| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
2.2.4. Актуальні проблеми підтримання прокурором державного обвинувачення в суді |
||
|
Підтримання прокурором державного обвинувачення в суді перебуває у нерозривному зв'язку з покладеним на нього обов'язком сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлению судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст. 34 чинного Закону України "Про прокуратуру"). До цього, в період дії Закону "Про прокуратуру Союзу РСР" підтримання державного обвинувачення в суді взагалі розглядалось не як самостійна функція прокуратури, а як складова частина прокурорського нагляду за додержанням законів при розгляді справ у судах. Проте і тоді на прокурорів покладався обов'язок сприяти здійсненню цілей правосуддя і завдань суду при суворому додержанні принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону (ч. 2 ст. 31). Зазначена обставина істотно впливає на саму сутність державного обвинувачення в суді і спростовує досить поширені уявлення, що прокурор - не більше як сторона у процесі, оскільки він має рівні права з іншими його учасниками, передусім зі своїм процесуальними опонентами: підсудним та його захисником. Це положення, закріплене у ч. 1 ст. 35 Закону про прокуратуру, слід розуміти так, що і прокурор, і захисник повинні мати рівні можливості для пошуку і дослідження доказів для обґрунтування перед судом своєї позиції по справі. Проте завдання, які стоять перед ними, та їх обов'язки досить істотно відрізняються. Сприяння судові у всебічному, повному та об'єктивному розгляді справи і постановлению судового рішення, що ґрунтується на законі, - це завдання, властиве виключно прокуророві як представнику органу публічної влади, призначеному для захисту прав та законних інтересів громадян і держави. Ні на кого з інших учасників процесу таке завдання не покладається і не може бути покладено. Так, поведінка захисника, який не розголошує в суді відомих йому доказів, що підтверджують винність підсудного, є цілком правомірною, хоча вона і не сприяє об'єктивному і повному з'ясуванню всіх обставин справи. Це ж стосується і таких процесуальних фігур, як потерпілий і підсудний, що обумовлено здебільшого суто особистими інтересами. У зв'язку з цим не можна погодитись з тим, що це завдання виключено з проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України. Переконані в тому, що за будь-яких умов воно буде властиве прокуратурі і надалі, виходячи з публічного характеру державного обвинувачення. На думку С. А. Альперта, "... під обвинуваченням слід розуміти засновану на законі процесуальну діяльність, спрямовану на викриття обвинуваченого у вчиненні злочину, його засудження, 82 83 застосування до нього справедливого покарання, а у відповідних випадках - заходів виховного характеру або громадського впливу" [87, 87]. У ст. ЗО проекту нової редакції Закону України "Про прокуратуру", внесеного групою народних депутатів України 14 липня 2000 року, зазначається, що "підтримання державного обвинувачення є процесуальною діяльністю прокурора у відстоюванні перед судом державного обвинувачення з метою забезпечення реалізації кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин". Вважаємо, що цим та іншим подібним визначенням державного обвинувачення властива певна однобокість - вони не враховують того, що завданням прокурора є не лише переконати суд у винності підсудного, але й вжити у межах наданих йому процесуальних прав заходів, спрямованих на встановлення всіх істотних обставин справи: як тих, що підтверджують вину підсудного, так і тих, що її спростовують або викликають істотні сумніви в обґрунтованості обвинувачення і роблять неможливим винесення обвинувального вироку. Це інколи ставить обвинувача перед непростою дилемою: підтримувати обвинувачення в повному обсязі, зберегти хоча б якісь "крихти" від його попереднього обсягу чи повністю відмовитись від обвинувачення. Проте навряд чи така відмова може вважатись органічно властивою функції підтримання державного обвинувачення. Не можна погодитись з думкою, що "перед прокурором у кримінальному суді стоїть двоєдине завдання: довести вину, якщо він вважає підсудного винним, або довести невинуватість останнього" [88, 121]. Відмова від обвинувачення завжди має вимушений характер і є наслідком збігу несприятливих обставин. А загалом принцип презумпції невинуватості, закріплений у ч. 1 ст. 62 Конституції України, має стосовно обвинувальної діяльності прокуратури досить таки своєрідне забарвлення. Будь-яка презумпція може бути або підтверджена, або спростована. У кримінальному процесі вона здебільшого спростовується. Надсилаючи до суду кримінальну справу, прокурор, природно, переконаний у винності обвинуваченого - інакше він не має права цього