| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 11. Робочий рух, соціал-демократія і Комінтерн в міжвоєнний період |
||
|
На початку ХХ століття повсюдно розвивалася індустріалізація, яку підштовхувала й перша світова війна. Після війни загальна чисельність робітників у всіх країнах досягла 110 млн. чоловік. Збільшилася кількість партій, соціальною базою яких був робочий клас. Положення й інтереси робітників різних країн були близькі, тому стало можливим об'єднання робочих партій в міжнародному масштабі. Навесні 1919 р. з ініціативи російських комуністів у Москві зібрався конгрес представників комуністичних партій з 21 країни. На ньому був заснований Комуністичний Інтерна-ціонал. Провідну роль в Комінтерні грала Російська Комуністична партія (більшовиків) і її керівники - В. І. Ленін, Л. Троцький, М. Бухарін, Г. Зінов'єв та ін Партії, що увійшли до Комінтерну, вважали, що революція в Росії - тільки початок світової соціалістичної революції, що потрібно боротися за встановлення диктатури пролетаріату і вести непримиренну класову боротьбу проти буржуазії. Вони заперечували можливість «поліпшення капіталізму» і перехід до соціалізму пов'язували з революцією, тому дане течія в робітничому русі називають революційним. Розсувалися і соціал-реформістський протягом в робочому русі. У 1919-1920 р. було відновлено єдність соціалістичного Інтернаціоналу. Що увійшли до нього партії також виступали за соціалізм, але вважали, що до нього можна прийти шляхом поступового розвитку та покращення капіталістичного суспільства. Вони відкидали збройну боротьбу і диктатуру пролетаріату, виступали за парламентські та інші легальні засоби боротьби. У 1923 р. соціалістичний Інтернаціонал об'єднався з міжнародною організацією центристських робочих партій. У результаті виник Робочий соціалістичний Інтернаціонал (РСІ). Одним з найбільш видатних його діячів був Карл Каутський. Правлячі кола західних країн усвідомлювали зростаюче значення робітничого класу в суспільному житті, зрозуміли необхідність реформ. Ними були витягнуті уроки з подій 1917 року в Росії. Реформи стали розглядатися не тільки як поступки робітникам, але і як альтернатива революції, як засіб запобігання кризових ситуацій. Водночас буржуазія країн, найбільш ослаблених - Німеччини, Італії - обрала для виходу з кризи терористичні методи. У Німеччині майже одночасно з комуністичною виникла вкрай права, фашистська партія. Однак спочатку вона такою не здавалася. Називалася вона націонал-соціалістична робоча партія (НСДАП). Її соціальною базою була частина низькокваліфікованих робітників (люмпен-пролетаріат), що розоряються ремісники, дрібна буржуазія. Пропаганда НСДАП була заснована на расизмі і націоналізмі. Фашистська партія була створена і в Італії, де вона зуміла швидко отримати владу і встановити свою диктатуру. Подібні організації створювалися і в деяких інших країнах, головним чином, в найбільш ослаблених війною. Таким чином, в робочому русі позначилося протиборство революційного і соціал-реформістського течій. Лідери Комінтерну не рахувалися з конкретною обстановкою і закликали робітників до «прямої атаки» на капіталізм. У ряді країн на революційній хвилі йшов процес створення комуністичних партій, які отримували підтримку Комінтерну і Радянської Росії. Незабаром після І конгресу Комінтерну виникли радянські республіки в Угорщині та Баварії. Однак вони проіснували недовго. Почався спад революційної хвилі. У цих умовах необхідно було змінити тактику, перейти від безпосереднього штурму капіталізму до використання легальних форм боротьби. Цьому завданню була присвячена книга В.І.Леніна «Дитяча хвороба« лівизни »в комунізмі», написана ним навесні 1920 Ленін називав «лівизну» дитячою хворобою тому, що вона набула поширення з причини молодості, недосвідченості багатьох комуністів, нових компартій. Він закликав враховувати національні особливості кожної країни, а не сліпо копіювати досвід Жовтня. Ленін критикував комуністів Німеччини, Великобританії за лівацькі помилки, за небажання працювати в масових легальних організаціях. Він вважав обов'язковою участь комуністів у виборах і роботі парламентів, роз'яснював необхідність компромісів навіть з класовими супротивниками. Влітку 1920 р. відбувся II конгрес Комінтерну. У його роботі взяли участь делегати від 37 держав, у тому числі Індії, Китаю, Туреччини та інших колоніальних і залежних країн. У доповіді В. І. Леніна говорилося про наявність умов для світової соціалістичної революції. Разом з тим, він вказав на можливість для буржуазії знайти вихід з кризи, відзначив недостатню зрілість компартій, їх слабку роботу в масах. Конгрес прийняв резолюцію, в якій перед компартіями було поставлено завдання підготовки соціалістичної революції і переходу до диктатури пролетаріату. Було прийнято «21 умова» прийому в Комінтерн, серед них - обов'язкове визнання диктатури пролетаріату і послідовна боротьба за неї, повний розрив з реформістами і центристами. ІІ конгрес прийняв також Статут Комінтерну. Його верховним органом став конгрес, а в період між ними - Виконком Комінтерну (ІККИ). Головою ВККІ обрали Г.