ГоловнаПолітологіяЗагальні питання політології → 
« Попередня Наступна »
Під ред. А.В. Іванченко .. Російське народовладдя: розвиток, сучасні тенденції і протиріччя / Под ред. А.В. Іванченко. - М.: Фонд «Ліберальна місія». - 300 с., 2003 - перейти до змісту підручника

8.3. Демократія як форма державного устрою

Функціонування демократичної системи забезпечується поділом влади не тільки по горизонталі (на три гілки влади), а й по вертикалі, що передбачає децентралізацію публічної влади та її певну територіальну організацію. Сучасна демократія в кінцевому підсумку «спирається на безліч різноманітних спільнот, які функціонують як самоврядні колективи і покладаються на підтримку і допомогу діючих одночасно і частково співпадаючих механізмів правління» 120.

Практично ні однією країною сучасного світу неможливо управляти тільки з центру. Як зазначав французький вчений Ал. де Токвіль, аналізуючи особливості американської демократії, «центральна влада, якою б освіченої і досвідченої вона не представлялася, не в змозі одна охопити всі зокрема життя великого народу. Вона не може це зробити тому, що подібне завдання перевершує всі межі людських можливостей-тей. Коли така влада прагне лише своїми силами створити і привести в дію незліченна безліч різних суспільних механізмів, вона повинна або задовольнятися досить неповними результатами, або її зусилля будуть просто марні »121. Централізація надає зовнішню впорядкованість справ суспільства і забезпечує можливість досягти певного однаковості проявів людської активності. Коли ж «виникає необхідність привести в рух глибинні сили суспільства або ж різко прискорити його розвиток, централізована влада негайно втрачає свою силу» 122. У разі об'єднання індивідуальних сил з громадськими, як це відбувається в рамках локальних колективів, часом вдається домогтися того, чого «сама сконцентрована і найбільша діяльна влада була б не в змозі зробити» 123.

У сучасній державі розрізняють дві основні форми територіальної організації публічної влади: унітарну і федеративну. Унітарними зазвичай є відносно невеликі держави, які складаються не з державних утворень, що володіють певною політичною самостійністю, а з адміністративно-територіальних одиниць, правовий статус яких визначається центральною владою.

Унітарна держава в даний час є найбільш поширеною формою державного устрою. В унітарній державі є лише одна - загальнонаціональна - конституція, норми якої застосовуються на території всієї країни без будь-яких обмежень, а також існує тільки загальнонаціональне громадянство, і ніякі адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати власного громадянства. Для унітарної держави характерна єдина система вищих державних органів (глава держави, парламент, уряд). Юрисдикція цих органів поширюється на всю територію країни, яка поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють політичною самостійністю. У цих одиницях (департамент, область, округ, район, місто та ін) зазвичай утворюються свої представницькі та виконавчі органи, які функціонують відповідно до загальнонаціональним законодавством і зобов'язані застосовувати законодавчі та інші нормативні акти, прийняті центральними органами державної влади.

Невід'ємним атрибутом демократичної державності є місцеве самоврядування (місцеве управління). Місцева влада в демократи-зації державі володіють власною легітимністю і самостійністю. Легітимність місцевих органів визначається тим, що вони формуються безпосередньо населенням або за його участі і відображають локальні інтереси і специфіку. Самостійність же місцевої влади полягає в наявності у них власних фінансових (податку, що стягуються на користь місцевих громад, позики, інші грошові надходження), матеріальних (муніципальна власність) і людських (штат службовців) ресурсів, а також юридичних повноважень (наприклад, можливість, діючи як юридичної особи, виступати в суді позивачем або відповідачем, укладати договори, набувати і відчужувати власність).

Місцеве самоврядування є необхідною демократичним противагою центральної влади, що сприяє своєї легітимної діяльністю обмеженню можливого свавілля з її боку. Подібна роль місцевого самоврядування в демократичній державі надзвичайно важлива з урахуванням ускладнення суспільного життя, розширення функцій сучасної держави, деякого збільшення питомої ваги політико-адміністративних структур в механізмах суспільної регуляції, що загрожує «надконцентрацією публічно-владних прерогатив на самому піку державної піраміди ...» 124.

