Головна
Адвокатура Росії / Адвокатура України / Адміністративне право Росії і зарубіжних країн / Адміністративне право України / Арбітражний процес / Бюджетна система / Цивільний процес / Цивільне право / Цивільне право Росії / Договірне право / Житлове право / Земельне право / Конституційне право / Криміналістика / Лісове право / Міжнародне право (шпаргалки) / Нотаріат / Оперативно-розшукова діяльність / Правова охорона тваринного світу ( контрольні) / Правознавство / Правоохоронні органи / Підприємницьке право / Прокурорський нагляд в Україні / Судова бухгалтерія України / Судова психіатрія / Судова експертиза / Теорія держави і права / Транспортне право / Трудове право України / Кримінальне право Росії / Кримінальне право України / Кримінальний процес / Фінансове право / Господарське право України / Екологічне право (курсові) / Екологічне право (лекції) / Економічні злочини
ГоловнаПравоПрокурорський нагляд в Україні → 
« Попередня Наступна »
Шумський П.В.. Прокуратура України: навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. - К.: Вен-турі.,1998. - 336 с., 1998 - перейти до змісту підручника

надання безплатної правової допомоги


, - відзначає Уповноважений Верховної ради України з прав людини. - На сьогодні фактично відсутній механізм щодо забезпечення права кожного - підозрюваного, обвинуваченого, підсудного мати захисника у випадках, коли вони не мають матеріальної можливості запросити адвоката для свого захисту" [46, 134].
Проаналізуємо цю проблему знову ж таки з позицій Конституції. З одного боку, у ч. 1 ст. 59 Основного Закону йдеться про право кожного на правову допомогу і водночас нічого не сказано про обов'язок держави та її органів по її забезпеченню. Проте, з іншого боку, п. 6 ч. З ст. 129 Конституції виходить з необхідності "забезпечення обвинуваченому права на захист" (підкреслено авт.). Це - доволі конкретна вимога, яка стосується державних органів, що здійснюють кримінальне переслідування, причому стосовно не лише обвинуваченого у розумінні кримінально-процесуального закону, але й підсудного.
Назріла потреба у впорядкуванні порядку надання безкоштовної юридичної допомоги тим, хто неспроможний сам запросити захисника, з наступним покладенням на них обов'язків відшкодувати відповідні витрати. Питання про те, як конкретно це зробити, виходить за межі роботи, тим більше, що з цього приводу висловлено чимало раціональних міркувань в юридичній періодиці [94]. При цьому потрібно керуватись таким загальним принципом: "органи розслідування і суд зобов'язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному захисника, за винятком його добровільної відмови від захисту". Виконання цього обов'язку неприпустимо обмежувати лише контингентом осіб, зазначених у ч. З ст. 46 чинного КПК.
Прокурор-обвинувач повинен звертати увагу на виконання ви-
88
89

мог п. 2 ч. 4 ст. 47 КПК, відповідно до якої, "коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити", захисник має бути призначений.
Спірним є питання про те, у якій формі державний обвинувач повинен запропонувати суду міру покарання підсудному. Висловлено пропозиції, щоб прокурор обмежувався лише орієнтуванням суду на певний вид покарання, наприклад, на позбавлення волі, без зазначення строку ув'язнення. Інші вважають, що в заключній частині обвинувальної промови прокурору слід пропонувати обрати покарання в межах санкції відповідної статті КК або взагалі залишити це питання на розгляд суду. Проте найпоширенішим підходом, який поділяє і Генеральна прокуратура України, є абсолютно конкретне формулювання обвинувачем як виду, так і строку покарання [95, 24].
Зі свого боку вважаємо, що можна було б надати прокурору право з урахуванням особливостей конкретної справи самостійно обирати спосіб орієнтування суду на визначення ним певної міри покарання. Інколи ця пропозиція просто не може не бути абсолютно конкретною, наприклад, про довічне ув'язнення. Проте в багатьох випадках законом передбачається дуже великий ступінь альтернативності при обранні термінів позбавлення волі чи грошового штрафу, наприклад, від восьми до п'ятнадцяти років позбавлення волі. Визначаючи покарання, суд враховує цілу низку чинників: ступінь суспільної небезпеки злочину, особистість підсудного, пом'якшуючі і обтяжуючі обставини, можливість обрання покарання нижче від нижньої межі, передбаченої санкцією кримінального закону, тощо. Звичайно, в обвинувача і суду значення кожного з цих чинників може оцінюватись дещо по-іншому, залежно від їх внутрішнього переконання. Тому в принципі, як ми вважаємо, можливий і такий варіант, коли прокурор, наприклад, пропонує обрати покарання у межах дев'яти-дванадцяти років позбавлення волі. І тоді, якщо суд навіть дещо вийде за межі верхньої чи нижньої межі пропозиції обвинувача, це аж ніяк не буде свідченням хибності його позиції щодо міри покарання.
Актуальним вважаємо питання щодо процесуальної незалежності державного обвинувача у виробленні і доведенні до відома суду своєї