Зінов 'єва (до 1926 р.). У спеціальній резолюції висловлювалася підтримка національно-визвольного руху ко-лоніальних і залежних країн. Ленін висунув тезу про можливість некапіталістичного шляху розвитку відсталих країн за підтримки пролетаріату розвинених країн. Очевидно, що в рішеннях ІІ конгресу Комінтерну переоценивалась глибина кризи, яка переживав світ капіталізму. Вже в середині 1920 ослаб накал класових битв в країнах Заходу. Спад революційної хвилі тривав і в 1921 р. Щоправда, процес утворення комуністичних партій тривав (у Румунії, Чехословаччини, Китаї та інших країнах). До літа 1921 р. в компартіях капіталістичних країн налічувалося близько 1,5 млн. чоловік. У той же час в рядах соціал-демократичних партій було близько 8 млн. чоловік. Порівняння цих цифр дає можливість зробити висновок, що реформістський протягом мало набагато більше прихильників в робочому русі. під гаслами боротьби за 8-годинний робочий день, проти безробіття, за визнання Радянської Росії і єдиний пролетарський фронт. Проте розкол робітничого руху так і не був подоланий. Конфлікт розгорнувся з особливою силою в кінці 1923 р., коли Комінтерн спробував підготувати в Німеччині соціалістичну революцію. Але ця спроба не вдалася, оскільки не була підтримана німецькими робітниками. Тільки в Гамбурзі під керівництвом Е. Тельмана спалахнуло повстання, але воно було незабаром придушене. Цю авантюристичну лінію керівництва Комінтерну засудили навіть деякі компартії, наприклад, польська. Проте, курс на загострення класової боротьби став заглиблюватися. Все більший вплив в Комінтерні набував Сталін. Він закликав боротися з соціал-демократією, яка начебто перейшла в табір фашизму. Така тактика вела до ізоляції самих компартій. Світова економічна криза 1929 - 1933 г. створював умови для активізації фашистських рухів у багатьох країнах. Успішна протидія фашизму було неможливо без участі організованого робітничого класу. Однак робоче рух виявився розколотим, у тому числі в питанні про ставлення до фашизму. У промислово розвинених країнах більшість робітників підтримувала не комуністичні, а соціал-демократичні та соціалістичні партії. У ряді країн соціал-демократи очолювали уряди або брали участь у них в коаліції з буржуазними партіями. Підвищенню авторитету соціал-демократів сприяло те, що вони брали активну участь у боротьбі за розширення соціального законодавства, виступали за мирне врегулювання міжнародних конфліктів. У період стабілізації капіталізму Комінтерн вимагав від компартій готувати пролетаріат до нового наступу, зберігаючи як головне завдання повалення панування буржуазії. Фашизм розглядався комуністами, насамперед, як прояв слабкості буржуазії, оголошувався «меншим злом» порівняно з соціал-демократією, яка співпрацює з буржуазією і зраджує тим самим інтереси робітничого класу. Тому комуністи вели боротьбу не стільки проти фашизму, скільки проти соціал-демократії, за гегемонію в робочому русі. Влітку 1924 відбувся V конгрес Комінтерну. У рішення конгресу було включено помилкове визначення соціал-де- мократіі як поміркованого крила фашизму, що відображало позицію Сталіна, який стверджував, що соціал-демократія не може бути союзником комуністів у боротьбі з фашизмом. У свою чергу і лідери соціал-демократів займали антикомуністичні позиції. Все це заважало здійсненню тактики єдиного робочого фронту, боротьби проти фашизму, загроза якого як соціал-демократами, так і комуністами в той час недооцінювалася. Влітку 1928 відбувся VI конгрес Комінтерну, на якому була прийнята Програма Комуністичного Інтернаціоналу. Робився висновок про неминучість краху капіталізму і перемоги світової соціалістичної революції, яка переможе спочатку в небагатьох країнах. Значення загальнодемократичних вимог недооцінювалася. Великої шкоди завдало вимога різко посилити боротьбу проти соціал-демократії, яким був приклеєний ярлик «соціал-фашизм». Світова економічна криза призвела не тільки до загострення класової боротьби, але й до розвитку антифашистського руху, в якому брали участь робочий клас, селянство, середні верстви, інтелігенція. Прагнення фашизму ліквідувати партії та організації робочого класу викликало відповідь опір, посиленню якого сприяло усвідомлення небезпеки нової світової війни, що виходить від фашизму. Проти наступу фашизму рішуче виступили комуністичні партії. Але курс на соціалістичну революцію, якого вони дотримувалися, не