Як свідчить зарубіжний досвід, передача певних владних повноважень місцевим органам дозволяє уникнути зайвої концентрації влади на центральному рівні, перевантаження центрального уряду суто місцевими справами. Крім того, місцеве самоврядування надає населенню додаткові можливості участі в політичному процесі. Завдяки йому механізм управління сучасною державою набуває як би більш «людське» обличчя, і це сприяє подоланню відчуження особи від держави, зближенню останнього з громадянським суспільством. Місцеві органи більшою мірою наближені до населення, ніж центральні. Їх діяльність безпосередньо зачіпає багато насущні проблеми населення і часто представляється йому більш зрозумілою, ніж діяльність центральних властей. Інтервал між прийнятими рішеннями та їх виконанням на місцевому рівні коротше, ніж на національному, і результати найчастіше більш відчутні для місцевих жителів. Муніципальні вибори, як правило, проводяться частіше загальнонаціональних, що дає населенню додаткову можливість скористатися своїми політичними правами і висловити ставлення до тих чи інших проблем. Тут, правда, можлива деяка «перевантаження» виборця, яка здатна породити у нього апатію до занадто частим виборів.

Місцеве самоврядування дає можливість інтегрувати в процес управління локальні еліти, вводить діяльність останніх у конструктивне, конституційне русло, залучаючи їх до реалізації загальнонаціонального політичного курсу на місцях. Партійний склад місцевих рад може значно відрізнятися від складу парламенту і уряду, і це дає своєрідну компенсацію тим партіям, соціальним і етнічним групам, які не представлені на центральному рівні, розширюючи загальний спектр політичних сил в країні.

Місцеве самоврядування є важливим засобом прилучення населення до сучасних демократичних цінностей. Воно виховує почуття відповідальності і громадянськості і покликане грати для демократії, незалежності «ту ж роль, що і початкові школи для науки» 125. Як зазначає В. Остром, від знань і умінь, що здобуваються людьми в малих політичних спільнотах, багато в чому залежить їх здатність функціонувати в рамках великих спільнот. Тому «хорошою основою для розуміння суперечливого характеру політичних взаємин, а також оволодіння мистецтвом врегулювати свої відносини з іншими людьми в конфліктній ситуації може стати досвід участі в управлінні на місцевому рівні» 126.

Володіючи відносною самостійністю, місцева влада часто мають більше можливостей для експериментів і нововведень, ніж центральний уряд. Місцеві органи, функціонуючи в різному середовищі і в неоднакових обставин, ведуть пошук своїх власних шляхів вирішення тих чи інших проблем. Центральні влади проводять експерименти, як правило, в загальнонаціональному масштабі, і витрати можливих невдач можуть бути досить великі. У рамках же місцевих спільнот масштаб експериментів значно менше, і витрати відповідно теж менше. Одні нововведення місцевої влади можуть виявитися невдалими або застосовними лише на обмеженій території, інші ж можуть бути більш успішними і використовуватися як в певних територіальних одиницях, так і в загальнонаціональному масштабі.

У контексті вищесказаного заслуговує уваги проводиться в ряді скандинавських демократій експеримент зі створення так званих вільних комун. Початок даним експерименту було покладено в Швеції в 1984 році, потім він був продовжений в Данії (1985 р.) і в Норвегії (1986 р.). Статус вільної комуни зазвичай надається місцевим співтовариствам зі схвалення парламенту строком на шість років. Місцева влада, таким чином, отримують право в інтересах своїх спільнот «відхилятися від організаційних, процедурних і політичних стандартів, встановлюваних центральним урядом, і вести пошук альтернативних шляхів надання послуг населенню» 127. Зазначений експеримент також передбачає більш гнучке використання муніципалітетами урядових дотацій, послаблення контролю центральної влади над місцевими органами та розширення їх співпраці. Водночас вільні комуни зобов'язані виконувати ряд основних вимог і гарантій, що закріплюються в законі.

