| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Російська школа геополітики Суші |
||
|
Геополітична думка російських дослідників не відставала від думок їхніх колег у Західній Європі і в США, але після Жовтневої революції 1917 р. ці ідеї були надовго поховані під вантажем «марксистських» догм (школа торгового капіталізму «червоного академіка» М. Н. Покровського або «нове вчення про мову» академіка М. Я. Мара). Крім того, всі інші геополітичні теорії заміняла ленінська доктрина «загниваючого імперіалізму» і Росії, напівколонії Заходу. Кардинальні зміни в Європі (об'єднання Німеччини та Італії у великі держави) і на планеті в цілому, остаточний колоніальний поділ світу (Індокитай, Бірма, Китай тощо) викликали до життя загрозу світової війни. Відповіддю на цю загрозу стала поява численних альтернативних проектів перебудови світу, висунутих «громадськістю» - вченими, викладачами вузів, представниками опозиційних політичних течій і навіть окремими політичними групами. Розширився методологічний підхід до розробки цих проектів - заговорили вже не про окремі країни, а про цивілізації, з'явилося поняття «геополітика» як сукупність прояви «світової політики» держав, що належать до різних цивілізацій (концепція Моря і Суші). З представників російської школи до 1917 р. відзначимо лише двох: Льва Ілліча Мечникова (1838-1888) і Веніаміна Петровича Семенова-Тян-Шанського (1870-1942), сина відомого російського академіка, економ географа і мандрівника П. П. Семенова-Тян-Шанського. Л. І. Мечников прожив коротке, але яскраве життя. У Росії про неї майже нічого не знають, бо діяв і творив він за кордоном. Виходець з дворянського середовища, Мечников рано став на батьківщині «зайвою людиною» і, не закінчивши університетського курсу, у двадцять з невеликим років виїхав до Європи (Італія, Франція). Захопився ідеями анархізму Михайла Бакуніна, брав участь у його дискусії проти К. Маркса в рамках I Комуністичного Інтернаціоналу. У 60-х рр.. XIX в. вступив волонтером в армію Дж. Гарібальді, боровся зі зброєю в руках за об'єднання Італії (о. Сицилія, Неаполітанське королівство, перший похід на Рим в 1862 р.). Потім несподівано виїхав до Японії, викладав там російську мову, читав лекції з російської цивілізації в Токійському університеті. У проміжку між захопленням анархізмом і революційною діяльністю зумів закінчити університет і після Японії вже як професор опинився в Швейцарії і навіть очолив кафедру порівняльної географії і статистики в академії м. Невшатель. Там же став співавтором капітального * 19-томної праці «Земля і люди: загальна географія», повністю виданого вже після його смерті. «Зайва людина» в Росії, Л. І. Мечников, опублікував за кордоном понад 400 праць - книг, брошур, статей , спогадів - переважно на іноземних мовах. Популярністю Л. І. Мечникова в Західній Європі багато в чому сприяв знаменитий французький географ Жан-Жак Реклю (1830 - 1905), теж анархіст, член I Інтернаціоналу і послідовник М. Бакуніна, учасник вуличних боїв з версальцями на стороні комунарів в дні Паризької Комуни 1871 р. Після поразки революції його в числі інших полонених комунарів повинні були заслати на каторгу на о. Нова Каледонія біля берегів Австралії, однак йому вдалося втекти ще в Парижі. Він сховався в еміграції в Бельгії, де з 1892 і до самої смерті працював професором кафедри географії у Брюссельському університеті. Саме під його редакцією вийшов згаданий 19-томну працю по загальної географії, і саме він запросив Мечникова в число авторів. Він же активно сприяв посмертного видання французькою мовою основної праці « зайвої людини »- трактату« Цивілізація і зовнішні ріки », що вийшов в Парижі в 1889 р. У 90-і рр.. XIX в. ця книга отримала стриману похвалу в рецензіях декількох російських« товстих журналів »(« Історичний вісник »тощо) , після революції 1905 р. книга була перекладена на російську мову, але з великими цензурними купюрами в частині анархізму і I Комуністичного Інтернаціоналу. У радянський час (1924 р.) вийшов повний переклад книги, так як автора прийнято було вважати «попутником марксизму», але великого поширення ідеї JI. І. Мечникова в СРСР не отримали. І тільки після 1991 р. російські геополітики-євразійці згадали оригінального мислителя і ще раз перевидали «повного Мечникова» 73. Суть концепції Л. І. Мечникова полягала в спробах об'єднати дві теорії - Моря і Суші - в загальну «концепцію світових річок»: Ніл, I ігор і Євфрат - у Стародавньому світі, Інд і Ганг - в середньовічній Індії, Янцзи і Хуанхе - у Китаї XIX в. і Волга на порозі століття XX в Росії. Всі великі річки впадають в моря й океани, і тому вони - комунікації між цивілізаціями Суші і Моря. Для сучасної геополітики дуже важливий методологічний теза Мечникова про відносини людини і природи. Автор критикує концепцію «географічного детермінізму» (фаталізму): людина-де безсилий змінити природу - клімат, морські течії, скасувати землетруси і урагани і т. п. На його думку, навпаки, саме людська солідарність при розумному відношенні до Природи допоможе Людству не тільки вижити, а й досягти вершин Прогресу. Ідеї Мечникова через десять років після його смерті активно розвивав в еміграції ранній більшовик А. А. Богданов (Малиновський), у праці «Основні елементи історичного погляду на природу» (1899). Виявилося забутим в СРСР і ім'я іншого російського геополітика Суші (російської Євразії) В. П. Семенова-Тян-Шанського, хоча він прожив удвічі більшу життя, ніж Мечников, з якої чверть століття довелося на радянський період. Основний праця Семенова-Тян-Шанського під хитромудрою назвою «Про могутній територіальному вплив стосовно Росії» вийшов у розпал Першої світової війни в 1915 р. в Петрограді. Розвиваючи ідею свого батька про світове майбутнє Росії (400 млн населення до кінця XX в.), він дорікав владі в відсталості, а «громадськість» (інтелігенцію) в «догматичному православ'ї», прикритому зручною для «байдикування» поетичною формулою поета-дипломата Ф. Тютчева - «розумом Росію не зрозуміти, аршином землеборство ... ».« Тепер вже настав той час, - писав учений, - коли позитивно не можна не намагатися з усіх сил Росію розуміти і вимірювати загальним аршином, щоб не залишатися в повітрі наївними мрійниками, за прапорами всіх інших націй, абсолютно реально переслідують ясно видимі мети ... ». На відміну від Мечникова, Семенов-Тян-Шанський не так теоретизировал, скільки пропонував конкретні заходи з районування і картографії російської Євразії« від моря до моря ». Він наполягав на кардинальному перегляді традиційного підходу до облаштування Євразії, коли Російська імперія століттями ділилася на дві нерівні частини: до Уралу - європейська частина (20% території), за Уралом - Азія (80% території). При цьому азіатська частина використовувалася лише як військово -стратегічна територія, джерело сировини і місце заслання «колядників» (каторжан і засланців). В. П. Семенов-Тян-Шанський справедливо підкреслював, що така «геополітика» загрожує «азіатської небезпекою» (навала китайців) і втратою Сибіру і Далекого Сходу . Однак після 1917 р. його ідеї нікого не зацікавили, і що залишилися роки життя він тихо провів скромним економ-географом, викладачем вузу. Тим часом, багато чого з гіпотетичних пропозицій вченого витримало випробування часом. Так, вже в наші дні його заклик боротися з концепцією «Азія для азіатів» заломився у протидію російських силових структур «повзучої», «тихої» китайської еміграції в Євразію, особливо на Далекому Сході і в Забайкаллі. Причому ця «тиха експансія» заохочується китайськими властями (рішення XVI з'їзду компартії Китаю в 2002 р.), аж до видачі грошових премій тим китайцям-чоловікам, які одружуються на сибірячки і залишаються на ПМЖ (постійне місце проживання) у російській Євразії (аналогічна політика проводиться і в Монголії). А за підрахунками сучасних російських китаеведов, сьогодні в Китаї від 45 до 50 млн таких потенційних женихів, готових шукати своє сімейне щастя в російській Євразії. Євразійські геополітики міжвоєнного періоду. По суті, у своїх практичних рекомендаціях В. П. Семенов -Тян-Шанський відповідав на філософські міркування про «російської душі», в першу чергу М. Бердяєва, в його статті «Про владу простору