| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
контрреформи |
||
|
Русявий, русобородий, блакитно- оком імператор вважав себе « істин-ним представником народу », і по одному з усних переказів навіть радо-вався звістці про те, що є праправнуком Салтикова, а не Петра III (більше російської крові). Цим багато в чому пояснюються близькі стосунки Олександра Олександровича з слов'янофілами в бутність ще наследни-ком. І хоча вони не переросли в прагнення відродити Русь епохи Земських соборів, поворот від європеїзму до патріотизму (часом переростає в націоналізм) намітився у всіх областях державної діяльності. А оскільки опорою Росії, головним стрижнем і запорукою нормальної жит-ні суспільства в колі нового імператора вважали самодержавний держава, а опорою держави, відповідно з багатовіковою традицією, - дворян-ство, то саме посилення держави та підтримка дворянства лягли в осно-ву нової внутрішньої політики. Для самого Олександра III і для його найближчого оточення це каза-лось винятковим благом. Нащадкам же стали помітні дві сторони та-кого повороту: з одного боку - дійсно благо, але з іншого ... З одного боку - захист економічних інтересів Російської імперії. Сюди входять і державний промисловий протекціонізм, який огороджує вітчизняну промисловість від іноземної конкуренції і що дозволяє їй піднятися до рівня конкурентоспроможності з більш раз-крученим Заходом, і цілий ряд заходів щодо полегшення становища селян. Дей-ствительно, в грудні 1881 були знижені викупні платежі, все ще вносяться селянами за землю, отриману з селянської реформи. Був заснований Селянський банк, де можна було отримати порівняно дешевий кредит для покупки земель (хоча слідом був заснований і банк Дворянський - для підтримки дворянського землеволодіння). Стараннями міністра фінансів М. X. Бунге була скасована подушна подати - пря-
268
мій податок, не враховував різниці в майновий стан платників. Замість нього збільшувалися непрямі податки. З іншого боку, захист економічних інтересів селянства приводила до консервації опори традиційного економічного порядку - селянської громади з її зрівняльної системою. Для цього був введений цілий ряд законодавець-них заходів, і на це, що не менш важливо, була спрямована судова прак-тіка246. У 1887 р. було проведено рішення Сенату про те, що селяни не можуть віддавати свою землю в оренду без згоди сільської громади (громади). У 1893 р. побачив світ закон про обов'язкові переділах землі та неотчужда-емості наділу всередині громад. Сам факт появи такого закону означає, що в сільському господарстві протікав процес закріплення землі за приватними власниками (утворювалося, як тоді говорили, «подвірне» владе-ня), це - з одного боку, з іншого - вся система вжитих заходів гово-рила про посиленні державної опіки над селянством, а значить, при-знанні правлячими колами цього стану «неповноцінним», неготовим до самостійної діяльності і самостійним рішенням. З одного боку - підтримка інтересу до вітчизняної історії (заступництво Олександра III ще в перебування цесаревичем Русскому ис-торичні суспільству і Історичному музею, зали якого відкрилися в 1883 р.), з іншого - розточуючі незначно імперію національна політика, ос-Нова на принципі «Росія для росіян». Якщо не зміст, то, принаймні, напрямок такої політики визначив філософ і мовознавець Н. С. Трубецкой: «Росія була країною, в якій офіційним господарем всієї державної території зізнавався російський народ. При цьому не робилося ніякої принципової різниці між областями з споконвічно російським і областями з «інородческім» населенням: російський народ вважався власником і господарем як тих, так і інших, а «інородці» не хазяї- ми, а тільки домочадцями »247. Характерна державна політика в єврейському питанні, що призвела, на думку багатьох дослідників, до формування руху за відмову від ідеї культурної асиміляції євреїв у Росії, за переселення на історичну ську батьківщину, до Палестини, і створення там своєї держави. Це движ-ня отримало назву «палестінофільство», або «сіонізм». До такої по-літіке відносяться і скорочення «смуги осілості», обмеження прав євреїв на заняття судових посад, виселення з Москви 17 тис. євреїв в 1891 р. у зв'язку із забороною там селитися, заборона на поселення євреїв в сель-ської місцевості, заборона з'являтися в 100-верстной прикордонній смузі, вве-дення відсоткової норми для учнів і військових лікарів та ін Саме в епоху Олександра III почалася масова еміграція євреїв (насамперед
