ПРОПАГАНДА

Саме на цьому тлі пропаганда виявилася єдиною сферою, де режим досяг надзвичайних успіхів. Рецепт успіху був простий: треба було не контролювати вміст передач, а правильно розставляти кадри таким чином, щоб на всіх ключових місцях опинилися люди, абсолютно добровільно і вільно говорять саме те, що потрібно уряду. Відносна свобода друку поєднувалася з жорстоким контролем на телебаченні. Під керівництвом Михайла Полтораніна державна пропаганда зуміла ефективно поєднати досвід, накопичений за роки комуністичного режиму, з сучасними методами і пропагандистськими технологіями холодної війни, почерпнутими з арсеналу західних колег. Оскільки ж в умовах кризи у людей практично не було коштів на купівлю газет, спроби опозиції боротися з відомством Полтораніна за допомогою власної преси нагадували зусилля африканців, що билися з луками і стрілами проти європейських кулеметів.

Після остаточної перемоги над «комуністичним тоталітаризмом» в 1991 р. російські власті провели чистку на радіо і телебаченні, видаливши звідти всіх, запідозрених у симпатіях до «червоним». Виганяли чи виживати навіть представники технічного персоналу, в результаті чого на телебаченні стали відбуватися постійні «накладки»-то пускали неправильну заставку, то пропадав звук, то зникало зображення. Зате «червоних» техніків вже не було. Іноді глядачам показували спеціально відібраних представників опозиції - найбільш безпорадних і тупих, відбираючи то найбільш помірних, то навпаки - очевидних екстремістів. На цьому тлі мексиканські soap operas ставали єдиною віддушиною для мільйонів телеглядачів. У 1992-1993 рр.. альтернативним джерелом інформації для телеглядачів була петербурзька передача «600 секунд», де заправляв Олександр Невзоров, талановитий журналіст, прославляв Саддама Хусейна і твердий порядок під владою авторитарного режиму. Ще до жовтневого перевороту влада мали намір закрити невзоровскую програму, але потім злякалися масових протестів. Причому протестували не лише шанувальники «600 секунд».

Люди, що працювали на телебаченні, як і в радянські часи, відчували себе «бійцями ідеологічного фронту», пишалися своєю особливою роллю. Вони навіть кілька перебільшували своє значення. «Припустимо, ми нічого не будемо показувати протягом трьох днів, і тоді я б хотів подивитися на той склад уряду, який ми побачимо після того, як включимо знову телевізор», - хвалився генеральний директор Російської телерадіокомпанії Анатолій Лисенко75.

Дуже скоро, проте, журналісти-«демократи» з'ясували, що навіть щира ненависть до комуністів, соціалістам і лівим не гарантує від неприємностей. Треба не тільки постійно лякати глядачів привидом комунізму і хвалити влади, але і робити це так, щоб влада були задоволені. За невдалу передачу про події на Кавказі в одночас втратив свій пост керівник телекомпанії Останкіно Єгор Яковлєв. Очолюючи «Московські новини», Яковлєв більше кого-небудь постарався для пропаганди нової російської влади і розвалу Радянського Союзу. Але, зробивши свою справу, він став не потрібен. Вчора ще всемогутній володар громадської думки, він раптом перетворився на похилого безпорадну людину, що просить колег про допомогу. Колеги зібралися і зробили спільну заяву на підтримку Яковлєва. Президент і уряд цієї заяви не помітили, а керівники газет вже наступного дня як ні в чому не бувало продовжували розхвалювати урядові реформи.

Слідом за Яковлєвим телебачення змушені були покинути інші діячі, які намагалися відстоювати власну думку. Правда, і тепер далеко не всі передачі відбивали точку зору влади. Через хаос в країні, неефективності бюрократії та адміністративного безладу успішно проконтролювати все, що виходить в ефір, просто не вдавалося. А за гроші в Росії можна купити все - навіть час на державному телебаченні. Телевізійні бос не вимагали хабарів, вони лише вимагали «спонсорських внесків».

Урядові кола багато і детально говорили про майбутнє приватному телебаченні, але ніхто і не заїкався про те, щоб надати ефірний час тим, хто не згоден з пануючими думками. Приватне телебачення - і цього ніхто навіть не намагався заперечувати - повинно проповідувати ті ж ідеї, що і державне. І контролювати його будуть ті ж люди.

Приватизація Московського телеканалу скінчилася тим, що більшу частину акцій отримали представники столичної бюрократії і пропагандистських відомств. З високопоставлених чиновників вони перетворилися ще й у власників. Приватизація телебачення, таким чином, дала ті ж результати, що і всі інші російські приватизації. Та ж група людей в 1992 р. отримала у власність і контрольний пакет акцій нового 6-го каналу телебачення Росії, а МОСТ-банк, тісно пов'язаний з адміністрацією Москви, прибрав до рук 4-й канал, де почала мовлення телекомпанія НТВ.

Більшість газет залежало від уряду не менше, аніж державне телебачення. Без прямих і непрямих дотацій, що надаються владою, вони просто не вижили б. Політику в області преси і засобів масової інформації в перші роки правління Єльцина координував Федеральний інформаційний центр Михайла Полтораніна. Багато хто навіть не пам'ятали офіційної назви цього відомства, називаючи його просто «міністерством правди». Тим часом столична влада створили в 1991-1992 рр.. власне «міністерство пропаганди», поставивши на чолі його Павла Гусєва, головного редактора бульварної газети «Московський комсомолець». Міністерство щедро допомагало газетам, проповедовавшим американський спосіб життя, кока-колу, цінності вільного підприємництва і «сильну виконавчу владу». Коротше - «ідеологію демократичного вибору». Після кількох скандалів міністерство пропаганди довелося реформувати, але політика в області друку залишилася без змін.