над російською душею» 49. Але знадобився грандіозний катаклізм Першої світової війни і двох російських революцій 1917 г, а також кривава Громадянська війна 1918-1922 рр.., щоб «чеховська інтелігенція», викинута її народом-богоносцем в еміграцію, почала всерйоз цікавитися проблемами геополітики російської Євразії, раніше презирливо обзивали «Азіопи» (конституційний демократ П. Н. Мілюков). І вже не окремі географи-одинаки Л. І. Мечников або В. П. Семенов-Тян-Шанський, а ціла плеяда блискучих учених і богословів (головним чином в Празі та Софії) з 1921 р. зайнялася вивченням проблем євразійства в широкому аспекті - географічному, політичному , релігійному, культурному і т. д. Найбільш талановитим з них, справжнім геополитиком євразійства був Петро Миколайович Савицький (1895-1968), випускник Петербурзького технологічного інституту, учень академіка В. І. Вернадського, за політичними уподобаннями тяжіли до кадетів, що згодом став економістом , географом, соціологом. Пройшовши в 1918-1919 рр.. через горнило Білого руху в Освага (білому Агітпроме) у А. І. Денікіна, він потім опинився в еміграції в Болгарії, де і зайнявся геополітикою - євразійством. Під його редакцією в 1921 г . в Софії вийшов збірник статей «Результат Сходом». Сьогодні завдяки зусиллям сучасних «євразійців» (А. Дугіна та ін.) праці Савицького в основному доступні сучасному чітателю50. Головне, що відрізняло «євразійців »від інших представників російської школи« політичної географії »(скажімо, від Семенова-Тян-Шанського), - це не просто географічний, а цивілізаційний підхід: російська Євразія - це не тільки територія Європи та Азії, це особлива самостійна цивілізація, покликана зайняти своє місце в ієрархії світових цивілізацій. За Савицькому, «серединна імперія» не Китай, а саме Російська імперія, неприйняття «чеховської інтелігенцією» цього основного геополітичного тези, сліпа орієнтація на Захід і привели Росію в 1917-1922 рр.. до геополітичної катастрофи. Замість органічного злиття в одну євразійську культуру Росія з часів Петра I існувала двома «таборами»: у «Європі» - дворянство і інтелігенція (менше 4% населення), а в «Азії» - селяни, козаки, купці, монахи (96%). На жаль, і «євразійці» 20-х рр.. XX в. не були почуті ні в Європі, ні в «Азіопи» (СРСР). Частина «євразійців »долучилася до« зміновіхівства », прийнявши НЕП за кінець Комінтерну і світової революції, а деякі навіть повернулися в СРСР. Самого П. Н. Савицького в 1945 р. радянські військові органи заарештували в Празі як« білогвардійця », і він майже десять років провів в мордовських таборах, поки не був звільнений в 1956 р. на хвилі десталінізації і не повернувся доживати свій вік в Прагу. Марксистська геополітика За своїм характером (ідеологія інтернаціоналізму) і кінцевим цілям (заміна капіталізму на пролетарський соціалізм) вчення К. Маркса і Ф. Енгельса теж було своєрідною геополітичної доктриною, згідно з якою глобальні зміни неминучі не тільки в групах країн Суші і країн Моря, а відразу на всій планеті - і на Суше, і на Море. В основі цієї доктрини лежать два постулати: економічний - капіталізм вже в середині XIX в. об'єднав національні економіки в одну - світову; і соціальний - той же капіталізм породив свого «могильника - пролетаріат», у якого немає національності, немає батьківщини і якому тому нічого втрачати, окрім «своїх ланцюгів», тобто в світі дозріли всі умови для революційної зміни парадигми розвитку людства, а в новому соціалістичному суспільстві старі національні геополітичні доктрини «прав націй», «прав народів» і навіть «прав людини» будуть вже не потрібні. Правда, в практичній публіцистиці, особливо у зв'язку з польським повстанням 1863 р., К. Маркс і Ф. Енгельс далеко відійшли від пролетарського інтернаціоналізму, нерідко виступаючи з позицій німецького шовінізму, особливо по відношенню до слов'янських народів. Німці нібито «цівілізіровалі впертих чехів і словаків», слов'яни діляться на «життєздатних» (поляки, росіяни) і «нежиттєздатних», які й були насильно підняті німцями на перший ступінь цивілізації », але (вони)« нежиттєздатні і ніколи не зможуть знайти яку-небудь самостійність »76. Особливо діставалося від основоположників марксистської геополітики царської Росії.« Темна азіатська держава »,« очолюване московитами азіатське варварство »(К. Маркс у роботі« Азіатський спосіб виробництва »),« резервна армія європейської реакції »(Ф. Енгельс у статті« Зовнішня політика російського царизму ») і т. п. Пізніше, в 30-і рр.. XX століть, І. В. Сталін виступить відкрито проти цього «німецького шовінізму» корифеїв марксизму, особливо проти Енгельса і його вищезгаданої статті про зовнішню політику російського царизму. Проте в Радянському Союзі повністю замовчали той факт, що до кінця життя К. Маркс і Ф. Енгельс (більшою мірою) істотно переглянули свою концепцію геополітики . Так, в 1881 р. Маркс ввів в свою теорію капіталу нову категорію - «азіатський спосіб виробництва» (Росія, Індія, Китай), аналізу якого він збирався присвятити четвертий том своєї «Капіталу», але не встиг - помер в 1883 р. Енгельс пішов ще далі: у рік своєї смерті (1895) він зумів написати нове передмову до перевидання праці К. Маркса «Класова боротьба у Франції», в якому визнав, що капіталізм ще далеко не вичерпав своїх можливостей, а висловлені в «Маніфесті комуністичної партії »(1848) ідеї про неминучість краху капіталу виявилися« ілюзіями ». Помірні марксисти. На рубежі XIX-XX ст. австрійські та німецькі марксисти з II Інтернаціоналу активно розробляються чи теорію імперіалізму як особливу (вищу і навіть останню) стадію розвитку капіталізму. Один з лідерів 11 Інтернаціоналу і теоретик так званого австромарксизма Рудольф Гільфердінг (1877-1941) звернув увагу на появу нової категорії капіталу, невідомою Марксу: зрощування банківського і промислово-торгового капіталу, і поява нової інтернаціональної форми об'єднання капіталістів - фінансового капіталу. Його основна праця так і називався - «Фінансовий капітал» (Відень, 1910). Автор дійшов висновку, що таким чином колишня «невидима рука ринку Адама Сміта» - вільна конкуренція - скасовується, а протиріччя Суші і Моря можуть вирішитися тільки війною (ту ж точку зору поділяли Роза Люксембург і Володимир Ленін). Альтернативою «фінансовому капіталу», по Гильфердинга, може бути тільки «світовий соціалізм». З інших, «угодовських», за В. Леніну, позицій виступив найстаріший марксист Європи Карл Каутський (1854-1938), виконувач духівниці теоретичної спадщини Ф. Енгельса і хранитель його архіву після 1895 Спираючись на останні статті та листи Ф. Енгельса, Каутський теж заперечував «класичний марксизм» зразка 1848 Він висунув свою геополітичну теорію ультраімперіалізму - об'єднання фінансового капіталізму у світовій картель, який дозволить йому вийти з протиріч мирно, без війни (цей теза викликала найбільш люту реакцію В. Леніна, згодом викладену в його памфлеті «Крах II Інтернаціоналу і ренегат Каутський»), Ліві радикальні марксисти. Німецько-польська соціал-демократка Роза Люксембург (1870-1919) була не згодна з К. Каутським і в своїй двотомній трактаті «Накопичення капіталу» (російський переклад 1923 р.) висунула концепцію «автоматичного краху імперіалізму», яку тоді поділяв і В. Ленін. На відміну від Каутського вона була переконана, що створення «світового картелю» фінансовим капіталом неможливо, «бо історія сучасного капіталістичного накопичення на світовій арені перетворюється на безперервний ланцюг політичних і соціальних катастроф і конвульсій, які разом з періодичними господарськими катастрофами у формі криз роблять неможливим продовження накопичення ». Володимир Ульянов (Ленін) (1870-1924) теж відгукнувся на ці левомарксістскіе пошуки геополітичної теорії облаштування світу після Першої світової війни у своїй полемічної брошурі «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916). Згодом вона була представлена в СРСР як фундаментальний теоретична праця ленінської геополітики «загнивання імперіалізму» і неминучості перемоги «світової пролетарської революції», хоча на ділі являла собою поточну полеміку з «ренегатами», «оборонцями» і «соціал-шовіністами» з II «Жовтого» Інтернаціоналу. Проте утопію про класову