| Головна |
| « Попередня | ||
4.5. ВІДНОСИНИ МІЖ ПРОКУРАТУРОЮ І УПОВНОВАЖЕНИМ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ |
||
|
Запровадження в Україні інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (ст. 101 Основного Закону) є підтвердженням триваючої демократизації українського суспільства, запози- 292 293 ченням досвіду функціонування цього інституту і інших країнах Європи. Вперше в Радянському Союзі до цих питань привернули увагу юридичної громадськості Ю. Шемшученко та Ю. Мурашин [98], згодом - І. Мелік-Дадаєва [99]. Спробу запровадити його вперше серед соціалістичних країн прокоментував Р. Стефальський стосовно Польщі [100]. В 90-х роках і пізніше зазначена проблематика була предметом досліджень Н. Хаманєєвої [101], О. Марцеляка [102], В. Долежана [103], С. Миронова [104] та інших авторів. Як зазначає Н. Хаманєєва, у Швеції, що, за загальним визнанням, вважається родоначальницею інституту омбудсмена (часто вживаний узагальнюючий термін) його було запроваджено, "щоб якось урівняти широкі повноваження короля з повноваженнями парламенту, останньому надавалось право обирати спеціального парламентського комісара для здійснення нагляду за додержанням законодавчих актів парламенту судами та іншими органами влади" [101, 84]. Отже, спочатку діяльність шведського омбудсмена була якоюсь аналогією загального нагляду прокуратури в сучасному розумінні, проте поступово зосередилась виключно на правозахисній сфері. На час запровадження в Україні парламентського контролю за додержанням прав людини система державних органів, покликаних захищати ці права, була уже в основному сформована. До них належать і розгалужені прокурорські структури. Деякі автори, зокрема, А. Шнаєв [105, 429], В. Долежан [106, 50] висловлювали скептицизм з приводу можливості нової інституції реально впливати на стан правозахисту в Україні, передусім через її більш ніж обмежені кадрові можливості. Ці побоювання, хоча і мали під собою певний ґрунт, все ж виявились перебільшеними, передусім через існування прокурорського нагляду з його вагомим кадровим потенціалом. "Справа в тому, - відзначив у 1995 році Ю. Шемшученко, - що інститут омбудсмена в різних країнах сконструйований по-різному. В одних він існує тільки на рівні парламенту, а в інших має систему своїх органів і на місцях. В останньому випадку це там, де прокуратура не здійснює функції загального нагляду або взагалі прокуратури немає. На мій погляд, у нас немає рації створювати громіздку і коштовну систему органів уповнова- жених з прав людини на місцях. Права людини повинні забезпечуватись за допомогою загального нагляду прокуратури. Це буде дешевше і більш ефективно" [107, 18]. І справді, в сучасному вигляді Уповноважений Верховної Ради України з прав людини закликаний не замінити, а доповнити існуючі способи захисту людських прав. Це стає тим більш очевидним зараз, коли розсудливість законодавців дозволила в основному зберегти в недоторканності право-захисний потенціал прокуратури, перш за все, таку важливу його складову, як нагляд за додержанням і застосуванням законів. Положення ст. 101 Конституції конкретизовані в Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" [108]. За задумом законодавця, високий авторитет парламенту, представником якого виступає Уповноважений, дозволить йому швидко і ефективно вживати заходів щодо захисту прав окремих громадян та соціальних груп, усувати причини, що породжують ці порушення, привертати увагу владних структур і громадськості до зазначених проблем. На відміну від прокуратури, Уповноважений не може бути віднесений до правоохоронних органів. Правоохоронна діяльність за своїм змістом і спрямованістю є ширшою від правозахисної, оскільки охоплює всі питання боротьби із злочинністю та іншими правопорушеннями. Якщо прокуратура України в сучасних умовах збереглась як багатофункціональний орган (ст. 121 Конституції України і п. 9 її Перехідних положень), то в Уповноваженого функція одна - "контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України" (ст. 1 зазначеного .закону). Хоча при цьому слід підкреслити, що захист прав людини є водночас і пріоритетним завданням прокуратури, яке реалізується при здійсненні всіх її функцій. На відміну від інших інституцій, які функціонують у правозахисній сфері, Уповноважений та його апарат являють собою окремий орган, а не систему органів, як, наприклад, прокуратура, через відсутність представників Уповноваженого в адміністративно-територіальних одиницях. Така можливість передбачена у ст. 11 Закону, проте, по-перше, її важко реалізувати через організаційно-кадрові і фінансові труднощі, по-друге, в цьому немає особливої потреби. Проте, на нашу думку, слід дозволити обласним радам створю- 295 294 вати "дочірні" структури з урахуванням