позиції по справі. Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону про прокуратуру, підтримуючи державне обвинувачення, "прокурор керується вимогами закону і об'єктивною оцінкою зібраних по справі доказів". У Рекомендаціях Комітету Міністрів державам - членам ради Європи про роль державного обвинувачення в системі кримінального правосуддя (п. 27) "державні обвинувачі не повинні починати кримінальне переслідування або продовжувати його, якщо безстороннє розслідування показало, що обвинувачення є необґрунтованим". У ч. З ст. ЗО проекту нової редакції Закону про прокуратуру, про який уже згадувалось вище, зазначається, що "ніхто не має права примушувати державного обвинувача зайняти у справі позицію, що суперечить закону, його професійній правосвідомості та особистому переконанню".
На перший погляд, все просто і конкретно. Проте і з теоретичного, і з практичного боку ця проблема є значно складнішою, ніж може здатись на перший погляд. Межі процесуальної незалежності прокурора - державного обвинувача від керівників прокуратури ні в Законі про прокуратуру, ні в КПК однозначно не закріплені. В умовах єдності і централізації прокурорської системи і службового підпорядкування одних працівників іншим та чи інша позиція обвинувача не може бути виключно особистою його справою, оскільки він підтримує обвинувачення, висловлюючи, з одного боку, свою позицію, а, з іншого - позицію того органу, який він представляє, тобто прокуратури. Тому жодний практичний працівник не стане заперечувати доцільності і необхідності певного узгодження своєї позиції по справі, особливо складній чи т. з. резонансній, з прокурором вищого рівня, щоб уникнути помилки в оцінці доказів та кваліфікації злочину. Не виключені і принципові незгоди в оцінці ситуації. Найкраще вирішити їх під час підготовки до підтримання обвинувачення, коли можна замінити державного обвинувача іншою особою (за аналогією з дорученням провадження по справі іншому слідчому в разі відмови його від виконання деяких вимог прокурора - ч. 2 ст. 114 КПК). Але виникнення принципових розбіжностей між обвинувачем і його керівництвом може мати місце і в процесі судового розгляду справи, і в цьому разі є можливою заміна державного обвинувача чи одного з обвинувачів, якщо їх декілька і між ними виникли розбіжності. Важливо лише конкретизувати вирішення цих питань у чинному законодавстві.
90
91