269 в США): у 1880-і рр.. щорічно з країни виїжджало 50-60 тис. чоловік, на початку 1890-х - понад 100 тис. «Освічений націоналіст» В. В. Шульгін пояснював подібну де-ятельность уряду так: «Обмеження в правах євреїв мало під со-бій дуже «гуманну думка» ... Визнавалося, що російський народ у всій його сукупності ... так сказати, жіночно неповноліття; що його легко експлуатувати ... що його тому треба якось підтримати і захисту пра-тить заходами держави; захистити проти інших елементів, більш силь-них »248. Довгий час вся суперечлива внутрішня політика Олександра III позначалася в історичній науці певним терміном «контррефор-ми»: років 15 тому в них ніхто не сумнівався, і це було загальним місцем в усіх підручниках. Проте в даний час така однозначна оцінка стае дуже спірним питанням - обговорення останніх років показують, що проблема зовсім не вирішена окончательно249. Ні сам імператор, ні його наближені ніколи офіційно не проголошували курс на «контрре-форми». Їх консервативний світогляд вимагала виправлення Непол-док державного механізму, а не черговий його переробки. Недарма одне з визначень говорить, що консерватор - це не той, хто хоче пере-вести стрілки годинника назад, а той, хто хоче, щоб вони показували правиль-ве час. У зв'язку з цим представляється можливим поглянути на «контррефор-ми» стереоскопічним поглядом, розглядаючи доводи і ліберальних ис-ториков, що критикують діяльність уряду, і консервативних, оп-равдивающіх їх. - У 1882 р. вводяться нові «Тимчасові правила про друк» (як відомого-але, немає нічого більш постійного, ніж тимчасові заходи - ці правила про-існували до радикальних реформ 1905 р.). З точки зору либераль-них істориків - це був наступ на громадську думку, можли-ність гласного прояви якого вважалася одним з важливих досягнень-жений попередньої епохи. Крім цих правил, видаються десятки відомчих циркулярів, що забороняють вміщувати в періодиці визначену інформацію (про земства, про голод, про епідемії, заворушеннях робо-чих, деяку міжнародну інформацію). Через нові правил пере-стають виходити насамперед ліберальні видання - журнали «Отечест-ються записки» (за те, що об'єднував осіб, «перебували у близькому зв'язку з революційною організацією»), «Земство» (за недозволено різкі від-зиви про дії та розпорядженнях уряду »), газети« Голос »і« Країна ». Закриття опозиційних газет пов'язано з тим, що їх зобов'язали надавати матеріали в попередню цензуру, - це в почалася епоху динамічного поширення інформації позбавляло їх оперативності
270 і привабливості для читачів . Однак закривалися не тільки «ле-ші» видання. Наприклад, газета «Схід», закрита в 1886 р., вважалася виданням правим, навіть націоналістичним. Але якщо на діаграмі російської періодичної преси лінія росту політичних видань після різкого зльоту 1870-х рр.. завмирає, то лінія наукових і пізнавальних починає підніматися досить круто250. Більш того, захисники «Тимчасових правил» кажуть, що закриття 15 з 804 газет і журналів не могло принести «духовний застій» в життя суспільства, тим бо-леї, що тільки в 1882-1892 рр.. в країні виникло 70 нових журналів і газет. У 1889 р., наприклад, з'явився журнал «Питання філософії та психо-логії», віднесений К. Побєдоносцевим до «шкідливої літературі» за надання місця В. С. Соловйову і Л. Н. Толстому (а пізніше ще й легальні вим марксистам) і виходив до 1918 р. Багато ліберальні видання, наприклад «Російська думка» або «Вест-ник Європи», продовжували виходити, замінивши нападки на владу осторож-ним скепсисом. У «Російській думці», чиє економічне становище помітно покращився після переходу до неї чотирьох з половиною з семи тисяч під-пісчік закритих «Вітчизняних записок», друкувалися такі видні діячі