| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
5. Поняття кваліфікації злочинів |
||
|
Головним у змісті і призначенні Особливої частини кримінального права є кваліфікація злочинів. Кваліфікацією злочинів називається юридична оцінка злочину і встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми закону, яка найбільш повно описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин -означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка передбачає відповідальність саме за вчинення цього злочину. Термін «кваліфікація» походить від латинського - якість. Взагалі кваліфікація позначає віднесення певного явища, речі за їх властивостями (якістю) до певного класу, виду чи категорії. Правова кваліфікація -є пошук, вибір і застосування до певної події, випадку конкретної правової норми. У кримінальному праві і законодавстві кваліфікація злочину - є дія, реалізація кримінального закону, застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або інакше - це означає підвести певний злочин під ознаки конкретної норми. Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися не так давно; перші праці на цю тему були надруковані лише після другої світової війни. Першою з них була праця проф. О. А. Герцензона «Квалификация преступлений» (М., 1947). Кваліфікацію злочинів О. А. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом.' Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі може бути визнане правильним: воно відображає головну сутність кваліфікації - встановлення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаних у законі. Але воно правильне лише взагалі і лише як орієнтовне. Його головний недолік у тому, що воно не визначає, не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку, до цього саме діяння. Кримінально-правова кваліфікація є застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальну відповідальність за певний, конкретний злочин передбачає декілька кримінально-правових норм, іноді ціла низка норм. Відповідальність за вбивство, наприклад, передбачають норми ст. 115-119 КК України. Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які теж передбачають відповідальність за позбавлення іншої особи життя - ст. 112, ч. 2 ст. 271, ч. З ет. 276, ч. 2 і 3 ет. 286, ст. 348, ст. 379, ст. 400, 443 КК України. Яка з них підлягає застосуванню у конкретному випадку? Правильною може бути кваліфікація лише тоді, коли буде застосована саме та норма, яка передбачає це діяння, тобто правильним буде застосування лише однієї і лише певної, конкретної норми. Тому вказівка у визначенні поняття кваліфікації злочинів О. А. Герцензоном на відповідність конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину (підкреслено мною - М. К.), передбаченого кримінальним законом, не визначає цієї однієї, єдино правильної для цього випадку норми. Цей недолік поняття кваліфікації злочинів робить його малопридатним для практики. Наступні дослідники теорії кваліфікації злочинів намагались подолати його недоліки. Найбільшим внеском у розвиток теорії кваліфікації злочинів є доробок академіка В. М. Кудрявцева. Кваліфікація злочинів, на думку В. М. Кудрявцева,- є встановлення і юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння і ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом.' На відміну від проф. О. А. Герцензона, академік В. М. Кудрявцев уточнює ту норму, яка підлягає застосуванню, вказуючи на те, що кваліфікація є «встановлення і закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння і ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом». Але і таке визначення тієї норми, яка підлягає застосуванню у конкретному випадку, незадовільне, оскільки і воно не конкретне, не категоричне, не виключає застосування неналежної норми, тобто не виключає помилки. Подібно до В. М. Кудрявцева визначають поняття кваліфікації злочинів проф. А. Ф. Зелінський, проф. Б. О. Курі-нов, С. А. Тарарухін4. Таке поняття кваліфікації злочинів не враховує детальної конкретизації і диференціації кримінально-правових норм, що відображають прагнення законодавця до диференціації кримінальної відповідальності. Сучасна диференціація кримінально-правових норм настільки деталізована, що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом, відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, викрадення майна (ст. 185-191 КК України) мають склади злочинів, які відрізняються лише однією ознакою - способом вчинення діяння - таємно (ст. 185 КК України), відкрито (ст. 186 КК України), із