§ 57. Розвиток положення "я мислю, отже, я існую"

"Я помітив, що саме тому, що я відкинув як обман все інше в такому роді, я зовсім не міг сумніватися в існуванні самого себе. При найсуворішому випробуванні самого себе виявилося, що хоча я міг мислити своє тіло неіснуючим так само, як світ і місце, в якому я перебуваю, однак неможливо мислити неіснуючим самого себе, бо саме з припущення, що всі, інше обман, як і з всякої інший думки, явно випливає, що я існую ". А що таке моє буття, коли я кажу:

я мислю, отже, я існую? Чи означає це, що я рухаюся, їм, п'ю - словом, здійснюю всі функції, за якими взагалі судять і укладають, чи існує людина чи ні? Чи це означає, що я існую взагалі в цьому чуттєвому світі? Що я перебуваю в зв'язку сприймаються речей, за якою визначають, чи існує щось чи ні? Немає ні місця, ні часу, де б я існував, немає предметів - словом, немає чуттєвого світу, з яким я був би в зв'язку, немає тіла, яке я рухаю або за допомогою якого я їм або п'ю, бо я відволікся від усіх чуттєвих речей, усунув їх від себе, відкинув їх як помилкові і недостовірні. Як же буття в положенні "я мислю, отже, існую" може мати значення того, що я вважаю нереальним, що недостовірно, то буття, яке для мене безсумнівно достовірно? Чи може моє буття бути відзнакою або відокремлене від мислення? Якби буття було відмінно від мислення, яке є невіддільним, нерозривним, єдино і виключно, абсолютно тотожним зі мною, то моє буття також відносилося б до класу віддільного від мене, схильного сумніву; для мене було б недостовірно те, що являє саме достовірне, саме безсумнівну; воно було б віддільно від мене. Мислення є єдиний факт, якого я не можу ні відокремити від себе, ні отмисліть. Таким чином, моє існування достовірно. Але оскільки? Остільки і поки я мислю, бо немає нічого неможливого в тому, щоб у момент, коли будь-яке мислення в мені припинялося, я сам перестав існувати. Дух - незалежно від тіла, дійсно існуюча сутність. Порівняйте з цим наведені в попередньому розділі місця з листів. Але яким чином буття могло б бути віддільно від мене? Адже це було б тоді чуттєве буття, чуттєво-предметне; але все чуттєве я вже усунув від себе як недостовірне. У тому, що я мислю, в цьому мисленні я не можу сумніватися: сам акт сумніви є мислення. Але так само мало можу я сумніватися, що я існую, бо, коли я мислю, я існую. Різниця між моїм мисленням і буттям немислимо: моє мислення є моє буття, воно абсолютно єдине з ним. Почну я з буття і перейду до мислення або почну з мислення і перейду до буття, я завжди пізнаю їх єдність. Хіба буття є щось від мене відмінне, як тіло, об'єкт; хіба я можу відняти його від себе, так що я ще залишуся, коли моє буття зникне, подібно до того як я можу відняти від себе все інше і все-таки сам залишаюся? Хіба саме буття не є щось навіть подумки невіддільне від мене, від чого я не можу відволіктися? Хіба воно не безпосередньо тотожна зі мною, невіддільне від мене? Отже, воно єдине з мисленням, бо лише мислення становить одне зі мною: я не існую як дух, звичайно, якщо я не мислю. Точно так само, якщо я почну з мислення, я отримаю ту ж впевненість в його єдності з буттям. Хіба моє мислення не є сумнів в реальності речей, об'єктів взагалі, особливо тілесних, тобто розрізнення і абстрагування від них, виділення того, що не моє, не належить мені, є інше, відмінне? Але, розрізняючи і відволікаючи себе таким чином, хіба я не посилаюся на самого себе, не переконуюся в собі самому? Хіба це мислення не є саме положення, твердження мене самого? Отже, моє буття? Хіба я не пізнаю себе в цьому мисленні безпосередньо як мисляча? Чи не пізнаю Чи таким чином, що я таке? У цьому саморазліченіі від усього віддільного і відмінного від мене не усвідомлюю Чи я самого себе? Але хіба це свідомість, це затверджує мене самого на відміну від іншого мислення не найсильніша достовірність мене самого, хіба воно не невиразно і невіддільне єдине зі мною і, як це невіддільне єдине зі мною, моя безсумнівна, абсолютна, безпосередня сутність, моє буття? Втім, те, що в основі цього буття, яке тут відмінно від чуттєвого буття і ототожнюється з мисленням, лежить тільки чуттєве буття, що людина, як я показав пізніше, несвідомо визнає істину чуттєвого буття в той час, як він свідомо її заперечує, що все так зване духовне чи нечувственное буття є лише містифіковане, приховане чуттєве буття, - це побічно визнає і Декарт, кажучи, що він, хоча вважає себе лише мислячої сутністю, все-таки не усвідомлює в собі сили, за допомогою якої він міг би в наступний момент бути саме тим, що він є тепер.