В разі успіху тих чи інших ініціатив вільних комун їх досвід може бути поширений на інші місцеві співтовариства шляхом внесення відповідних змін до загальнонаціональні закони. Так, наприклад, у Швеції закон встановлював для всіх школярів обов'язкову п'ятиденний навчальний тиждень. Влада однієї з сільських комун, однак, виявили, що дорога до школи забирає у учнів занадто багато часу, внаслідок чого вони перевтомлюються. Дана комуна домоглася прав вільної комуни і запровадила у себе чотириденний навчальний тиждень, збільшивши при цьому тривалість занять. Проведений експеримент був визнаний успішним, і тепер вже всім комунам країни надано право вибору між чотири-і п'ятиденної навчальної тижнем.

Правда, навіть у демократичних державах у місцевого самоврядування є не тільки прихильники, а й противники. Останні, зокрема, відзначають, що надання послуг населенню місцевими органами веде до посилення загального регіонального і соціальної нерівності. Стандарти місцевих послуг (особливо соціальних та загальноосвітніх) в окремих територіальних одиницях можуть значно відрізнятися в залежності від фінансових можливостей місцевої влади і тих пріоритетів, які вони встановлюють. Підкреслюється також, що багато територіальні одиниці занадто малі і їх органи фактично не здатні надавати послуга населенню належним чином, не маючи для цього ні адекватної фінансової бази, ні кваліфікованого персоналу.

З подібних міркувань часом робиться висновок, що в умовах розвиненої системи сучасних комунікацій центральні влади цілком можуть самостійно вирішувати багато місцеві проблеми. Окремі мінуси, однак, навряд чи можуть переважити всі ті плюси, які дає місцеве самоврядування для розвитку демократії та залучення мас у політичний процес.

Сучасна політична наука часто розглядає місцеве самоврядування крізь призму таких понять, як децентралізація і деконцент-рація, що дозволяє піти від деякого юридичного ідеалізму, зв'язано-го з поняттям «самоврядування», перевести теоретичну думку в практичну площину. У найзагальнішому вигляді відмінність між двома вищевказаними поняттями полягає в тому, що деконцентрація являє собою передачу повноважень призначається з центру чиновникам, а також дроблення влади одного рівня, в той час як децентралізація - це передача центром окремих владних повноважень місцевим органам.

Найбільш детально дані поняття розроблені у французькій літературі. Так, відомий фахівець з питань управління Ж. Ведель під декон-центрацией розуміє «організаційну техніку, яка полягає у передачі важливих прав з прийняття рішень представникам центральної влади, поставленим на чолі різних адміністративних округів або державних служб» 128. Децентралізація ж полягає в передачі прав на прийняття рішень органам, які не перебувають в ієрархічному підпорядкуванні центральним органам влади і часто обираються безпосередньо населенням.

Обгрунтування необхідності децентралізації французькими адміністра-тівістамі носить двоякий характер. По-перше, «децентралізація, передаючи безпосередньо в руки зацікавлених осіб управління справами, має гідності демократичного характеру», причому «демократизм набагато реальніший в місцевих масштабах, ніж у загальнонаціональному». По-друге, «децентралізоване управління, якщо тільки для цього забезпечені необхідні кошти і умови, є набагато менш великоваговим і набагато більш практичним, ніж централізоване управління» 129. Для ефективної децентралізації звичайно необхідно наділення місцевих співтовариств (у французькому праві - територіальних колективів) чітко визначеною компетенцією та адекватними засобами вирішення питань, що входять в дану компетенцію, надання їм можливості формувати свої органи управління, обмеження контролю за діяльністю місцевих органів з боку центральної влади. Деконцентрація і децентралізація мають ряд загальних ознак, будучи двома різними видами переміщення владних повноважень з центру на місця. Водночас між ними є і суттєві відмінності. Деконцентрація - «це лише техніка управління, яка сама по собі не рівнозначна розвитку демократії, оскільки вона зберігає всю адміністрацію в розпорядженні центральної влади та її представників» 130. Деконцентрація є тільки способом організації владарювання всередині держави. В її рам-ках всі дійові особи підпорядковані одному і тій же особі - державі. Реформи по деконцентрації мають зазвичай «управлінський, а не політичний сенс: в географічному відношенні апарат управління наближається до громадян, але самі вони ніякої владою не наділяються» 131. При децентралізації ж відбувається безпосереднє відчуження повноважень держави як юридичної особи на користь іншої юридичної особи, яким є місцевий управлінський колектив.

