Головна
ГоловнаІсторіяІсторія України (підручники) → 
« Попередня Наступна »
Малик Я., Вол Б., Чуприна В.. Історія української державності, 1995 - перейти до змісту підручника

ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ і ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ


Розпочавши збройну боротьбу проти Центральної Ради, Раднарком РРФСР діяв спільно з Народним секретаріатом, створеним у Харкові. Особливу тривогу у нього викликав
союз між Українською Народною Республікою та Доном. Адже Центральна Рада пропускала на Дон козачі військові частини, а Донський уряд не заперечував проти проходження на територію Української Народної Республіки українізованих частин. Володимир Антонов-Овсієнко, який командував радянськими військами, зосередженими у Харкові спочатку для боротьби з військами Олексія Каледіна, зазначав у спогадах, що союз Дону й Української Народної Республіки загрожував тим, що "відріже нас від Кавказу й бакинської нафти, позбавить радянський центр також і вугілля Донецького басейну, марганцю Криворіжжя та хліба України".
Зібравши на початку грудня 1917 р. у Харкові великі збройні сили, Володимир Антонов-Овсієнко допоміг місцевим більшовикам установити радянську владу і роззброїти український полк. Влада в місті перейшла до військово-революційного комітету, який очолив Мусій Рухимович.
Штаб Володимира Антонова-Овсієнка розробив план одночасної боротьби проти військ Олексія Каледіна і Центральної Ради, який в основному зводився до того, щоб після закріплення позицій у Харкові захопити Полтаву й Катеринослав, а потім просуватися у напрямку до Києва, наступаючи з півночі (від Гомеля на Чернігів та Бахмач, від Брянська на Конотоп і Ворожбу) та із заходу, головним чином, частинами 2-го Гвардійського корпусу, що перебував на Поділлі.
Наступаючі радянські загони просувалися залізницею, витісняли і роззброювали залоги Центральної Ради в Лозовій, Синельниковому, Олександрійську, П'ятихатках. Наприкінці грудня 1917 р. московські червоногвардійці під проводом Павла Єгорова захопили Катеринослав. Радянські війська, що складалися здебільшого із російських добровольців та харківських, катеринославських і донбасівських червоногвардійців, 4 січня 1918 р. розпочали похід з Харкова, через Полтаву на Київ.
Радянським військам Центральна Рада могла протиставити всього 15-тисячну армію - вільне козацтво, декілька фронтових частин, галицьких Січових Стрільців та невеликі загони студентів з Києва.
Куди ж поділися українізовані полки, численні загони вільного козацтва? Річ у тому, що з середини грудня 1917 р. під впливом декретів II Всеросійського з'їзду Рад, розвалу фронтів, розгулу анархії в прифронтових районах, активної більшовицької агітації проти Центральної Ради широкі маси трудящих опинилися в стані повної деморалізації. "Грабу-
434-5


вання і нищення панських мастків, фабрик і заводів,- зазначав Михайло Грушсвський,- набувало все більш масовий характер. Гинуло багатство краю, підривались його продуктивні сили". Всілякі заклики до свідомості і порядку втрачали силу. Українізовані полки розпадалися, солдати розходилися по своїх селах, щоб встигнути до розподілу поміщицьких земель. Частина полків зайняла нейтральні позиції, деякі з них перейшли на бік більшовиків. Масового характеру набули погроми поміщицьких маєтків і розподіл великих землеволодінь. У тилу військ Центральної Ради більшовики та ліві есери в ряді міст організували повстання робітників.
Уряд Володимира Винниченка переживав глибоку кризу. Курс па поступове проведення парламентським шляхом соціально-скономічних перетворень прирікав його на цілковиту поразку. Серед українських політичних партій поглиблювався розкол. Ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів дедалі більше схилялося до більшовицьких лозунгів. Ліві українські есери Василь Блакитний (Еллансь-кий), Панас Любчснко, Гнат Михайличенко, Михайло Полоз, лівий український соціал-демократ Євген Нсронович та інші у змові з харківським урядом вирішили розігнати Центральну Раду і встановити в Києві радянську владу. Однак змова не вдалася, її учасників на короткий час заарештували, а після звільнення вони подалися до Харкова.