Для пояснення викладеного треба зауважити ще таке: 1. Декарт виразно говорить, що під мисленням він розуміє не що інше, як свідомість (тобто мислення, яке стверджує саме себе, або дух, саме в сумніві, розрізненні, будучи направлено і віднесені не до об'єкта, а до себе самого. "Під словом" мислити "я розумію все, що відбувається в нас як свідомих істот, оскільки це є предметом нашої свідомості". Тому, на його думку, розум, воля, уява, навіть почуття становлять щось єдине з мисленням. Бо розум, воля, уявлення і навіть почуття є свідомість; в них я також

засвідчується в собі і стверджую себе; навіть у почутті я , так сказати, сумніваюся в існуванні чуттєвих об'єктів, тобто відрізняю і відволікаю себе від чуттєвих речей і в цьому розрізненні сприймаю себе як реальне, себе самого, впевнений в собі самому і в моїй реальності на відміну від іншого. Також у поданні, в почутті я перебуваю в такій невіддільності від себе, в такій єдності з собою, тобто в такій же впевненості в собі, як у мисленні.

2. Положення "я мислю, отже, я існую» не умовивід , як деякі думали досі; навпаки, не можна уявити собі чогось, що було б більш противно змістом його і думкам, навіть певним словами Декарта, ніж думка, ніби це висновок. Він говорить виразно: "Бо коли ми представляємо себе мислячими істотами, то це не поняття, одержуване в результаті виведення, точно так само, як і пропозиція "я мислю, отже, я існую" не виводить буття в силлогических формі з мислення. Тут лише визнається допомогою інтуїтивного акту просто даний факт. Це зрозуміло з того, що той, хто хотів би вивести його силлогистическое, мав би володіти першою посилкою: все, що мислить, є або існує. Але до цієї посилці кожен приходить лише шляхом власного досвіду, через розуміння того, що він не може мислити, що не існуючи ". І Спіноза у своєму викладі філософії Декарта зауважує виразно, що це не висновок Принципи філософії Декарта, ч. 1, стор 4. В силу своєї непослідовності, яку ми вже вище засудили, але яку йому як піонеру філософії не можна особливо ставити в провину, а також в силу безпорадності у викладі і вираженні своїх думок Декарт і тут вживає невідповідні вирази, легко вводять в оману, наприклад кажучи: з моїх сумнівів випливало, що я і мені подібні істоти існують. Він так само ніяково виражається і суперечить своїй власній істинної думки або спотворює її, коли до твердження, що ми, сумніваючись у всьому і вважаючи всі неіснуючим, проте не можемо сумніватися, що ми, мислячі це, існуємо, він додає: бо суперечливо допущення, що те, що мислить, в момент свого мислення не існує. На непослідовність цього місця, яке у тому, що він домішує сюди абсолютно несуттєве уявлення часу, не доводиться вказувати мислячій читачеві.