революції «в світовому масштабі» Ленін спробував втілити на практиці, створивши в 1919 р. 111 Комуністичний Інтернаціонал (Комінтерн). Ніколаї Бухарін (1888-1938) на рік раніше Леніна, в 1915 р. вніс свій внесок у левомарксістскую концепцію імперіалізму своєю книгою «Світове господарство і імперіалізм» (передмова написав В. Ленін). На відміну від Р. Гильфердинга і Р. Люксембург, М. Бухарін вважав розширення і зміцнення інтернаціональних зв'язків фінансового капіталу панівною тенденцією світового господарства. Пізніше, вже в радянський час, «улюбленець партії» (за висловом Леніна) оформив ці перші намітки в теорію «організованого капіталізму», що вже після його загибелі підтвердила після Другої світової війни практика західного капіталу, який створив навіть інструменти цієї «організації» у вигляді МВФ, Світового банку та СОТ. З усіх лівих марксистів рубежу двох століть тільки вже згадуваний вище ранній більшовик Олександр Богданов (1873-1928), лікар з базової освіти, зумів до кінця Першої світової війни створити цілісну марксистську теорію геополітики XX в. (До її розробки він приступив ще до війни), яка витримала випробування часом і нині вивчається в наукових центрах та університетах Євросоюзу як Богдо-новізм (на відміну від уже непопулярного ленінізму). Колись, на зорі марксистської юності, Ленін і Богданов були дуже близькі (влітку 1906 р. навіть сім'ями знімали одну дачу в Куок-калу в тодішній «російської Фінляндії»), пізніше в еміграції вони організували протягом більшовизму всередині РСДРП, борючись проти « стариків »- Г. Плеханова, П. Аксельрода, В. Засулич та ін Ще в 1898 р., будучи на засланні в Шушенському, Ленін написав, а журнал «Світ Божий» опублікував позитивну рецензію на богданівський «Короткий курс економічної науки» (1897), рекомендуючи його як вдале навчальний посібник для робочих марксистських гуртків. І навіть коли Ленін і Богданов далеко розійшлися ідейно, вступивши в публічну полеміку один з одним (Богданов випустив антіплехановскій і антиленінський філософський трактат «Емпіріоманізм» у трьох томах (1910), а Ленін у відповідь - «Матеріалізм і емпіріокритицизм: критичні замітки про одну реакційної філософії »(1909), який колись близький до Богданову« професор із списом »М. Н. Покровський ще в 1926 р. в СРСР називало не філософською роботою, а« чисто політичним памфлетом »), Ленін не перешкоджав перевидання (у 1919 і 1922 гг.) інший Богдо-новской брошури «Наука про суспільну свідомість» як навчального посібника для совпартшкол 20-х рр.., настільки вона доступно і яскраво була написана. (Що й не дивно, адже Богданов був ще й письменником-фантастом. До Першої світової війни робочі марксистських гуртків зачитувалися його романами «Червона зірка» (1908) і «Інженер Менні» (1912) у дусі сучасних братів Стругацьких.) А. Богданов виступив різко проти жовтневого захоплення влади в 1917 р. більшовиками-ленінцями і в листі до А. В. Луначарського від 19 листопада 1917 назвав його «казарменим переворотом солдатчини», досконалим «грубим шахістом Леніним і самозакоханим актором Троцьким». «Соціалістичної революції в Європі тепер не буде - не на тому рівні культури й організованості варто її робочий клас», - укладав Богданов свій лист. Тому ленінська «демагогічно-військова диктатура принципово нестійка: сидіти на багнетах флоту не можна». Але у цієї різкої антиленінські політичної оцінки був глибокий філософсько-геополітичний підтекст, що витікав з іншої, найголовнішою роботи Богданова - тритомної праці «Тектологія» (від др.-греч. Tektein - будувати, конструювати), перший том якої вийшов в 1916 р. 77 одночасно з п Після дуже довгої перерви значна частина «Тектології» разом з іншими богданівськими трактатами була перевидана в трьох-памфлетом Леніна про імперіалізм. «Тектологія» містила більшовицьку геополітичну концепцію перебудови світу після війни, абсолютно відмінну від ленінської. Насамперед Богданов спокусився на основний постулат класичного марксизму: ніби «робочий від верстата» і «селянин від сохи» - двигуни історичного прогресу. Ні, заперечував автор Марксу, Плеханову і Леніну, майбутній пролетар - це не роботяга з кувалдою, а «мислячий пролетар» («сірий комірець», за сучасною термінологією - оператор ЕОМ, програміст, комп'ютерник, дизайнер і т. п.). Другий найважливіший теза геополітика Богданова - не класова боротьба і світова пролетарська революція визначать майбутнє людства, а його відносини з Природою. Автор наводив дуже важливий аргумент: епосі головної тези Просвітництва «Людина - цар природи» у XX в. настав кінець. Є «межі зростання» експлуатації Природи, і вона почала «мститися» нерозумному людині - «царю» - ураганами, цунамі, землетрусами, повенями, лісовими пожежами (в 1972 р. Римський клуб підтвердив цю ключову Богданівську думка в спеціальній доповіді А. Печчеї для ООН «Межі зростання», а потім у 1990-і рр.. у другій доповіді того ж автора «За межами зростання»), У XXI в. вже лідери G-8 («Великої вісімки») в повний голос говорять про «тектологии» в «богдановізме», підтвердженої цунамі в Індонезії 2004 р., ураганом Катріна на півдні США в 2005 г.51 Однак Богданов вже тоді, в 1904 - 1914 рр.. розумів, що в полеміці з Леніним і в просуванні в більшовизм його «реакційної філософії» у ленінців сильні козирі, головний з яких - догматичне православ'я з його постулатом «віруй, а не умств» (саме з цієї догматики, на глибоке переконання Богданова, і виріс ленінізм) 52. У країні, де за земської перепису 1913 тільки 4% жителів володіли навиком літературного читання, не буква, а слово вирішувало всі справи інших 96% населення, тим більше що будь-які обіцянки «негайного земного раю», «справедливості», розподілу соціальних благ «по-божому» завжди зустрічали на Русі широкий відгук і забезпечували підтримку «борцям за правду» 53. У таких об'єктивних реаліях випередила свій час геополітична утопія Богданова приречена була за життя її автора на невдачу практичного втілення. Проте царські жандармські аналітики ще до Першої світової війни набагато більше цікавилися «богдановізмом», ніж «ленінізмом» 54. Політики-практики та їх геополітичні проекти Всі вишерассмотренние «громадські» проекти в переважній більшості залишилися на рівні теоретичних викладок (виняток склав лише проект Леніна з Комінтерном). Взагалі більшість геополітиків-теоретиків ніякого впливу на реальну політику не надали, виняток склали одиниці: Джон Маккіндер на Версальської конференції (ідея «санітарного кордону») і Карл Хаусхофер в гітлерівській Німеччині напередодні нападу на СРСР (консультації за планом «Барбаросса»). Разом з тим виникали і альтернативні проекти. Поряд з прожектами «громадських» були висунуті проекти «державників». Існувало як мінімум три глобальні геополітичних проекту, автори яких намагалися їх здійснити (проект російського міністра фінансів С. Вітте) або навіть втілили їх у життя (Ліга Націй президента США Вудро Вільсона, Комінтерн В. Леніна), хоча та ж геополітична життя світу обидва проекти і відкинула як нежиттєздатні. Проект «Фінансової дипломатії» С. Вітте. Сергій Юлійович Вітте (1849-1915) - міністр фінансів при Олександрі III і Миколу II в 1892-1903 рр.., Відомий насамперед своєю внутрішньою політикою в Росії - введенням горілчаної монополії, «золотого рубля», початком будівництва Транссибірської залізниці (Транссибу) . У зовнішньополітичних акціях згадується головним чином як підписав щадний світ з Японією у м. Портсмуті (США) 5 вересня 1905 (за що він був удостоєний титулу графа) 8'1. Набагато менш відома його міжнародна фінансова діяльність. Тим часом, він є засновником так званої фінансової дипломатії світу ще на рубежі XIX-XX ст., Зробивши свій висновок з трансформації «старого» (торгово-промислового) капіталізму в «новий» (фінансовий). Але на відміну від марксистів Гильфердинга і Леніна, Вітте не вважав за цей «новий капітал» останньої, «загниваючий стадією імперіалізму», який неминуче веде до війни, а, навпаки, вважав, що розумне використання світових банків і об'єднання їх в картель дозволить врятувати світ від війни. Причому Вітте практично доводив Миколі II переваги своєї «фінансової дипломатії». «Один мій банк коштує десяти ваших броненосців» 56, - говорив він генералам