застосуванням обману (ст. 190 КК України) і т. ін. Всі ж інші ознаки цих складів злочинів тотожні, однаковісінькі. Крім того, і в межах однієї статті міститься декілька окремих складів злочинів, які теж відрізняються, наприклад, ч. 2 ст. 185 КК від ч. 1 цієї ж статті лише однією ознакою (повторністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за попередньою змовою групою осіб). Для кваліфікації діяння важливо встановити і застосувати саме ту норму, що містить певний, конкретний склад злочину. Але який? Як видно із наведеного, такі суміжні склади злочинів відрізняються один від іншого лише однієюознакою (рідше двома). За таких умов правильну кваліфікацію можна викласти у вигляді формули: п + 1, де п - всі спільні, тотожні ознаки складів цих злочинів, а 1 - це та додаткова ознака, яка відрізняє цей склад злочину від інших, суміжних, подібних. Отже, осередком, глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встановлення всіх ознак певних злочинів плюс, додатково, ще одиниці - однієї додаткової ознаки цього певного, конкретного діяння і складу злочину, що його передбачає. З цього випливає, що необхідна і єдина для кваліфікації злочину норма від інших (суміжних, подібних) відрізняється більшістю ознак, вона більш повно описує ознаки певного злочину і складу злочину за формулою: п + 1. Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найбільш повно описує ознаки вчиненого діяння. У цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочину. Визначити із багатьох подібних найнеобхіднішу норму буває складно, що призводить до помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верховного Суду України змушений майже у кожній постанові про практику застосування законодавства про відповідальність за окремі види злочинів вказувати судам на необхідність посилення уваги до ставлення у вину кваліфікації злочинів. Зокрема, у Постанові від 24 червня 1983 року № 3 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання продовольчих товарів, їх втрату і псування в системі державної торгівлі та споживчої кооперації» Пленум Верховного Суду зазначив, що судами «допускаються помилки в кваліфікації дій винних за способом вчинення розкрадання, розміром (вартістю) викраденого, за ознакою повторності, у відмежуванні розкрадань від інших складів злочинів, закінченого розкрадання від неза-кінченого, продовжуваного - від повторного».' Як бачимо, помилки трапляються майже в усьому спектрі кваліфікування злочинів проти власності. У Постанові від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» Пленум Верховного Суду України зазначив, що «допускаються судами помилки в кваліфікації умисних вбивств при розбійному нападі, з хуліганських мотивів, способом небезпечним для життя багатьох осіб, а також вчинених при інших обтяжуючих обставинах». У Постанові від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» Пленум Верховного Суду України зазначив, що «суди допускають помилки при кваліфікації дій винних осіб, відмежуванні одних злочинів від інших, вирішенні питань про наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та призначенні мір кримінальних покарань».' У Постанові від 28 червня 1991 р. № 3 «Про судову практику в справах про хуліганство» Пленум Верховного Суду України зазначив, що «деякі суди як хуліганство кваліфікують дії осіб, які вчинили більш тяжкі злочини, засуджують за ч. 1 ст. 296 КК України осіб, які вчинили злісне чи особливо злісне хуліганство, кримінально-каране хуліганство розцінюють як дрібне хуліганство і, навпаки, до кримінальної відповідальності притягують осіб, які вчинили дрібне хуліганство. Допускають інші помилки при кваліфікації дій винних». Велике практичне значення кваліфікація діяння має тому, що вона визначає: 1) юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну сутність і небезпечність (тяжкість); 2) міру відповідальності і міру покарання; 3) суттєво посилює кримінальну відповідальність за вчинення наступних злочинів після відбуття покарання за попередній (п. 1 ст. 67, ч. 2 ст. 187, п. 13 ч. 2 ет. 115, ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 164, ч. 2 ст. 165 та деякі інші норми КК України); 4) правові наслідки кримінальної відповідальності (позбавлення певних прав - ст. 55 КК України, судимість -ст. 88 КК України, адміністративний нагляд - ст. 395 КК України). Для кваліфікації мають значення не всі ознаки конкретного діяння, а лише ті з них, що характеризуються, визначаються кримінально-правовим змістом - які є ознаками складу