| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
5. Поняття кваліфікації злочинів |
||
|
У кримінальному праві кваліфікацією називається юридична оцінка злочину і встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин -означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка передбачає відповідальність за вчинення саме цього злочину. Термін «кваліфікація» походить від латинського qualis - який, якої якості. Кваліфікація взагалі - віднесення певного явища, речі за їхніми властивостями (якістю) до певного класу чи категорії. Правова кваліфікація - це пошук, вибір і застосування до певної події, випадку конкретної правової норми. У кримінальному праві кваліфікація злочину - це реалізація кримінального закону, застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми. Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися зовсім недавно. Перші праці на цю тему були надруковані лише після Другої світової війни. Першою була робота професора О. А. Герцензона «Квалификация преступлений» (M., 1947). Кваліфікацію злочинів О. А. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом.1 Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно відображає основну сутність кваліфікації - встановення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаного в законі. Але воно правильне лише як загальне і орієнтовне. Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку саме до цього діяння. Кримінально-правова кваліфікація є застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальна відповідальність за певний, конкретний злочин передбачається в кількох кримінально-правових нормах, іноді -у низці норм. Відповідальність за вбивство, зокрема, передбачають норми статей 115-119 Кримінального кодексу України (далі - КК). Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які також передбачають відповідальність за позбавлення іншої особи життя,- ст. 112, частини 2 статей 239-243, 245, частини 3 статей 258, 276-282, ч. 2 і ч. З ст. 286 КК та ін. Яку з них необхідно застосувати у конкретному випадку? Кваліфікація може бути правильною лише тоді, якщо буде застосовано саме ту норму, яка передбачає це діяння, тобто застосовано лише одну і лише певну, конкретну норму. Проте у визначенні О. А. Герцензона поняття кваліфікації злочинів вказівка на відповідність конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом, не визначає цієї норми, єдино правильної саме для даного випадку. Цей недолік робить поняття кваліфікації злочинів малопридатним для практики. У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В. М. Кудрявцев. Кваліфікація злочинів, на думку В. М. Кудрявцева, є встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом. На відміну від професора О. А. Герцензона академік В. М. Кудрявцев точніше визначає ту норму, яку необхідно застосувати при кваліфікації злочину. Але і таке визначення тієї норми, яка підлягає застосуванню у корпоративному випадку, незадовільне, оскільки і воно не конкретне, некатегоричне, не виключає застосування неналежної норми, тобто не виключає помилки. Так само, як і В. М. Кудрявцев, визначають поняття кваліфікації злочинів професори А. Ф. Зелінський,1 Б. А. Ку-ринов2 і С. А. Тарарухін.3 Таке визначення поняття кваліфікації злочинів не враховує детальної конкретизації і диференціації кримінально-правових норм, що відображають прагнення законодавця до диференціації кримінальної відповідальності. Сучасна диференціація кримінально-правових норм настільки деталізована, що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом, відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, різні склади розкрадання чужого майна (статті 185-191 КК) відрізняються лише однією ознакою - способом вчинення діяння - таємно (ст. 185), відкрито (ст. 186 КК), із застосуванням обману (ст. 190 КК) і т. ін. Усі інші ознаки цих складів злочинів тотожні, однакові. Крім того, і в межах однієї статті містяться кілька окремих складів злочинів, які також відрізняються лише однією ознакою (зокрема, ч. 2 ст. 185 від ч. 1 цієї ж статті) - повторністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за попередньою змовою групою осіб. Для кваліфікації діяння важливо встановити і застосувати саме ту норму, що містить певний, конкретний склад злочину. Але який? Як видно з наведеного, такі суміжні склади злочинів відрізняються один від одного лише однією ознакою (рідше - двома). За таких умов правильну кваліфікацію можна викласти у вигляді формули п + 1, де п - усі спільні, тотожні ознаки подібних складів злочинів, а 1 - та додаткова ознака, яка відрізняє цей склад злочину від інших, суміжних, подібних. Глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встановлення всіх ознак певних злочинів і додатково ще однієї ознаки цього певного, конкретного діяння і складу злочину, що його передбачає. З цього випливає, що необхідна і єдина для кваліфікації норма відрізняється від інших подібних більшістю ознак, вона повніше описує ознаки певного злочину. Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. У цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочинів. Визначити з багатьох подібних найнеобхіднішу норму буває складно, що призводить до помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верховного Суду України змушений майже у кожній постанові про практику застосування законодавства про відповідальність за окремі види злочинів вказувати судам на необхідність посилити увагу до кваліфікації злочинів. Велике практичне значення кваліфікація злочинного діяння має тому, що вона визначає: юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну сутність і небезпечність (тяжкість); міру відповідальності і міру покарання; 3) обтяжуючі обставини, що суттєво посилюють кримінальну відповідальність за вчинення наступних злочинів (п. 1 ст. 67, ч. 2 ст. 185-189, п. 13 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 368, ч. 2 ст. 369 та деякі інші норми КК); 4) підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності - статті 44-49 КК. 5) правові наслідки кримінальної відповідальності (позбавлення певних прав - статті 55, 58 КК, судимість -ст. 88 КК, адміністративний нагляд - ст. 395 КІС). Для кваліфікації мають значення не всі ознаки конкретного діяння, а лише ті з них, які визначають його кримінально-правовий зміст, тобто є ознаками складу злочину. Перелік ознак діяння, які враховуються при кваліфікації, обмежений законом, рамками складу злочину. Але за межами складу злочину є чимало інших ознак, обставин, які мають кримінально-правове значення - соціальна характеристика особи - суб'єкта злочину, склад його сім'ї, стан здоров'я, професія, певні обставини вчинення злочинного діяння тощо. Згідно з цим у кожному злочині можна виділити такі групи ознак: вся сукупність ознак і властивостей злочину, ознаки і властивості, які мають значення для вирішення кримінальної справи; 3) кримінально-правові ознаки - ознаки складу злочину. Аналіз кримінально-правових особливостей усіх ознак вчиненого діяння свідчить, що для його кваліфікації вирішальне значення мають не всі, а лише деякі ознаки злочину. При відмежуванні, наприклад, викрадення зовсім не використовуються ознаки суб'єктивної сторони, оскільки цими ознаками викрадення не відрізняються від суміжних складів злочину. Всі відомі способи викрадення чужого майна вчинюються лише навмисно і з корисливих мотивів. Причому умисел усіх викрадачів лише прямий, оскільки викрасти чуже майно без бажання заволодіти ним неможливо. При кваліфікації викрадення найбільше помилок трапляється тоді, коли незадовільно оцінені і враховані ознаки способу вчинення діяння (таємно чи відкрито, з насильством, небезпечним для життя і здоров'я потерпілого чи не небезпечним тощо), коли визнається - викрадення було вчинено одним суб'єктом чи групою осіб, викрадення було закінченим чи діяння утворює лише замах на вчинення злочину, або тоді, коли визнається розмір викраденого. Судова практика свідчить, що саме такі помилки трапляються при кваліфікації викрадення чужого майна. Так, судова колегія Верховного Суду України у своїй ухвалі від 13 грудня 1988 p., y справі Я. та М., зазначила, що суд допустив помилку при відмежуванні вимагання від грабежу або від розбою. При такому відмежуванні, зазначила колегія, необхідно враховувати, що при вимаганні погроза насильством спрямована на одержання майна в майбутньому, а не в момент застосування погрози.2 Отже, помилка виникла внаслідок неправильної оцінки судом лише однієї ознаки -моменту отримання майна за наміром злочинця. В іншій справі суд припустився помилки, неправильно визначивши вартість викраденого майна.3 Між тим трапляється, що суди іноді ретельно не досліджують цю ознаку суб'єктивної сторони злочину і припускаються помилок. У багатьох ухвалах судова колегія Верховного Суду України вказала судам на допущені ними помилки, наголошуючи кожного разу: замах на вбивство можливий лише з прямим умислом. Рівним чином і умисне вбивство, відповідальність за яке передбачають статті 115 і 116 КК, відрізняються одне від другого лише однією ознакою - наявністю чи відсутністю сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Неналежне дослідження цієї ознаки призводить до того, що вбивство в