і адміралам на Особливій нараді у царя в 1903 р., коли вирішувалося питання про війну з Японією. Коли опозиція в першу російську революцію восени 1905 р. оголосила царизму «фінансову війну», закликавши рядових вкладників вилучати з позиково-ощадних кас державних і приватних банків вклади, і ця кампанія громадянської непокори (поряд з ухиленням від військової служби) загрожувала крахом усіх фінансів царської Росії та її режиму, саме Вітте врятував царя від катастрофи. Користуючись налагодженими зв'язками з міжнародними банками, особливо з банкірськими будинками Ротшильдів, Вітте (до того часу вже обіймав посаду пре-м'єр-міністра) поїхав на початку 1906 р. в Париж і відразу зайняв 2,5 млрд золотих франків під помірний відсоток, що і врятувало режим Миколи II, втім, особисто Вітте його відчайдушні спроби врятувати режим династії Романових коштували політичної кар'єри. У день відкриття першого урочистого засідання Державної думи в Зимовому палаці в квітні 1906 р. він без попередження був відправлений царем у відставку з поста прем'єр-міністра. Правда, Миколі II довелося поступитися Вітте політично: погодитися на введення конституції 1906 році і утворення так званого режиму думської (конституційної) монархії, відстрочити крах самодержавства на десять років. Багато пізніше, у своїх різко антініколаевскіх «Спогадах» Вітте з гіркотою напише: «Я нікому не догодив - ні правим, ні лівим, ні друзям, ні ворогам, і менш за все тому (царю), ким був висунутий до влади ...» 85. Так, Вітте «не догодив» не лише царської палацової камарильї - задовго до своєї відставки він «не догодив» правим, вже давно готувалися до війни за переділ світу (нагадаємо, що Троїстий союз Німеччини, Ав-стро-Угорщини та Італії був створений ще в 1882 р.). І пов'язано було це «неугожденіе» з грандіозним проектом С. Вітте за допомогою «фінансової дипломатії», яку він проводив з 1899 по 1903 р., зірвати плани готується війни. Цей світовий проект Вітте спирався на потужний рух пацифізму, широкою хвилею піднялося в Європі, Америці та Азії. Само пацифістський рух («суспільство світу») спочатку виникло в США в 1815 р. як реакція релігійних громад на жахи наполеонівських воєн, дуже скоро перекинувшись до Англії (1916 р.). І в Росії при Олександрі I пацифісти діяли в рамках «біблійного руху». З 1848 р. в Європі почали проходити пацифістські міжнародні конгреси. У 1891 р. в Берні пацифісти об'єдналися і обрали Міжнародне бюро миру - своєрідний пацифістський «Інтернаціонал», благо до 1895 р. в світі вже діяло 126 національних «суспільств світу». До Росії цей рух дійшло на підступах до світової війни. У 1910-1913 рр.. в університет ських центрах великих міст імперії (Петербург, Москва, Київ, Казань та ін.) виникли товариства «друзів світу», які очолювали університетські професори й академіки, переважно кадетської орієнтації (М. Ковалевський, П. Мілюков та ін.) і навіть представники аристократичних кіл (князь П. Долгоруков). Серед російських пацифістів можна було зустріти і «замурзаних» із залізничних ділків-мільйон-ників типу Івана Бліоха (1836-1901), який на свої кошти заснував у м. Люцерні в Швейцарії «Музей світу», видав шеститомний трактат «Майбутня війна в технічному , економічному і політичному відносинах »- пацифістський геополітичний проект, і скромних службовців типу земського статистика Сергія Жіткова57. Ідеологом російського пацифізму і його головним теоретиком був не хто інший, як П. М. Мілюков58, згодом різко «змінив прапори» на боротьбу з «тевтонами» до переможного кінця. Ще в XIX в. пацифісти досягли серйозних практичних успіхів. Саме під їх впливом світові держави погодилися на створення Міжнародного Червоного Хреста (штаб-квартира у Швейцарії) для допомоги військовополоненим і біженцям війни. Європейські пацифісти виступили ініціаторами так званих женевських конвенцій про правила ведення війни. Підтримка пацифізму окремими великими державними діячами (Олександр II, Микола II, Вудро Вільсон) і зростання організованості пацифізму (всесвітні пацифістські конгреси в Гаазі в 1899 і 1907 рр..) Наштовхнули Вітте на думку використовувати цей рух як поживний грунт для реалізації свого проекту. На першому етапі головне полягало в залученні Миколи II на бік свого проекту. Вітте вдалося це зробити, коли цар погодився не тільки на участь Росії в першому Гаазькому конгресі 1899 р., але й особисто виступив на ньому з програмною промовою перед представниками 26 країн-учасниць. Вдалася ця стратегія і ще раз, на другому конгресі в Гаазі в 1907 р. Хоча Вітте був уже у відставці, він зберіг канали впливу на царя через нового прем'єра П. Н. Столипіна, який був в уряді Вітте міністром внутрішніх справ. Крім того, сама обстановка сприяла пацифізму Вітте: нещодавно з ганьбою закінчилася війна з Японією, а в самій Росії ще палала революція (селянські бунти). Ясно було, що в таких умовах Росія в найближчі роки воювати не могла. І Микола II знову поїхав до Гааги і знову виступив з промовою, але тепер вже перед представниками 44 країн, в числі яких вперше були представники Нового Світу з Латинської Америки. Так яким же чином Вітте збирався здійснити свій геополітичний проект? Добре розуміючи, що «фінансовий капітал» рубежу двох століть - це не тільки валюта «в кубушці», а й реальна влада в світі, Вітте спробував згуртувати банкірські будинки Європи і США в суперкартель найбільших фінансистів, створити в США (віддалені від Європи, тому менш схильні військових авантюр генералів і адміралів) міжнародну валютну систему на базі американського долара, але підкріпленого російським заставним золотом88. Фактично йшлося про своєрідний міжнародному валютному фонді, «фінансовому Інтернаціонале». Ось чому Микола II почав таємно відправляти до Америки в 1908-1913 рр.. з Одеси через Гібралтар зафрахтовані кораблі (переважно американські) з російським золотом (всього - більше 20). Мислилося, що воно буде зберігатися в новому банку картелю (щось подібне Світового банку), а поки його відвантажували в адреси банківських груп Моргана і Рокфеллера. Розрахунок Вітте був простий: будь-яка війна вимагає багато грошей, а явно назрівала, світова, як кажуть, «у великих кількостях». Але вільних капіталів при такій гонці озброєнь, особливо морських (дредноути), жодна держава, крім Росії, яка займала тоді перше місце у світі з видобутку золота, не мало. Зате приватні банкірські будинку: трьох гілок Ротшильдів (французької, англійської та американської), німецький банкірський будинок Мендельсона, банки Моргана, Рокфеллера і частково Дюпона такі капітали мали. З усіма цими контрагентами Вітте ще в 1896 р. встановив особистий контакт, для чого неодноразово виїжджав за кордон. Офіційно йшлося про позики для Росії, неофіційно-опрацьовувався проект Вітте і статут «Всесвітнього банку». Надсилали своїх гінців і учасники картелю на зустріч з довіреними особами російського міністра фінансів в Брюсселі, Петербурзі, Берліні в 1898-1902 рр.. У 1898 р. в США направляється ціла бригада «спеців» з російського Мінфіну: формально йдеться про залізничних позиках у фінансової групи Моргана, фактично ж уточнюються деталі функціонування картелю. У 1899 р. Морган посилає вже свою групу «спеців» у Петербург59. Однак довести свій проект до його практичного втілення Вітте не вдалося. Микола II, зовнішню політику якого граф у своїх «Спогадах» визначав як ланцюг «торохкань від війни до миру і назад» 60, відправив його у відставку з поста міністра фінансів. Після ганебної поразки в російсько-японській війні цар знову «шарахнувся» до світу (виступ на другому Гаазькому конгресі пацифістів в 1907 р.). Наступник Вітте на посаді міністра фінансів В. Н. Коковцев намагався продовжити «фінансову дипломатію» свого попередника (посилка кораблів з російським золотом в 1908-1913 рр.. В США), але у нього не вистачило фінансово-дипломатичного мистецтва Вітте довести проект картелю до кінця . Розпочата в 1914 р. війна остаточно поховала надії запобігти війну за допомогою капіталу. Але сама ідея Вітте не пропала. Вже під час Другої світової війни в 1943 р. в Тегерані про цей проект Вітте згадав президент США Франклін Делано Рузвельт, який і запропонував І. В. Сталіну довести його до кінця. І, що вражає, Сталін