Правоцентристське крило есерів (Павло Христюк, Микола Шраг, Микола Чечель та ін.) також різко критикувало уряд Володимира Винниченка, вимагаючи його відставки, утворення коаліційного уряду з есерів і соціал-демократів та продовження війни.
Наступ радянських військ розвіював ілюзії Центральної Ради щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Уряд Росії докладав усіх зусиль, щоб ліквідувати демократичний лад в Україні, встановити в ній радянську владу і поставити в повну залежність від нової, більшовицької імперії. Тому Україні потрібно було формально відмежуватися від Росії. Цього вимагала і потреба проведення самостійних мирних переговорів з Німеччиною та її союзниками.
На засіданні Малої Ради з 9 до 12 січня 1918 р. обговорювалося питання незалежності України, проголошення IV Універсалу Центральної Ради. В ніч на 12 січня 1918 р. на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Михайло Грушсвський оголосив цей історичний документ. У ньому, зокрема, зазначалося: "Віднині Українська Народна
Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. З усіма сусідніми державами, а саме: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною й іншими ми бажаємо жити в згоді й" приязні, але ніяка з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народу України, іменем якого, поки зберуться Українські установчі збори, будемо правити ми, українська Центральна Рада, представництво робочого народу _ селян, робітників, солдатів та виконавчий орган, який віднині буде називатися Радою народних міністрів".
Після "підписання миру армія мала бути демобілізована, а замість неї створена народна міліція для охорони робочого люду. Всі народні Ради передбачалося переобрати і перетворити в Ради селянських, робітничих і солдатських депутатів. Універсал закликав народ звільнити Україну від "більшовиків та інших напасників". Документ пройнятий піклуванням про добробут і соціальний захист народу, відбудову зруйнованих підприємств і встановлення контролю над виробництвом. Вся земля передавалася трудовому народові без викупу. Усім національним меншинам гарантувалося право національно-персональної автономії.
Головні завдання нового уряду, сформованого українським есером Всеволодом Голубовичсм, полягали в тому, щоб укласти мир, організувати відсіч радянським військам і навести порядок у державі.
Радянські загони, очолювані Павлом Єгоровим, Андрієм Полупановим, Рсйнгольдом Берзіним, Михайлом Муравйо-вим, з півночі, з Харківщини і Катсринославщини здійснювали наступ на Київ. Намагаючись полегшити радянським військам наступ, київські більшовики 16 січня 1918 р. підняли збройне повстання, центром якого став завод "Арсенал". Після п'ятиденних боїв повстання було придушене Центральною Радою.
Боротьба набула жорстоких форм. Більшовики наступали на Київ. Одна із двох більшовицьких колон, які рушили в Україну в січні 1918 р., зламала оборону під Бахмачем і підійшла до станції Крути. Але щоб зупинити ворога, військової сили у Центральної Ради не було. Всі ті численні "українізовані" полки, дивізії і корпуси, якими пишалися на військових з'їздах у 1917 р., танули, наче сніг. Гаслом старої російської армії, з лона якої вони вийшли, було "Додому!". Тому, досягнувши території України, ці військові формування розпадалися.
Єдиним тоді резервним військом, яким міг розпорядитися український уряд, був Помічний курінь Січових Стрільців, сформований зі студентів Київського університету та учнів Другої української гімназії. Перша сотня куреня одержала наказ готуватися на фронт. Січовики, які й рушниці тримали не досить вміло, сприйняли це повідомлення із захопленням. Пізно вночі 28 січня 1918 р. курінь, що налічував 250 січовиків, виїхав з Києва і наступного дня прибув на станцію Крути, де зустрів 100 гайдамаків і вільних козаків, 60 кінних козаків і три гармати під командою сотника Семена Лощенка. Оскільки саперних інструментів не було, то, відкинувши під залізничним насипом сніг, січовики трохи вирубали замерзлу землю, наклали зрубаних дерев. Але такі окопи могли захистити від куль тільки лежачого.