злочину. Перелік ознак діяння, які враховуються при кваліфікації, обмежений законом - рамками складу злочину. Але за межами складу злочину перебуває чимало інших ознак, обставин, які мають кримінально-правове значення -суепільно-громадська характеристика особи суб'єкта, склад його сім'ї, стан здоров'я, професія, збіг певних обставин тощо. Згідно з цим, у кожному злочині можна виділити такі групи ознак: 1) вся сукупність ознак і властивостей злочину; 2) ознаки і властивості, що мають значення для вирішення кримінальної справи за сутністю; 3) кримінально-правові ознаки - ознаки складу злочину. Характеристика кримінально-правових особливостей всіх ознак вчиненого діяння свідчить, що для його кваліфікації вирішальне значення мають не всі, а лише деякі ознаки злочину. При відмежуванні, наприклад, викрадення зовсім 'не використовуються ознаки суб'єктивної сторони, оскільки цими ознаками викрадення не відрізняються. Всі відомі способи викрадення чужого майна вчинюються лише навмисно і з корисливих мотивів. Причому й умисел всіх викрадень лише прямий, оскільки викрасти чуже майно без бажання неможливо. При кваліфікації викрадення найбільше помилок трапляється тоді, коли незадовільно оцінені і враховані ознаки способу вчинення діяння (таємно чи відкрито, з насильством, небезпечним для життя і здоров'я потерпілого чи не небезпечним тощо), коли визначається - викрадення було вчинено одним суб'єктом чи групою осіб, викрадення було закінченим чи діяння утворює лише замах на вчинення злочину, або тоді, коли визначається розмір викраденого. Судова практика свідчить, що саме такі помилки трапляються при кваліфікації викрадення чужого майна. Так, судова колегія Верховного Суду України у своїй ухвалі від 13 грудня 1988 р. у справі Я. та М. зазначила, що суд допустив помилку при відмежуванні вимагання від грабежу або від розбою. При такому відмежуванні,- зазначила колегія,- необхідно враховувати, що при вимаганні погроза насильством спрямована на одержання майна в майбутньому, а не в момент застосування погрози.' Отже, помилка виникла через неправильну оцінку судом лише однієї ознаки - моменту отримання майна за наміром злочинця. В іншій справі суд припустився помилки, неправильно визначивши вартість викраденого державного майна.2 Такі ж помилки трапляються і при кваліфікації інших злочинів. Наприклад, замах на вбивство (ст. 15 і ст. 115 КК України) від заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 121 КК України) відрізняється у більшості випадків лише однією ознакою суб'єктивної сторони складу злочину - видом умислу. Теорією і практикою вже давно доведено, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом або, інакше кажучи, діяння може кваліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли воно було вчинене з прямим умислом.' Між тим трапляється, що суди іноді ретельно не досліджують цю ознаку суб'єктивної сторони злочину і припускаються помилок. У багатьох ухвалах судова колегія Верховного Суду України вказала судам на допущені ними помилки, наголошуючи кожного разу - замах на вбивство можливий лише з прямим умислом. Рівним чином і умисне вбивство, відповідальність за яке передбачають ст. 115 і 116 КК України, відрізняється одне від одного лише однією ознакою - наявністю чи відсутністю сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Неналежне дослідження цієї ознаки призводить до того, що вбивство в стані сильного душевного хвилювання кваліфікується за ст. 115 КК України, а діяння, передбачене ст. 115 КК України, кваліфікується за ст. 116 КК України. Судова колегія Верховного Суду, виправляючи такі помилки, звертає увагу судів на необхідність більш ретельного дослідження цієї ознаки злочину.3 Подібні помилки трапляються при відмежуванні вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України), від вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК України), а також при відмежуванні вбивства (ст. 115-119 КК України) від заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК У країни).4 Аналіз практики кваліфікації злочинів свідчить, що чим більш непевно визначені окремі ознаки злочину, чим більш важко їх конкретизувати, тим більше помилок припускаєть-ся при виявленні, оцінці і використанні цих ознак. Так, наприклад, кримінальне каране хуліганство у частині 1 ст. 296 КК України визначено занадто загальними, здебільшого оцін-ковими і тому не досить певними ознаками: «грубе порушення» «громадського порядку» з мотивів «явної неповаги» до суспільства. У