Запровадження такого порядку саме і допоможе уникнути фактів примушування прокурорів до заняття ними такої позиції по справі, яка суперечить їх внутрішньому переконанню. Значно гірше, коли підпорядкований прокурор беззастережно виконує при підтриманні державного обвинувачення нав'язану йому згори волю, оскільки це негативно впливає на якість обвинувачення.
При відмові від обвинувачення прокурор-обвинувач виносить постанову на підставі ч. З ст. 264 КПК. Відповідно до ч. 5 п. 2. 9. наказу Генерального прокурора України "Про організацію підтримання державного обвинувачення в суді, забезпечення його відповідності кримінальному та кримінально-процесуальному законодавству" № 5 від 28 жовтня 2002 р. прокурори повинні ці постанови виносити виважено, для підготовки їх брати перерву у судовому засіданні, зміст обов'язково погоджувати з прокурором або його заступником, на якого покладено обов'язок щодо організації роботи з підтримання державного обвинувачення в суді. У справі, що надійшла з іншої прокуратури, про необхідність прийняття такого рішення необхідно заздалегідь повідомляти керівника прокуратури, який затвердив обвинувальний висновок у справі, а в разі його відсутності - іншого керівника тієї ж прокуратури. За законність і обґрунтованість постанов про відмову від обвинувачення чи про його зміну несуть персональну відповідальність державний обвинувач і прокурор або його заступник, на якого покладено обов'язок щодо організації роботи з підтримання державного обвинувачення в суді.
"Постанова прокурора-обвинувача про відмову від державного обвинувачення виконує подвійне призначення. По-перше, вона, на відміну від інших прокурорських актів, є обов'язковою для суду. Відповідно до ч. 2 ст. 282 КПК суд своєю ухвалою (постановою) закриває справу, якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не бажає скористатися правом перебрати на себе цю функцію. Якщо обвинувач не погодив зі своїм керівництвом позицію по справі, він порушив службову дисципліну, але це не впливає на юридичну силу постанови. По-друге, постанова може використовуватись як внутрішньослужбовий документ прокуратури при перевірці обставин незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності і пов'язаних з цим заходів дисциплінарного вшга-

ву, а також коли прокурор притягується до відповідальності за безпідставну відмову від обвинувачення" [96, 56-57].
Сама відмова від обвинувачення (ч. З ст. 36 Закону про прокуратуру) може розглядатись як важлива гарантія безсторонності державного обвинувача. Це стосується як обвинувачення у повному обсязі, так і частково.
Якщо прокурор переконується у тому, що пред'явлене обвинувачення потрібно змінити, то, якщо немає потреби повертати справу на нове розслідування, він також виносить про це відповідну постанову. В ній формулюється нове обвинувачення та викладаються мотиви прийнятого рішення. Прокурор оголошує постанову і вручає її копії підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу та їх представникам (ч. З ст. 277 КПК).
Певне практичне значення має вирішення питання про те, на якому етапі судового розгляду прокурор може відмовитись від обвинувачення.
Відповідно до ч. З ст. 264 КПК прокурор повинен відмовитись від обвинувачення, якщо переконається, що "в результаті судового розгляду дані попереднього слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення". Інше формулювання міститься у ч. 2 ст. 36 Закону про прокуратуру. "В разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства (саме дані, а не результати) не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення" (підкреслено мною - М. К.).
Приблизно такі ж формулювання містяться в законах про прокуратуру деяких інших країн СНД. Законом Грузії (ч. 2 ст. 19) передбачено, що прокурор має право відмовитись від підтримання обвинувачення повністю або частково, "якщо зібрані докази не підтверджують обвинувачення", в Молдавії - "якщо в ході судового розгляду він переконається, що дані слідства не підтверджують пред'явленому підсудному обвинувачення" (ч. 2 ст. 29), в Узбекистані - "якщо при розгляді справи прокурор дійде висновку, що обвинувачення не підтверджено в судовому засіданні" (ч. З ст. 35), в Туркменістані - "якщо обвинувачення не дістало підтвердження в ході судового розгляду". У законах інших держав така норма
93
92