3. Звертає на себе увагу необгрунтоване, противне ідеї автора заперечення Гассенди , що спирається лише на буденну чуттєву точку зору, заперечення, згідно з яким Декарт, бажаючи довести, що він існує, не потребував в такому достатку доказів; він міг довести це, виходячи з будь-якої дії, бо все, що діє, необхідно існує. Звичайно, якби Декарт, як уявляє собі Гассенді, хотів довести лише своє існування, тобто існування окремого, емпіричного суб'єкта, а не існування духу, тільки чуттєве, емпіричне існування явища, а не реальне, безсумнівно достовірне, яке може бути лише таким, т. с. єдиним з безсумнівно достовірним, невіддільним від духу, властивим йому мисленням, то Гассенді був би правий. Але він і інші, які робили або ще роблять таке чи подібні заперечення Декарту, повинні були б мати на увазі, що вже з точки зору чуттєвості існує велика відмінність між буттям і буттям, що не можна довести буття виходячи з якого дії, того чи іншого, що буття з приємно наповненим шлунком набагато більш реально, ніж буття з порожнім шлунком, що в насолоді стравами людина володіє більш реальним буттям, ніж при виділенні їх. І якщо є різниця між укладанням з дії голоду, блювоти і т. п. і укладанням і. "насолоди стравами і задоволення до буття, то повинна бути також різниця між укладеному від мислення та укладенням від виділення або іншої дії до буття.

я ходжу, отже, я існую, крім того випадку, коли свідомість ходьби є мислення, від якого одного це укладення достовірно, а не від тілесного руху, яке іноді у сні не має місця, хоча я уявляю, що ходжу; так що з того, що я вважаю себе що йде, я можу виводити буття духу, який думає, а не буття тіла, яке ходить ". Для духу, отвлекающегося від чуттєвого, отличающего себе від нього, сприймає це розходження як своє позитивне визначення і тільки в цьому розходженні себе пізнає і який стверджує, для духу, як Декарт визначає його, достовірно лише те, що єдине з свідомістю самого духу, з тією упевненістю, яку він сам про себе має, або з тим, що він споглядає і пізнає безпосередньо в єдності з самим собою, що до нього найближче, у чому він не має уявлення іншого, в чому він не повинен себе відчужувати і усувати; все відокремлене від нього, відмінне і насамперед чуттєве, чуттєве дію, чуттєве існування, для нього недостовірно і нереально. Бо буття духу, його затвердження, позитивне визначення, його самодостоверності є саме це відміну від чуттєвого; і тому саме чуттєве і все чуттєве буття на відміну від самодостоверності, від безпосередньо і абсолютно безсумнівного, тобто просто стверджувального, духу піддається сумніву, недостовірно, нереально. Нікчемність заперечення Гассенді виявляється також у тому, що мислення, по Декарту, не якесь особливе дію серед інших дій або поруч з ними, що воно, згідно з ним, має значення не приватної сили, чого-небудь від духу, але всього духу, сутність його і що буття можна визнати, як абсолютно правильно поступає Декарт, тотожним лише з дією, складовим безумовно позитивне, сутність, а не з байдуже-небудь дією окремо. Якби це вимагало ще іншого доказу , то і звідси можна довести, що положення "я мислю, отже, я існую" не висновок, бо висновок вимагає terminus medius середнього терміна, третього, середнього, в якому пов'язані крайні члени. Так, висновок від особливого дії до буття вимагає ще сутності : попередньо має бути доведено, чи є це дію лише спеціальним або загальним, суттєвим. Але між сутністю і буттям немає третього; вони самі по собі, тобто безпосередньо, становлять одне.