конкретної обстановки із додержанням прав людини в окремих адміністративно-територіальних одиницях (за рахунок місцевих бюджетів). Як і Генеральний прокурор України, Уповноважений "здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів і посадових осіб". В літературі висловлено думку, що він діє "незалежно від будь-якої влади" [109, 49]. Звичайно, цю незалежність не можна розуміти буквально або спрощено, оскільки, як і стосовно прокуратури, вона не має абсолютного характеру. Це обумовлено самим фактом "прив'язаності" Уповноваженого до законодавчої влади. Статтею 9 Закону передбачена можливість його дострокового увільнення від посади" в "разі порушення присяги". Навряд чи це можна вважати досить конкретною підставою, оскільки в "порушення присяги" можна при бажанні вкласти будь-який зміст. Вважаємо, що питання про гарантії перебування на посадах як Уповноваженого з прав людини, так і Генерального прокурора України, впродовж всього конституційного строку є далеким від оптимального вирішення і повинно стати предметом подальшого обговорення при вдосконаленні законодавства. Можливо, є рація запровадити щось подібне до процедури імпічменту у дещо спрощеному варіанті у порівнянні з процедурою, встановленою для дострокового припинення повноважень Президента України. На думку О. Марцеляка, "інститут обмудсмена виступає не лише як інститут держави, але як інститут громадянського суспільства" [110, 19], а Н. Хаманєєва вважає, що він взагалі не є органом влади [101, 85]. З останньою думкою як стосовно Російське.!' Федерації, так і стосовно України, не можна погодитись, оскільки державний характер Уповноваженого і підпорядкованого йому апарату прямо випливає з положень Конституції та чинного законодавства. Що ж до причетності його до громадянського суспільства, то ця позиція містить у собі раціональне зерно. Сама сутність цієї інституції обумовлює потребу у встановленні найтісніших контактів з окремими ланками громадянського суспільства: політичними партіями, об'єднаннями громадян, зокрема, правозахисними та екологічними. На жаль, як це не дивно, в Законі про Уповноваженого практично відсутні будь-які вказівки з цього приводу, хоча зрозуміло, що без допомоги громадськості йому важко виконувати покладені на нього завдання. Не можуть стояти осторонь від співробітництва із структурами громадянського суспільства і органи прокуратури, якщо, звичайно, не керуватись новомодною теорією щодо антагонізму інтересів громадянського суспільства та держави і її органів. Серед принципів організації і діяльності прокуратури виділено і такий, як гласність, інформування державних органів влади, громадськості про стан законності та заходи щодо її зміцнення (п. 5 ч. 2 ст. 6 Закону про прокуратуру). Природним було б закріпити цей принцип і в законодавстві про діяльність Уповноваженого з прав людини, та й взагалі сформулювати основні принципи цієї діяльності так, як це зроблено в Законі про прокуратуру. Відповідно до ст. 2 Закону сферою його застосування є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише між громадянином України, незалежно від місця перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами. Як відомо, найгострішою проблемою діяльності прокуратури впродовж десятиріч було встановлення оптимальних меж її загальнонаглядо-вої діяльності, яка так до кінця і не була вирішена. Судячи з цього, така проблема може виникнути (якщо уже не виникла) і в діяльності Уповноваженого. З одного боку, виходячи із ст. 2 Закону, сфера діяльності Уповноваженого обмежена лише відносинами громадян з органами влади. З іншого ж боку, доповіді Уповноваженого Верховній Раді України повинні містити відомості про стан захисту прав і свобод людини і громадянина не лише цими органами та їх посадовими особами, але й об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, а ч. 1 ст. 15 надала право Уповноваженому вносити акти реагування до будь-яких органів. Як правильно відзначив В. В. Долежан, який вважає за потрібне усунути суперечності між нормами одного законодавчого акта, "це по суті робить компетенцію Уповноваженого необмеженою, що не відповідає кадровим можливостям цієї інституції" [106, 51]. Водночас не можна погодитись з А. Тененбаумом у тому, що із 296 297 сфери дії Закону виключено Збройні сили, інші військові формування та військова адміністрація [111, 101], оскільки всі вони входять до структур виконавчої влади. Винятково делікатний характер мають питання впливу Уповноваженого, як і органів прокуратури, на діяльність судів. Очевидно, не всі правомоччя Уповноваженого, закріплені у ст. 13 Закону, можуть бути застосовані до судів і суддів (витребування пояснень, перевірки стану додержання прав і свобод людини при розгляді справ, внесення актів реагування з метою усунення порушень при