стані сильного душевного хвилювання кваліфікується за ст. 115 КК, а діяння, передбачене ст. 116 КК, також кваліфікується за ст. 115 КК. Судова колегія Верховного Суду, виправляючи такі помилки, звертає увагу судів на необхідність більш ретельного дослідження цієї ознаки злочину.3 Подібні помилки трапляються при відмежуванні вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), від вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК), а також при відмежуванні вбивства (статті 115-118 і 119 КК) від заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть потерпілого (ч. 2ст. 121 КК).1 Аналіз практики кваліфікації злочинів свідчить, що чим загальніше визначені окремі ознаки злочину, чим важче їх конкретизувати, тим більше припускається помилок при виявленні, оцінці і використанні цих ознак. Так, наприклад, кримінальне каране хуліганство у ч. 1 ст. 296 КК визначене такими занадто загальними, здебільшого оцінковими і не досить конкретними ознаками, як «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом». У науковій літературі вже зазначалося, що таке визначення ознак конкретного злочину невдале, оскільки майже всі навмисні злочини мають такі ознаки. Принаймні явна неповага до суспільства характерна для масових заворушень (ст. 294 КК), групового розбою (ч. 2 ст. 187 КК), групового зґвалтування (ч. 2 ст. 152 КК) та багатьох інших складів злочинів.2 Тому буває занадто складно відмежувати хуліганство від злочинів про(ти особи. У судовій практиці найбільшу кількість помилок виявлено саме при розмежуванні хуліганства і злочинів проти особи. Пленум Верховного Суду України у постанові від 28 червня 1991 р. № 3 «Про судову практику в справах про хуліганство» зазначив, що дії, які супроводжувались погрозами вбивством, образою, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім'ї, квартирі, відносно родичів, знайомих і викликані особистими неприязними відносинами, неправильними діями потерпілих та інше, повинні кваліфікуватися як злочини проти особи.3 Усе це так, але як їх відрізнити, за якими ознаками, оскільки і хуліганські дії, що передбачені ст. 296 КК, можуть бути вчинені у квартирі відносно родичів, знайомих? У п. 15 наведеної постанови Пленум Верховного Суду України вказав на те, що суди повинні розрізняти хуліганство, вчинене групою осіб, і злочини, передбачені ст. 294 (масові заворушення) і ст. 293 КК (організація або активна участь у групових діях, що порушують гро-^ мадський порядок). Для такого відмежування Пленум Верховного Суду України вказав, що дії, передбачені ст. 293 КК, не супроводжуються явною неповагою до суспільства, а лише порушують громадський порядок, нормальну діяльність установ, підприємств і організацій, роботу транспорту або пов'язані з явною непокорою законним вимогам представників влади.1 Можна зрозуміти спробу Пленуму Верховного Суду України розмежувати ці злочини, але дуже сумнівно, що порушення громадського порядку, нормальної діяльності установ, підприємств і організацій, роботи транспорту або непокора законним вимогам представників влади можуть чинитися без явної неповаги до суспільства. Тому занадто важко провести таке відмежування між цими злочинами, які мають переважну більшість подібних ознак. Взагалі весь процес кваліфікації злочинів, як вважає академік В. М. Кудрявцев, за своєю сутністю полягає в послідовному відмежуванні кожної ознаки вчиненого діяння від ознак інших, суміжних злочинів.2 Всі ознаки складу злочину виконують відмежувальну роль і призначені головним чином для цього. Кожна ознака злочину, описаного в законі, відокремлює певний злочин від інших або відмежовує злочин від інших правопорушень. Складно відмежувати злочини, які відрізняються один від одного лише однією ознакою. Такі відмежувальні ознаки у різних складах злочинів належать до різних їх елементів. Це можуть бути ознаки об'єктивної сторони діяння (наприклад, склади злочинів у статтях 185 і 186 КК відрізняються лише ознаками способу вчинення злочину), суб'єктивної сторони (наприклад, у складах злочинів, передбачених статтями 115 і 119 КК), суб'єкта злочину (наприклад, у злочинах, передбачених статтями 111 і 114КК). Найбільшу складність становить кваліфікація діянь, які спрямовані на один і той самий безпосередній об'єкт посягання і які утворюють низку послідовних, пов'язаних між собою дій. Так, зокрема, щодо працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця при виконанні ними обов'язків по охороні громадського порядку можуть бути вчинені: опір (ст. 342 КК), погроза вбивством чи знищенням майна або насильством (ст. 345 КК) або посягання на їхнє життя (ст. 