погодився. На основі домовленості двох найпотужніших лідерів антигітлерівської коаліції (про цю сенсаційну домовленості в період «холодної війни» обидві сторони воліли не згадувати, вперше її «озвучив» на сторінках «Літературної газети» російський вчений Владлен Сироткін) 61 між Тегеранської (1943) і Ялтинської (1945) конференціями була проведена ще одна - фінансова - з 1 по 23 липня 1944 р. у м. Бреттон-Вудс, штат Нью-Гемпшир на атлантичному узбережжі США. По суті, на ній обговорювався проект Вітте. Сам Сталін не поїхав, але надіслав офіційну делегацію на чолі з одним із заступників народного комісара по зовнішній торгівлі і, головне, виділив на цей новий «проект Вітте» валюту. Саме в Бреттон-Вудсі були створені нині добре відомі МВФ, Світовий банк і (дещо пізніше) СОТ, а СРСР підписав статутні документи і перерахував гроші в статутний капітал перших двох «світових банків»: 1 млрд 200 млн дол в МВФ і 1 млрд 100 млн дол у Всесвітній банк. Однак пізніше, після смерті Рузвельта (квітень 1945 р.) його наступник Г. Трумен відмовився від тегеранського компромісу і перетворив МВФ і Світовий банк в інструмент національної політики США (план Маршалла 1948 р.). У відповідь Сталін дезавуював підпис СРСР під статутом МВФ і Світового банку, а Верховна Рада СРСР не ратифікував в грудні 1945 р. обидва документа. Проте внески СРСР в статутний капітал обох банків так і залишилися в США, як і «заставне золото» Миколи II. У 1997 р. віце-президент США Альберт Гор оцінював його в 23 млрд дол Так «проект Вітте» вдруге зірвався. Проект Вудро Вільсона. 28-й президент США від демократичної партії Томас Вудро Вільсон (1856-1924), професор історії та міжнародних відносин найстарішого американського Прінстонського університету, пробув на вищому державному посту два терміни (1913-1921 рр..) І намагався переобратися на третій термін (тоді в США не було ще обмежень по термінах), але здоров'я не витримало виснажливої гонки (в 1920 р. йому було вже 64 роки, і ще в 1906 р. він переніс мікроінсульт) - кандидата розбив параліч, і він вибув з подальшої боротьби. Але в 1912 р., коли демократична партія несподівано висунула кандидатом в президенти відомого лише в уз ких колах 56-річного професора, який не мав ніякого державного досвіду, окрім посади губернатора Нью-Йорка, ця акція викликала в американському істеблішменті як мінімум подив - кому потрібен цей професор-марксист, вже пропрацював до цього в Прінстонському університеті 22 роки? Книжки пише, за якими навчаються студенти в США? Ну і нехай пише далі, а в Білому домі у Вашингтоні йому робити нічого. Так думали і про це писали «свинячі» і «сталеві» королі-мільйонери, які одержували в обмін на чек пожертвування на виборчу кампанію пости в держапараті - міністрів, послів і т. п. США до того часу вже досягли такої потуги, що зрівнялися з Англією не тільки з промислового рівня, але навіть по тоннажу торгового флоту і обігнали «володарку морів» з військово-морським суднам. Вставала нова геополітична завдання-вийти з традиційної ізоляції («відстояти від європейських конфліктів можливе далі» - Джордж Вашингтон, XVIII ст.) І активно включитися у світову геополітичну гру. Тим більше що вона почалася задовго до В. Вільсона: в 1898 р. за допомогою свого військово-морського флоту США легко виграли війну з Іспанією, позбавивши її Філіппін, Куби, Пуерто-Ріко та інших колоній. Для реалізації цього нового геополітичного курсу потрібні були нові люди (американські «Вітте») на чолі з новим лідером, і таким в 1912 р. став Вудро Вільсон. Він поставив амбітне завдання - домогтися лідерства США не тільки в традиційних «сферах впливу», а й в усьому світі. Його найближчий радник і організатор всієї кадрової політики Білого дому полковник Едвард Хауз записав у своєму «Щоденнику» 4 вересня 1917: «Якщо доля нам сприятиме, президент (Вільсон) отримає такий шанс залишити слід в історії, якого не мав ще жоден людина ». Долі було завгодно, щоб зовнішньополітична діяльність Вільсона збіглася з крутої знищенням колишніх принципів геополітики і зміною національних кордонів в результаті розпаду Австро-Угорщини в Європі та Османської імперії в Азії. До моменту завершення Першої світової війни Вильсону вдалося очолити весь післявоєнний мирний процес і стати лідером Версальської мирної конференції, хоча США вступили у війну на боці Антанти лише на її завершальній стадії (у квітні 1917 р. оголосили про кінець свого нейтралітету і тільки в червні послали свої війська в Європу). Перед цим Вільсон повністю змінив весь корпус американських послів (37 чоловік з 41), а також ввів принцип «подвійної дипломатії», щось схоже на те, що зробив Вітте в 1893-1903 рр.., Домігшись у Олександра 111 указу на створення «фінансових бюро »Мінфіну за кордоном (при більшовиках на їх основі з 1921 р. виникнуть радянські торгпредства) і фактично створивши два МЗС в Російській імперії (« система »Вітте). Тільки у Вільсона не було «царя над головою», тому всю зовнішню політику він прибрав під себе, а державні секретарі в перший і другий терміни його президентства були чисто декоративними фігурами. Послами він теж призначав не "свинячих королів», а університетських професорів (у Греції та Голландії) або газетярів (у Великобританії). Там, де не вдалося призначити «своїх», Вільсон направляв розвідників, які писали шифровки особисто йому через полковника Хауза, який і став в 1919 р. істинним держсекретарем. Класичні приклади такої «подвійний дипломатії» - кар'єра Артура Булларда в Росії в Лютневу і Жовтневу революції та Строуб Телботт в пострадянській Росії в 1993-1996 рр.. Обидва були русистами - вільно говорили російською, обидва працювали під виглядом журналістів і обидва повідомляли багато цінного, у своїх висновках розходячись з офіційними послами США в Росії. Через десятиліття традиція рекрутування «людей з боку» увійде в практику американських президентів: університетських професорів стануть залучати помічниками президентів з національної безпеки і навіть держсекретарями (Г. Кіссінджер у Р. Ніксона, 36. Бжезинський у Дж. Картера, Р. Пайпс у Р. Рейгана, К. Райс у Дж. Буша-молодшого). Вільсон виявився і першим президентом США, який ввів для аналізу зовнішньополітичних проблем практику засідань «мозкових геополітичних центрів». Перший з них називався «Група дослідження» і очолювався полковником Хаузом, який запросив в цю групу не чиновників, а «яйцеголових» - главу Американського географічного товариства доктора І. Боумена, редактора тижневика «Нью Рипаблик», майбутнього патріарха американської журналістики Уолтера Ліпмана і др . Саме в цьому «мозковому центрі» розпочалася розробка принципів Ліги Націй. Сама ідея створити міжнародну арбітражну геополітичну організацію існувала дуже давно. Вище вже зазначалося, що при створенні Віденської геополітичної системи окремі елементи такого арбітражу вже існували: конгреси Священного союзу, постійні конференції послів великих держав, обговорювалося навіть (за пропозицією Росії) проект створення «блакитних касок» міжнародних поліцейських морських сил для боротьби з работоргівлею. Але в такому обсязі, як створення Ліги Націй, проблема не ставилася, і тут заслуга повністю належить Вудро Вільсону, добівшемуся не тільки установи Ліги з її штаб-квартирою в Женеві, а й включення її статуту в текст Версальського мирного договору, підписаного 28 червня 1919 р. в Паріже42. Свою концепцію Ліги Націй Вільсон вперше виклав 8 січня 1918 в декларації зі знаменитих «14 пунктів» («Хартія світу»), зачитаній у посланні обом палатам Конгресу США. Характерно, що в Радянській Росії вони були зустрінуті на ура: «пункти» перевели на російську, опублікували в «Известиях» і поширювали на фронті в період брест-литовських переговорів про сепаратний мир з Німеччиною. Більшовиків залучив 6-й пункт декларації Вільсона: звільнення Німеччиною окупованих територій колишньої Російської імперії і прийняття нової Росії в «співтовариство вільних націй». Згодом, після смерті Леніна в 1924 р., ставлення до Лізі Націй в СРСР кардинально зміниться, її стануть протиставляти Комінтерну і інакше як «ліга вбивць» в партійній публіцистиці до 1934 р. обзивати не будуть. Але на початку 1918 р. у Леніна були ілюзії, що після такого