розгляді справ і винесенні рішень). Проте, як ми вважаємо, не суперечить принципу незалежності суду внесення Уповноваженим актів реагування з приводу таких порушень у діяльності судів, як тяганина, бюрократизм, зневажливе ставлення до громадян. Ці та інші відхилення від нормальної діяльності судової влади не можуть залишитись поза зовнішнім контролем. Закон (п. 10 ст. 10) надає Уповноваженому право звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно. Це формулювання практично є ідентичним підставі представництва прокурором інтересів громадянина в суді (неспроможність громадянина через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені або оспорюванні права або реалізувати процесуальні повноваження), яка закріплена у ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру" в редакції Закону від 12.07.2001 р. Досить своєрідний характер має таке правомоччя Уповноваженого, як право "бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій" (п. 9 ст. 14), яке не є властивим для прокурора - активного учасника судового розгляду. "Відомо, - згадує Уповноважений з прав людини Н. Карпачова, - що в жовтні 1998 року завершилася гучна справа Лариси Хоролець, колишнього Генерального директора "Українського дому". Лише завдяки нашому контролю суд визнав незаконним звільнення її з посади, Представник Уповноваженого з прав людини як спостерігач відвідував судові засіданні в справі, де суддя ... боявся винести рішення відповідно до закону. Тобто лише наша присутність принесла позитивний результат" [112, 14]. Звичайно, тут важко одночасно сказати, чого боявся і чого врешті-решт не злякався суддя, але, очевидно, силу морального впливу в подібних випадках не можна недооцінювати. Повноваження прокуратури і Уповноваженого, спрямовані на виявлення порушень прав людини, мають багато спільного (стосовно прокуратури йдеться, звичайно, про повноваження по нагляду за додержанням і застосуванням законів). Основною рисою, яка їх поєднує, це те, що вони не мають владно-розпорядчого характеру. І все ж ступінь імперативності вимог прокурора при здійсненні нагляду є вищою. По-перше, в Законі про прокуратуру міститься спеціальна стаття 8 "Обов'язковість виконання вимог прокурора", положення якої стосуються його вимог щодо встановлення обставин правопорушення, розгляду актів прокурорського реагування, а стосовно приписів (ст. 22) - і стосовно обов'язковості їх виконання. По-друге, у ст. 185-6 КУпАП за невжиття заходів щодо протесту, припису чи подання прокурора передбачена адміністративна відповідальність. Гарантованість реалізації повноважень Уповноваженого перебуває на значно нижчому рівні. Обов'язковість виконання його законних вимог підмінена у ст. 22 Закону обов'язком співпраці з Уповноваженим, яку кожен чиновник може розуміти по-різному. Серед усіх його вимог обов'язковими визнані лише ті, що стосуються забезпечення доступу до документів і матеріалів, надання інформації і пояснень. Така обов'язковість не передбачена навіть щодо розгляду актів реагування (подань) Уповноваженого і вжиття по них заходів впродовж місячного строку відповідно до ч. З ст. 15 Закону. Така "люб'язність", "запобігливість" стосовно адресатів, очевидно, обумовлена європейським досвідом. В розвинутих країнах до зауважень омбудсмена прислуховуються через повагу до нього і вроджену законослухняність. В наших же умовах цього не досить, і тому ми схильні підтримувати пропозиції про підвищення рівня імперативності актів омбудсмена і встановлення юридичної відповідальності, передусім адміністративної, за невиконання його законних вимог, які висловлені О. В. Марцеляком [113, 81] та А. І. Хальотою [114, 470]. 299 298 за межі своєї компетенції, діючи не лише "на території України", як передбачено ст. 1 Закону, але й вживає заходів до визволення громадян України з іноземних в'язниць, а громадянок - з іноземного сексуального рабства. Кількість звернень до Уповноваженого постійно зростає. В 1999 році до нього надійшло 16019 індивідуальних та 348 колективних скарг, в попередньому році відповідні цифри склали 8369 та 172. Але при цьому для вирішення звернень безпосередньо в секретаріаті Уповноваженого у 1998 році було відкрито 795, а в 1999 році - 1644 провадження [115, 64], що на багато порядків менше, ніж у прокуратурі, не кажучи вже про інші державні органи. Звідси напрошується висновок, що через неможливість особисто розібратись навіть із незначною частиною скривджених, омбудсме-ну України доцільно зосередитись на розгляді лише тих скарг, які мають "резонансний" або "прецедентний характер" (стосовно наслідків їх вирішення), приділивши головну увагу аналітичній роботі з внесенням відповідних пропозицій органам державної виконавчої влади, а також з урахуванням одержаної інформації перевіряти стан додержання прав і