| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 2. Умови дійсності угод |
||
|
Загальні положення. Угода являє собою єдність чотирьох елементів: суб'єктів - осіб, що беруть участь в угоді, суб'єктивної сторони - єдності волі і волевиявлення, форми і змісту. Порок будь-якого або декількох елементів угоди призводить до її недійсності. Недійсність угоди означає, що за цим дією не зізнається значення юридичного факту, у зв'язку з чим недійсний правочин не може породити юридичні наслідки, які сторони мали на увазі при укладанні угоди. Тим часом недійсна угода призводить до певних юридичних наслідків, пов'язаних з усуненням наслідків її недійсності. Суб'єкти угоди. Такими визнаються будь-які суб'єкти цивільного права, які мають якістю дієздатності. Здатність самостійного здійснення угод є елементом цивільної дієздатності. У літературі була висловлена думка про те, що цивільна дієздатність складається з окремих якостей, таких, як сделкоспособность, деликтоспособность і т.д. Видається, що самостійного значення, у відриві від дієздатності, такі якості мати не можуть, тому немає необхідності дробити дієздатність на окремі "здібності". Водночас самостійне укладення угод є одним з найважливіших елементів дієздатності, ставлення насамперед до здійснення угод дозволяє говорити про відмінності в дієздатності малолітніх та неповнолітніх. Дієздатність юридичних осіб характеризується цілями діяльності юридичної особи, окресленими в установчих документах, з одного боку, і повноваженнями органу юридичної особи, яка має право на вчинення правочинів від імені юридичної особи, з іншого. Воля і волевиявлення в угоді. Воля і волевиявлення мають значення для дійсності угоди в їх єдності. Для дійсності угоди небайдуже і те, як формувалася воля особи. Необхідною умовою є відсутність будь-яких чинників, які могли б спотворити уявлення особи про суть угоди або її окремих елементах (оману, обман тощо) або створити видимість внутрішньої волі при її відсутності (погроза, насильство і т. п.) . Волевиявлення має правильно відображати внутрішню волю і довести її до відома учасників угоди. Законом встановлено, що доведення внутрішньої волі до решти учасників угоди має відбуватися лише способами, передбаченими законом, тобто у визначеній законом формі. Відсутність необхідної законом форми вираження волевиявлення може призвести до недійсності угоди. Форма угод. Однією з умов дійсності угоди є облечение волі суб'єктів, які роблять угоду, в необхідну законом форму. Форма угод буває усній чи письмовій. Усно можуть вчинятися будь-які угоди, якщо: а) законом або угодою сторін для них не встановлена письмова форма, б) вони виконуються при самому їх скоєнні (виняток становлять угоди, потребують нотаріальної форми, а також угоди, для яких недотримання простої письмової форми тягне їх недійсність), в) угода відбувається на виконання письмового договору і є угода сторін про усній формі виконання (ст. 159 ЦК). Всі інші угоди повинні здійснюватися у письмовій формі. Письмова форма буває простою і нотаріальною. Письмова форма являє собою вираження волі учасників угоди шляхом складання документа, що відображає зміст угоди та підписаного особами, які здійснюють угоду. Нотаріальна форма відрізняється від простої письмової форми тим, що на документі, що відповідає перерахованим вище вимогам, вчиняється посвідчувальний напис нотаріусом або іншою посадовою особою, яка має право здійснювати таку нотаріальну дію (ст. 160, 163 ЦК). Договори можуть відбуватися не тільки складанням єдиного документа, але і шляхом обміну документами за допомогою поштового, телеграфного, телетайпного, телефонного, електронного або іншого зв'язку, що дозволяє достовірно встановити, що документ виходить від сторони за договором (п . 