народництва, як Н. В. Шелгунов і навіть Н. Г. Чернишевський. Бути може, найбільш характерний приклад - випуск ліберальним публіка-цист і видавцем О. К. Нотовича газети «Новини» (повна назва з 1880 р. «Новини і біржова газета»), що вважалася «прихованим оплотом» ліберальної опозиції і мала величезний тираж - до 22 тис. екземп-ляров. У ній друкувалися найвідоміші ліберальні публіцисти, а також такі письменники, як М. С. Лесков, П. Д. Боборикін, Вас. І. Немирович-Данченко. Міністр внутрішніх справ невдоволено помічав в 1891 р., що ця газета «особливо відрізняється своїм шкідливим напрямом. Якщо вона на-стільки обережна, що не можна зустріти в ній явно зухвалих статей, але проте отрута, день у день розповсюджуваний нею, завдає немало зла ». Газета пережила кілька конфліктів з цензурою, але успішно конкурують-вала з офіціозним «Новим часом» Суворіна і проіснувала до 1906 р. Статистика показує загальне зростання і числа друкарень, і числа вийшовши-ших творів. Із загальної кількості надрукованих у Росії та ввезених в країну видань, що наближався до 15 000, заборонено було близько 200 (наприклад, «Капітал» Маркса). «Та взагалі, - пише історик А. Н. Бо-ханів, - про яке« задушенні всякої вільної думки »можна вести мову, якщо в самі« похмурі роки реакції »видавалися твори М. Є. Салтикова-Щедріна, наповнені такою їдкою соціальної сатирою, до рівня якої рідко хто піднімався »251. Вже під кінець царювання, на початку 90-х рр.., Консерватор Костянтин Леонтьєв обурювався: пішли з
271 життя такі видатні праві діячі, як Д. А. Толстой і А. Д. Пазухін, а «Вісник Європи» живий. «Видаються як і раніше« Новини »і все тим же Нотовича. Навіть Шелгунов і той ще друкує свої творіння ... І ста-рий безумець Лев Толстой продовжує безкарно і безперешкодно проповідувати, що Бога немає. що всяка держава є зло ... »252. У 1886 р. саме боязнь дати привід до сплеску радикальної пропаганди спонукала уряд на заборону не тільки святкування 25-річного ювілею селянської реформи, а й згадки її у пресі! Університетський статут 1884 вважається «найбільш послідовною контрреформою», хоча справедливості заради варто відзначити, що його основи розроблялися міністром Д. А. Толстим ще при Олександрі II, в 1875-1880 рр.. Новий статут спирався на аксіому: університети - справа державна. Саме тому викладачі повинні сприйматися як посадові особи, «чиновники вищої школи». І професора, і рек-тор, і декани повинні були за новим статутом не вибиратися колегами, а призначатися зверху - Міністерством чи піклувальником - спеціально поставленим для нагляду чиновником. Взагалі роль міністерства та попе-читель виростала досить помітно: вони навіть стверджували програми, аж до кількості годин на предмет. Факультети позбавлялися багатьох прав, напри-мер права призначати стипендії і допомоги; вони не могли своєю владою навіть перенести лекції з однієї години на інший. Був ліквідований університет-ський суд, і тепер порушення університетського статуту каралося державного-кої інспекцією, за рішенням якої студент міг бути виключений, від-правлен під арешт або в карцер. Важливо звернути увагу на роль самодержавної системи в утвержде-ванні статуту 1884 р. При його обговоренні в Державній раді блешні-ство було проти нововведень. Але за них був государ! - І це вияви-лось головним. Послідовним консерватором виявився К. П. Перемоги-носцев, який виступив, як це не дивно може здатися, проти нового статуту. Справа в тому, що його консервативні погляди не дозволяли йому при-ветствовать занадто рішучу ломку будь-яких традицій, навіть таких НЕ-давніх, як Університетський статут 1863 Після оприлюднення статуту - першого перегляду однієї з Великих реформ, проведеного законодавчим шляхом, - ідеолог нового царство-вання М. Н. Катков вигукнув: «Отже, панове, встаньте, - правитель-ство йде, уряд повертається!» У відповідь студенти в Москві прист-або «котячий концерт» під вікнами будинки Каткова на Страсному бульварі: заводія його були вислані зі столиці. Зовнішньою стороною посилення державного контролю над вищої школою стало повернення в 1885 р. форменого одягу для студентів.