 Як свідчить досвід зарубіжних країн, демократизм політичної системи аж ніяк не обов'язково прямо пропорційний децентралізації влади (хоча взаємозв'язок демократії і децентралізації не викликає сумнівів). У сучасній державі децентралізація владних повноважень найчастіше визначається "не стільки тими чи іншими демократичними принципами, скільки міркуваннями адміністративного характеру» 132. Цілком можлива ситуація, коли окремі принципи демократії (конституціоналізм, рівність, участь і т. п.) будуть краще забезпечені в рамках централізованої держави. Місцеві цінності можуть не збігатися з загальнодемократичними, тим більше що «вимоги більшої автономії на місцях часом диктуються зовсім не демократичні імпульсами» 133. Не випадково в країнах «третього світу», а також на пострадянському просторі основоположні демократичні принципи часом найбільш кричущим чином порушуються саме на місцях. 

 Надмірна децентралізація і абсолютна самостійність місць аж ніяк не є благом. Адже «повністю автономне місцеве управління перешкоджає узгодженості загальнонаціональних зусиль, створює можливість для всякого роду зловживань, веде до дроблення адміністрації, що негативно позначається на її ефективності» 134. Досить повчальний наведений французьким адміністратівісти Р. драю історичний факт: в 1845 році з усіх країн Європи саме Англія, вельми децентралізоване в той час держава, найбільшою мірою відчула наслідки епідемії холери, так як не змогла організувати боротьбу з цим лихом в загальнонаціональному масштабе141. 

 На відміну від унітарної держави, що включає в свій склад адміністративно-територіальні одиниці, федерація складається з політико-територі- торіальних одиниць, які володіють певною юридичною і політичною самостійністю. Ці одиниці можуть мати різні найменування: штати (США, Індія, Бразилія, Нігерія, Мексика, Австралія, Венесуела, Малайзія), землі (Німеччина, Австрія), провінції (Канада, Аргентина, Пакистан), кантони (Швейцарія), емірати (ОАЕ ). Федеративна форма державного устрою більш складна і багатолика, ніж унітарна. Федерацію зазвичай складають державні утворення з власним адміністративно-територіальним устроєм, власною організацією влади і компетенцією. Найчастіше федерації створюються за територіальним принципом (США, ФРН, Австралія, Австрія, Аргентина, Бразилія, ОАЕ та ін.) Мета такої федерації полягає в раціональній організації публічної влади шляхом її децентралізації з урахуванням історичних, економічних, географічних факторів. 

 За національно-територіальним принципом будувалися федерації соціалістичних держав (СФРЮ, ЧССР). Суб'єкти федерації в цих країнах утворювалися на територіях компактного проживання тих чи інших етнічних груп. В даний час за таким принципом будуються Бельгія, хор-ватско-боснійська (мусульманська) федерація у складі Боснії і Герцеговини. Можливо і поєднання територіального та національно-територіального принципів, як, наприклад, в Канаді, Індії, Пакистані. До складу канадської федерації, наприклад, входять 9 англомовних провінцій, франкомовний Квебек і територія Нунавут (населена переважно ескімосами). 

 Суб'єкти сучасної федерації не є державами у власному розумінні слова, так як вони не володіють дійсним суверенітетом, тобто верховенством на своїй території, незалежністю в області як внутрішніх, так і зовнішніх відносин. Правда, конституційне право окремих країн (Мексика, Швейцарія) може закріплювати за суб'єктами федерації ту чи іншу ступінь суверенітету. На практиці, однак, даний суверенітет носить значною мірою формальний і обмежений характер. Сфера дії федерального права поширюється на всю територію федерації, і її суб'єкти не можуть перешкоджати його застосування. Крім того, у суб'єктів федерації відсутні власні збройні сили і валюта. Суб'єкти практично всіх сучасних федерацій не володіють правом се-цесії (виходу). 