послання Вільсон може визнати режим більшовиків дипломатично, і він через агента «подвійний дипломатії» майора Р. Робінса, голови місії американського Червоного Хреста, прийнявши його 5 березня 1918, передав Вильсону особисте послання. У посланні уряду США пропонувалося технічне співробітництво у відновленні та реконструкції залізниць і водних шляхів (ще при «тимчасових» Вільсон направив до Росії так звану «залізничну місію»). Крім того, Ленін спробував з'ясувати у президента США те, що його найбільше хвилювало: чи готові США надати військово-технічну допомогу Радянської Росії у випадку, якщо: а) Німеччина всупереч Брест-Литовському світу від 3 березня 1918 знову почне війну з Росією, б) Японія почне військову опреацию на Далекому Сході і спробує захопити далекосхідний і забайкальський ділянки Транссибу. Справедливості заради слід зазначити, що у присвяченому Росії «шостому пункті» Вільсон не передбачав розчленування Росії, як це пропонувалося ним стосовно Австро-Угорщини та Османської імперії. Більш того, в листуванні з полковником Хаузом він у 1918 р. був і проти розпаду «буржуазної» Закавказької Федерації (Азербайджан, Грузія, Вірменія), вважаючи, що великі федеративні об'єднання - найкращий варіант післявоєнного державного устрою Росії. Коливання Вільсона в «російською питанні» пояснюються його доктринерски уявленнями про нації, під які ніяк не потрапляла Росія (немає «націй», а є «народ», що ідентифікує себе за віросповіданням: православний - значить «російський»). Концепція «нації» зросла з ідей епохи Просвітництва у Франції і була взята на озброєння «батьками-засновниками» США під час Війни за незалежність (перша американська революція 70-х рр.. XV111 в.). У ході революційних і наполеонівських воєн 1792-1815 рр.. в Європі гасло «самовизначення націй» став потужним ідеологічним зброєю в боротьбі проти феодально-абсолютистської доктрини «народу». Віденський конгрес 1814-1815 рр.., Який завершив 25-річну історію воєн в Європі, не дозволив колізії «нації - народ», хоча російський цар Олександр 1 і спробував створити певний прообраз «Ліги народів» - Священний союз монархів і народів. У практичній же дипломатії Віденської системи 1814-1914 рр.. обидва принципи - «нації» та «народу» - співіснували як би па раллельно, що дозволяло тимчасово вирішувати національні розбіжності або дипломатично (в 1814 р. відділення Норвегії від Швеції, в 1830-1831 рр.. - виділення з Голландії Бельгії і т. д .), або шляхом локальних воєн (об'єднання Італії та Німеччини в 60-70-х рр.. XIX в.) Але Вільсон, звичайно ж, у своєму історичному трактаті «Війна і мир» був правий: Віденська система національне питання як такої в Європі і тим більше в світі не вирішила, що і визначило світову війну 1914-1918 рр.. Тому, вважав американський президент, пливучи в грудні 1918 р. на величезному океанському лайнері «Джордж Вашингтон» з Америки до Європи з гігантською почтом своїх дипломатів, радників та експертів майже в півтори тисячі чоловік на мирну конференцію в Парижі, ключову роль у підсумках Першої світової війни треба відвести не так європейським нових кордонів і контрибуції з Німеччини, скільки гаранту і арбітру майбутнього світу - Лізі Націй. Іншими словами, Вільсон запропонував перевлаштувати європейський і азіатський світ на шляхах національно-державного самовизначення з наступним об'єднанням всіх народів в арбітражну Лігу Націй. Наслідком цих «пунктів» став санкціонований творцями Версальської системи 1919-1939 рр.. розпад двох великих багатонаціональних імперій - Австро-Угорської та Османської, а також отчленение від третьої, Російської, Фінляндії, прибалтійських губерній і «російської» Польщі. Однак Вільсон як учений-історик і президент-політик набагато випередив свій час - в цьому його трагедія. Його концепція сприйняття «нації» окремо від «держави» (що, до речі, дуже незвично для англосаксонського професора, бо в англомовних країнах nation на побутовому рівні розуміється як держава) була дуже сміливим рішенням (ООН сьогодні саме спільнота «держав», але аж ніяк не «націй»-наро-дов). Після Першої світової війни Вудро Вільсон був першим із державних діячів XX в., Хто поставив ідеологію (концепція «нації») на службу практичної геополітиці. Другим став В. І. Ленін (концепція «класу»), і весь XX в. пройшов під знаком «ідеологічної геополітики», яка нерідко підміняла реалії життя пропагандистсько-ідеологічними схемами: два світи - дві системи (у СРСР), радянська «імперія зла» (в США), расову перевагу (німецький нацизм) і т. п. Проект В. І. Леніна. Несподівано перетворившись після жовтневого перевороту з «громадського працівника»-маргінала в політика-практика величезної держави, В. І. Ленін висунув свій не менше амбітний проект кардинального політичної перебудови світу. Звичайно, Ленін не був єдиним автором «Комінтернівського проекту»: у витоків ідеї «світового вітчизни пролетаріату» (або «Сполучених Штатів пролетарів світу») стояли К. Маркс і Ф. Енгельс. Але Ленін і перші більшовики спробували втілити цю утопію в життя. У березні 1919 р. в Москві був заснований III Комуністичний Інтернаціонал (Комінтерн), а на II конгресі Комінтерну в 1920 р. було прийнято його «21 умова», об'єктивно спрямоване проти «14 пунктів» Вільсона: принципом «нації» протистояв принцип «класу », Лізі Націй протистояла« ліга »світової комуністичної партії з центром у Москві, кінцевою метою якої було створення« світових пролетарських Сполучених Штатів ». А для початку на місці колишньої Російської імперії створювався пер вий «штат» - СРСР, що й було зафіксовано в союзній Конституції 1924 р. Більше того, Комінтерн проголошував скасування всього «старого» світоустрою і початок «нової ери» (на початку 20-х рр.. в СРСР намагалися навіть, за зразком французьких якобінців, скасувати релігійне літочислення і ввести новий «Комінтернівський календар": не від Різдва Христова, а з березня 1919 р. - місяця створення III Інтернаціоналу). Символіка Комінтерну і його головного інструменту - світової пролетарської революції - впроваджувалася в 1919-1934 рр.. повсюдно. Навіть у побутових календарях не було свята Великої Жовтневої соціалістичної революції (офіційно він з'явився тільки в 1936 р., з прийняттям «сталінської конституції»), а під 7 листопада 1917 значилося: «Початок першого етапу світової пролетарської революції». Почалося повальне перейменування міст, вулиць, провулків в «комуністичні» (у Москві і сьогодні в районі Таганки є дві Комуністичні вулиці - Велика і Мала - і Комуністичний пер.). II конгрес Комінтерну ухвалив перейменувати Червону Армію, що наставало в 1920 р. на Варшаву і далі на Берлін, у РККА імені Комінтерну, з'явилися нові імена - КІМ (Комуністичний Інтернаціонал молоді), Владлен (Володимир Ленін) і т. п. Стали проводитися «пролетарські спортивні олімпіади »(остання - в 1928 р. на честь VI Всесвітнього конгресу Комінтерну в Москві), бо до 1956 р. СРСР офіційно не брав участі в« буржуазному »олімпійському спортивному русі. Гімном СРСР до 1943 р. залишався пролетарський «Інтернаціонал», і ще в 30-х рр.. минулого століття через репродуктори-гучномовці на стовпах з нього починалося щоранку в «першому вітчизні світового пролетаріату» (СРСР). Гасло "Пролетарі всіх країн єднайтеся!» Інтерпретувався офіційної більшовицькою пропагандою (Н. І. Бухарін. Програма світової революції. 