2 ст. 434 ЦК). Як видно, перелік способів зв'язку для укладення договору за законом не є вичерпним, що дозволяє користуватися будь-якими, найсучаснішими способами зв'язку, в тому числі і не згаданими в законі, за умови, що існує можливість встановити факт відправлення повідомлення саме стороною за договором. В якості подібного підтвердження може виступати оригінал спрямованого повідомлення, спеціальне кодове ім'я, відоме обмеженому колу осіб, включаючи сторону договору, і т. п. Наприклад, для укладання договору по факсимільному зв'язку одній стороні слід направити підписаний нею письмовий документ іншій стороні. Друга сторона підписує отримане факсимільне повідомлення і направляє його першій стороні. У результаті перша сторона має оригінал, підписаний нею, і факсимільне відтворення тексту документа, підписаного другою стороною. Друга сторона має документ, отриманий нею по факсимільному зв'язку, на якому поставлено підпис уповноваженої особи з другої сторони. При виникненні спору у кожної сторони є документ, ідентично відображає зміст договору, а справжні підписи сторін підтверджують факт направлення документа кожної зі сторін. Крім того, технічні можливості факсимільного зв'язку допомагають додатково отримувати підтвердження про отримання повідомлення та відомості про номер одержувача. При укладенні договору можливі випадки, коли одна сторона направила документ іншій стороні, а та, що не направляючи ніяких документів, приступила до виконання, тобто до відвантаження товару, виконання робіт, сплаті грошей і т . д. У цьому випадку письмова форма договору вважатиметься дотриманою в силу прямої вказівки п. 3 ст. 434 ГК, на відміну від загального правила, за яким конклюдентні діями можна здійснити тільки усну угоду (п. 2 ст. 158 ЦК). Законом, іншими правовими актами або угодою сторін можуть бути додатково введені вимоги до простій письмовій формі. Вони можуть ставитися до паперу, на якій повинен складатися документ, наприклад, бланки встановленої форми, папір з водяними знаками чи іншими способами захисту. Можливо введення особливої "гербовою" папери для складання окремих документів. Крім того, такі вимоги можуть бути пов'язані з додатковим підтвердженням повноважень особи на здійснення угоди шляхом посвідчення його підпису печаткою організації або скріплення печаткою якої третьої сторони самого документа. Можуть бути передбачені випадки факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога власноручного підпису (пп. 1 і 2 ст. 160 ЦК). Необхідність дотримання письмової форми правочину законом ставиться насамперед у залежність від суб'єктного складу угоди. Всі угоди юридичних осіб між собою і з громадянами повинні здійснюватися у письмовій формі (ст. 161 ЦК). Виняток становлять угоди, потребують нотаріальної форми, а також угоди, які можуть вчинятися усно. Наприклад, купівля-продаж товару в магазині, за загальним правилом, вимагає простої письмової форми, оскільки магазин є юридичною особою і договір укладається з громадянином або іншою юридичною особою. Однак виконання угоди при самому її вчиненні, тобто обмін товару на гроші, здійснюваний одночасно, допускає можливість здійснення угоди купівлі-продажу в усній формі. Не слід вважати, що касовий або товарний чек є письмовою формою договору купівлі-продажу. Чек містить інформацію нема про всієї угоді, а лише про суму, сплаченої покупцем. Крім того, на чеку немає підписів сторін, які роблять угоду. Касовий чек може бути використаний в якості одного з доказів вчинення правочину, але не замінює письмову форму стиглий. Те ж можна сказати і про так званих "гарантійних листах" юридичних осіб, коли керівник підприємства звертається до іншої юридичної особи з проханням надати послуги або продати товар, додаючи при цьому, що оплата гарантується. Зазначений документ також не може розглядатися як письмова форма угоди, оскільки не відображає її змісту, а висловлює лише волю одного з учасників. У той же час такі листи є достатньою доказової базою для підтвердження факту здійснення операції. Угоди громадян між собою на суму, що перевищує не менше ніж у деся1' разів встановлений законом мінімальний розмір оплати праці, складають другу групу угод, що вимагають простої письмової форми (ст. 161 ЦК). Законодавець відмовився від встановлення жорстко фіксованої суми, понад яку