272
І все-таки наступ держави на автономію освіти не озна- чало наступ на освіту взагалі. У царювання Олександра III число студентів не обмежувалася, як в «похмуре семиріччя». Більше того, в 1888 р. (незважаючи на пряме протидія Побєдоносцева) був від- критий перший університет в Сибіру - Томський, який став важливим культур- вим центром регіону. Крім того, з'явилися Харківський технологічного ський інститут та Вищі чоловічі курси виноробства в Ялті. На додаток державної політики консервації станового ладу в 1880-ті IT. досить істотно зросла плата за навчання (в 2-5 разів). Це, безсумнівно, обмежувало можливості незаможного населення вир- тися зі свого середовища силою власного таланту або високої работоспо- собности. Але саме в розмиванні станів консервативні кола бачили небезпека появи революційно налаштованого соціального шару. Як писав Побєдоносцев: «Чому у нас так багато збожеволілих юнаків? [Революціонерів. - Д. О.] Чи не тому, що ми ввели у себе неправдиву, зовсім невластиву нашому побуті систему освіти, яка, отри- вая кожного від рідного середовища, захоплює його в середу фантазій, мрій і не- відповідних претензій і потім кидає на ринок життя, без уменья ра- Ботати, без певної справи, без живого зв'язку з народним побутом, але з непомірним і потворним самолюбством, яке вимагає всього від життя, са- мо нічого не вносячи в неї »253. Прагнення до збереження станових меж викликало і так званий циркуляр про «кухарчиних дітей» 1887 р. - фактична заборона прини- мати на навчання в гімназію «дітей кучерів, лакеїв, кухарів, прачок, дрібних крамарів і тому подібних людей, дітям яких ... зовсім не випливає стре- митися до середньої освіти ». До 1895 загальне число гімназистів НЕ тільки перестало зростати, а й стало знижуватися (з 65,8 тис. 1882 до 63,9 тис. в 1895 р.). Проте одночасно почалося зростання (з 17,5 до 26 тис.) учнів реальних училищ - паралельної системи освіти, наце- ленній не так на підготовку до університетів, а на отримання достатньої «для реального життя »освіти вже в середній школі. У 1886 р. розгорнувся наступ на вищу жіночу освіту. Спеціальним указом 12 травня Міністерство освіти заборонило прийом на всі вищі жіночі курси, в результаті чого в найближчі роки оказа- лась (іноді на 15-20 років!) припинена робота курсів в Казані, Кі- Єві, Москві, Петербурзі. Така діяльність уряду мотівірова- лась тим, що вища жіноча освіта дало негативний досвід, посколь- ку створило надлишок «занадто» освічених жінок і зробило їх провідницями руйнівних революційних ідей. Лише одні курси - Бестужівські в Петербурзі - відновили роботу в 1889 р., але без авто- номии, з підвищеною платою за навчання і під жорстким контролем навчально-
273
го округу, а також з новими посадами інспектріси, контролюючих життя курсисток-бестужевок («бесстижевок» - говорили консерватори) у позанавчальний час. Однак, оскільки потреба жінок в отриманні вищої освіти не була вдаваною, суспільство знайшло обхідні шляхи: курей- си Герье в Москві, наприклад, фактично поновилися під виглядом так на- званих «колективних уроків» при Московському суспільстві вихователь- ниць і вчительок, тобто лекцій, семінарських та лабораторних занять під керівництвом викладачів Московського університету. Поряд з боротьбою проти автономії вищої школи - боротьбою, обус- ловлений необхідністю взяти під державний контроль саму «Революційну» частину суспільства - студентів, в Росії йшла велика ра- бота з впровадження масового початкової освіти. Сил і засобів земств для цього не вистачало, і в епоху Олександра III упор був зроблений на розвиток церковнопарафіяльних шкіл. У цих елементарних школах, що існували при парафіях церков (звідси й назва), самі священики не тільки зна- комілі селянських дітей з основами християнського вчення, а й навчали читати, писати, рахувати. В епоху реформ число таких шкіл скоротилася більше ніж у 5 разів - з 21 420 до 4064, однак замінити їх цілком на бо- леї «світську» початкову школу не вдалося. Тому Олександр III утвер- дил в 1884 р. «Правила про церковно-іріходскіх школах» і передав їх в НЕ- посереднє ведення Синоду. Парафіяльне духовенство (близько 45 ТОВ до 1882 р.) за сумісництвом зайнялося учительством в масовому поряд- ке. При всіх перевагах і недоліках такого сумісництва це було використання реального стану речей в країні. До кінця царствова- ня Олександра III налічувалося вже понад 30 тис. церковно-іріход- ських шкіл з майже мільйоном ученіков254. Вони могли стати суттєвим доповненням (приблизно 1/3 за кількістю учнів) до початкових вчили- щам земств і міст (всього до 1894 майже 3,2 млн учнів початкової школи). Посилення державного контролю над суспільством - ось мета «кор- ригування »системи місцевого самоврядування, як земського, так і го- родского. Це було відповіддю центральної влади на політичні притязая- ня установ, створених виключно для ведення місцевого госпо- ва. Слід зазначити, що нові положення не виросли «раптом» на початку царювання Олександра III, а стали наслідком більш ранніх спроб ре- шити проблеми земств, очевидні вже до кінця 1870-х рр.. Виробляла спочатку нові земські положення так звана «Кахановская ко- місія »(1881-1885) грунтувалася на матеріалах сенатських ревізій, проведених за вказівкою Лоріс-Мелікова в 1880 р. Положенням про земських начальників 1889 проголошувалася скасування мирового суду і передача його функцій особливим представникам влади, на-
274 значущих губернатором з місцевих дворян-землевласників і стояв- шим над селянським і волосним управлінням. Земський начальник міг піддавати селян стягненню без судочинства. Це нагадувало інститут світових посередників (скасований в 1874 р.), але з більш широ- кими правами. Деякі з них створювали лазівки для зловживань, наприклад, право «піклування про ... моральному преуспеяніі селян участ- ка », що могло трактуватися дуже вільно, або право накладання без фор- мального виробництва адміністративних стягнень (арешту, штрафу) за невиконання зроблених земським начальником розпоряджень та вимог, У Державній раді 39 осіб висловилися проти сприймаємо- го варіанту, але до меншості з 13 виступаючих «за» приєднався Олександр III - і питання було вирішене. Примітно, що противником призначень земських начальників (так само, як і нового університетського статуту) виступав затятий консерватор К. П. Побєдоносцев, що кілька псує струнку концепцію про нього як про головне ідеолога послідовник- ної «системи контрреформ». Послідовним продовженням політики «наведення порядку» в місцевому управлінні стало Земське положення 1890 Його введення вимірюв- нило виборчу систему так. що це стало черговим зміцненням застарілого принципу становості. Дійсно, після введення положення відсоток дворян виріс до 55.2% в повітових і до 89,5% в губернських зборах. Крім того, губернатор отримав право ревізії де- ятельности земських управ, що робило його адміністративним начальником «Самоврядування» (а вище але вертикалі влади стояв і міністр внутріш- них справ). Нарешті, введення Губернського по земським справам присутності під головуванням губернатора створило державний орган адміні- ністративного нагляду. Члени та голови земських управ навіть стали отримувати класні чини і вступили на бюрократичну сходи Табелі про ранги. Точно так само в містах вводилося Городовое положенні 1892 р. Воно посилювало права адміністрації та зменшувало права самоврядування, посколь- ку позбавляло прав виборів дрібну буржуазію. Це досягалося збільшенням майнового цензу, сохранявшего виборчі права за великими власниками нерухомості і купцями 1-й і 2-й гільдій. «Електорат» Пе- тербурга, наприклад, зменшився з 21 170 до 6048 голосів, Москви - з 23 671 до 7221, тобто включав менше 1% населення. Весь керівний склад міських управ тепер затверджувався адміністрацією, а обох столиць - особисто імператором. Міська влада могли контролювати не тільки «законність», а й «доцільність» найбільш важливих рішень думи. Міське положення зберігалося в Росії протягом залишати-
275 шейся на частку імперії чверті століття (крім Петербурга, управління кото- рого було змінено в 1903 р.). Довгий час при аналізі нових положень про самоврядування акцент робився на прагненні уряду скувати ініціативу і звузити можли- ності земств і дум. Однак сучасні дослідники вказують і на це- лий ряд сприятливих сторін нововведень: більш чітку регламентацію прав та обов'язків самоврядування, розвиток зачатків земської юстиції, саме прагнення зберегти самоврядування та налагодити співпрацю з ним у господарській сфері. До «контрреформам» часто відносять і зміна судових статутів у 1885-1889 рр.. Однак при цьому ліберальним історикам доводиться де- лать коментар, що ці зміни дуже мало вдалися саме як «Контрреформа», особливо по відношенню до «самої послідовної із Великих реформ »(адже саме тут слід було б очікувати« саму після- довательности контрреформу »). Мабуть, неточно трактуються цілі нововведення- дений, які складалися зовсім не в знищенні змінюваності суддів, глас- ного і змагального судочинства, рівності всіх перед законом, права на захист і т. п. Уряд і Олександр III прагнули відобразити досвід, накопичений судовою практикою за 20-річчя, що минув після ре- форми 1864 р., і в основному пов'язаний з політичною боротьбою, вихід- шей за рамки законів. Наприклад, голосні звіти про політичні процес- сах, що публікуються в легальній пресі, виявилися найбільш доступною