29 січня 1918 р. зранку бою не було. Лише сотник Семен Лощенко, або, як його називали, "старшина в жовто-блакитному кашкеті", під'їжджав часто під саму ворожу лінію на імпровізованому "бронепотягу" з одним козаком і невеликою гарматою та кулеметом на платформі.
Аж пополудні розвідка доповіла, що більшовики наступають. Незабаром розпочалася ворожа гарматна підготовка. в обох сторін люто "заговорили" кулемети. Червоноармійці і матроси, а їх було близько 6 тисяч, густими лавами насувалися на оборонців станції, обходячи їх широкою дугою.
Коли залишки правого флангу із юнкерів і гайдамаків відступили до свого потягу, більшовики захопили станцію. Відгороджені високим залізничним полотном, студенти і гімназисти на лівому фланзі цього відступу не бачили. Про те, що Крути в руках більшовиків, вони дізналися тоді, коли спробували знайти на станції свій потяг. Виправляти помилку було вже пізно, бо ворог оточив їх з усіх боків. В останньому пориві кинулися молоді герої в атаку на переважаючого кількістю і силою ворога, але були жорстоко винищені. Тільки 27 із них цотрапили у полон.
Більшовики катували й дико знущалися над полоненими. Наступного дня живими залишилося семеро студентів і гімназистів, які дивом зуміли врятуватися.
Після повернення Центральної Ради до Києва Михайло Грушевський на першому ж засіданні Малої Ради запропонував вшанувати пам'ять загиблих стрільців студентського куреня, що склали свої голови за незалежну Україну. Тіла загиблих було перевезено до Києва й урочисто поховано 19 березня 1918 р. на Аскольдовому цвинтарі.
Центральна Рада та сформований нею Генеральний секретаріат не зуміли організувати належної оборони молодої Української Народної Республіки від добре озброєної більшовицької навали. Кількасот студентів та учнів врятувати становище не могли. Але бій під Крутами виявив "святий порив" української молоді, її готовність жертвувати життям в ім'я незалежності України.
У таких умовах Центральна Рада ні на хвилину не припиняла своєї законотворчої діяльності. У час, коли червоногвардійські загони Михайла Муравйова обстрілювали місто з важких гармат, вона прийняла закони про націоналізацію землі та про 8-годинний робочий день. Готувалися також нові законопроекти.
У надзвичайно тяжкий для української державності день 25 січня 1918 р. прийшла і радісна звістка. У Бресті був остаточно узгоджений текст мирного договору з державами Четвірного союзу й усунені перешкоди до його підписання.
Прагнучи врятувати столицю від знищення більшовицькими військами, Центральна Рада прийняла рішення вивести війська й артилерію з центра на передмістя.
Радянські війська 26 січня 1918 р. вступили до Києва, якого нікому було обороняти.
Барикадні вуличні бої розгорнулися по всьому місту. Михайло Муравйов вимагав від підлеглих "нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції". Такої кривавої різанини Київ не бачив з часів монголо-татарів та Андрія Боголюбського. Уже в перший день свого перебування в столиці України більшовики розстріляли не менше ніж 3 тисячі осіб. Через два дні Народний секретаріат телеграфував Раднаркомові РРФСР про "повну перемогу" радянських військ.