свобод людини в окремих державних структурах (п. 12 ст. 13 Закону). У зв'язку з цим може виникнути питання про піднаглядність Уповноваженого Генеральній прокуратурі України і, навпаки, підкон-трольність останньої Уповноваженому. Очевидно, говорити про те, що Уповноважений та його апарат є піднаглядними прокуратурі, немає підстав, якщо уважно проаналізувати статтю 1 модернізованого Закону України "Про прокуратуру". Щоправда, у цій статті йдеться про органи державного управління і контролю, проте не згадується спеціально про парламентський контроль, на орган якого, як і на самий парламент, прокурорський нагляд не поширюється. Що ж стосується можливої підконтрольності прокуратури Уповноваженому, то вона також є більш ніж проблематичною, якщо зважити на те, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 6 Закону про прокуратуру органи прокуратури здійснюють свої повноваження незалежно від будь-яких органів державної влади і посадових осіб, хоча з боку Президента і Верховної Ради України, як уже раніше згадувалось, відчуваються певні ознаки контролю. Вважаємо, що тут найприйнятнішим було б таке вирішення пов'язаних із цим питань. По-перше, органи прокуратури повинні надавати Уповноваженому на його запит необхідну інформацію, яка стосується наглядової та іншої діяльності прокуратури, за винятком таких, що не підлягають розголошенню, матеріалів досудового слідства. По-друге, в органах прокуратури розглядаються скарги, що надійшли з секретаріату Уповноваженого, а по тих, які взяті на контроль, надсилаються інформації про наслідки їх вирішення. По-третє, працівники прокуратури не повинні виконувати пропозиції і рекомендації, які надходять з цієї інституції, якщо вони стосуються вчинення конкретних наглядових та інших процесуальних дій, так, як вони мають право ставитись до аналогічних звернень народних депутатів України відповідно до рішення Конституційного Суду України від 11.04.2000 р. у справі за конституційним поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення статті 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону "Про статус народного депутата України". По-четверте, Уповноважений та його представники не мають права здійснювати будь-яких перевірок роботи органів прокуратури. Звертає на себе увагу відмінність (і не на користь прокуратури) щодо права звернення до Конституційного Суду України. На відміну від Уповноваженого, Генеральний прокурор України не має права ставити перед КС питання про визнання такими, що не відповідають Конституції, актів вищих органів влади (п. 1 ч. 1 ст. 150 Основного Закону), хоча обоє вони можуть звертатися з поданнями про офіційне тлумачення Конституції чинного законодавства. Хочеться сподіватись, що колись ця невідповідність буде усунута. Це ж стосується і надання як Генеральному прокурору, так і Уповноваженому права законодавчої ініціативи з огляду на наявність в їхньому розпорядженні великої кількості матеріалів про недоліки в законодавстві і прогалини у правовому регулюванні. Враховуючи близькість завдань і компетенції Генеральної прокуратури України та підпорядкованих їй прокуратур і Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини великого значення набуває налагодження між ними ділової співпраці і взаємодії для посилення правових гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина. Не випадково провідними науковцями Росії в галузі ЗОЇ 300 прокурорського нагляду було внесено пропозицію "у зв'язку з прийняттям Федерального конституційного закону про Уповноваженого з прав людини у Російській Федерації визначити організаційні взаємодії цього парламентського органу і прокуратури" [88, 18]. На наш погляд, до числа таких організаційних форм взаємодії можна віднести: а) взаємний обмін аналітичною інформацією, що характеризує стан додержання прав і свобод та характерні порушення у цій сфері; б) передача Уповноваженим до органів прокуратури матеріалів про порушення прав людини, у яких вбачаються ознаки злочину (цей обов'язок можна було б спеціально закріпити в Законі); в) спільне обговорення актуальних питань застосування законодавства про права людини; г) спільні звернення до профільних комітетів Верховної Ради України з метою використання депутатами права законодавчої ініціативи у правозахисній сфері; д) узгодження тематики виступів у засобах масової інформації. Реалізація цих та інших пропозицій дозволила б певною мірою уникнути дублювання контрольних і наглядових заходів, зокрема, зробити більш змістовними щорічні доповіді Уповноваженого (ст. 18 Закону про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини) та інформації Генерального прокурора (ч. 1 ст. 2 Закону про прокуратуру), які надсилаються до парламенту. Взаємозв'язки між органами прокуратури та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини породжують і ряд інших питань теорії і практики, які вирішуватимуться в ході подальшого розвитку цих структур. КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДО СЕМІНАРУ 1. Охарактеризуйте характер правовідносин Генеральної прокуратури України з Президентом України. 