Дотації надавали не лише влади. Підприємницькі групи, що стоять за спиною уряду, щедро субсидували як журналістів, так і самих міністрів. Завдяки такій системі «перехресного запилення» все залишалися задоволені.

Ліва преса не зникла. Соціалістичні видання трималися на плаву завдяки допомозі профспілок. «Правда» виходила у світ на кошти грецького мільйонера, який, як стверджують злі язики, раніше відмивав гроші КПРС. Комуністична преса, однак, залишалася ізольована від масового читача. Нею цікавилися лише люди, і без того підтримували комуністів. Потроху популярність альтернативної преси росла. Газета «Солідарність», видавана на гроші Московської федерації профспілок, збільшила тираж з 5000 у 1991 р. до 30 ТОВ у 1992-1993 рр.. У масштабах Росії, проте, крапля в морі.

Інформація, релевантна " ПРОПАГАНДА "

1. Статут" Південно-Російського союзу робітників
   пропаганда ідеї визволення робітників з-під гніту капіталу і привілейованих класів, по-друге: об'єднання робочих Південно-Російського краю по-третє; для майбутньої боротьби з усталеним економічним і політичним порядком. II. При союзі знаходиться каса, суми якої в перший час призначаються для пропаганди ідеї звільнення робітників, а згодом і для боротьби за цю ідею.
   
2. Глава 8 Ідеологічні диверсії сіонізму проти соціалізму
   пропаганда, стаючи все, більш витонченою, намагається домогтися «розмивання», «ерозії» соціалізму як суспільної системи, дискредитації комуністичних ідей. У цих цілях противники прогресу і світу вдаються до брудних прийомів "психологічної війни", до ідеологічних диверсій і провокацій. Все більш інтенсивно ведеться пряма або замаскована діяльність проти країн соціалізму.
   
3. ІЗ ЗВЕРНЕННЯ Українських ПОЛІТІЧНІХ в'язнів ДО ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ ООН КУРТА ВАЛЬДГАЙМА
   пропаганду и агітацію, а не за націоналізм, їх Офіційно назівають антісовєтчікамі, а не націоналістамі. Ціль українських націоналістів - НЕ демократізуваті чі Яким-будь способом удосконалюватися форми російського політічного життя. В тому ми зацікавлені Тільки як у передумові, яка допомогла б розвіваті нашу боротьбу. Наша ціль - вихід України з складу СРСР и побудова української держави.
   
4. 57. Принципи національно-державного устрою Російської Федерації
   пропаганда чи агітація, збудлива національну ненависть і ворожнечу, забороняється пропаганда національної переваги. 4. Принцип рівноправності тотожних суб'єктів Російської Федерації. У Конституції Російської Федерації говориться про рівноправні суб'єктах Російської Федерації стосовно до республікам, краях, областям, автономним округам. Зазначений принцип відноситься не тільки до
   
5. Тоталітаризм
   пропагандою стосовно СРСР і країнам народної демократії, які клеветнически ототожнювалися з фашистськими режимами і протиставлялися "демократичному" "вільному" суспільству в капіталістичних
   
6. 2. Суб'єктивна сторона і кваліфікація злочинів.
   пропаганда чи агітація, що проводиться з метою підриву або ослаблення Радянської влади, кваліфікується за ст. 70 КК РРФСР, а пропаганда чи агітація з метою порушення расової чи національної ворожнечі - за ст. 74 УК-Поширення з метою підриву або ослаблення Радянської влади наклепницьких вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад, кваліфікується за ст. 70 КК РРФСР,
   
7. ПРИМІТКИ 1 .
   пропаганди. 1921. № 11-12. С. 9-15. 71. Третій Всеросійський з'їзд РКСМ. Стенографічний звіт. М., Л., 1926. С. 325. 72. Известия Народного комісаріату з продовольства. 1920. № 1-2. С. 36-37. 73. РЦХИДНИ. Ф. 17. Оп. 65. Д. 140. Л. 18. 74. Там же. Д. 453. Л. 113 . 75. Там же. Оп. 12. д. 79. Л. 108. 76. Там же. Оп. 84. Д. 138. Л. 20. 77. Там же. Ф. 5. Оп. 1. Д. 2618. Л. 15
   
8. Основні напрямки досліджень юридичної педагогіки
   пропаганди, кримінологічна педагогіка, превентивна педагогіка, юридична педагогіка як навчальна дисципліна і частина інших. Розширення фронту досліджень з охопленням всіх розділів юридико-педагогічного знання при підвищенні їх науковості, більш глибокого розкриття юридико-педагогічної специфічності, практичної опрацьованості (яка доходить до розробки методик і
   
9. 2. Методи і функції науки "Теорія держави і права"
   пропаганди і правового виховання. Прикладна - формулювати практичні пропозиції щодо вдосконалення системи державного управління та правової системи. Прогностична - виявити тенденції розвитку держави і права, передбачити і змоделювати варіанти їх майбутнього розвитку. Методи: Метод порівняльного правознавства - зіставлення державно-правових явищ різних спільнот
   
10. Японська школа
    пропаганда, яка закликала «зібрати вісім кутів під одним дахом», тобто розширити японське геопростір до «великої Азії» . У 1927 р. націоналістична Японія бурхливо вітала так званий мемо 47 рандум Танака (Г. Танака - прем'єр-міністр Японії в 1927 - 1929 рр..), що сформулював геополітичну програму «освоєння» Маньчжурії, Монголії, Китаю, країн Південно-Східної Азії та південних морів