 Інформація, релевантна "§ 57. Розвиток положення" я мислю, отже, я існую ""

1. Декарт (1596-1650)
     положення думок в певному порядку - від простого до складного, перевірка побудови) представляють собою застосування правила очевидності в придбанні знання. ШВ Cogito, ergo sum (я мислю, отже, я існую)? Досягнення впевненості здійснюється шляхом заперечення, систематичної постановкою під сумнів всіх речей, про які розмірковує розум (сприйняття, образи, ідеї): все може бути
   
2. § 56. Більш близьке визначення і пояснення сумніви
     розвитку його "Роздумів", з результату і поняття духу в тому вигляді, як він виникає з сумніви, але ясно навіть для тих, хто думає, що у філософа сказано лише те, що вони можуть отримати з його точних виразів, і визначає зміст по словами і буквах, а не за духом і змістом. Саме про акт сумніви - dubitatio - він виражається так: "Це найнадійніший шлях, щоб пізнати природу духу і його
   
3. § 59. Справжній сенс і зміст філософії духу Декарта
     положенні "я мислю, отже, я існую" міститься суть і поняття самого духу. Декарт відрізняє дух від тіла і каже, що він відмінний від останнього всією своєю сутністю. Але і чим це розходження? У мисленні, в якому і складається виключно сутність духу. Що таке це мислення саме там, де Декарт знаходить і визначає відмінність духу, де він висловлює його в якості принципу своєї
   
4. § 3. «Критика чистого розуму»
     розвитку ідеалізму, розпочатої Декартом. І по Канту ідеалізм є не тільки особливе вчення про буття, але, крім того, погляд, необхідне нібито насамперед для науки: ідеалістична теорія пізнання необхідна для пояснення можливості теоретичного знання, що володіє логічними ознаками загальності і необхідності; таким безумовно достовірним знанням є лише математика і
   
5. Феноменологія історії
     розвитку дискурсу французької філософії. Ці координати дозволять нам надалі дати оцінку відповідних позицій обох
   
6. Чи існує прихована сторона місяця?
     положення в просторі). Суб'єкт сприйняття индивидуализирован: він бачить з цієї точки, сьогодні і т.д. Дуже зручно послатися на улюблений приклад феноменологов: кубик і його шість граней. За визначенням, у куба шість граней, але ніхто не може бачити їх все одночасно. Шість граней ніколи водночас не постають перед моїми очима. Коли я кажу «це куб», я говорю про більше, ніж
   
7. Об'єднання розуму і досвіду
     розвитку. Використання Гегелем діалектики відкрило новий етап у вивченні знання, оскільки він припускав, що стан нашої свідомості і - Фідос-факт Гегель вважав ідеї одночасно і способом осягнення реальності, і що додають їй форму протягом історії сутностями. його зміст залежать від нашого місця в історичному розвитку. Розум, яким ми пізнаємо світ, не є
   
8. Заперечення соліпсизму
     розвиток «конкретної філософії» в 30-і роки. Війна свідомостей зароджується вже в картезіанському cogito. У тому, що назвуть «філософією свідомості», тобто в картезіанської традиції, «я мислю, я існую» є одночасно джерелом і законом якої істини. Це найперша істина, це істина, що стоїть біля початку всіх інших істин, нарешті, це сам приклад істини. Ego, як воно дано в ego cogito, ego
   
9. Душа і тіло
     мислю », як його визначає ідеалістична традиція. Природне свідомість є «перцептивное свідомість», «я сприймаю». Різниця ж між ними таке: у той час як «я мислю» дано самому собі при повному абстрагуванні від всяких обставин, «я сприймаю» обов'язково є втіленим і не може забути про це; для того щоб щось бачити, потрібно де-ні - будь перебувати, переважніше
   
10. 1. Поняття цивільного стану
      положення конкретного громадянина як носія різних прав та обов'язків (політичних, майнових, особистих і інш.), яке визначається фактами та обставинами природного і суспільного характеру. Отже, відповісти на питання про цивільний стан громадянина - означає вказати факти, індивідуалізують його (прізвище, ім'я, по батькові, громадянство, стать, вік), охарактеризувати
    
11. § 55. Сумнів як початок філософії
      мислю, отже, я існую ", є необхідність, щоб дух, пізнати який Декарт - правда, в першому найпростішою і абстрактній формі - був зумовлений духом всесвітньої історії, сприймав себе сам лише через сумнів і тільки через нього міг бути пізнаний. Тому Декарт не тільки робив вигляд, що сумнівається, як звинувачували його деякі противники, але дійсно сумнівався і може бути
    