Центральна Рада покидала Київ, свакуюючись до Житомира. А тимчасом українська делегація в Бресті підписувала мирний договір.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна "ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ і ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ"
  1. ХАРКІВСЬКИЙ ЦВК РАД У БОРОТЬБІ ЗА ВЛАДУ В УКРАЇНІ
    проти наміру скасувати приватну власність на землю. Київська міська Дума звинуватила Центральну Раду в капітуляції перед більшовизмом. Генеральний секретаріат давав пояснення, що положення про скасування приватної власності на землю ще не стало законом, що це питання мають вирішити Установчі збори. Селянські депутати в Центральній Раді рішуче висловилися проти проекту земельного закону, який
  2. ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ У ДОБУ ДИРЕКТОРІЇ
    проти "диктатури пролетаріату" в формі більшовицьких Рад. Директорія Української Народної Республіки на нараді з представниками політичних ' партій у Вінниці на початку грудня 1918 р. ухвалила прийняти за основу українського державного будівництва так званий трудовий принцип, а владу на місцях передати трудовим радам. Обирати та бути обраними до них мали право селяни, робітники і трудова
  3. ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
    проти більшовицького уряду X. Раковського. З 1920 р.- член ЦК УКП. У 30-х роках - репресований. 118, 122 Андрієвська Ольга (роки н. і см. невід.) - член Української партії соціалістів-федералістів. У 20-х роках - співробітник ВУАН. Заарештована і заслана під час процесу СВУ. Подальша доля невідома 82. Андрієвський Віктор (1885-1967) - громадський діяч, публіцист і педагог. У 1917-1918 рр.-
  4. §3. Загальні положення реформування пенітенціарної системи
    проти тортур (CAT/C/34/Add.l, 10 July 1996) містяться такі цифрові дані: Рік Засуджено до смертної кари Страчено Страчено (%) 1991 112 42 19,6 1992 103 79 76,7 1993 117 78 66,7 1994 143 103 72,3 1995 191 149 78.0 4.8. Жоден із засуджених, які чекали на рішення Президента і з якими ми розмовляли, нічого не знав про подальші процедури або інформування. Один із них
  5. 2.1. Передумови створення Конституції України
    протистояння різних гілок влади, представники кожної з яких мали різні, ба навіть суперечливі, бачення майбутньої Конституції. 10 листопада 1994 року - 8 червня 1995 року. Під час цього етапу паралельно з розробкою проекту нової Конституції розв'язувалася проблема створення тимчасового конституційного порядку. Завершенням цього етапу слід вважати укладення Конституційного Договору між Президентом
  6. СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
    проти будь-яких політичних і соціальних, а й проти національних утисків. Виникла потреба у створенні центру, який би об'єднав усі прогресивні українські сили. Важливу роль у цьому відіграв міжпартійний політичний блок - Товариство українських поступовців, яке виникло після першої російської революції і виступало як організація всеукраїнського масштабу. Його лідерами були такі визначні політичні
  7. ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
    протистояла офіційній, тим більше, що польські війська перейшли в наступ під Львовом вже через 4 дні після початку Дрогобицького повстання. Повстання у Дрогобичі засвідчило, що зволікання з реалізацією основних загальнодемократичних завдань, особливо в умовах невдач на фронті, призвело до формування у галицькому суспільстві сил, готових боротися за негайну соціалістичну альтернативу. Виступи
  8. Розділ 1 РОЛЬ І МІСЦЕ ПРОКУРАТУРИ В СУСПІЛЬСТВІ ЯК СУБ'ЄКТА КОНТРОЛЬНО-НАГЛЯДОВОЇ ВЛАДИ
    противаг у відносинах між різними гілками державної влади. В умовах сучасного демократичного суспільства зміст цього принципу є значно глибшим. Його практичне застосування переслідує мету впорядкування державно-владної діяльності для того, щоб держава в цілому і окремі складові частини державного механізму найефективніше реалізовували функції соціального управління і пов'язані з ними функції
  9. УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТИ У БОРОТЬБІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ
    противників зростання національної свідомості, а з іншого - активізували суспільно-політичне життя українців у Галичині. У 1895 р. соціаліст Юліан Бачинський опублікував працю "Україна іггедепіа". Це була перша в новітній історії концепція політичної самостійності України. На видання великою рецензією в журналі "Житє і слово" відгукнувся Іван Франко, високо оцінивши працю Юліана Бачинського:
  10. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ПЕРІОДУ ГЕТЬМАНАТУ
    проти них. Розпочалося також переслідування демократичної преси, зокрема заборонялися друковані органи української партії соціалістів-революціонерів "Боротьба' та селянської спілки "Народна воля". Інші газети потрапили під жорстку попередню цензуру. Заборонялися критика уряду, проведення зборів, мітингів та маніфестацій. Навіть кооперативи тривалий час не могли скликати зборів. Такі заборони