 У сучасних федераціях можуть діяти як загальнофедеральні конституція і закони, так і конституції і закони суб'єктів федерації (США, ФРН, Канада, Австрія, Мексика, Бразилія). При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і законів. Немає своїх конституцій у суб'єктів федерації в Індії (за винятком штату Джамму і Кашмір), Пакистані, Малайзії, Нігерії, Канаді, Венесуелі. Поряд з федеральним грома- данство в більшості федерацій існує і громадянство суб'єктів федерації, тобто мають місце два рівня громадянства однієї держави. Немає власного громадянства у суб'єктів федерації в Канаді, Індії, Пакистані, Малайзії, Венесуелі. 

 Для федеративних держав характерна двопалатна структура парламенту (за винятком Танзанії, Коморських островів). Нижня палата розглядається як орган загальнонаціонального представництва, в той час як верхня палата зазвичай формується з представників суб'єктів федерації і покликана виражати їх інтереси. В одних країнах дотримується рівне представництво суб'єктів федерації у верхній палаті (США - по 2, Бразилія - ??по 3, Мексика - по 4, Австралія - ??по 6). В інших суб'єкти федерації представлені у верхній палаті залежно від чисельності населення (від 1 до 34 в Індії, від 4 до 24 в Канаді). 

 У федеративних державах функціонують дві системи вищих державних органів - федерації та її суб'єктів, що робить необхідним розмежування компетенції між ними. При цьому система вищих органів влади суб'єктів федерації найчастіше будується за зразком системи вищих органів влади відповідної федерації. 

 Законодавчі органи суб'єктів федерації можуть бути як однопалатними, так і двопалатними. У ряді країн (Австрія, Швейцарія, Бразилія, Мексика, Венесуела) однопалатними є легіслатури всіх суб'єктів федерації. У Канаді та ФРН двопалатними є законодавчі органи лише одного суб'єкта федерації: відповідно франкомовної провінції Квебек і землі Баварія. У США, навпаки, однопалатна легіслатура існує тільки в штаті Небраска. Аналогічним чином і в Австралії законодавчі збори всіх штатів, крім Квінсленда, мають двопалатну структуру. В Індії ж двопалатні легіслатури функціонують в 6 штатах з 28. 

 Органи виконавчої влади суб'єктів федерації зазвичай утворюються згідно стандартів, притаманних форми правління відповідної держави. Так, в США система органів влади суб'єктів федерації будується відповідно з президентською формою правління. Вищою посадовою особою штату тут є губернатор, який обирається в переважній більшості штатів прямими виборами на строк від двох до чотирьох років. Відносини губернатора з законодавчими зборами штату в принципі такі ж, як і відносини президента з конгресом США.

 Багато в чому аналогічним чином будується система вищих органів влади штатів у Бразилії, Мексиці, Венесуелі, де безпосередньо населенням обираються не тільки члени легислатур суб'єктів федерації, а й губернатори і де уряд у своїй діяльності не залежить від довіри з боку легіслатури. 

 У суб'єктах федерацій з парламентарними формами правління (Австралія, Канада, Індія та ін) уряд формується партією (блоком партій), яка перемогла на виборах у законодавчі збори, перед яким вона несе відповідальність. З лав такої партії (блоку партій) висувається кандидатура прем'єр-міністра (головного міністра), керівного діяльністю місцевого уряду. Крім того, в ряді парламентарних країн мається посадова особа, яка виконує на рівні суб'єкта федерації функції «глави держави» (наприклад, губернатор в штатах Індії, лейтенант-губернатор в провінціях Канади, спадкові султани в дев'яти штатах Малайзії та губернатори - у чотирьох). У землях Австрії та ФРН аналогічне главі держави посадова особа відсутня, і відповідні функції найчастіше покладаються на главу уряду даного суб'єкта федерації. 

 У кантонах і напівкантони Швейцарії прямими виборами обираються як місцевий парламент, так і не залежить від парламенту урядовий орган. У малих кантонах і напівкантони функціонує щорічно скликається сход місцевих жителів (ландсгемайнде), на якому в урочистій обстановці вирішуються багато важливих питань місцевого життя, включаючи вибори уряду відповідного суб'єкта федерації і його глави. 