12. 4. Психологічна школа в навчаннях про людину.
      мислю, отже, існую »). Людина в цьому плані виступав лише як «людина розумна». Однак, починаючи з Нового часу, у філософській антропології все більше місце займає проблема несвідомого. Визначальний вплив на розробку цієї проблеми надав 3. Фрейд, який відкрив цілий напрям у філософській антропології і затвердив несвідоме як найважливішого чинника
    
13. 3. Новоєвропейська філософія.
      розвиток експериментально-математичного природознавства; пріоритет гносеологічних проблем; спроби раціонально пояснити пристрій природи і соціальний порядок. В епоху Нового часу закладаються основи науки сучасного типу. У зв'язку з тим, що саме наука стає пріоритетною в духовній сфері, філософія основну увагу приділяє методології. Новоєвропейську філософію умовно
    
14. Інший
      мислю », є впевненість в собі, що виникає при виключенні іншої свідомості. ? Гегель в «Феноменології духу» довів, що усвідомлення себе є результатом відносини, що припускає іншого. Свідомість «завойовує себе», воно повинно боротися, щоб отримати від іншого «визнання» себе. Інший, таким чином, не є ні об'єктом, ні суб'єктом щодо зовнішнього до мене. Інший - це момент
    
15. \) Розумне розгляд кінцівки
      належить для мене, в якому я в якості цього «я» піддаюся заперечення, але в якому одночасно міститься і моя свобода. Свобода рефлексії є така свобода, в якій нічого не виникає, і, оскільки в ній таки щось має виникнути, вона, вважаючи, діє без будь-якого закону і порядку, тобто не створює нічого об'єктивного. Для того щоб об'єктивне дійсно було
    
16. 2. Діалектика процесу пізнання. Практика та її роль в процесі пізнання.
      мислю - отже існую »і т.д. Умовивід являє собою форму мислення, в якій з декількох суджень виводиться нове судження, що містить нове знання. Так, уявлення про те, що Земля має форму кулі, було отримано в давнину на основі умовиводи: всі кулясті тіла відкидають тінь у формі диска під час місячних затемнень Земля відкидає на Місяці
    
17. Свідомість і неусвідомлене
      положенні цього фантома спосіб відмовитися від своєї власної волі ». Сартр вважає за краще їй ідею подвійності свідомості, яку він конкретно аналізує в поведінці «недобросовісності». Згідно з ним, свідомість «трансцендентно»: на відміну від об'єктів воно завжди інше, ніж воно саме, воно є те, за рахунок чого небуття приходить у світ, воно є свобода. Але одночасно свідомість є «штучність».
    
18. ВІД феноменології до ЕТИКУ: Левінас ?
      мислю », цей розкол репрезентативною і синтетичної думки, яку викликає зустріч з ідеєю Бога. Ідея Бога як ідея про нескінченному ставить під сумнів самостійність суб'єкта, а також онтологічну думку. Ідея Бога означає незаперечну реальність зовнішнього і постановку під сумнів об'єктивного. Згідно Левінас, сумнівно, що Бог міг би бути «об'єктом» «релігійного досвіду». Поняття
    
19. 7.1. Від Бога до вердикту
      розвитку здібностей, облагородження почуттів і піднесення душі людини. Моральна свобода «... одна робить людину дійсним господарем самому собі, бо надходити лише під впливом свого бажання є рабство, а підкорятися закону, який ти сам для себе встановив, є свобода »4. Руссо ототожнив свободу з послухом закону і суспільству. Це положення вважається передбаченням
    
20. § 58. Загальне та більш точне визначення духу
      положення містить тільки ясне і чітке поняття про те, що я стверджую. Але це поняття було б недостатньо, щоб дати мені впевненість в істині цього положення, якби було можливо, щоб щось розуміється мною ясно і чітко було помилково; і тому для мого пізнання я можу встановити як загальне правило, що все істинно, що я розумію ясно і чітко ". "Так як я при відверненні від всього