агіт- ційної літературою для радикальної молоді. Саме тому в 1887 р. міністр юстиції отримав право закривати для публіки (і репортерів) су- Дебні засідання в тих випадках, коли розгляд могло торкнутися ре- лігіозние почуття, моральність, гідність конкретних людей або го- сударственной влади. Тоді ж був закритий вхід на засідання малолітнім і учням. Закон 1889 вилучав з ведення окружних судів деякі справи, пов'язані зі злочинами державного масштабу (не орга- тельно політичними). Підвищення майнового та освітнього цензу присяжних також було направлено на досягнення більшої самостійно- ності їх суджень. Деякі ознаки «наступу» на реформу навіть послідовні- ми критиками політики Олександра III визнаються несуттєвими, як, наприклад, право звільняти і переміщати суддів, отримане в 1885 р. Вис- шим дисциплінарним присутністю з сенаторів. Воно було «обставлено ... стількома застереженнями ... що практично не мало значення »256. Дуже серйозний аргумент проти «контрреформаторства», розпочатого в су- Дебні сфері саме за Олександра III, міститься у висновках істориків права, які помітили, що «наступ» на принципи судової рефор- ми почалося ще з закону 19 травня 1871, виданого з ініціативи шефа
276 жандармів П. А. Шувалова. Цей закон поклав виробництво дізнань на жандармів і створив альтернативну можливість дозволу политиче- ських справ: або в судовому, або в адміністративному порядку. Вже в 1871 р. місцева поліція могла боротися фактично з будь-якими проявами недо- вольства шляхом посилання і віддачі винного під гласний поліцейський над- зор, тобто було сформульовано виняток із загального правила розглянуто- ня політичних справ судами. 7 червня 1872 новоствореному Особливому присутності Урядового сенату доручалося розгляд всіх великих політичних справ, які, таким чином, вилучалися із загального судочинства. 37 з 52 процесів проходили в Особливому присутності. У 1878 р. (після вбивства шефа жандармів Мезенцева прямо в центрі Пе- тербурга) справи про державні злочини, протидію владі або замахах па посадових осіб передаються військовим судам257. Чи не поєднується з політикою послідовних контрреформ історія вве- дення в дію уявлення про перетворенні судово-слідчих ор- ганов в Сибіру. Воно повинно було замінити стару систему судочинства- ства відповідно до судових статутів 1864 і було внесено в Дер- ственний рада в січні 1883 Якщо проект піддався там деяким вимірюв- неніям, то чи не реакційного, а редакційного характеру. Він був підписаний Олександром III 25 лютого 1885, через майже 20 років після того, як би- Чи зроблені перші кроки з проведення в краї судової реформи. «Саме стільки років знадобилося російської бюрократичної машині, щоб справа нарешті зрушила з мертвої точки », - пише сучасний ісследователь258. Але сракт залишається фактом - Олександр III підписує законопроект в тому самому році, в якому К. П. Побєдоносцев подасть запи- ску, що містить найбільш серйозні пропозиції з перегляду судових статутів 1864 Записка в чому так і залишилася запискою. Загальний висновок сучасних істориків права: «Той десяток нормативних актів, прийнятих в 80-90-і рр.., жодною мірою не можна назвати контрреформою »259. Дуже дивно у світлі теорії «контрреформ» виглядає відсутність «во- енной контрреформи ». Як уже згадувалося, існувала досить силь- ная консервативна опозиція реформам Д. Мілютіна; вона спиралася на авторитет підкорювача Кавказу фельдмаршала князя Барятинського. Сплеск тиску опозиції припав на 1881 -1883 рр.., однак він не представляв собою ініціативи ні імператора, ні нового військового міністра П. С. Ванновського, ні начальника Головного штабу Н. Н. Обручева. Собі- равшим в 1881 р. особливі наради з військових питань мали на меті не провести «контрреформу», а врахувати уроки недавньої російсько-турецької війни. Це був рідкісний випадок, коли Олександр III, колись прихильник Барятинське- ського, погодився з необхідністю зберегти Мілютінском систему.
277 На прикладі трансформації судових встановлень і провалу «військової контрреформи »добре видно, що довга консервативна хвиля захвати- кість політичну історію царствований обох Александров, батька і сина. Сама система самодержавної влади створювала ситуацію, коли особисті пристрасті або антипатії імператора відігравали істотну роль. І при Олександрі II, особливо в другій половині його царювання, консерваторії- ри (наприклад, П. А. Шувалов або Д. А. Толстой) реалізували чимало охоронних проектів; і при Олександрі III існувала ліберальна опозиція на самому верху, в Державній раді і серед міністрів, що дозволяло утримувати державний корабель від надмірного крену вправо. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "контрреформи" |
||
|
||