2. Охарактеризуйте характер правовідносин Генеральної прокуратури України з Верховною Радою України. 3. Чи потрібно встановлювати підконтрольність і підзвітність Генерального прокурора України? Якщо так, то перед ким? 4. Чи потрібно змінювати порядок призначення на посаду, звільнення з посади Генерального прокурора? 5. Яким чином слід упорядкувати порядок притягнення Гене- рального прокурора до кримінальної відповідальності, зупинення його повноважень? 6. Якими є основні напрямки активізації нагляду за додержанням законів органами виконавчої влади і взаємодії прокуратури з ними? 7. Як слід розвивати діяльність прокуратури з координації роботи правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю? 8. Який характер мають правовідносини прокуратури з судами загальної юрисдикції? 9. Які проблеми існують при здійсненні судового контролю за наглядовою та іншою діяльністю прокуратури та як їх вирішувати? 10. Якою мірою прокуратура може впливати на діяльність судів по здійсненню правосуддя? 11. У чому полягає взаємозв'язок і якими є основні напрямки взаємодії прокуратури з Конституційним Судом України? 12. У чому полягає взаємозв'язок і якими є основні напрямки взаємодії прокуратури з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини? ЛІТЕРАТУРА 1. Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. Підручник. - К.: Наук, думка, 1999. - 731 с. 2. Потебенько М. Парламентаризм і прокуратура: деякі аспекти проблеми// Парламентаризм в Україні: теорія та практика. Матеріали міжн. наук. - практ. конф. - К.: 2001, С. 80-87. 3. Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №5-6. - Ст. 43. 4. Левченя М. К. Гарантия независимости прокурорской деятельности в законе Украины "О прокуратуре" //Закон Украины "О прокуратуре", теория и практика его применения. Кратк. тезисы докл-в и научи, сообщений респ. научно-практ. конф-и. - Харьков, 1992. - С. 25-26. 5. Бессарабов В. Г. Парламентский контроль. Прокуратура. Взаимоотношения и противоречия// Проблемы совершенствования прокурорского надзора (к 275 летию Российской прокуратуры). М.: Научи, сборник НИИ при Ген. прокуратуре Рос. Федерации. - М.: 1997, С. 48-52. 302 303 6. Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - №2. - С. 17-22. 7. Вісник Конституційного Суду України. - 1999. - №3. - С. 12-17. 8. Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №47. - Ст. 257. 9. Вісник Конституційного Суду України. - 2001. - №4. - С. 8-13. 10. Прокуратура Российской Федерации (Концепция развития на переходный период). М.: НИИ при Ген. прокуратуре Рос. Федерации, 1994, 88с. 11. Сухонос В. Місце прокуратури в системі органів державної влади України, ЇЇ розвиток та правове забезпечення гарантій діяльності // Право України. - 2000. - №6. - С. 10-13. 12. Смирнов А. Ф. Место и роль прокуратуры в системе государственной власти. Конспект лекции. - М.: ИПК руковод. кадров прок-ры Рос. Федерации, 1995. - 20с. 13. Щур В. Ф. Про значення конституційного статусу прокуратури// Проблеми розвитку прокуратури України в умовах становлення демократичної правової держави. Матеріали наук-практ. конф-ї. К.: Ген. прокуратура України, 1996. - С. 34-37. 14. Півненко В. Про незаперечність конституційного строку повноважень Генерального прокурора України // Вісник прокуратури. - 2000. - №3. С. 3-5. 15. Концепція адміністративної реформи в Україні. - К.: Державна комісія з питань проведення в Україні адміністративної реформи, 1998. - 62с. 16. Відомості Верховної Ради України. - 1999. - 20-21. - Ст. 190. 17. Косюта М. Актуальні проблеми забезпечення законності в діяльності місцевих органів влади// Право України. - 2001. - №12. - С. 61-64. 18. Відомості Верховної Ради України. - 1997. - №19-20. Ст. 190. 19. Бойков А. Д., Скворцов К. Ф., Рябцев В. П. Проблемы развития правового статуса Российской прокуратуры (в условиях переходного периода). - М.: НИИ при Ген. прокуратуре Рос. Федерации, 1998. - 94с. 20. Берензон А. Д., Мелкумов В. Г. Работа прокурора по общему надзору. Вопросы общей методики. - М.: Юрид. лит., 1974. - 144 с. 21. Берензон А. Д.,Гудкович Ю. Д. Прокурорский надзор за соблюдением законов органами вневедомственного контроля и взаимодействие прокуроров с ними при осуществлении общего надзора. - М.: Юрид. лит., 1976. - 230 с. 22. Долежан В. В., Марочкін І. Є. Прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів органами позавідомчого контролю. Конспект лекції. - Харків: Юрид. академія, 1994. - 28 с. 23. Давыденко Л. М., Ястребов В. Б. Деятельность районной (городской) прокуратуры по предупреждению преступной бесхозяйственности в промышленности и строительстве. Учебн. пособие. - Харьков: Филиал ИПК руковод. кадров прокуратуры СССР, 1983. - 130 с. 24. Руденко М. Співвідношення державного контролю і прокурорського нагляду (концептуальні зауваження на перехідний періоді/Право України. - 1997. - №5. - С. 29-32. 