348 КК). У постанові Пленуму Верховного Суду колишнього СРСР від 3 липня 1963 р. № 7 зазначалось, що в таких випадках, коли діями винного одночасно були вчинені різні види посягань на працівників правоохоронних органів або членів громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовців (погроза і опір, опір і посягання на життя і т. ін.), суди повинні у випадку, якщо всі ці дії фактично утворюють елементи одного злочину, кваліфікувати його за статтею Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за найбільш тяжкий вид посягання з числа вчинених винною особою.1 Це було, мабуть, обґрунтоване рішення цієї практичної проблеми. Пленум Верховного Суду України у постанові від 26 червня 1992 р. «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність і власність працівників правоохоронних органів» теж вказав, що посягання на життя, здоров'я та власність працівника правоохоронного органу або його близьких родичів, скоєне безпосередньо після погрози вчинити такі дії, утворює один злочин і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 342 КК.2 Таке рішення є правильним і обґрунтованим, оскільки вчинення декількох діянь, передбачених різними кримінально-правовими нормами одночасно, відносно одного й того ж потерпілого (чи потерпілих), утворює лише один злочин. Інші діяння у такому випадку є лише способом, невід'ємною складовою частиною об'єктивної сторони вчинення іншого, більш тяжкого злочину, таким чином, і суб'єктивна сторона злочину (намір) свідчить, що особа прагне вчинити найбільш тяжкий злочин, а інші злочини, що складають його, виступають для нього процесом вчинення цього, більш тяжкого, злочину. Не має задовільних обгрунтувань кваліфікація викрадення чужого майна, поєднаного зі знищенням цього самого майна. Пленум Верховного Суду України у постанові від 25 вересня 1981 р. № ^ (з пізнішими змінами і доповненнями) «Про практику застосування судами законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна» вказав, що розкрадання, поєднане з умисним знищенням або пошкодженням державного чи колективного майна, яке належить підприємству, установі, організації або перебуває в їх володінні, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів як розкрадання та умисне знищення чи пошкодження такого майна.1 Якщо виходити з того, що йдеться про різні речі (майно), коли, наприклад, злодієм були викрадені гроші, радіоапаратура, магнітофон, телевізор, а знищено було приміщення магазину, обладнання складу чи майстерні або інші речі, крім викрадених, то безперечно, що таке діяння утворює сукупність злочинів і воно повинно кваліфікуватися як викрадення (статті 185-187 КК) і за сукупністю - знищення чужого майна (ст. 194 КК). Але як належить кваліфікувати діяння, коли злодій викрав державне чи колективне (чи взагалі чуже) майно, а потім, після допиту його як підозрюваного у викраденні цього майна, він, злякавшись того, що буде викритий, і щоб знищити речові докази злочину, знищив (спалив, побив. понівечив або викинув) викрадені ним речі. Обґрунтованим може бути висновок, що у такому випадку вчинюється один злочин, оскільки при цьому є лише посягання на відносини власності (об'єкт посягання). Викраденням економічні відносини власності зруйновані, вони вже не існують, і тому нового (другого) посягання на них бути не може (не може бути посягання на ніщо). Тому винна у викраденні чужого майна особа, яка після викрадення знищила це майно, повинна відповідати лише за викрадення цього майна. Отже, вчинення різних передбачених законом діянь відносно одного і того ж предмета, речі утворює лише один злочин.1 На тих же підставах і викрадення автомобіля з наступним його знищенням (розукомплектування, спродаж агрегатів, вузлів, спалення кузова тощо) не утворює сукупності злочинів, а повинно кваліфікуватися лише за статтями 185-191 КК.2 Крім того, кваліфікація злочину вимагає віднести цей злочин до певного виду - вбивство, викрадення, зловживання, тілесні ушкодження тощо. Віднесення злочину до певного виду злочинів є його родовою кваліфікацією, яка визначається законодавчою назвою цього злочину. Без визначення назви злочину, без його законодавчого найменування не може бути повною, задовільною кваліфікація, оскільки вона не буде загальнозрозумілою. Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки. Інакше кажучи, кваліфікувати злочин -значить дати йому кримінально-правову оцінку і застосувати до нього ту кримінально-правову норму, яка найбільш повно описує його ознаки. Те, що для правильної кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати лише одну, конкретну кримінально-правову норму з декількох суміжних, подібних, яка найбільш повно (п + 1)описує ознаки вчиненого діяння, має суттєве практичне значення, оскільки змушує правозастосовників шукати саме ту норму, яка є єдино правильною. Як буде зазначено далі,1 така певна конкретизація кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, допомагає вирішенню багатьох питань кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм, що підлягають застосуванню. Разом з тим вказівка у визначенні поняття кваліфікації на її юридичне закріплення, на мій погляд, є зайвою, оскільки воно (закріплення), по-перше, властиве не лише кваліфікації і, по-друге, його повністю охоплює поняття застосування кримінально-правової норми. Кваліфікація злочинів полягає у встановленні зв'язку між ознаками вчиненого діяння і ознаками, викладеними у законі як ознаками певного складу злочину. Це зв'язок між окремим (вчинене діяння) і загальним (кримінально-правова норма). Сутність кваліфікації полягає у правильному визначенні і встановленні цього зв'язку. У процесі кваліфікації злочину ознаки складу злочину, передбаченого законом, порівнюються з ознаками діяння, вчиненого певною особою. При повній ідентичності цих ознак можна зробити висновок про правильне застосування певної кримінально-правової норми, про правильну кваліфікацію діяння, У науковій літературі визнається, що основою кваліфікації є склад злочину,2 тобто сутність встановлених кримінальним законом ознак окремого, певного виду діяння (вбивства, грабежу, зґвалтування, хуліганства тощо). Вчинене певною особою конкретне діяння також має сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримінальний закон, аналізують, порівнюють ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу злочину. Якщо вони збігаються, робиться висновок про інкримінування певного складу (або складів) злочину за вину особі. Таким є процес кваліфікації злочину. Але процес кваліфікації не є кваліфікацією. Кваліфікація злочину - це застосування певної норми чи кількох норм кримінального закону. Процес же кваліфікації ні в чому іншому не проявляється і нічим іншим не є. Тому немає підстав поряд із кваліфікацією злочину встановлювати чи визначати додатково ще й процес кваліфікації. Головним у кваліфікації злочину є завдання і результат - встановити наявність складу злочину у вчиненому діянні, тобто визначити підставу кримінальної відповідальності. Але кваліфікація злочину не є кримінальною відповідальністю і не є її підставою. Кримінально-правова кваліфікація - це засіб реалізації кримінальної відповідальності. Кваліфікація злочину конкретизує кримінальну відповідальність, встановлює її межі, визначає сутність. Кваліфікація злочину є конкретною та єдиною формою реалізації кримінальної відповідальності. П. А. Воробей правильно відзначає, що кваліфікація злочину та кримінально-правове ставлення в вину співвідносяться між собою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення в вину - її змістом. Співвідношення цих юридичних явищ повністю відповідає співвідношенню філософських категорій змісту і форми, в якому форма є змістовною, а зміст - формальним. Кримінально-правова кваліфікація діяння є змістовною, а кримінально-правове ставлення в вину - формальним. Формальність кваліфікації злочину випливає з формалізованості кримінально-правової норми. Саме тому кваліфікація злочину вимагає відповідної форми, без якої кваліфікація неможлива. Кожній кримінально-правовій кваліфікації притаманна відповідна форма. Форма кримінально-правової кваліфікації завжди чітка, певна і конкретна. Особливості кримінальної відповідальності вимагають, щоб діяння завжди було чітко і конкретно кваліфіковано. Конкретність кваліфікації діяння полягає у застосуванні конкретної кримінально-правової норми - частини чи пункту певної статті кримінального закону. Кваліфікація злочину має вигляд посилання на конкретну кримінально-правову норму - - ч. 1 ст. 185, ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 368 КК та ін. Конкретність кваліфікації діяння полягає також у тому, що кваліфікація не може бути загальною. Кримінальна відповідальність не тільки особиста (персоніфікована), але вона завжди конкретна, чітко визначена. Повною мірою кримінальна відповідальність конкретизується саме кваліфікацією злочину, яка визначає сутність, зміст і обсяг обвинувачення. Ні в чому іншому обвинувачення не виявляється і ніщо інше обвинуваченням не є. Кваліфікація повністю дорівнює обвинуваченню, а обвинувачення рівне кваліфікації діяння. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "5. Поняття кваліфікації злочинів" |
||
|
||