 Найважливішим елементом механізму публічної влади, вертикального поділу влади у федеративній державі є місцеве самоврядування. Воно, з одного боку, певною мірою залежно від властей суб'єктів федерації та загальнонаціональних влади, а з іншого - має свої особливості в якості децентралізованого та організаційно відокремленого елемента політичної системи (значна залученість населення у вирішення питань місцевого значення, відносно часте використання форм безпосередньої демократії , менша, ніж на рівні центру і суб'єктів федерації, ступінь поділу влади і т. п.). 

 У країнах з федеративним державним устроєм місцеве самоврядування може регламентуватися на федеральному рівні досить докладно (Австрія, Бразилія, Мексика), а може - і вельми лаконічно (Німеччина). Ряд країн англосаксонського права залишають правову регламентацію місцевого самоврядування виключно на розсуд суб'єктів федерації (Австралія, Канада, США). Видається, що зовсім не втручатися в питання правового регулювання місцевого самоврядування можуть собі дозволити лише центральні влади достатньо благополучних федерацій з високим рівнем розвитку економіки, розвиненою політичною культурою і сформованим у суспільстві консенсусом щодо основних демократичних цінностей, включаючи невід'ємне право населення на місцеве самоврядування. Інакше останнє може бути віддано на відкуп регіональним елітам (часто куди менш демократичним і набагато більш егоїстичним, ніж центральні влади), які прагнуть інтегрувати місцеві органи в свій владний механізм, змусити їх функціонувати за правилами, не завжди сумісним з канонами демократії. 

 У даному відношенні показовий досвід індійської федерації, в суб'єктах якої місцеві вибори проводилися вкрай нерегулярно, оскільки питання, пов'язані з місцевим самоврядуванням, тут були передані у відання штатів. У середині 80-х років XX століття тут не функціонувало більшість муніципальних рад, управління якими було передано державним чиновникам. У найбільшому ж індійському штаті Уттар-Прадеш муніципальні вибори взагалі не проводилися з середини 1970-х років до початку 1989 року. З середини 1960-х років вибори до органів сільського самоврядування (панчаяти) у багатьох штатах Індії проводилися з інтервалом в 10-15, а іноді і 20 лет135. 

 У 1989 році федеральний уряд спробував домогтися прийняття конституційних поправок, що встановлювали єдині принципи організації та діяльності місцевого самоврядування в індійських штатах. Дані поправки були, однак, відхилені верхньою палатою національного парламенту, в якій правляча партія не мала у своєму розпорядженні більшістю. Представлені в палаті суб'єкти федерації розцінили цю спробу як замах на права штатів з боку центру. Незважаючи на опір окремих регіональних еліт, в 1992 році все-таки вдалося прийняти сімдесят третього і 74-ту поправки до Конституції, що додали повноцінний конституційний статус відповідно панчаятов і муніципалітетам. Головним із закріплених зазначеними поправками принципів є регулярне проведення прямих виборів до місцевих представницькі органи за територіальними округами (кожні п'ять років). У разі ж дострокового розпуску місцевого представницького органу нові вибори повинні відбутися протягом шести місяців з моменту розпуску. 