літературі вже зазначалося, що таке визначення ознак конкретного злочину невдале, оскільки майже всі навмисні злочини мають такі ознаки, принаймні, явну неповагу до суспільства виражають і масові заворушення (ст. 294 КК України), і груповий розбій (ч. 2 ст. 187 КК України), і групове зґвалтування (ч. З ст. 152 КК України) та багато ін.' Тому відмежувати хуліганство від злочинів проти особи буває занадто складно. У надрукованій судовій практиці найбільше число помилок викрито саме при розмежуванні хуліганства і злочинів проти особи. Пленум Верховного Суду України у Постанові від 28 червня 1991 р. № 3 «Про судову практику в справах про хуліганство» зазначив, що дії, які супроводжувались погрозами вбивством, образою, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім'ї, квартирі відносно родичів, знайомих і викликані особистими неприязними відносинами, неправильними діями потерпілих та інше, повинні кваліфікуватися як злочини проти особи.3 Все це так, але як їх відрізнити, за якими ознаками, оскільки і хуліганські дії, що передбачені ст. 296 КК України, можуть бути вчинені у квартирі відносно родичів, знайомих. У п. 15 наведеної постанови Пленуму Верховного Суду України вказав на те, що суди повинні розрізняти хуліганство, вчинене групою осіб, і злочини, передбачені ст. 294 (масові заворушення) та ст. 293 КК України (організації або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок). Для такого відмежування Пленум Верховного Суду України вказав, що дії, передбачені ст. 293 КК України, не супроводжуються явною неповагою до суспільства, алише порушують громадський порядок, нормальну діяльність установ, підприємств і організацій, роботу транспорту або пов'язані з явною непокорою законним вимогам представників влади.' Можна зрозуміти спробу Пленуму Верховного Суду України розмежувати ці злочини, але дуже сумнівно, що порушення громадського порядку, нормальної діяльності установ, підприємств і організацій, роботи транспорту або непокора законним вимогам представників влади може чинитися без явної неповаги до суспільства. Тому занадто важко провести таке відмежування між цими злочинами, які мають переважну більшість подібних ознак. Взагалі, весь процес кваліфікації злочинів,- підсумовує академік В. М. Кудрявцев,- за своєю сутністю полягає у послідовному відмежуванні кожної ознаки вчиненого діяння від ознак інших, суміжних злочинів. Усі ознаки складу злочину виконують відмежувальну роль і призначаються, головним чином, для цього. Кожна ознака злочину, описаного законом, виділяє, відокремлює певний злочин від інших, або відмежовує злочин від інших правопорушень. Найбільш складними для відмежування їх від суміжних, подібних злочинів при кваліфікації є саме ті, які відрізняються один від одного лише однією ознакою. Ці відмежу-вальні ознаки належать у різних складах злочинів до різних Їх елементів. Це можуть бути ознаки об'єкта (наприклад, склади злочинів у ст. 112 і 115 КК України відрізняються лише ознаками об'єкта посягання), ознаки суб'єктивної сторони (наприклад, у складах злочинів ст.^115 і 119 КК України), або ознаки суб'єкта злочину (наприклад, у злочинах, передбачених ст. 111 і 114 КК України). Найбільшу складність має кваліфікація діянь, які спрямовані на один і той самий безпосередній об'єкт посягання і які утворюють низку послідовних, але дещо різних посягань. Так, наприклад, відносно працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця при виконанні ними обов'язків по охороні громадського порядку може бути вчинено опір (ст. 342 КК України), погрозу вбивством чи знищенням майна (ст. 345 КК України) або посягання на їхнє життя (ст. 348 КК України). Пленум Верховного Суду України у Постанові від 26 червня 1992 р. № 8 «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність працівників правоохоронних органів» зазначив, що посягання на життя, здоров'я та власність працівника правоохоронного органу або його близьких родичів, вчинене безпосередньо після погрози вчинити такі дії, утворює один злочин і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 345 КК України.' Таке рішення є правильним і обфунтованим, оскільки вчинення декількох діянь, передбачених різними кримінально-правовими нормами, одночасно, відносно одного і того ж потерпілого (чи потерпілих), утворює лише один злочин. Інші діяння у такому випадку є лише способом, невід'ємною складовою частиною об'єктивної сторони вчинення іншого, більш тяжкого злочину. Рівним чином і суб'єктивна сторона злочину (намір) свідчить, що особа прагне вчинити найбільш тяжкий злочин, а інші злочини, що складають його, виступають для нього процесом вчинення цього більш тяжкого злочину. Не має задовільних обгрунтувань кваліфікація викрадення чужого майна, поєднаного зі знищенням цього ж самого майна. Пленум Верховного Суду України у Постанові від 25 вересня 1981 р. №7 (з пізнішими змінами і доповненнями) «Про практику застосування судами законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна» зазначив, що розкрадання, поєднане з умисним знищенням або пошкодженням державного чи колективного майна, яке належить підприємству, установі, організації або перебуває в їхньому володінні, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів як розкрадання та умисне знищення чи пошкодження такого майна. Вказівка у цій постанові на «такого майна» не дає можливості зробити категоричний висновок, про яке майно йдеться - про ті ж самі речі, які були викрадені злодієм, чи йдеться про знищення та пошкодження інших речей, крім тих, що були викрадені. Якщо виходити з того, що йдеться про різні речі (майно), коли, наприклад, злодієм були викрадені гроші, радіоапаратура, магнітофон, телевізор, а знищено було приміщення магазину, обладнання складу чи майстерні або інші речі, крім викрадених, то, безперечно, таке діяння утворює сукупність злочинів і воно повинно кваліфікуватися як викрадення (ст. 185-190 КК України) і за сукупністю і знищення чужого майна (ст. 194 КК України). Але як належить кваліфікувати діяння, коли злодій викрав державне чи колективне (чи взагалі чуже) майно, а потім, після допиту, його як підозрюваного у викраденні цього майна, він, злякавшись того, що буде викритий, і щоб знищити речові докази його злочину, знищив (спалив, побив, понівечив чи викинув) викрадені ним речі? Обгрунтованим може бути висновок, що у такому випадку вчинюється один злочин, оскільки при цьому є лише одне посягання на відносини власності (об'єкт посягання). Викраденням економічні відносини власності зруйновані, вони вже не існують і тому нового (другого) посягання на них бути не може (не може бути посягання на ніщо). Тому винна у викраденні державного (чи іншого чужого) майна особа, яка після викрадення знищила це майно, повинна відповідати лише за викрадення цього майна. Отже, вчинення різних передбачених законом діянь відносно одного і того ж самого предмета, речі утворює лише один злочин.2 На тих же самих підставах і викрадення автомобіля з наступним його знищенням (розукомплектування, спродаж агрегатів, вузлів, спалення кузова тощо) не утворює сукупності злочинів, а повинно кваліфікуватися лише за ст. 185-190 КК У країни.3 Крім того, кваліфікація злочину вимагає віднесення цього злочину до певного виду - вбивство, викрадення, зловживання, тілесні ушкодження тощо. Віднесення злочину до певного виду злочинів є його родовою кваліфікацією, яка визначається законодавчою назвою цього злочину. Без визначення назви злочину, без його законодавчого найменування не може бути повною, задовільною кваліфікація, оскільки вона не буде загальнозрозумілою. Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки.' Інакше кажучи, кваліфікувати злочин - це означає дати йому кримінально-правову оцінку і застосувати до нього ту кримінально-правову норму, яка найбільш повно описує його ознаки. Вказівка на те, що для правильної кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати лише одну конкретну кримінально-правову норму із декількох суміжних, подібних, яка найбільш повно (п + 1) описує ознаки вчиненого діяння, має суттєве практичне значення, оскільки змушує правозастосовників шукати і застосовувати саме цю норму, яка є єдино правильною. Така певна конкретизація кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, допомагає вирішенню багатьох питань кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм, що підлягають застосуванню. Водночас з тим, вказівка у визначенні поняття кваліфікації на її юридичне закріплення,2 на мій погляд, зайва, оскільки воно (закріплення), по-перше, не властиве лише кваліфікації, і, по-друге, воно повністю охоплюється поняттям застосування кримінально-правової норми. Головним засобом кваліфікації злочинів є встановлення зв'язку між ознаками вчиненого діяння і ознаками, встановленими законом як ознаки певного складу злочину. Цей зв'язок є зв'язком між окремим (вчинене діяння) і загальним (кримінально-правова норма). Сутність кваліфікації полягає в тому, щоб правильно визначити і встановити цей зв'язок. У