, обов'язку, які склалися в минулому). У більшості випадків зовнішні та внутрішні ознаки проявляються в єдності. Виконання прийнятого рішення з психологічного погляду можна розглядати як виникнення і розв'язання ланцюжка внутрішніх конфліктів, ситуацій шляхом подолання внутрішнього напруження і постійного вольового зусилля. Кінцевий етап вольового процесу характеризується підбиттям підсумків зробленого. Здійснивши вольовий вчинок, людина замислюється над його результатами, аналізує свої удачі і похибки. Осмислюючи успіх чи невдачу, вона може переживати, що призводить до появи відповідних почуттів, емоцій і станів: досади за промах, радо- сті за успіх, стану заспокоєння, спаду напруження, стану розкаяння тощо. Успішна діяльність юридичного працівника передбачає знання сукупності вольових рис, необхідних йому. Зупинимося на деяких із них. Рішучість - це вольова риса, завдяки якій юрист здатний своєчасно приймати навіть складні рішення і без зайвих сумнівів виконувати їх. При виявленні цієї вольової риси відображаються два моменти - своєчасна ухвала рішення і його виконання. Рішучій людині притаманні такі риси, як критичність розуму, сміливість думки, стійкість у рішеннях і постійність у діях для досягнення мети. І навпаки, нерішучій людині властиві поспішність, сумніви, прагнення якнайшвидше позбутися важкого для неї процесу прийняття рішення. З рішучістю тісно пов'язана така вольова риса, як ризик, без якого слідчому і дільничному інспектору, співробітнику відділу боротьби з економічними злочинами та іншим часом неможливо вирішувати свої професійні завдання. І тут важливі такі вольові прояви, як сміливість думки і вчинків, незалежність суджень, готовність взяти відповідальність на себе. Однак ризик повинен спиратися на точну базу передбачення результатів. Стосовно ризику можна виділити три типи людей: а) ті, хто боїться ризику; б) ті, хто спокійно, часом навіть нейтрально ставиться до ризику; в) ті, хто відчуває радість співпереживання ризику. Нестандартність рішень і вчинків, схильність до експерименту, динамічність, з одного боку, і тверезий розрахунок, швидка оцінка обстановки, моментальне реагування на ситуацію, з іншого, ось умови для виправданого ризику. Енергійність і наполегливість - риси, в яких виявляється ступінь активності людини. Зазвичай, люди енергійні бувають і наполегливими. Вони здатні до довгого і непослабного напруження енергії. Вольове зусилля в міру подолання перешкод і труднощів у них не послаблюється, а зростає. Оцінюючи ситуацію, енергійний і наполегливий юрист знаходить в ній те, що допомагає досягненню мети; спосіб дій не сковує його і застосовується до того часу, поки є найкращим із можливих, а потім негайно замінюється іншим, тільки-но буде встановлено, що новий спосіб швидше веде до мети. Ще один характерний штрих у діяльності енергійної та наполегливої людини: вона може тимчасово припинити виконання завдан- ня, виждати, щоб у більш сприятливій обстановці успішно його розв'язати. Ненаполегливі люди не здатні вичікувати, вони відступають перед невдачами, піддаються постійному почуттю сумніву, а стикнувшись з перепоною, часто відмовляються від прийнятого рішення. Витримка і самовладання - це здатність людини стримувати свою психічну і фізичну активність у різних ділових і життєвих ситуаціях. Уміння юриста володіти собою, стримувати себе від дій, викликаних почуттями роздратованості, досади, гніву, злості і т. п., дуже позитивно впливає на його діяльність, насамперед на процес спілкування з різними категоріями людей. Самостійність виявляється в діях, які здійснюються юридичним працівником з твердим переконанням у правильності своєї поведінки. Вона передбачає впевненість у своїх силах, здатність взяти на себе відповідальність за свої дії, наполегливість у досягненні мети. Для несамостійного спеціаліста характерні легка підвладність зовнішньому впливу, некритичне сприйняття порад інших, очікування розпоряджень "зверху", побоювання брати відповідальність за прийняте рішення на себе. Старанність - вольова риса, яка виявляється в ретельному, систематичному і своєчасному виконанні розпоряджень і рішень керівництва. Вона передбачає також ініціативу з боку юридичного працівника при виконанні ним отриманого завдання. Упевненість у своїх силах. Без упевненості у власних силах жодна людина не може виконати вольової дії. Той спеціаліст, який не впевнений, що може справитися з поставленим перед ним завданням, здебільшого виявляє метушливість, вносить дезорганізацію в роботу і, як правило, в підсумку - провалює завдання. Ще великий О. Суворов говорив: "Надійся на себе, в цьому полягає основа хоробрості". Важливо підкреслити, що невпевненість юриста передається оточуючим, у тому числі і тим, хто ставить завдання ввести в оману слідство, приховати наявну інформацію, перекласти вину за скоєне на інших і т. д. Для багатьох юристів-практиків (наприклад, слідчого, інспектора карного розшуку, співробітника відділу боротьби з організованою злочинністю, інспектора ДАІ та ін.) важливими вольовими рисами є сміливість і хоробрість, стійкість і мужність. Сміливість і хоробрість виявляються в готовності людини при виконанні своїх обов'язків боротися і долати небезпеку (боротьба з озброєним злочинцем, допомога дітям і старшим у разі пожежі будинку чи квартири і т. д.). Сміливість відрізняється від хоробрості тим, що вона не припускає нерозсудливості, а враховує реальну небезпеку. Стійкість і мужність характеризують духовну і фізичну витривалість людини. Стійкій особистості притаманні принциповість, цілеспрямованість, самостійність, витримка і самовладання. Мужність як показник духовної зрілості людини пов'язана зі збереженням розумного підходу в різних ситуаціях, в умінні керувати своїми почуттями, потребами і спонуканнями. Розвинення вольових рис невіддільне від самовиховання, яке починається із самопізнання. Тому важливо "подивитися на себе" ніби з боку, побачити ступінь сформування вольових рис і прагнути до вольового самовдосконалення. Формуванню волі сприяє поступове наростання тих чи інших розумових, фізичних дій. У тому разі, коли вони граничні, але подоланні, вольове зусилля супроводжується позитивними емоціями, посильність породжує впевненість в успіху. Дії і вчинки людини регулюються всіма розглянутими психічними процесами. Але вищою формою психічної регуляції поведінки і діяльності людини є воля.
|
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 2. Психічні процеси" |
||
|
||