угоди повинні здійснюватися у письмовій формі. В умовах інфляційної економіки цілком виправдано законодавче рішення, що встановлює залежність форми угоди від мінімального розміру оплати праці. Мінімальний розмір оплати праці встановлюється Державною Думою і залежить від рівня інфляції, наповнення державного бюджету та ряду інших факторів. Мета введення простої письмової форми для угод, що перевищують визначену законом суму, цілком очевидна-необхідно забезпечити стійкість цивільних відносин, з одного боку, і не ускладнювати цивільний оборот введенням додаткових вимог, з іншого. По суті закон визначає верхню межу суми, до якої громадяни мають права здійснювати операції між собою усно. Не можна не звернути увагу на термін здійснення угоди. Оскільки закон пов'язує форму угоди з мінімальним розміром оплати праці, а цей розмір змінюється досить часто (в даний час зміна мінімального розміру оплати праці відбувається практично кожні 3-4 місяці), то слід пам'ятати, що форма угоди визначається законом, чинним на момент її здійснення . Збільшення згодом мінімального розміру оплати праці не може служити підставою для затвердження про недотримання встановленої законом форми угоди. Третю групу становлять угоди між громадянами, письмова форма вчинення яких передбачена законом. Особливість цих угод у тому, що вони не залежать від суми угоди, вимога письмової форми обумовлено або особливою значущістю цих угод за сумою, термінами, предмету угоди, або можливістю зловживань при відсутності письмової форми. Так, угода про неустойку, заставу, поручительство, інших засобах забезпечення виконання зобов'язань, попередній договір повинні здійснюватися у письмовій формі незалежно від суми угоди (ст. 331, 339, 380,429 ЦК), за умови, що їх учасниками є громадяни. Якщо ж угоди відбуваються між юридичними особами, то закон не містить спеціального додаткового вимоги про письмову форму, оскільки діє загальне правило про письмову форму угод, скоєних юридичними особами. Розглянуті вище правила встановлюють вимоги з боку закону, що не заважає громадянам наділити в просту письмову форму угоду, для здійснення якої достатньо було б і усної форми. Письмова форма найбільш поширена в діловому обороті, оскільки при наявності письмового документа можна максимально швидко і достовірно виявити волю сторін на здійснення угоди. Недотримання необхідної законом письмової форми може призводити до різних наслідків. Загальним правилом є недопущення показань свідків на підтвердження угоди та її умов (ст. 132 ЦК). Таким чином, закон ускладнює доведення факту вчинення правочину, визнаючи допустимими тільки письмові докази або інші, виключаючи можливість застосування показань свідків. Однак недопущення показань свідків-це лише напівзахід, оскільки закон, ускладнивши доказування, передбачає можливість, що навіть досконала угода може бути не доведена в суді у зв'язку з відсутністю інших доказів. Чи означає це недійсність недоведеною угоди? Ні. Недійсність угод, не наділених в необхідну законом просту письмову форму, настає лише у випадках, прямо вказаних у законі чи угоді сторін. Наприклад, недотримання простої письмової форми зовнішньоекономічної угоди тягне її недійсність в силу прямої вказівки закону (п. 3 ст. 162 ЦК). Якщо ж таких вказівок немає, суд обмежується констатацією факту, що угода, укладена з порушенням вимоги про її простій письмовій формі, не мала місця, тобто за діями громадян і юридичних осіб, хоча і досконалих, не визнається значення юридичного факту. посадовими особами органів виконавчої влади. За скоєння посвідчувального напису стягується державне мито. Нотаріальна форма зазвичай передбачається для угод, в яких волевиявлення сторін необхідно зафіксувати досить виразно, таких, наприклад, як заповіт, дарування, купівля-продаж нерухомості в житловій сфері. У ряді випадків нотаріальна форма потрібно і для угод за участю юридичних осіб і між ними, наприклад, заставу нерухомості - іпотека вимагає нотаріальної форми (ст. 339 ЦК). Іноді склалася практика господарського обороту