робити, а, підтримуючи державне обвинувачення, повинен спростувати перед судом презумпцію невинуватості стосовно конкретної особи чи осіб. Направлення справи до суду навмання, без твердої впевненості у наявності для цього достатніх підстав, є щонайменше службовим проступком прокурора. У зв'язку з цим не можна однозначно оцінити справедливість численних нарікань у друкованих і особливо електронних засобах масової інформації, в тому числі зарубіжних, щодо невеликої кількості виправдувальних вироків по справах публічного звинувачення, які виносяться судами України; пропонується брати приклад з Західної Європи і СІЛА, де цей показник сягає двадцяти відсотків. На перший погляд - це можна розглядати як демонстрацію торжества справедливості з боку незалежного і неупередже-ного суду. Але не можна забувати, що навіть благополучний кінцевий результат для осіб, незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності і згодом виправданих, далеко не повністю компенсує їм моральні переживання і страждання та матеріальні збитки. А тому одним із важливих критеріїв оцінки роботи органів прокуратури є і має залишатись надалі ефективність підтримання державного обвинувачення, а кожний випадок винесення виправдувального вироку - розглядатись як надзвичайна подія з усіма наслідками для осіб, які безпідставно висунули обвинувачення і підтримували його. Ці факти стають предметом обговорення колегій прокуратур, винні притягуються до дисциплінарної відповідальності, проте лише тоді, коли з їх боку мали місце недбалість чи несумлінність при виконанні службових обов'язків (ч. 2 ст. 8 Дисциплінарного статуту прокуратури) [89]. З урахуванням викладеного пропонуємо таке визначення функції підтримання прокурором державного обвинувачення в суді. "Підтримання прокурором державного обвинувачення в суді являє собою його діяльність у процесі розгляду судами кримінальних справ, спрямовану на обґрунтування вини підсудного у вчиненні інкримінованого йому злочину з урахуванням матеріалів досудового і судового слідства, а також міри покарання і сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному розгляді справи та постановлению судового рішення, заснованого на законі". [90, 72]. Природно, що це визначення не стосується кримінальних справ, які можуть розглядатись не інакше як за заявою потерпілого, коли йому і надається право підтримувати обвинувачення (ст. 27 КПК). 85 84 П. Шумським внесено пропозицію відмовитись від самого терміна "державне обвинувачення", замінивши його на "публічне обвинувачення", оскільки, виходячи з принципу презумпції невинуватості, до постановления вироку (точніше, до вступу його у законну силу) обвинувачений, підсудний державою ще не обвинувачується і обвинувачуватись не може... А це обвинувачення формулюється слідчим від його імені і тому має публічний, а ніяк не державний характер. Логіку автора важко зрозуміти. Якщо справді визнати, що обвинувачення висуває не прокурор, а органи слідства і дізнання, то не слід забувати, що вони уповноважені на це державою і їхня діяльність, як і діяльність інших державних органів, має публічний характер. І вже зовсім не можна погодитись з тим, що суд при розгляді кримінальних справ здійснює так зване "судове обвинувачення" [11, 105]. Судовий вирок, тим більше виправдувальний, є не актом обвинувачення, а актом здійснення правосуддя. Безумовно, діяльність органів дізнання і досудового слідства певною мірою впливає на формулювання державного обвинувачення. Проте безпосереднім суб'єктом обвинувачення все ж виступає прокурор. При цьому його обвинувальну діяльність можна поділити на два етапи: а) порушення державного обвинувачення; б) підтримання обвинувачення при розгляді справи судом першої інстанції, а в разі потреби - і на контрольних стадіях судового процесу. Порушення державного обвинувачення пов'язується, як правило, з затвердженням прокурором обвинувального висновку по справі або, в окремих випадках, з самостійним його складанням у разі, коли прокурор сам здійснив розслідування по справі або склав новий обвинувальний висновок, замість попереднього, складеного слідчим (статті 229-230 КПК), а також з врученням підсудному копії обвинувального висновку, коли зміст обвинувачення доводиться до нього в повному обсязі з посиланням на докази по справі (ст. 254 КПК). Це є зайвим підтвердженням тісного взаємозв'язку прокурорського нагляду з розслідуванням і підтриманням державного обвинувачення. Слід визнати обґрунтованим, коли прокурор перед вирішенням питання про затвердження обвинувального висновку доручає ознайомлення з матеріалами справи саме тій особі, яка буде підтримувати державне обвинувачення [91, 82]. Що ж стосується підтримання державного обвинувачення безпосередньо в суді, то його елементи присутні уже на стадії віддання до суду, коли прокурор бере участь у попередньому судовому розгляді (ст. 239 КПК). Уже тут державний обвинувач відстоює перед судом міркування, які, на його думку, обґрунтовують наявність підстав для віддання обвинувального до суду і призначення слухання справи у головному судовому розгляді. Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України "Про прокуратуру" прокурор бере участь у судовому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння. З пострадянських країн аналогічне положення міститься в законі Таджикистану (ст. 36). Закони про прокуратуру Росії, Білорусії, Узбекистану, Туркменістану цього питання взагалі не вирішують. Обов'язковість підтримання державного обвинувачення по всіх справах передбачена Законом Молдавії (ч. 1 ст. 29). Відповідно до ч. 4 ст. 19 Закону Вірменії прокурор зобов'язаний взяти участь у розгляді всіх справ публічного обвинувачення. Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України від 1 листопада 1996 року (п. 18) судам було запропоновано "у всіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов'язковою на підставі п. 1 ст. 253 КПК участь у судовому засіданні прокурора" [92, 94]. Найпринциповіше значення у цьому плані має тісний зв'язок підтримання державного обвинувачення в суді прокурором і змагальності сторін (пункти 4 і 5 ч. З ст. 129 Конституції). Ці принципи і водночас нормативні приписи є тісно взаємопов'язаними, оскільки тільки за умови підтримання державного обвинувачення можна досягти розгляду справи в умовах змагальності. Лише в умовах змагального судового процесу, "змагання", тобто публічне протистояння позицій та інтересів, полеміка між обвинуваченням і захистом із збереженням активної ролі суду в дослідженні доказів уможливлює повне з'ясування обставин справи і винесення у кінцевому підсумку законного і справедливого вироку. Як слушно відзначив В. Савицький, "... якщо прокурор не обвину- 87 86 вачує в суді, значить у суді немає обвинувачення, прокурору немає чого там робити, не треба розглядати жодної справи, оскільки ніхто нікого не обвинувачує, а оскільки прокурор не обвинувачує, то хто ж обвинувачує?" [93, 27]. Слухання справи з участю захисника, але без участі державного обвинувача - це, так би мовити, "усічена" змагальність, оскільки підсудний та його захисник змагаються не з конкретною особою в прокурорському мундирі, яка обстоює позиції обвинувачення, а лише з обвинувальними документами, що, природно, не те саме. Крім того, в таких умовах збільшується вірогідність зловживань із боку представників судової влади, тим більше, що більшість справ слухається суддями одноособове. На сьогодні завдяки організаційним заходам, вжитим Генеральною прокуратурою, проблема забезпечення підтримання обвинувачення прокурорами практично вирішена. Остаточно на цій проблемі поставлено крапку новою редакцією ч. 1 ст. 264 КПК, яка передбачає обов'язкову участь прокурора в судовому засіданні, за винятком справ т. з. "приватного обвинувачення" і випадків, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, і це рішення "виступає як специфічний правовий засіб самоусунення прокурора від здійснення функції обвинувачення" [77, 179]. Було б логічним, якби законодавець, вносячи в липні 2001 року зміни і доповнення до Закону про прокуратуру, врахував цю обставину. Проте редакція ч. 1 ст. 36 цього Закону змін не зазнала. Розширення участі прокурорів у розгляді судами кримінальних справ водночас поглиблює труднощі з забезпеченням обвинуваченим і підсудним права на захист. Слухання кримінальної справи з участю державного обвинувача, але без участі захисника - це теж свого роду "сурогат" змагальності, оскільки "двобій" між обвинувачем і підсудним, позбавленим реальної можливості скористатись послугами захисника, ведеться далеко не в рівних умовах. Ні для кого не є секретом, що зараз найкваліфікованіші представники адвокатської професії зосереджують основну увагу на захисті інтересів підприємницьких структур, причому не лише в кримінальному, але й у цивільному і господарському судочинстві, де вирішується доля мільйонних капіталів. Почастішали випадки, коли адво- катські об'єднання і окремі адвокати ухиляються під різними приводами від виконання доручень органів розслідування і судів навіть щодо захисту осіб у випадках, передбачених у ч. З ст. 46 КПК (неповнолітніх, з фізичними чи психічними вадами тощо), не говорячи вже про випадки, коли обвинувачений, підсудний або його родичі просто не в змозі укласти угоду про захист через матеріальні не-статки. "Вкрай ускладнює правовий захист відсутність законодавчого визначення питань |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "2.2.4. Актуальні проблеми підтримання прокурором державного обвинувачення в суді" |
||
|
||