відсутня, а в ст. 29 (ч. 1) Закону Білорусії говориться, що прокурор зобов'язаний відмовитись від обвинувачення, якщо ця обставина встановлена "в результаті судового розгляду".
Якщо визнати, що відмова прокурора від обвинувачення можлива лише після закінчення судового слідства, то потреба в судових дебатах відпадає.
Відповідно до п. 2.9 наказу Генерального прокурора України № 5 прокурор може відмовитися від обвинувачення тільки за результатами судового розгляду після того, як будуть вичерпані всі можливості для підтвердження пред'явленого підсудному обвинувачення. Проте безпідставність обвинувачення може виявитись і задовго до закінчення судового слідства - судова практика щедра на такі несподіванки. Тому було б логічним надати прокурору право відмовлятись від обвинувачення на будь-якому етапі судового розгляду шляхом заявления і обґрунтування відповідного клопотання.
У процесі завершення роботи над новим Кримінально-процесуальним кодексом України і його прийняття мають бути вирішені і інші проблеми, які стосуються прокурорської функції підтримання державного обвинувачення в суді. При цьому потрібно забезпечити узгодження відповідних норм КПК і Закону України "Про прокуратуру".
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна "надання безплатної правової допомоги"
  1. 8. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"
    надання органами державної статистики послуг на платній основі: Постанова КМУ від 3 серпня 1998 р. // Офі ційний вісник України. - 1998. - № 31. - Ст. 1179. 437. Про затвердження Положення про прийом іноземців та осіб 166 л' без громадянства на навчання до вищих навчальних закладів: Постанова КМУ від 5 серпня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 31. - Ст. 1186. 438. Про затвердження
  2. II. СИСТЕМА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
    надання їм державних (управлінських) послуг. (Управлінські послуги визначаються як послуги із боку органів виконавчої влади, що є необхідною умовою реалізації прав і свобод громадян - зокрема реєстрація, ліцензування, сертифікація і т. п.) Підтвердженню статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади відповідатиме законодавче впровадження принципу, за яким в цій
  3. IV. ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА СИСТЕМА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
    надання населенню повноцінних державних та громадських послуг, а також у зв'язку з іншими політичними, правовими та соціально-економічними перетвореннями - судовоправовою та муніципальною реформами; утвердження територіальних громад як первинних суб'єктів місцевого самоврядування; належне політико-правове, фінансово-економічне та організаційне забезпечення здійснення функцій та повноважень
  4. Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: НОВІ ПОГЛЯДИ НА ЙОГО РОЛЬ, ЗМІСТ І СИСТЕМУ В ДЕМОКРАТИЧНІЙ ПРАВОВІЙ ДЕРЖАВІ
    надання населенню багатоманітних управлінських послуг; в) здійснення "внутрішнього" (тобто в сфері самої виконавчої влади) контролю за виконанням управлінськими органами, їхніх посадовими особами покладених на них обов'язків щодо забезпе чення прав і свобод людини; г) ужиття відповідних заходів реагування у випадках адміністра тивного оскарження громадянами рішень, дій та бездіяльності
  5. Розділ II. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ І РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
    надання державних (уп равлінських) послуг громадянам за умов належного забезпечення дії принципу верховенства права; - по-третє, збереження за виконавчою владою достатніх важелів управління соціальне важливими процесами, коли це є необхідним та виправданим. У відповідності до цього в статутному законодавстві треба передбачити: а) уточнення та зміну функцій центральних органів, перегляд
  6. 1. Поняття та визначення міжнародного права.
    надання гуманітарної й іншої допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.). Міжнародні відносини стають міжнародно-правовими відносинами в результаті угод (укладання договорів або усних угод) між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку. Дипломатією називають сукупність прийомів і методів реалізації зовнішньої політики
  7. 9. Індивіди й міжнародні неурядові організації як суб'єкти міжнародного права
    надання допомоги хворим і пораненим, або негативного - несення відповідальності за здійснення міжнародного злочину (стосовно до індивідів). У міжнародної правотворческой діяльності фізичні особи й МНПО не беруть участь, оскільки не мають такі права. Тому, коли мова йде про суб'єктів міжнародного права, варто розуміти, що є суб'єкти, що володіють правами й обов'язками як по створенню, так і
  8. 17. Норми міжнародного права та їх класифікація.
    надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки. Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжнародний договір набирає сили з моменту його підписання - тоді підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору (правил(а) поведінки) і одночасно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі
  9. 33. Класифікація міжнародних договорів
    наданню взаємної допомоги в рамках різних союзів, про нейтралітет, по територіальних питаннях, по скороченню озброєнь і т.п. У якості иллюстрации дані види міжнародних договорів можна назвати Утомившись ООН, Північноатлантичний договір 1949 р., україно-російський Договір про дружбу, співробітництво й партнерство 1997 р., Договір про делімітацію границі між Україною й Республікою Білорусь 1997 р.,
  10. 33. Класифікація міжнародних договорів.
    наданню взаємної допомоги в рамках різних союзів, про нейтралітет, по територіальних питаннях, по скороченню озброєнь і т.п. У якості иллюстрации дані види міжнародних договорів можна назвати Утомившись ООН, Північноатлантичний договір 1949 р., україно-російський Договір про дружбу, співробітництво й партнерство 1997 р., Договір про делімітацію границі між Україною й Республікою Білорусь 1997 р.,