змушує громадян наділяти угоду в нотаріальну форму, хоча ні законом, ні угодою сторін це не передбачено. Так, купівля-продаж автомобілів між громадянами може бути здійснена в простій письмовій формі і не вимагає нотаріальної форми, проте склалася практика реєстрації транспортних засобів органами ДАІ змушує громадян здійснювати договір в нотаріальній формі. Поряд з розглянутими формами здійснення угод законом введена додаткова стадія вчинення окремих видів угод - державна реєстрація. Якщо законом передбачено, що та чи інша угода підлягає державній реєстрації, то до моменту державної реєстрації угода не вважається одягнений у необхідну законом форму, а отже, і досконалою. Обов'язковість державної реєстрації передбачена Цивільним кодексом для операцій із землею та іншим нерухомим майном. Державна реєстрація угод з рухомим майном певного виду може бути введена законом. Так, Федеральним законом "Про музейному фонді Російської Федерації і музеях Російської Федерації" від 26 травня 1996 введена обов'язкова реєстрація переходу права власності та інших актів, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків щодо музейних предметів і музейних колекцій, включених до складу Музейного фонду Російської Федерації. Угоди з музейними предметами підлягають реєстрації в Державному каталозі Музейного фонду Російської Федерації (ст. 10). Вимога державної реєстрації не може бути встановлено угодою сторін, тобто сторони не вправі вимагати реєстрації угоди з майном, якщо його реєстрація не передбачена законом. Державна реєстрація проводиться відповідно до вимог закону і включає в себе прийом документів, необхідних для державної реєстрації, правову експертизу документів та законності здійснюваної операції, встановлення відсутності протиріч між заявленими вимогами про реєстрацію та вже зареєстрованими правами на даний об'єкт, внесення інформації про здійснені угоди в Єдиного державного реєстру та вчинення написів на правовстановлюючих документах. В умовах, коли в оборот все більш залучаються земельні ділянки, будівлі, житлові будинки, різні споруди й цілі підприємства, вартість яких досить висока, повна і достовірна інформація про майно є обов'язковою умовою стійкості цивільного обороту. У зв'язку з цим інформація про виробленої реєстрації угод з нерухомістю та правах на неї оголошена законом загальнодоступною. Органи юстиції, на які покладено обов'язок реєстрації угод з нерухомістю, зобов'язані надавати інформацію будь-якій особі, навіть якщо він і не є учасником угоди. Більше того, інформація повинна бути надана і в тому випадку, якщо реєстрація була здійснена іншим органом юстиції, скажімо, в іншому місті (ст. 131 ЦК). Закон розрізняє реєстрацію прав на нерухоме майно та реєстрацію угод з нерухомим майном. Відносно угод, що тягнуть перехід права власності, вимога про державну реєстрацію самої угоди, як правило, відсутня, оскільки реєстрації підлягає перехід права власності. Виняток становлять договори продажу житлових приміщень (п. 2 ст. 558 ЦК), підприємств (п. 3 ст. 560 ЦК), а також договір, який передбачає відчуження нерухомого майна під виплату ренти (ст. 584 ЦК). Всі вони підлягають державній реєстрації і вважаються укладеними з моменту такої реєстрації. Що ж до угод з нерухомим майном, вчинення яких не тягне зміни власника, то в одних випадках вони підлягають державній реєстрації, а в інших державної реєстрації підлягає передача нерухомого майна. Державній реєстрації підлягають договір про іпотеку (п. 3 ст. 339 ЦК), договір оренди будівлі або споруди, укладений на строк понад одного року (п. 2 ст. 651 ЦК), договір оренди підприємства (п. 2 ст. 658 ЦК) . Пункт 2 ст. 1017 ЦК передбачає, що передача нерухомого майна в довірче управління підлягає державній реєстрації в тому ж порядку, що і перехід права власності на це майно. Що ж до самого договору про передачу нерухомого майна в довірче управління, то його державна реєстрація ст. 1017 ЦК не передбачається. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 2. Умови дійсності угод" |
||
|
||