25. Мичко М. Проблеми взаємовідносин прокуратури з органами державного контролю// Держава і право. - Вип. 3. - К.: Інститут держави і права НАН України, 1999. - С. 77-93. 26. Красноокий О. Ще раз про співвідношення державного контролю і прокурорського нагляду// Право України. - 1998. - №3. - С. 88-90. 27. Косюта М. В. Додержання законів у сфері економіки України. Актуальні проблеми прокурорського нагляду. Монографія. - Одеса, Юрид. літ, 2000. - 264 с. 28. Бесарабов В. Г. Прокуратура и контрольные органы России. - М.: НИИ при Ген. прок-ре Рос. Федерации, 194 с. 29. Темушкин О. И. Проблемы прокурорского надзора на современном этапе // проблемы совершенствования прокурорского надзора (к 275-летию Рос. прокуратуры), 1998. - С. 41-52. 30. Відомості Верховної Ради СРСР. - 1979. - №49. - Ст. 840. 31. Офіційний вісник України. - 1998. - №30. - Ст. 119. 32. Полинець О. Контроль у сфері державного управління в умовах адміністративної реформи// 36. наук, праць. Академії держ. управління при Президентові України. - Вип. 1. - 2000. - С. 88-91. 33. Бандурка А. М., Бессмертный А. К. Судебные и правоохранительные органы. - Харьков: Эспада, 1999. - 220с. 34. Кудинов А. Д. Система правоохранительных органов. Учебн. пособие. - Волгоград: Высш. школа МВД РФ, 1999. - 196с. 305 304 35. Лихова С. Про визначення поняття "правоохоронні органи"// Рад. право. - 1984. - №11. - С. 74-76. 36. Баженов В. А., Агафонов Ю. А. Участие прокуратуры в правоохранительной деятельности// Акт. проблемы деятельности прокуратуры. Сб. научи, трудов. - М.: НИИ при Ген. прокуратуре Рос. Федерации, 1994. - С. 84-91. 37. Тириня О. Правоохоронні органи. Питання теоретичного осмислення та нормативного визначення // Право України. - 2001. - №5. - С. 79-80. 38. Відомості Верховної Ради України. - 1994. - №11. - Ст. 51. 40. Тевлін Р. "Про поняття "правоохоронні органи" у вузькому та широкому розумінні // Рад. право. - 1985. - №7. - С. 53-54. 41. Давыденко Л. М. Проблемы предупреждения преступности органами прокуратуры: / Автореф. дисс. докт... юрид. наук. - Харьков: 1989. - 42 с. 42. Емельянов Е. А. Предупреждение правонарушений средствами общего надзора прокуратуры. - М.: Юрид. лит., 1979. - 120 с. 43. Звирбуль В. К. Деятельность прокуратуры по предупреждению преступности. Научные основы. - М.: Юрид. лит., 1971. - 166 с. 44. Звирбуль В. К. Перспективы развития прокурорского надзора в правовом государстве// Сов. гос. и право. - 1990. - №9. - С. 53-59. 45. Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №50. - Ст. 474. 46. Мичко М. І. Теоретичні і практичні проблеми організації роботи в апараті прокуратури області. - Донецьк: Донеччина, 2000. - 180с. 47. Вісник прокуратури. - 2000. - №1. - С. 92. 48. Вісник прокуратури. - 2000. - №1. - С. 96. 49. Маршунов М. Н. Комментарий к Закону о прокуратуре Российской Федерации. - Москва-Спб: Герда, 2001. - 206с. 50. Юриста О. Поняття та основні ознаки правоохоронного відношення // Право України. - 1997. - №10. - С. 55-57. 51. Петрухин Л. Й. Проблема судебной власти в современной России // Гос. и право. - 2000. - №7. - С. 15-21. 52. Лазарева В. А. Судебная власть и уголовное судопроизводство // Гос. и право. - 2001. - №5. - С. 49-56. 53. Гуценко К. Ф., Ковалев М. А. Правоохоронні органи. Учебник для вузов. М.: Зеркало Теис, 1996. - 328. 54. Солов'евич I. В. Державна влада в Україні і місце в ній правоохоронної діяльності: конституційно-правові аспекти: /Автореф. дис... канд. юрид. наук. - Харків: Нац. юрид. академія, 1997. - 16с. 55. Мельник П. І., Хавронюк М. І. Судові та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність. Навч. посібник. - К.: Аті-ка, 2000. - 512 с. 56? Стефанюк В. С. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні // Вісник Верховного Суду України. - 2000. - №6. - С. 6-8. 57. Скакун О. Ф. Теорія держави і права. Учебник для юрид. вузов. - Харьков: Консум, 2000. - 703 с. 58. Кампо В. Українські реформи: політика і право. - К.: 1995. -30с. 59. Бойков А. Д. Понятие и принципы государственно-правовой политики борьбы с преступностью// Формирование гос. политики борьбы с преступностью. - Материалы конф-и. - М.: НИИ при Ген. прокуратуре Рос. Федерации, 1997. - С. 16-34. 60. Бойков А. Д. Роль суда в формировании и реализации государственной политики борьбы с преступностью // Судебная власть, прокурорский надзор и проблемы уголовного судопроизводства. Сб. научи, трудов. - М.: НИИ при Ген. прокуратуре Российской Федерации, 2001. - С. 3-13. 