процесі кваліфікації злочину ознаки складу злочину, передбаченого законом, уявно поєднуються з ознаками діяння, що вчинене певною особою. При повному співпадан-ні цих ознак можна робити висновок про правильне застосування певної кримінально-правової норми, про правильну кваліфікацію діяння. У літературі визнається, що підставою і ґрунтом кваліфікації є склад злочину,3 тобто сукупність встановлених кримінальним законом ознак окремого, певного виду діяння (вбивства, грабежу, зґвалтування, хуліганства тощо). Вчинене певною особою конкретне діяння теж має сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримінальний закон, уявно, з певним аналізом, співставленнями поєднують ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу злочину. При повному співпаданні цих ознак відбувається їх поєднання і робиться висновок про інкримінування цього складу (чи кількох) злочину у вину особі. Таким є процес кваліфікації. Але процес кваліфікації не є кваліфікацією. Кваліфікація злочину, як уже зазначалося, є застосування певної норми (чи кількох) кримінального закону. Процес же кваліфікації ні в чому іншому не виявляється і нічого іншого собою не являє. Тому немає ніяких підстав поруч з кваліфікацією злочину встановлювати чи визначати додатково ще і процес кваліфікації. Головним у кваліфікації злочину є завдання і результат - встановити повну наявність складу злочину у вчиненому діянні, тобто викрити підставу кримінальної відповідальності. Але кваліфікація злочину не є кримінальною відповідальністю і не є її підставою. Кримінально-правова кваліфікація злочину є засобом реалізації кримінальної відповідальності. Кваліфікація злочину конкретизує кримінальну відповідальність, встановлює її межі, визначає сутність. Кваліфікація злочину є конкретною і єдиною формою реалізації кримінальної відповідальності. П. А. Воробей правильно відзначає, що кваліфікація злочину і кримінально-правове ставлення у вину співвідносяться між собою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення у вину - її змістом.' Співвідношення цих юридичних явищ повністю відповідає співвідношенню філософських категорій змісту і форми, в якому форма є змістовною, а зміст - формальним. Кримінально-правова кваліфікація діяння є змістовною, а кримінально-правове ставлення в вину - формальним. Формальність кваліфікації злочину випливає із формалі-зованості кримінально-правової норми. Саме тому кваліфікація злочину вимагає відповідної форми; без цієї форми кваліфікація неможлива. Кожній і будь-якій кримінально-правовій кваліфікації притаманна відповідна форма. Форма кримінально-правової кваліфікації завжди чітка, певна і конкретна. Особливості кримінальної відповідальності вимагають, щоб діяння завжди було чітко і конкретно кваліфіковане. Конкретність кваліфікації діяння полягає у застосуванні конкретної кримінально-правової норми - частини чи пункту певної статті кримінального закону. Формула кваліфікації злочину має вигляд формалізованої нумерації кримінально-правової норми - ч. 1 ст. 185 КК України, ч 2 ст. 152 КК України, ч. 2 ст. 368 КК України і т. ін. Конкретність кваліфікації діяння полягає також у тому, що кваліфікація не може бути непевною, загальною. Кримінальна відповідальність не тільки особиста (персоніфікована), але вона завжди й конкретна, чітко визначена та обмежена. Найбільшою мірою кримінальна відповідальність конкретизується, обмежується саме кваліфікацією, яка створює, складає сутність, зміст і обсяг обвинувачення. Ні в чому іншому обвинувачення не виявляється і ніщо інше обвинуваченням не є. Кваліфікація повністю дорівнює обвинуваченню, а обвинувачення рівне кваліфікації. Кваліфікація злочинів - надзвичайно важливе практичне завдання органів слідства, суду, прокуратури, адвокатури. Якраз при цьому, як свідчить практика, допускається найбільша кількість помилок. Передумовами правильної кваліфікації злочинів є такі вимоги: 1) глибоке вивчення та порозуміння особою, яка застосовує кримінально-правові норми, засад кримінального права, кримінальної політики держави, свого місця та ролі у їх виконанні; 2) правильне з'ясування і витлумачення змісту кримінального закону, всіх ознак конкретної кримінально-правової норми; 3) повне та всебічне дослідження фактичних ознак вчиненого злочину; 4) науково обґрунтоване поєднання ознак злочину, що встановлені законом, з ознаками вчиненого діяння. Теорією та практикою вироблені |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "5. Поняття кваліфікації злочинів" |
||
|
||