 Місцеве самоврядування в демократичному федеративній державі не тільки регулюється і контролюється вищестоящими владою, а й співпрацює з ними, бере участь у різних спільних програмах, будучи значущим елементом внутріфедератівних відносин. В американській літературі, наприклад, проводиться думка про те, що, хоча місцеве самоврядування і не має загальнонаціонального конституційного статусу і регулюється виключно штатами, воно відігравало і відіграє важливу роль у функціонуванні «кооперативного федералізму», будучи де-факто самостійним суб'єктом міжурядового співробітництва всередині федерації . На думку Р.К. Мартіна, американський федералізм починаючи з 30-х років XX століття з «двостороннього» поступово перетворився в «тристоронній», ха- растеризуются партнерськими відносинами між федеральним центром, штатами і муніципальним управлінням, розширенням прямих контактів федеральних і місцевих властей136. У США, як і в більшості інших демократичних держав, місцеве самоврядування як група тиску в даний час добре організовано в національному масштабі. Досить великим політичним вагою володіють асоціації графств, муніципалітетів, мерів і т. п., що мають свої представництва у Вашингтоні. Крім того, місцеве самоврядування впливає на федеративні відносини через партійний механізм, а також через осіб, що представляють інтереси місцевих органів у владних структурах на федеральному рівні і в легислатурах штатів. Співпраця між федеральними властями і місцевим самоврядуванням в США зазвичай більш активно розвивалося в період перебування на посту президента представників демократичної партії. Останні традиційно прагнули до зміцнення своєї електоральної бази за допомогою розширення державного втручання в соціальну сферу, реалізації різних федеральних програм міського розвитку (досить згадати великі соціальні ініціативи президентських адміністрацій 60-х років XX століття, що одержали назви «Велике суспільство» і «Війна з бідністю») . Президенти-республіканці, як правило, навпаки, намагалися більшою мірою спертися на чисто ринкові механізми економічного і соціального регулювання, скоротити федеральне фінансування соціальних програм (включаючи програми міського розвитку). У даному відношенні показовим курс адміністрації Р. Рейгана на «новий федералізм», в рамках якого була істотно скорочена фінансова підтримка штатів і місцевих органів при загальному збільшенні обсягів допомоги приватному сектору. 

 Вельми тісна співпраця федерації, її суб'єктів і місцевого самоврядування характерно для німецького «кооперативного» федералізму. Цьому, зокрема, сприяють: інтеграційна діяльність загальнонаціональних політичних партій, функціонуючих на різних рівнях адміністративно-територіального поділу; відносно компактні розміри території і досить висока щільність населення; розвинена система комунікацій; проголошення на конституційному рівні соціальної держави, що передбачає спільну діяльність різних влади в цілях вирівнювання рівня життя і фінансових можливостей окремих територій. 

 Місцева влада відіграють важливу роль у реалізації на місцях політики уряду відповідного суб'єкта федерації. Подібні відносини в демократичній державі будуються не тільки як відносини підпорядкування, але і як відносини співробітництва, в рамках яких місцеві органи володіють власним політичним потенціалом. Влада суб'єктів федерації не можуть не враховувати політичних настроїв в місцевих спільнотах, оскільки від підтримки на місцях багато в чому залежать результати виборів в різні владні структури суб'єктів федерації. Крім того, будучи добре знайомими з положенням справ у відповідних територіальних одиницях, органи місцевого самоврядування часто здатні більш ефективно, ніж уряди суб'єктів федерації, вирішувати окремі локальні проблеми, реагувати на непередбачувані ситуації. В якості багатоцільових органів місцевих рад забезпечують горизонтальну інтеграцію і координацію різних служб суб'єктів федерації, що функціонують на низовому рівні, трансформуючи їх діяльність в єдиний курс і забезпечуючи тим самим комплексний підхід до вирішення проблем. 

 Політична практика свідчить про те, що місцеве самоврядування (у співпраці з федеральною владою) служить певною перепоною відцентровим тенденціям у політичній системі сучасного федеративної держави. Не випадково, наприклад, в США місцеві спільноти, за свідченням американських політологів, часто успішно використовують загальфедеральне право для захисту своїх ініціатив від посягання з боку влади штатов137. Федеральна влада, виступаючи в ролі захисника і гаранта прав місцевого самоврядування, дещо обмежують можливий свавілля в даній області з боку суб'єктів федерації. Це може знаходити вираження як в загальнофедеральному законодавстві, що гарантує дотримання на місцях визначених демократичних процедур, так і в різних програмах з підтримки місцевої влади. 