1928 р.) як заклик пролетарів усього світу відмовитися від своїх буржуазних націй і приєднуватися до «першого отечеству світового пролетаріату» - СРСР. З 1919 р. спочатку в РККА (наказ перед-Реввійськради Л. Д. Троцького), а потім і в цивільних вузах було введено викладання «мови світової революції» - есперанто, яке тривало до середини 30-х рр.., Поки Сталін не оголосив цей штучна мова «шпигунським», не розігнав всі численні есперантські суспільства та видавництва, а їх «начальників» не посадив як «троцькістів». Вся ідеологія Комінтерну була побудована на ленінської концепції протиставлення «буржуазного» «пролетарському» (соціалістичному) - «буржуазна» культура, спорт, хоча «буржуазний» у перекладі з французької - це міський. І що, скажіть, поганого в буржуазній (міський) культурі і в чому її відмінність від «пролетарської», якщо й буржуї, і пролетарі живуть в одному місці - в місті. Тим більше, як це тепер вже добре встановлено, 70% населення Радянської Росії (селяни) виявилися зовсім несприйнятливі до комінтернівської пропаганді, і навіть в 1937 р. 60% населення продовжували вірити в Бога (згідно забороненим Сталіним до опублікування даними перепису). Адже ще в 1932 р. ЦК ВКП (б) і Раднарком СРСР прийняли «антирелігійну п'ятницю», за програмою якої намічалося «вигнання зі свідомості самого поняття Бога». І не дивно, що спочатку всі ці Комінтернівського експерименти або залишилися на Заході без уваги (Антанта), або викликали уїдливі репліки («білогвардійська» еміграція). Звідси і Вільсон спочатку не звернув особливої уваги на Комінтерн, вважаючи його гуртком емігрантів-фанатиків, які збираються побудувати черговий утопічний фаланстер в дусі Шарля Фур'є. Це випливало з усього його представлення про Російської імперії, до якої в XIX в. ліберальна університетська американська професура (і Вільсон в тому числі) ставилася скептично, якщо не сказати вороже, як до «в'язниці народів», країні погромів і батога. Професор Прінстона тоді дивувався: як це цар пішов на союз з Антантою? Йому пряма дорога в обійми свого «кузена Віллі-кайзера»: обидва самодержці і солдафони, обом на демократичні цінності глибоко наплювати. Не без впливу Хауза і його «мозкового центру» після Лютневої революції Вільсон почав змінювати своє ставлення до Росії, але так і не виробив твердої особистої позиції в «російською питанні»: зрештою він піде за подіями і Антантою і після більшовицького перевороту влітку 1918 м. дасть санкцію на посилку в Мурманськ і Владивосток американських військ, тобто США візьмуть участь у військовій інтервенції проти Росії. Набагато дошкульніше і різкіше на спроби більшовиків перетворити «Святу Русь ікон і тарганів» (Троцький) в «першій отечество світового пролетаріату» відреагував майбутній лауреат Нобелівської премії з літератури письменник-емігрант Іван Бунін93. У 20-і рр.. минулого століття він багато виступав з публіцистичними статтями в російськомовних емігрантських газетах і в 1921 р. в одній з них писав, що Ленін з Троцьким через брак в Росії справжнього пролетаріату обізвали таким горьковских «босяків» (люмпенів) типу Челкаша, і тепер Комінтерн носиться з цими босяками як з писаною торбою. «Що, скажіть, могло бути дурніші проповіді босячнею і всілякого самодурства в країні і без того босий, ликом підперезаний і споконвіку самодурной?» - Обурювався Бунін. І, тим не менш, перші більшовики кулеметами і соловками погнали цих бородатих босяків в постолах в «пролетарський рай» - майбутнє «безкласове» держава СРСР. «Нічого у них з цього не вийде», - пророчо передбачав геніальний письменник ще в 1921 м., бо, - і все-то у нас (у Росії), як на корові сідло ». Але серед білої еміграції була поширена й інша точка зору, виразником якої став колишній міністр закордонних справ Тимчасового уряду, найлютіший ворог більшовизму професор Павло Мілюков у книзі «Росія на переломі» (Т. 1. Париж, 1927). Він звернув увагу на «більшовицьку істину» - інтернаціоналізм, який після катастрофи Першої світової війни із загибеллю мільйонів людей (в окремі дні на фронтах гинуло відразу до 200 тис. солдатів, а на море тонуло до 100 тис. моряків на місяць в результаті нових засобів масового знищення - отруйних газів, підводних човнів і т. п.) отримав широке розповсюдження в світі, замінивши беззубий довоєнний пацифізм. Ось як Мілюков формулював своє кредо: «Ті, хто думають, що ця нав'язлива ідея більшовиків - світова революція - може змінитися або навіть що більшовики вже відмовилися від світової революції разом з комунізмом та іншими основами більшовизму, ті недостатньо заглибилися в розуміння більшовизму і ризикують серйозними помилками у своїх судженнях і розчаруванням в наслідках своїх зносин з більшовиками. Не тільки до діянь більшовиків, але і до їх ідеології треба ставитися серйозно. У день, коли ця ідеологія буде втрачена, більшовиків більше не буде. Буде проста зграя бандитів, якими часто вважають більшовиків їх не міркують вороги. Але проста зграя бандитів не володіє секретом гіпнотизувати маси. Що, зрештою, втрата більшовицької ідеології неминуча і що більшовики до цього фатально йдуть - це зовсім інше питання. Але ми говоримо тут не про кінцевий результат, а про процес, в якому більшовицька істина ще зберігає свою дійсну силу ». Інший емігрант монархіст Віталій Шульгін стверджував, що саме інтернаціоналізм дозволив Леніну і Троцькому «схопити владу» і вони «не кинуть цього мішка - світового соціалізму: зрештою цей мішок їх і розчавить!». Потрібен хтось третій, який виріс під покровом цього інтернаціоналізму, але стурбований державними національними інтересами НЕ світового пролетаріату, а великої Росії. Розвиток Комінтерну показало, що до початку 30-х рр.. XX в. цей хтось у ВКП (б) прийшов: ним виявився І. В. Сталін, який поховав проект Леніна і з 1934 р. (вступ СРСР до Ліги Націй) повернув «Отечество світового пролетаріату» на традиційні геополітичні рейки, одночасно поставивши інструменти Комінтерну в Європі і світі (розвідку, громадські організації, видавництва, кіно і т. д.) на службу національної державної зовнішній політиці СРСР. Доктринери і націоналісти правлять бал. Перша світова війна справила на Європу і весь світ набагато більше впливу, ніж Друга. У ряді країн Євросоюзу (Франції, Італії та ін.) в шкільних підручниках історії досі XX в. починається з 1914 р., а численні кладовища полеглих у цій світовій війні знаходяться і по цю пору в ідеальному стані (саме після 1918 р. в столицях Європи з'явилися могили «невідомого солдата» з вічним вогнем). Війна підірвала ідеали свободи, рівності і братерства, віру в спасительність науки і освіти із століття Просвітництва, породила расизм і фашизм. Саме як противагу цим настроям з'явилися глобальні доктрини перебудови світу: у Вільсона - через Лігу Націй, у Леніна - через Комінтерн. З висоти минулих років ми, нащадки, добре бачимо утопічність обох схем (особливо вже знаючи, що обидві доктрини в кінцевому рахунку привели до нової світової війни), хоча багатьом тоді здавалося: ось два варіанти виходу світу з післявоєнної кризи і розрухи, тільки вибирай! Сьогодні в Росії та інших країнах множаться спроби пояснити наявність доктринальних схем банальними спробами «змов», особливо щодо більшовиків: «юдо-масонська змова», «шпигуни Німецького генерального штабу кайзера» і т. п. Насправді все було зовсім не так . Ідея світового братерства людей праці, що виросла з християнської релігії, завжди приваблива для простої людини. Майже півстоліття, до 1914 р. пролетарський інтернаціоналізм у вузькому («чістопролетарском», як у французького марксиста-сектанта Жюля Геда) або широкому (як у Жана Жореса) розумінні був офіційною ідеологією 1 і II Інтернаціоналом. Кількісне зростання робітничого класу і відсутність воєн - в Європі після Кримської, а в США після Громадянської - породили у лідерів соціал-демократії промислово розвинених країн стійку ілюзію, що відтепер взагалі в світі тривалих, типу наполеонівських воєн більше не буде: досить пролетаріату «схрестити руки », і буржуазія позбудеться солдатів. Перша світова війна вщент розбила цю ілюзію: пролетарі, взявши рушниці, стіною стали за свої вітчизни (нації) і почали запекло винищувати один одного, і їх недавні «вожді» в переважній більшості не тільки підтримали війну, але в ряді країн навіть увійшли в буржуазні уряду «національної оборони» (включаючи і колись непримиренного Жюля Геда), незважаючи на всі заборони конгресів II Інтернаціоналу це робити, аж до останнього передвоєнного в 1912 р. В. Вільсон і більшість лідерів II Інтернаціоналу зробили з цього свій висновок: треба шляхом соціальних поступок інтегрувати «розбалували» пролетаріат у свої нації. Ленін і інші «ліві» ціммервальдісти (Роза Люксембург, Карл Лібкнехт, швейцарські соціалісти та ін.) прийшли до прямо протилежного висновку: пролетарська солідарність ос-талась, а робітників просто зрадили «жовті вожді» II Інтернаціоналу. Лише через роки до «комінтернівців» прийшло прозріння: «пролетарський інтернаціоналізм» - це утопія Маркса і Енгельса, яку в 1919 р. намагався реанімувати Ленін своїм Комінтерном і «комінтернівської» роботою «Держава і революція» (1917) 62. Ось характерна оцінка одного з перших коминтерновцев, члена французької секції та голови ФКП в Комінтерні, члена виконкому та секретаріату III Інтернаціоналу в 1921-1924 рр.. Бориса Суворіна (Лівшиця), виключеного Зінов'євим з Комінтерну в 1925 р. як «троцькіста», яку він дав багато років цій марксистської утопії: «Досить хоча б перечитати" Держава і революцію ", щоб об'єктивно визнати, до якої міри Ленін міг помилитися у своїх поглядах на майбутнє, в мотивуванні свого революційного підприємства, у своїх теоретичних концепціях, які були перекинуті практичними звершеннями, - так, більш ніж через півстоліття після виходу цієї книги радянська держава здійснює разючу антитезу того, що предначертал його засновник ». І проте ця утопія з 1918 по 1981 р. перевидається 190 раз тиражем в 6 млн 592 тис. примірників на 46 мовах народів СРСР і 35 іноземних в «далекому» зарубіжжі. Але Суворін ігнорує один дуже важливий феномен: висування Леніна і перших більшовиків на авансцену світової політики в кінці і відразу після Першої світової війни було не поодиноким явищем і тим більше не результатом «змов». Вперше після грандіозного катаклізму кінця XVIII в., Викликаного Великою французькою революцією (Наполеон Бонапарт і блискуча плеяда його маршалів, генералів і дипломатів «з низів»), висунулася друга аналогічна хвиля, яку Микола Бердяєв через брак більш точного терміну в 1924 р. в еміграції назвав «новими людьми». До цих «нових людей» російський філософ відносив передусім більшовиків на чолі з Леніним в Росії, але також фашистів Муссоліні в Італії, ке-малістов-офіцерів у Туреччині, виокремлює з розпалася Османської імперії, «пілсудчиків» у відтвореній незалежній Польщі, діячів лівого Аграрного союзу («стамболійцев») в Болгарії і т. д., тобто ті нові сили, які або до війни знайшлась в емігрантському маргінальному гетто (як Ленін і групка його « твердих іскрівців »), або були зовсім невідомі в політиці (як фашисти Муссоліні). До європейських «новим людям» додавалися азіатські з колоній - Махатма Ганді з його Індійським національним конгресом або Чан Кайши з його Гоминьданом в Китаї. Зовсім несподіваний прихід цих «нових людей» до влади, насамперед у Росії та Італії, вразив тоді дуже багатьох. Наш сучасник може зрозуміти здивування Бердяєва і інших «громадських» з палуби «філософського пароплава», на якому в 1922 р. більшовики відправили їх у вигнання, якщо раптом уявить собі сидячим сьогодні в Кремлі Віктора Антипова, а в Палаццо ді-Венеція в Римі (палац-резиденція італійського прем'єра) Едуарда Лимонова. І ясна річ, краху цих «вискочок» (або, по-іншому, «самозванців») стара Європа чекала з дня на день, не кажучи вже про емігрантів з Росії або Італії. А тим часом ці «вискочки» протрималися при владі в Італії цілих 20 років, а в Росії і того більше: 74 роки! І пов'язано це було не тільки з голим насильством (тоталітаризмом), як довгий час було прийнято вважати (та й сьогодні ще продовжують так писати) в демократично-ліберальних країнах Європи та США), але ще і з тим, що і більшовики в Росії, і фашисти в Італії зуміли висунути привабливі для більшості населення своїх країн доктрини, на перших порах реалізувавши на практиці багато хто з народних сподівань, і перш за все про створення соціально справедливої держави. Як тепер уже ясно, не перейменування Чухломи в місто Клари Цеткін хвилювало переважна більшість жителів СРСР, а безкоштовну охорону здоров'я, освіту, дошкільні заклади (ясла і дитячі садки), профспілкові путівки з великою знижкою в будинки відпочинку і санаторії і т. п. Більш того , в 1928-1933 рр.. ці «соціальні блага» не поширювалися на дітей «позбавленців» (купців, священнослужителів, козаків, дореволюційних інженерів і т. п.), а в 1936 р. Сталін цю «класову дискримінацію» скасував у зв'язку з «побудовою соціалізму в одній країні» . Інша картина складалася в нових державах Європи, які патронувала Ліга Націй. До того часу ідея Вільсона про те, що США повинні очолити новий світовий порядок, зазнала невдачі: боротьба за ратифікацію Версальського мирного договору і Статуту Ліги Націй закінчилася для нього повним провалом - для ратифікації в сенаті не вистачило семи голосів. Вільсон ще встиг сказати з цього приводу історичну фразу (нині вона фігурує у всіх шкільних підручниках США): «Я можу передбачити з абсолютною точністю, що протягом життя наступного покоління вибухне ще одна світова війна». Прогноз, на жаль, виявився напрочуд точним - через 20 років, в 1939 р., така війна дійсно вибухнула. Сам Вільсон після провалу свого дітища - Статуту Ліги Націй - проживе паралізованим в інвалідному візку ще близько чотирьох років і помре (ось доленосне збіг!) В один рік з іншим доктринером, Володимиром Леніним, - в 1924 р. Звичайно, «ще одна світова війна »вибухнула б і після ратифікації Статуту Націй американським сенатом. «Право нації», успішно діяло в XVIII-XIX ст., Вичерпало себе в столітті XX, трансформувавшись в деяких країнах версальською Європи в фашизм (Угорщина, Італія, Болгарія та ін.), авторитарні військові диктатури (Польща і Литва з 1926 р. , Латвія і Естонія з 1934 р.) і навіть у відвертий расизм (гітлерівська Німеччина з 1933 р.). Зрештою Європа відмовиться від «принципу нації», замінивши його на «права людини» (концепція побудови Євросоюзу), хоча ця схема багатовікової парадигми не проходить гладко (референдум щодо проекту конституції ЄС, заснованої на «права людини», в 2005 р. дав негативний результат у Франції та Голландії). Версальська геополітична система виявилася вкрай нестійкою, і не випадково вона проіснувала всього 20 років - менше, ніж попередні: Вестфальська (півтора століття). Віденська (століття) і подальша Ялтинсько-Потсдамська (44 року). Конфронтація Комінтерну з Лігою Націй в 1919-1933 рр.., А потім несподіване вступ СРСР у вересні 1934 р. у вчорашню «лігу вбивць» (з подальшим ганебним винятком в 1939 р. за збройну агресію проти Фінляндії) не сприяли усуненню загрози нової війни. У результаті до кон цу 30-х рр.. XX в. в європейській геополітиці взяв гору середньовічний принцип - рятуйся хто може (Мюнхенська змова 1938 м. провідних західних держав з фашистською Німеччиною за рахунок Австрії і Чехословаччини, пакт Молотова - Ріббентропа в 1939 р. за рахунок Польщі та Прибалтики). Всі ці судомні комбінації лише наближали нову - Другу світову - війну. Таким чином, обидві глобальні утопії - національна Вільсона і інтернаціональна Леніна - в кінцевому підсумку виявилися дуже сильно ідеологізовані і нежиттєздатними. У СРСР Комінтерн виродився в більшовизм, а «право нації» у нових державах версальською Європи - в фашизм і навіть расизм (нацизм). У підсумку ні та, ні інша доктрина не змогли запобігти Другу світову війну. Слід, однак, відзначити, Вільсоновском схема нових кордонів (колоніальні маленькі держави) збереглася, а після розпаду соцтабору та СРСР отримала друге дихання. Питання до теми: 1. Яка суть нового цивілізаційного підходу до геополітики? 2. Дайте коротку характеристику геополітичних проектів помірних (Гільфердінг, Каутський) і радикальних (Люксембург, Бухарін, Ленін) представників марксизму початку XX в. 3. У чому суть проекту А. А. Богданова? 4. Що з себе представляв «фінансовий проект» С. Ю. Вітте і чому Ф. Рузвельт в 1943 р. в Тегерані залучив до нього І. В. Сталіна? 5. Чи планував В. Вільсон використовувати Лігу Націй для розширення впливу США в Європі та світі? 6. Які основні причини краху двох утопій? Література Бердяєв Н. А. Доля Росії. М., 1990. Bumme С. Ю. Спогади: У 3 т. М., 1960. Ленін В. І. Держава та. М., 1981. Мечников Л. І. Цивілізація і річки. М., 1995. Невідомий Богданов / Под ред. Г. А. Бордюгова. М., 1994 - 1995. Савицький П. Н. Географічні та геополітичні основи євразійства / / Континент Євразія: Зб. статей. М., 1997. Сироткін В. Г. Хто обікрав Росію? М., 2003. Сироткін В. Г. Сталін. Як змусити людей працювати? М., 2004. Сироткін В. Г. Чому «злиняв» Росія? М., 2004. Сироткін В. Г. Чому Троцький програв Сталіну? М., 2004. Спиридович А. Більшовизм: від зародження до приходу до влади. М., 2005. f |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Російська школа геополітики Суші" |
||
|
||