користувався підтримкою більшості робітничого класу. Звинувачення соціал-демократів в «соціал-фашизмі» заважало створенню єдиного робочого фронту. Соціал-демократія бачила вихід з кризи у реформуванні капіталізму, встановленні контролю над монополіями, націоналізації банків, стверджуючи, що цих цілей можна досягти парламентським шляхом. Визнаючи небезпеку фашизму, соціал-демократи не віддавали собі звіту в його класової суті і зв'язки з монополіями. Вони розглядали фашизм як диктатуру дрібної буржуазії, люмпен-пролетаріату, виступали на захист буржуазних урядів як «меншого зла» у порівнянні з фашизмом. Соціал-демократія відмовлялася від співпраці з комуністами, заявляючи, що комунізм становить велику небезпеку для демократії, ніж фашизм. Прихід Гітлера до влади поклав початок повороту в міжнародному робочому русі. У початку 1933 р. Робочий соціаліс-тичний Інтернаціонал заявив про готовність вести переговори з Комінтерном про досягнення антифашистського єдності. Слідом за цим Комінтерн закликав робітників об'єднатися для відсічі атакам фашизму на їхні демократичні завоювання і рекомендував компартіям домагатися угод з соціал-демократами. Ця пропозиція була відкинута соціал-демократією. Міжнародне рух на захист м.Димитрові (після Лейпцігського судового процесу над уявними паліями рейху) привело до виникнення в багатьох країнах комітетів допомоги жертвам фашизму, посилило тягу до єдності антифашистських сил (гітлерівці заарештували близько половини складу КПГ). Влітку 1935 р. в Москві відбувся VII конгрес Комінтерну, який підкреслив важливість згуртування всіх антифашистських сил на загальнодемократичною платформі. З доповіддю виступив Г.Димитров, який з 1934 р. очолював Комінтерн. Він говорив про завдання Комінтерну в боротьбі за єдність робітничого класу проти фашизму. У доповіді, узагальнено досвід італійських, іспанських, французьких комуністів, містилася глибока оцінка класової суті і цілей фашизму. Прихід фашизму до влади характеризувався як зміна буржуазної демократії відкритої терористичної диктатурою монополістіч- ського капіталу. В обстановці боротьби з фашизмом трудящі повинні вибирати не між пролетарської диктатурою і буржу-азной демократією, а між буржуазною демократією і фашизмом. Щоб не допустити приходу до влади фашизму чи повалити його там, де він затвердив свою диктатуру, необхідно єдність всіх антифашистських сил. На базі єдиного робочого фронту необхідно згуртувати всі антифашистськи налаштовані верстви населення, незалежно від політичної орієнтації, соціального стану, і всіх, в тому числі і буржуазію, об'єднати в Народний фронт. Вказавши на головне джерело військової небезпеки - гітлерівську Німеччину, конгрес підкреслив, що центральним гаслом компартій повинен бути гасло «Боротьба за мир». Історичне значення VII конгресу Комінтерну в тому, що він розробив стратегію об'єднання революційних і демократичних сил для боротьби проти фашизму і війни. У 1935 - 1939 г. Комінтерн і комуністичні партії зробили величезні зусилля для реалізації рішень VII конгресу. У Франції та Іспанії був створений Народний фронт. Програма французького Народного фронту передбачала роззброєння і розпуск фашистських організацій, захист свободи друку і профспілок, міжнародне співробітництво в рамках Ліги Націй для забезпечення колективної безпеки. Висувалися й економічні вимоги: підтримка малозабезпечених громадян, скорочення робочого тижня. З цією програмою Народний фронт здобув рішучу перемогу на парламентських виборах 1936 р., отримавши 57% голосів. Розбіжності між партіями призвели до розпаду Народного фронту у Франції в кінці 1938 р., після підписання одним з лідерів радикалів, прем'єр-міністром Даладьє Мюнхенської угоди про розділ Чехословаччини. Однак він зіграв свою позитивну роль: зупинив зростання фашистської небезпеки в країні. Комуністи були ініціаторами кампанії солідарності з республіканською Іспанією, з народом Ефіопії, які зазнали італійської агресії. Але домогтися єдності дій з Робочим соціалістичним Інтернаціоналом не вдалося. Співпраці з соціал-демократами перешкоджав і зростання побоювань, викликаний деформаціями у житті СРСР. Сталін необгрунтовано репресував не тільки комуністів і безпартійних в Радянському Союзі, а й багатьох видних діячів міжнародного робітничого і комуністичного руху. Громадянська війна в Іспанії була великим боєм сил світу і демократії проти наступу фашизму. Героїчна боротьба іспанського народу стримувала розв'язування другої світової війни. Ідея єдності антифашистських сил, що пройшла бойову перевірку в Іспанії, згодом отримала розвиток у багатьох країнах в роки другої світової війни. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 11. Робочий рух, соціал-демократія і Комінтерн в міжвоєнний період" |
||
|
||