61. Алексеев В. Б., Колибаб К. Е. Процессуальный статус прокуратуры и судебная власть. // Организация управления в органах прокуратуры. Сб. научи, трудов. - М.: НИИ при Ген. прокуратуре Рос. Федерации, 1998-С. 82-98. 62. Вісник Конституційного суду України. - 2001. - №3. - С. 3-10. 63. В. Маляренко, П. Пилипчук. Межі судового контролю за додержанням прав і свобод людини в стадії попереднього розслідування кримінальної справи // Право України. - 2001. - №4. _ С. 40-44. 306 307 64. Маляренко В. Г., Пилипчук П. П. Про місце судового контролю за додержанням прав і свобод людини в стадії розслідування кримінальної справи // Вісник Верховного Суду України. - 2001. - №2. - С. 38-42. 65. Алешин В. Какие статьи УПК признаны неконституционными // Рос. юстиция. - 2001. - №6. - С. 68-70. 66. Долежан В. В. Деякі аспекти співвідношення судової і прокурорської компетенції // Правова система України: теорія і практика. Матеріали наук-практ. конф-ї. - К.: 1993, С. 383-385. 67. Судово-правова реформа: потрібні відчутні зрушення. Виступ Президента України Леоніда Кучми на ГУ з'їзді суддів України 15 грудня 1999 року// Юрид. вісник України. - 1999. - 23-29 груд. 68. Скомороха В. Судова незалежність (тези)// Вісник Конституційного Суду України. - 2001. - №1. - С. 71-74. 69. Формирование государственной политики борьбы с преступностью. Мат-лы научи, конф-и. М.: НИИ при Ген. прокуратуре Рос. Федерации, 1997. - С. 49-51. 70. Відомості Верховної Ради України. - 1981. - №24. - Ст. 357 (з наст, змінами і доповненнями). 71. Савицкий В. Российские суды получили реальную возможность контролировать исполнительную власть // Судебный контроль и права человека. - М.: Мат-лы росс. - брит, семинара. - 1996, С. 44-62. 72. Становление правового государства в Российской федерации и функции прокуратуры. Круглый стол// Гос. и право. - 1994. - №5. - С. 3-34. 73. Долежан В. В. Шляхи конкретизації представницької функції прокуратури у майбутньому законі України "Про прокуратуру"// Проблеми організації прокуратури і оптимізації її діяльності в сучасних умовах: 36. наук, праць. - Харків: ШК Ген. прокуратури України, 1998. - С. 184-188. 74. Шишкін В. Прокуратура і правосуддя в суверенній Україні// Право України. - 1992. - №1. - С. 6-8. 75. Косюта М. В. Роль прокуратури у забезпеченні законності при провадженні у справах про адміністративні правопорушення// Проблеми права на злані тисячоліть. Мат-ли міжн-ї наук, практ. конф-ї. Дніпропетровськ: 2001. - С. 434-437. 76. Жученко Д. Вплив прокурора на порушення судами законних прав та інтересів учасників судового розгляду// Вісник прокуратури. - 2001. - №2. - С. 78-80. 77. Прокуратура України свяіткує своє десятиріччя// Інтерв'ю з прокурором м. Києва Ю. О. Гайсинським // Дзеркало тижня. - 2001. - 1 грудня. 78. Відомості Верховної Ради України. - 2002. - №27-28. - Ст. 180. 79. Косюта М. Взаємодія правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю. Теоретичні проблеми// Вісник прокуратури. - 2001. - №6. - С. 7-15. 80. Руденко М. В. Арбітражний суд і прокуратура: історія становлення та сучасний стан взаємовідносин// Проблеми права на зламі тисячоліть. - С. 142-144. 81. Зиновьев А. В. Конституционность как барометр правовой культуры и основа правового государства// Правознавство. - 1999. - №2. - С. 81-96. 82. Скомороха В., Пшеничний І. Конституційний контроль: питання розгляду справ, характеру та змісту рішень Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. - 1999. - №1. - С. 51-63. 83. Савенко М. Правовий статус Конституційного Суду України / Автореф. дис... канд. юрнд. наук. - Харків: Нац. юрид. академія, 2001. - 16 с. 84. Шаповал В. Проблеми розвитку конституційної юрисдикції в Україні// Вісник Конституційного Суду України. - 1998. - №2. - С. 45-53. 85. Шаповал В. М., Скомороха В. Е. Конституційний Суд // Юридична енциклопедія. - Т. 3. - К.: 2001, 792с. 86. Скомороха В. Конституційний Суд України: досвід і проблеми// Право України. - 1999. - №1. - С. 8-13. 87. Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №33. - Ст. 471.' 88. Бойков А., Скворцов К., Рябцев В. Проблемы развития правового статуса российской прокуратуры (в условиях переходного периода)// Уголовное право. - 1999. - №2. - С. 3-29. 89. Васильев Г. Деякі питання розвитку правоохоронної системи // Вісник прокуратури. - 1999. - №2. - С. 42-46. 309 308 г 90. Тацій В. Прокуратура в системі поділу влад// Вісник прокуратури. - 1999. - №2. - С. 21-26. 91. Вісник Конституційного Суду України. - 2001. - №3. - С. 3-Ю. 92. Вісник Конституційного Суду України. - 1999. - №2. - С. 39-43. 93. Тесленко М. Правова природа актів Конституційного суду України// Право України. - 2000. - №2. - С. 6-9. 