 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "8.3. Демократія як форма державного устрою"
  1.  Глава перша. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЯК про-громадської НАУКА
      демократичних, гуманістичних ідеалів. Тільки на цьому шляху можливо досягти нового наукового рівня знань і пояснень держави і права, реалізації її справжньої ідеологічної функції. В даний час дійсно відбувається еволюція вітчизняної теорії держави і права - перехід від її марксистсько-ленінського змісту і форми, особливо в описі і поясненні держави, до
  2.  Глава четвер-тая. ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВИ
      демократичних процесів, що дозволяють етносу вижити і відтворюватися в сучасних умовах глобальних криз: екологічного, демографічного, енергетичного, сировинного та ін Тому в рамках сучасної теорії держави стає актуальним не стільки догматичне і вульгаризували опис класової суті держави, скільки всебічне розкриття його багатогранного
  3.  Глава пя-тая. ПРИСТРІЙ ДЕРЖАВИ
      демократичної і аристократичної республік, тієї влади, яка лежить в основі відповідної форми правління: демократія (влада народу), аристократія (влада еліти, обраних), охлократія (влада натовпу), геронтократія (влада навчених, літніх), олігархія (влада немно -гих) і т.д. Протягом багатьох століть політико-правова теорія продовжувала продиратися крізь джунглі
  4.  Глава восьма. ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
      демократичних форм державної організації суспільства. Громада - і як спосіб життєдіяльності і господарювання, і як побутова основа кріпосницької форми російської економіки - з'явилася на два століття потужної опорою монархічного правління, часом досягав абсолютистських значень (самодержавство), а також державно-тоталітарних форм політичного режиму. І, навпаки,
  5.  Глава дев'ята. ТЕОРІЯ ПРАВА ЯК ЮРИДИЧНА НАУКА
      демократичні) могли б існувати, бути суспільно-корисними. Але якщо ж все це-закономірність (а такі погляди теж відстоюються: колективізм, де, зрештою завжди веде до тиранії, деспотії, диктатурі), то тоді соціалізму кінець, він заслуговує, звичайно ж, не суспільного осуду, а смертного вироку. Ось чому так важливо було в теоретичному плані виділяти не тільки
  6.  Глава дев'ятнадцята. Правомірної поведінки, ПРАВОПОРУШЕННЯ І ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
      демократії, просування до розвитку прав і свобод російських громадян. Більше того, Конституція встановлює, що «будь-які нормативні правові акти, що зачіпають права, свободи та обов'язки людини і громадянина, не можуть застосовуватися, якщо вони не опубліковані офіційно для загального відома». Ось за таких умов принцип «незнання закону не звільняє від відповідальності» дійсно може
  7.  Глава двадцята. ПРАВОСВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА
      демократичних перетвореннях, або гальмо, со-противлення перетворенням, реформам. Причому психологічну структуру вирішальною мірою формує національна психологія. Склалися за багато століть національні звички, оби-чаї, особливо на побутовому рівні, диктують емоційне ставлення у етносів до тих чи іншим правовим нововведенням, модернізаціям. Насамперед це стосується
  8.  Розділ двадцять перший. ПРАВО І ОСОБИСТІСТЬ
      демократичну, правову чи, соціальне чи і т.д. Свобода особистості як її ключова соціально-правова характеристика розглядається але багатьох філософських, юридичних та інших працях. Для юридичних наук, галузевих і загальнотеоретичних, вона має особливе значення при вивченні тих прав і свобод, які визначають се зміст, при роздумах про її забезпечення державою, використовуваних для
  9.  Розділ двадцять другий. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ПРАВОВА ДЕРЖАВА
      демократична держава - це вінець політико-правового творіння людства, «краще, як кажуть, не придумати». І, отже, треба законсервувати це дітище ліберальної ідеології та практики на століття, користуючись, зрозуміло, благами, які дає суспільству таку державу. Ці та інші концепції (анархічні, есхатологічні і т.д.) випливають органічно з різного розуміння
  10.  ПИТАННЯ ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ПОВТОРЕНИЯ КУРСУ
      демократії Руссо. Які ідейні витоки анархізму? Чи випадково всі перші видатні теоретики анархізму і прихильники ідеї відмирання держави спочатку були гегельянцями, хоча Гегель обожнював державу? Коли виникла ідея правової держави? Чому родоначальником цієї ідеї вважається І. Кант, а не Платон, Арістотель і інші античні мислителя, посівши про закони і які вважали
енциклопедія  бабка  баранина  биточки  по-угорськи