94. Белкин А. А. Вопросы юридической силы решений Конституционного Суда Российской Федерации// Вестник Конст. Суда Росс. Федерации. - 1997. - №2. - С. 21-25. 95. Шаповал В. М. Про що думає парламент, приймаючи закон? // Закон і бізнес. - 1999. - 29 травня. 96. Щербак С. Щодо виконання рішень Конституційного Суду України// Право України. - 1999. - №12. - С. 83-84. 97. Тихий В. Офіційне тлумачення Конституції та законів України Конституційним Судом України // Вісник Конституційного Суду України. - 1998. - №4. - С. 38-45. 98. Шемшученко Ю. С., Мурашин Г. А. Институт омбудсмена в современном буржуазном государстве// Сов. гос. и право. - 1971. - №1. - С. 139-144. 99. Мелик-Дадаева И. А. Некоторые аспекты деятельности омбудсмена в скандинавских странах// Научи, инф. по вопр. борьбы с преступностью. - №71. - М.: 1982, С. 134-148. ЮО.Стефальский Р. Уполномоченный по правам граждан в ПНР// Соц. законность. - 1988. - №12. - С. 52-53. ЮІ.Хаманеева Н. Ю. Место и роль института омбудсмена в системе правового контроля// Правознавство. - 1992. - №2. - С. 84-89. 102. Марцеляк О. В. Правовий статус народного захисника в Іспанії// Проблеми законності- Вип. 40. - Харьків: 1999, С. 84-88. ЮЗ.Долежан В. Проблеми правового регулювання діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Наук, записки Острозької нац. академії. - Сер."Право". - Вип. 2. - Острог: 2001. - С. 175-179. 104.Миронов О. О. Становление института Уполномоченного по правам человека в Российской Федерации// Пятьдесят лет Всеобщей декларации прав человека: проблемы и реальности реформируемой России. - Сб. научи, трудов. - М.: 1998. - С. 13-19. Юб.Пінаєв А. О. Місце прокуратури в системі органів влади на сучасному етапі розвитку України// Правова система України: теорія і практика. Матеріали наук. - практ. конф-ї. - К.: 1993, С. 428-430. Юб.Долежан В. В. Проблеми вдосконалення компетенції державних органів і посадових осіб у сфері правозахисної діяльності Актуальні проблеми захисту прав і свобод людини в Україні: Тези доповідей учасників Всеукраїнської наук. - практ. конф-ї. - К.: Інститут адвокатури при Київському нац. ун-ті ім. Тараса Шевченка, 2000. - С. 42-51. 107.Шемшученко Ю. С. Теоретичні засади прокурорського нагляду на сучасному етапі// Проблеми розвитку прокуратури України в умовах становлення демократичної правової держави. - С. 15-19. 108.Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №20. - Ст. 99. 109.Коментар до Конституції України. - К.: 1996. - 378с. 110.Марцеляк О. В. Контрольно-наглядові органи в конституційному механізмі забезпечення основних прав і свобод громадян України / Автореф. дис... канд. юрид. наук. - Харків: Нац. юрид. академія, 1997. - 22с. Ш.Тененбаум А. Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і прогалини в Законі// Право України. - 1999. - №2. - С. 101-102. 112.Керуватися почуттям справедливості і власною совістю. Бесіда з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачовою// Людина і влада. - 1999. - №1. С. 13-16. 113.Марцеляк О. В. Формування інституту омбудсмена в Україні: політико-правові проблеми// Проблеми законності. - Вип. 36. - Харків: 1998, С. 76-83. Н4.Хальота А. І. Омбудсмен в Україні// Парламентаризм в Україні: теорія і практика. - С. 468-471. 115.Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної ради України з прав людини. - К.: 2000. - 378 с. 310 311 Косюта М. В. К 729 Прокуратура України: Навчальний посібник. - Одеса: Юридична література, 2002. - 312 с. ISBN 966-8104-39-0. У навчальному посібнику висвітлюються актуальні теоретичні і практичні проблеми, пов'язані з реформуванням прокуратури України: ЇЇ місця у механізмі держави, функцій, принципів організації та діяльності, взаємозв'язків із структурами, що належать до інших гілок влади. Внесено пропозиції щодо вдосконалення законодавства і організації роботи прокуратури. Для науково-педагогічних працівників, студентів, прокурорів, суддів та інших юристів-практиків. Може бути використаний як навчальний матеріал для спецсемінару "Проблеми реформування органів прокуратури України". 1203150000-035 ББК б7.72(4Укр)я73 8104-2003 °голош' удк 347.963.001.73(477)(075.8) Навчальне видання КОСЮТА Михайло Васильович Прокуратура України Навчальний посібник Редактор-коректор В. В. Федоренко Технічні редактори Р. М. Кучинська, М. М. Бушин Здано у виробництво 10.10.2003. Підписано до друку 05.11.2003. Формат 60x84/16. Папір офсетний. Гарнітура "Шкільна". Друк офсетний. Ум. друк. арк. 18,13. Тираж 1000 прим. Зам. N° 183. Видавництво і друкарня "Юридична література". (Свідоцтво ДК № 1374 від 28.05.2003 р.) 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2. |
||
| « Попередня | ||
|
|
||
Інформація, релевантна "4.5. ВІДНОСИНИ МІЖ ПРОКУРАТУРОЮ І УПОВНОВАЖЕНИМ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ" |
||
|
||